Механізм правоутворення та його відмінність від категорій «правотворчість», «законодавчий процес»

Правоутворення – це сукупність форм, методів та засобів виникнення, розвитку та зміни права, як системи правових норм, або процес ґенези права.

Сучасне теоретичне розуміння сутності правоутворення базується: 1) на концепції єдності і відміни права і закону, яка відбиває точку зору, що право може існувати й поза такою своєю інституційною формою як законодавство у вигляді рівного і справедливого масштабу, норми, міри свободи, які знаходять своє відображення у правових принципах, суб’єктивних правах, конкретних правовідносинах і т.д.; 2) на теоріях правової держави і громадянського суспільства, згідно з якими домінуюче значення має громадянське суспільство – спільність рівних, вільних і незалежних осіб, які по відношенню до держави виступають як громадяни; 3) на принципі розподілу влад, який є за своєю сутністю розподілом правових форм діяльності держави чи форм здійснення державної влади з формування і забезпечення реалізації права як органами держави, так і громадянським суспільством; 4) на неуніверсальності права в контексті існування різних цивілізацій у процесі розвитку людства, наявності у світі різних правових систем, які об’єднуються у правові сім’ї (романо-германську, англо-американську, мусульманського та традиційного права).

Таким чином, правоутворення як процес виникнення і становлення права складається з трьох етапів: 1) формування конкретних правових відносин безпосередньо в громадському житті та їх самоврегулювання на основі матеріальних умов існування суспільства і емпіричної правосвідомості учасників цих відносин; 2) узагальнення державою конкретних правових відносин, що виникли еволюційним шляхом, формулювання відповідних правил поведінки загального характеру та їх відображення у нормативно-правових актах чи інших правових документах; 3) утілення формалізованих правових норм – знову-таки в конкретні суспільні відносини, але вже більш упорядковані, стабільні, захищені.

Виходячи з того, що право існує не тільки у вигляді правових норм, але й правосвідомості, правовідносин, правомірної поведінки, доцільно виділити такі рівні правоутворення: 1) гносеологічний, який відбиває процес виникнення і становлення права у формі правосвідомості; 2) онтологічний, на якому право формується у формі конкретних правовідносин – правового зв’язку суб’єктів права у вигляді зв’язку їх суб’єктивних прав і обов’язків, що із сфери можливого трансформуються в реальність за допомогою правомірної поведінки; 3) інституціональний, якому притаманне існування права як системи правових норм.

Отже, в межах правоутворення необхідно вести мову про формування права та формулювання права. Під формуванням права розуміють процес утворення правил, що стихійно склались в суспільстві та служать зразком, який необхідно підкріпити або заборонити правом. А формулювання права – це діяльність компетентних державних органів, їх посадових осіб або всього народу зі зміни, встановлення або скасування юридичних норм, що відбувається у формі правотворчості.

Правотворчість – правова форма діяльності держави і громадянського суспільства зі встановлення, зміни і скасування правових норм, зовні виражених у джерелах (формах) права – нормативно-правових актах, правових прецедентах, правових звичаях, нормативно-правових договорах та ін.; полягає в їх підготовці, ухваленні, опублікуванні і систематизації.

З урахуванням таких критеріїв правотворчості, як регламент правотворчості, суб’єкти правотворчості, юридична сила актів та інших, виділяють п’ять основних видів правотворчості: законотворчість; підзаконна правотворчість; безпосередня правотворчість; локальне нормотворення місцевого самоврядування; договірна нормотворчість, а також форми участі держави в правотворчості – безпосередню; санкціоновану, спільну, делеговану.

Законотворчість – важлива складова правотворчості, яка полягає у створенні законів суб’єктами права законодавчої ініціативи або шляхом референдуму. Законотворчість – ширше поняття, ніж законодавчий процес. Воно не вичерпується власне прийнттям законів, а охоплює і діяльність із розробки законопроектів, внесення їх на розгляд парламенту, обговорення законопроектів, оцінювання їх ефективності, можливого наступного корегування, тлумачення. Адже законодавчий процес – це складна система регламентованих процедур – самостійних, логічно завершених етапів і організаційно-технічних дій з прийняття закону.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Соціальна цінність права, його сутність і зміст	\|	Система джерел права сучасності

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.