Злочини проти трудових прав громадян

Стаття 170. Перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій

Умисне перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій або їх органів -
карається виправними роботами на строк до двох років або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. Згідно зі ст.36 Конституції України громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Об’єктом кримінально-правової охорони норми, сформульованої у ст.170, є законна діяльність об’єднань громадян - громадських організацій, в тому числі професійних спілок, та політичних партій, створених громадянами України для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення законних політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів через створені ними у встановленому законом порядку об’єднання громадян.
Під законними інтересами громадян, для задоволення яких ними створюються зазначені у диспозиції ст.170 об’єднання громадян, розуміється, у логічно-смисловому зв’язку з поняттям “права”, їх прагнення до користування конкретними матеріальними та/або нематеріальними благами, зумовлені загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередковані у суб’єктивному праві прості легітимні дозволи, що є самостійними об’єктами судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам (п.1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004).
При цьому не є об’єктом кримінально-правової охорони ст.170 КК діяльність релігійних, кооперативних організацій, об’єднань громадян, що мають основною метою одержання прибутків, комерційних фондів, органів місцевого та регіонального самоврядування (в тому числі рад і комітетів мікрорайонів, будинкових, вуличних, квартальних, сільських, селищних комітетів), органів громадської самодіяльності (народні дружини, товариські суди тощо), інших об’єднань громадян, порядок створення і діяльності яких визначається не Законом України “Про об’єднання громадян”, а іншими законами (див. ч.3 ст.1 Закону України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 р.).
2. Політичні партії та громадські організації, в тому числі професійні спілки, є видами об’єднань громадян - добровільних громадських формувань, створених на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод (див. ст.1 Закону України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 р.).
Об’єднання громадян України утворюються і діють з всеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом, а політичні партії - тільки із всеукраїнським статусом. Об’єднання громадян мають право на добровільних засадах засновувати або вступати між собою в спілки (союзи, асоціації тощо), утворювати блоки та коаліції. Діють об’єднання громадян на основі статуту або положення.
Державна реєстрація об’єднань громадян, у тому числі професійних спілок, політичних партій та інших громадських організацій, здійснюється у відповідності із Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” від 15 травня 2003 р., який набрав чинності з 1 липня 2004 р., з урахуванням особливостей їх державної реєстрації, встановлених законом. Статусу юридичної особи об’єднання громадян набувають лише з моменту їх державної реєстрації у порядку, встановленому названим Законом, а саме з дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запису про проведення їх державної реєстрації (див. ст.3, 25 названого Закону). Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців є автоматизованого системою збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Здійснюється державна реєстрація об’єднань громадян державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за їх місцезнаходженням, яким вважається місцезнаходження їх постійно діючого виконавчого органу, а в разі його відсутності - місцезнаходження іншого органу чи особи, уповноваженої діяти від їх імені без довіреності, за певною адресою, яка вказана засновниками (учасниками) в установчих документах і за якою здійснюється зв’язок з цими об’єднаннями.
Професійна спілка (профспілка) - це добровільна неприбуткова громадська організація, що об’єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання) (див. ст.1 Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 р. в редакції Закону від 13 грудня 2001 р.)
Профспілки діють відповідно до законодавства та своїх статутів. Порядок створення, легалізації, діяльності профспілок та їх об’єднань, а також їх права, повноваження та гарантії їх діяльності визначаються названим Законом. Структурно профспілки складаються із первинних, місцевих обласних, регіональних, республіканських, всеукраїнських профспілкових організацій та їх об’єднань (ради, федерації, конфедерації тощо) профспілок за галузевою, територіальною або іншою ознакою. Первинні профспілкові організації є об’єднаннями членів профспілки, які, як правило, працюють на одному підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності і виду господарювання або у фізичної особи, яка використовує найману працю, або забезпечують себе роботою самостійно, або навчаються в одному навчальному закладі.
Профспілковим органом є орган, створений згідно із статутом (положенням) профспілки, об’єднання профспілок, через який профспілка здійснює свої повноваження.
Під громадського організацією розуміється об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів (див. ст.3 Закону України “Про об’єднання громадян”), порядок створення (заснування), легалізації (реєстрації), діяльності, права та порядок їх реалізації визначаються Законом України “Про об’єднання громадян”.
Під політичною партією розуміється зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян-прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах (див. ст.2 Закону України “Про політичні партії в Україні” від 5 квітня 2001 р.).
Політичні партії повинні мати статут, в якому, зокрема, має міститись перелік їх статутних органів, визначатись порядок їх утворення, їхні повноваження і термін цих повноважень (див. ст.8 Закону України “Про політичні партії в Україні”).
3. Об’єктивна сторона злочину дістає вияв у будь-якому перешкоджанні (дії або бездіяльності) законній діяльності професійних спілок, інших громадських організацій, на які поширюється дія Закону України “Про об’єднання громадян”, політичних партій або органів названих об’єднань громадян. Злочин містить формальний склад і є закінченим з моменту вчинення діяння.
Законною діяльність громадських організацій, в тому числі професійних спілок, політичних партій або органів цих об’єднань громадян має вважатись у разі, якщо вона здійснюються з дотриманням нормативно визначеного порядку її здійснення, тобто в межах наданих їм законом прав та покладених на них обов’язків.
Статтею 170 передбачена відповідальність за перешкоджання діяльності лише легалізованих (зареєстрованих) відповідно до чинного законодавства об’єднань громадян та їх органів. До моменту легалізації (державної реєстрації) створюване громадянами об’єднання не має статусу юридичної особи, а тому перешкоджання, зокрема, його легалізації (державній реєстрації), складу злочину, передбаченого ст.170, не утворює. За наявності підстав, таке перешкоджання може кваліфікуватись за ст.364 чи 365.
Перешкоджанням законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій мають вважатись будь-які діяння (дії чи бездіяльність), якими створюються перепони такій діяльності, чим унеможливлюється або суттєво обмежується реалізація ними наданих їм Конституцією та законами України прав, за умови, що зазначені об’єднання громадян при їх реалізації дотримуються (виконують) покладених на них обов’язків. Права та обов’язки зазначених у ст.170 об’єднань громадян та їх органів визначені у названих Законах, якими регулюється порядок їх створення та діяльності (“Про об’єднання громадян”, “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”, “Про політичні партії в Україні”).
4. Із суб’єктивної сторони злочин характеризується умисною виною, вид умислу прямий. Мотиви і мета вчинення передбачених ст.170 дій можуть бути різними.
5. Суб’єктом злочину є будь-яка особа, яка досягла шістнадцятирічного віку, в тому числі і службова особа. Вчинення передбачених ст.170 дій службовою особою шляхом зловживання владою або службовим становищем, якщо ними заподіяна істотна шкода охоронюваним законом правам та інтересам зазначених у диспозиції ст.170 об’єднань громадян або їх членів, охоплюється цією статтею і додаткової кваліфікації за ч.1 ст.364 не потребує. Якщо ж такими діями заподіяні тяжкі наслідки, або ж вони вчинені працівником правоохоронного органу, вони повинні кваліфікуватися за сукупністю злочинів - за ст.170 та ч.2 чи ч.3 ст.364. Якщо ж передбачені ст.170 дії вчинені службовою особою шляхом перевищення влади або службових повноважень, вони підлягають кваліфікації за ст.170 та відповідною частиною ст.365.

Стаття 171. Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів

1. Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів -
карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.
2. Переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику, здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою змовою, -
карається штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням права обіймати певні посади на строк до трьох років.

1. Конституцією України гарантується право громадян на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, а також право на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб (ч.1, 2 ст.34). У реалізації зазначених прав значну роль відіграють засоби масової інформації (друковані, телерадіоорганізації, інформаційні агентства).
2. Статтею 171 передбачена відповідальність за два окремих склади злочину, оскільки у кожній із частин ст.171 передбачена відповідальність за різні за характером та способом вчинення діяння. Обидва склади злочину є формальними, вони вважаються закінченими з моменту вчинення будь-якого із зазначених в ч.1 чи ч.2 ст.171 діянь.
3. Журналіст - це творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для засобів масової інформації, виконує редакційно-посадові службові обов’язки в засобі масової інформації (в штаті або на позаштатних засадах) - відповідно до професійних назв посад (роботи) журналіста, які зазначаються в державному класифікаторі професій України (абз.12 ч.1 ст.1 Закону України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” від 23 вересня 1997 р.).
До засобів масової інформації відносяться:
- друковані засоби масової інформації (періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію, і які здійснюють діяльність по збиранню, творенню, редагуванню, підготовці інформації для друку з метою її поширення серед читачів), діяльність яких регламентується Законом України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 16 листопада 1992 р.;
- телерадіоорганізації (юридичні особи, зареєстровані у встановленому чинним законодавством порядку, які мають право виробляти та розповсюджувати телерадіопередачі та програми: редакції, студії, агентства, об’єднання, асоціації, компанії, радіостанції тощо), діяльність яких регламентується Законом України “Про телебачення і радіомовлення” від 21 грудня 1993 р.;
- інформаційні агентства (зареєстровані як юридичні особи суб’єкти інформаційної діяльності, що діють з метою надання інформаційних послуг), діяльність яких регламентується Законом України “Про інформаційні агентства” від 28 лютого 1995 р.
4. Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч.1 ст.171, дістає вияв у перешкоджанні законній професійній діяльності журналістів.
Законною професійна діяльність журналістів має вважатись у разі, якщо вона здійснюється з дотриманням нормативно визначеного порядку її здійснення, тобто в межах наданих журналістам прав і покладених на них обов’язків.
Перешкоджанням законній діяльності журналістів мають вважатись діяння (дії або бездіяльність), якими створюються перепони (обмеження, заборони) щодо реалізації журналістами наданих їм законом прав при здійсненні професійної діяльності.
Права і обов’язки журналістів друкованих засобів масової інформації при здійсненні ними своїх професійних обов’язків визначені ст.26 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, згідно із якою журналіст має право:
- на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання інформації;
- відвідувати державні органи влади, органи місцевого і регіонального самоврядування, а також підприємства, установи і організації та бути прийнятим їх посадовими особами;
- відкрито здійснювати записи, в тому числі із застосуванням будь-яких технічних засобів, за винятком випадків, передбачених законом;
- на вільний доступ до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюється лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються чинним законодавством України;
- переваги на одержання відкритої за режимом доступу інформації;
- на безкоштовне задоволення запиту щодо доступу до офіційних документів;
- по пред’явленні редакційного посвідчення чи іншого документа, що засвідчує його належність до друкованого засобу масової інформації, перебувати в районі стихійного лиха, катастроф, в місцях аварій, масових заворушень, на мітингах і демонстраціях, на територіях, де оголошено надзвичайний стан;
- звертатися до спеціалістів при перевірці одержаних інформаційних матеріалів;
- поширювати підготовлені ним повідомлення і матеріали за власним підписом, під умовним ім’ям (псевдонімом) або без підпису (анонімно);
- відмовлятися від публікації матеріалу за власним підписом, якщо його зміст після редакційної правки суперечить особистим переконанням автора;
- на збереження таємниці авторства та джерел інформації, за винятком випадків, коли ці таємниці обнародуються на вимогу суду.
Обов’язки журналістів засобів масової інформації визначені ч.3 ст.26 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, згідно з якою журналіст зобов’язаний:
- дотримуватися програми діяльності друкованого засобу масової інформації, з редакцією якого він перебуває у трудових або інших договірних відносинах, керуватися положеннями статуту редакції;
- подавати для публікації об’єктивну і достовірну інформацію;
- задовольняти прохання осіб, які надають інформацію, щодо їх авторства або збереження таємниці авторства;
- відмовлятися від доручень редактора (головного редактора) чи редакції, якщо воно не може бути виконано без порушень Закону;
- представлятися та пред’являти посвідчення чи інший документ, що засвідчує його належність до друкованого засобу масової інформації;
- виконувати обов’язки учасника інформаційних відносин;
- утримуватися від поширення в комерційних цілях інформаційних матеріалів, які містять рекламні відомості про реквізити виробника продукції чи послуг (його адресу, контактний телефон, банківський рахунок), комерційні ознаки товару чи послуг тощо. Аналогічні за змістом права та обов’язки щодо творчих працівників телерадіоорганізацій передбачені ст.38 (права) та ст.39 (обов’язки) Закону України “Про телебачення і радіомовлення”. Журналісти інформаційних агентств (творчі працівники, які збирають, одержують, створюють та готують інформацію для інформаційного агентства і діють від його імені на підставі трудових чи інших договірних відносин з ним або за його уповноваженням), згідно зі ст.21 Закону України “Про інформаційні агентства”, мають права та виконують обов’язки, визначені чинним законодавством України про пресу, телебачення і радіомовлення.
Створення в будь-якій формі перепон реалізації журналістами будь-яких зазначених прав, за умови, що журналіст їх реалізує правомірно, тобто виконуючи при цьому покладені на нього законом обов’язки, повинне вважатись перешкоджанням його законній професійній діяльності. Наприклад, як перешкоджання законній професійній діяльності журналістів повинні вважатись умисна незаконна відмова надати журналістові статистичні дані чи дозвіл ознайомитись з архівними, бібліотечними чи музейними фондами або незаконне недопущення журналістів у район стихійного лиха, катастроф, аварій, масових безпорядків, на мітинги і демонстрації.
Перешкоджанням законній професійній діяльності журналістів є, зокрема втручання у формах, не передбачених законодавством України або договором, укладеним між засновником (співзасновниками) і редакцією засобу масової інформації у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом інформації, що поширюється, з боку засновників (співзасновників) засобів масової інформації, органів державної влади або органів місцевого самоврядування, посадових осіб цих органів, зокрема з метою поширення чи непоширення певної інформації, замовчування суспільно значимої інформації, накладення заборони на показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або їх посадових осіб.
Перешкоджанням законній діяльності журналіста має визнаватись і незаконна цензура, під якою розуміється вимога, спрямована до журналіста попередньо узгоджувати інформацію, що ним поширюється та/або накладення заборони чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Цензура допускається лише у випадках, коли вона йде від автора інформації чи іншого суб’єкта авторського права і (або) суміжних прав на неї чи заборона накладена судом (див. ст.45-1 Закону України “Про інформацію”, якою він доповнений Законом від 3 квітня 2003 р.).
5. Переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику, відповідальність за яке передбачена ч.2 ст.171, визнається злочином лише за умови, що воно здійснюється або 1) службовою особою, або 2) за попередньою змовою групою осіб. Під переслідуванням слід розуміти різні форми посягання на законні права, свободи та інтереси журналіста чи його близьких, їх ущемлення, обмеження (різні погрози, залякування, цькування, наприклад, погроза вбивством, заподіянням тілесних ушкоджень, знищенням чи пошкодженням майна), фізичний чи психічний примус до вчинення певних дій (вимоги спростувати оприлюднену інформацію тощо), звільнення з роботи, позбавлення винагороди, поширення неправдивих відомостей чи відомостей, що ганьблять честь і гідність журналіста, компрометують його, тощо. Застосування фізичного насильства до журналіста чи його близьких не охоплюється складом даного злочину і потребує самостійної кваліфікації за сукупністю із ч.2 ст.171. Вчинення діянь, які підпадають і під дію ч.1 ст.171, і під дію ч.2 цієї статті, утворює сукупність передбачених ними складів злочинів і має кваліфікуватися і за ч.1, і за ч.2 цієї статті.
6. Із суб’єктивної сторони злочини, передбачені ч.1 та ч.2 ст.171, характеризуються лише умисною виною, вид умислу прямий. Мотиви і мета вчинення передбачених ч.1 чи ч.2 дій можуть бути різними. Мотивом переслідування журналістів за виконання професійних обов’язків, за критику є, як правило, мотив помсти за оприлюднення журналістом певної інформації. Метою таких дій може бути недопущення оприлюднення певної інформації чи ознайомлення з нею певних установ, організацій, окремих осіб, припинення професійної діяльності журналіста чи її обмеження, заподіяння шкоди правам, свободам, інтересам, особистим благам журналістів тощо.
7. Суб’єктом злочину, передбаченого ч.1 ст.171, та суб’єктом злочину, передбаченого ч.2 ст.171, при вчиненні переслідування журналістів за виконання професійних обов’язків чи за критику, групою осіб за попередньою змовою, може бути будь-яка особа, яка досягла 16-річного віку. Суб’єктом переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків чи за критику, вчиненого одноособово, може бути лише службова особа. Здійснення переслідування одноособово особою, яка не є службовою, складу передбаченого ч.2 ст.171 злочину не утворює (наприклад, переслідування, здійснюване безпосередньо особою, щодо якої поширена певна інформація, чи переслідування, здійснюване на замовлення інших осіб).
Для кваліфікації дій як вчинених за попередньою змовою групою осіб необхідно, щоб принаймні дві із них діяли як співвиконавці, і які домовились про спільне вчинення таких дій заздалегідь, тобто до початку їх вчинення.

Стаття 172. Грубе порушення законодавства про працю

1. Незаконне звільнення працівника з роботи з особистих мотивів, а також інше грубе порушення законодавства про працю -
караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років.
2. Ті самі дії, вчинені щодо неповнолітнього, вагітної жінки чи матері, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, -
караються штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п’яти років, або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців.

Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших законодавчих актів, прийнятих відповідно до нього. КЗпП України досить фрагментарно регулює трудові правовідносини. Значна кількість законодавчих актів про працю залишається поза КЗпП. До законодавства про працю слід віднести Закони України “Про підприємства в Україні”, “Про державну службу”, “Про дипломатичну службу”, “Про службу в органах місцевого самоврядування”, “Про зайнятість населення”, “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” тощо. До законодавства про працю слід віднести широке коло підзаконних актів, що регулюють трудові правовідносини, наприклад, Указ Президента України “Про запровадження на території України регіональних графіків початку робочого дня” від 26 квітня 1995 р., “Про заходи щодо вдосконалення роботи з кадрами в органах виконавчої влади, з керівниками підприємств, установ і організацій” від 19 травня 1995 р., Постанову КМУ від 18 січня 2003 р. № 50, якою затверджено Положення про Державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю тощо. До законодавства про працю слід віднести також локальні (місцеві) норми права, які приймаються безпосередньо на підприємствах, в установах, організаціях власником або уповноваженим ним органом за погодженням з трудовим колективом чи профспілковим комітетом.
Основним локальним правовим актом є колективний договір - див. коментар до ст.173.
До локальних правових актів слід віднести правила внутрішнього трудового розпорядку, які затверджуються трудовими колективами за поданням власника або уповноваженого ним органу і профспілкового комітету на основі типових і галузевих правил; технічні правила і інструкції, положення про структурні підрозділи підприємства, установи, організації; положення про виплату винагороди за підсумками річної роботи; форми матеріального заохочення.
1. Об’єктом даного злочину є трудові правовідносини, а саме - двосторонні відносини працівника з власником або уповноваженим ним органом по виконанню за винагороду роботи за обумовленою спеціальністю, кваліфікацією або посадою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, що виступають формою закріплення суб’єктивних трудових прав і обов’язків. Законодавство про працю регулює трудові правовідносини осіб, які реалізують своє конституційне право на працю шляхом укладання трудових договорів між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою.
При вирішенні питання, чи мало місце порушення законодавства про працю (наприклад, чи слід вважати звільнення даного працівника з роботи незаконним), слід враховувати та аналізувати не тільки норми КЗпП України, але і цілий ряд інших нормативних актів. Наприклад, особливості дисциплінарної відповідальності деяких категорій працівників, передбачені в окремих законах і перевага при звільненні таких працівників і застосуванні щодо них дисциплінарних стягнень віддається нормам цих законів. Нова підстава для звільнення з роботи керівників виконавчих органів (під якими слід розуміти саме “перших” керівників, а не їх заступників) і головних бухгалтерів банків, передбачена в ст.60 Закону України “Про національний банк України”. Вони підлягають звільненню на вимогу Національного банку України, якщо не відповідають професійним вимогам, які встановлені нормативно-правовими актами Національного банку України. Таким чином, Національний банк України має право встановлювати додаткові умови регулювання праці щодо керівників і головних бухгалтерів банків. При їх звільненні підстава в наказі про звільнення і трудовій книжці формулюється як “звільнення на вимогу Національного банку України” (див. ст.60 Закону України “Про Національний банк України”, ст.7 КЗпП).
2. За даною статтею наступає кримінальна відповідальність не за будь-яке порушення законодавство про працю, а лише за таке, яке характеризується ознакою “грубе”.
Поняття “грубе” має оціночний характер і його зміст має визначатися в кожному окремому випадку з врахуванням кількості потерпілих, характеру діяння, його наслідків (систематичне порушення тривалості робочого часу, ненадання відпустки, встановлення понаднормових робіт, залучення до важки робіт та робіт із шкідливими та небезпечними умовами праці неповнолітніх та вагітних жінок, а також інших осіб щодо яких встановлені заборони в трудовому законодавстві).
Створення небезпеки для життя і здоров’я працівника, а також тяжкі наслідки, які сталися внаслідок порушення законодавства про працю в частині регулювання правил безпеки виконання робіт в різних сферах виробництва тягне відповідальність за спеціальними нормами, передбаченими в ст.271, 272, 273, 274, 275 КК.
Грубе порушення законодавства про працю слід кваліфікувати за ст.172 незалежно від того, в загальних чи в спеціальних галузях виробництва було вчинено дане діяння (в гірничій, будівельній галузях, на вибухонебезпечних підприємствах, цехах, при експлуатації будівель, споруд).
3. Об’єктивна сторона даного злочину може бути виражена у формі дії або бездіяльності. До таких діянь законодавець відносить:
- незаконне звільнення працівника з роботи;
- інше грубе порушення законодавства про працю.
Будь-яке звільнення працівника з роботи, якщо винна особа керується особистими мотивами слід вважати незаконним.
Під іншим грубим порушенням законодавства про працю слід розуміти порушення трудових прав працівника (наприклад, примушування до виконання робіт, не передбачених трудовим договором, ненадання протягом тривалого часу відпусток, примушування до виконання понаднормових робіт тощо).
4. Злочин вважається закінченим з моменту порушення законодавства про працю, яке має оцінюватися як грубе, тобто таке, яке спричинило реальну шкоду конституційним правам особи або поставило їх під загрозу спричинення шкоди. Порушення законодавства про працю, яке не характеризується ознакою “грубе” не слід розглядати як злочин.
5. Потерпілим від даного злочину є найманий працівник, тобто особа, на яку поширюється законодавство України про працю. Такими працівниками можуть бути іноземці, а також особи без громадянства, право займатися трудовою діяльністю яких регулюються Законом України “Про правовий статус іноземців”. Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановленому для громадян України. Іноземці, які емігрували в Україну для працевлаштування на певний термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до отриманого у встановленому порядку дозволу на працевлаштування.
Правове регулювання праці окремих категорій працівників “подібних” до найманих - державних службовців, прокурорсько-слідчих працівників, суддів, військовослужбовців тощо - регулюється спеціальними законами, а в частині, не врегульованій таким чином - законодавством про працю (надання гарантій відносно зайнятості, норм робочого часу, часу відпочинку, матеріальної відповідальності, соціальних гарантій, пов’язаних з материнством). У п.12 постанови “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” вказано, що не можуть застосовуватися як такі, що протирічять ч.3 ст.43 Конституції України, відомчі положення і статути про дисципліну, що передбачають можливість переведення працівника без його згоди на іншу роботу в порядку дисциплінарного стягнення. Незаконне звільнення таких категорій працівників з особистих мотивів, а також інше грубе порушення їх трудових прав слід кваліфікувати за ст.172, а при наявності для цього підстав додатково за ст.364 та 365 КК.
Умисне невиконання рішення суду про поновлення працівника на роботі тягне відповідальність за ст.382 КК.
6. Суб’єктивна сторона даного злочину характеризується прямим умислом. Винна особа усвідомлює, що вона порушує трудові права працівника і тим самим порушує трудове законодавство, передбачає, що її дії можуть нанести реальну шкоду цим правам і вчинює такі дії. Якщо злочин вчинюється у формі незаконного звільнення працівника з роботи, то обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є особистий мотив, під яким слід розуміти помсту, особисту неприязнь, бажання звільнити місце для іншої особи. Якщо особистий мотив відсутній, вчинене слід кваліфікувати в якості адміністративного правопорушення (ч.1 ст.41-1 КУпАП).
7. У частині 2 ст.172 передбачена відповідальність за грубе порушення законодавства про працю, вчинене щодо окремих категорій найманих працівників:
- неповнолітніх;
- вагітних жінок;
- матерів, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда.
Трудова діяльність цих категорій працівників врегульована в особливому порядку, для них встановлені пільги та гарантії (наприклад, перелік важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я України “Про затвердження Граничних норм підіймання і переміщення важких речей жінками” від 10 грудня 1993 р. № 241; Перелік важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх, затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я України від 31 березня 1994 р. № 46 тощо).
8. Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч.2 ст.172 характеризується прямим умислом. Мотив даному випадку не є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони.
9. Суб’єктом злочину є службова особа підприємства, установи, організації, незалежно від форми власності, яка здійснює функцію прийому на роботу, звільнення з роботи, накладення дисциплінарного стягнення, переведення на іншу роботу. Суб’єктом злочину є також фізична особа, з якою працівник укладає трудовий договір.
10. Злочин, юридичний склад якого передбачений у ст.172 КК, слід відмежовувати від адміністративних проступків, передбачених в КУпАП: ч.1 ст.41 (порушення вимог законодавства про працю), ч.6 ст.133-1 (порушення встановленого режиму праці і відпочинку водіїв), ст.188-1 (невиконання посадовою особою, яка користується правом прийняття на роботу і звільнення, розпорядження державного органу про працевлаштування осіб, забезпечення роботою яких відповідно до законодавства покладено на ці органи).

Стаття 173. Грубе порушення угоди про працю

1. Грубе порушення угоди про працю службовою особою підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, а також окремим громадянином або уповноваженою ними особою шляхом обману чи зловживання довірою або примусом до виконання роботи, не обумовленої угодою, -
карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п’яти років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.
2. Ті самі дії, вчинені стосовно громадянина, з яким укладена угода щодо його роботи за межами України, -
караються штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років.

1. Згідно з ч.1 ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадяни мають право на працевлаштування і вибір місця роботи шляхом звернення до підприємства, установи, організації, індивідуального селянського (фермерського) господарства і до іншого роботодавця. У період тимчасового перебування за кордоном громадяни також мають право займатися трудовою діяльністю, якщо вона не суперечить чинному законодавству України і країни перебування (див. ч.1 ст.8, ч.1 ст.10 Закону України “Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 р. в редакції від 21 листопада 1997 р.).
2. Поняття “угода про працю” є більш широким, ніж поняття “трудовий договір”. Крім трудових договорів до угод про працю відносяться і деякі цивільно-правові договори на виконання певних робіт, зокрема, договір підряду, договір про створення твору у галузі науки, літератури і мистецтва. З особами, що залучаються до роботи у селянському (фермерському) господарстві, які не є членами такого господарства, укладається у письмовій формі трудовий договір (контракт, угода) (див. ст.23 Закону України “Про селянське (фермерське) господарство” від 22 грудня 1992 р. в редакції від 22 червня 1993 р.). Працевлаштування громадян оформляється трудовим договором - угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язуються виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України (ст.21 КЗпП).
Наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 8 червня 2001 р. № 260 затверджені Форма трудового договору між працівником і фізичною особою та Порядок реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою. Зазначений Порядок поширюється на фізичних осіб - суб’єктів підприємницької діяльності без створення юридичної особи з правом найму працівників та фізичних осіб, які використовують найману працю, пов’язану з наданням послуг (кухарі, няні, водії тощо). Названою Формою трудового договору передбачається визначення у ньому найбільш істотних умов роботи: вимоги до рівня виконання роботи (за обсягом, якістю, норм та нормативних завдань, дотримання правил з охорони праці), строків виконання роботи, розмір заробітної плати, час виконання роботи, вихідні дні, щорічна оплачувана відпустка. Вирішення питань, не передбачених безпосередньо у договорі, здійснюється на підставі загальних норм законодавства про працю України.
3. Із об’єктивної сторони злочин виражається у грубому порушенні угоди про працю службовою особою підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, а також окремим громадянином-роботодавцем або уповноваженою ними особою. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є спосіб грубого порушення угоди про працю, альтернативно визначений у диспозиції ч.1 ст.173: 1) обман; 2) зловживання довірою; 3) примус до виконання роботи, не обумовленої угодою.
Під обманом слід розуміти введення працівника в оману шляхом повідомлення йому неправдивих відомостей чи неповідомлення йому певних відомостей щодо істотних умов угоди про працю при її укладенні (розміру заробітної плати, умов виконання роботи тощо), а під зловживанням довірою - несумлінне використання довіри з боку працівника, заснованої на правових чи особистих взаємовідносинах винного і працівника.
Примус до виконання роботи, не обумовленої угодою, може виражатись у застосуванні до працівника насильства чи погрозі його застосування, погрозі заподіяти шкоду його правоохоронюваним інтересам (звільнити з роботи, позбавити передбачених угодою додаткових виплат чи зменшити розмір заробітної плати тощо).
Термін “грубе” характеризує як саме діяння, так і його наслідки у вигляді суттєвого, істотного ущемлення законних інтересів працівника. Питання про визнання порушення угоди про працю грубим має вирішуватись у кожному конкретному випадку окремо. Мають враховуватися розмір заподіяної працівникові матеріальної чи іншої шкоди, характер порушення, зокрема, характер дій, якими працівника примушують до виконання не обумовленої угодою роботи (погроза звільнити з роботи, застосувати насильство, розголосити конфіденційні відомості тощо), характер роботи, виконувати яку незаконно примушують працівника, тривалість порушення (ненадання протягом тривалого часу відпустки, примушування працювати тривалий час без вихідних чи понаднормово) тощо.
4. Із суб’єктивної сторони злочин характеризується умисною виною, вид умислу прямий.
5. Суб’єкт злочину спеціальний. Ним може бути:
- службова особа підприємства, установи, організації незалежно від форми власності;
- окремий громадянин, в тому числі громадянин-підприємець, що здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, та голова селянського (фермерського) господарства;
- особа, уповноважена службовою особою чи окремим громадянином.
Про поняття службова особа підприємства, установи, організації див. коментар до ст.364.
Окремий громадянин - це приватна особа, яка уклала з працівником угоду про виконання певної роботи. Перш за все таким є громадянин-підприємець, що здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, використовує найману працю інших громадян, а також голова селянського (фермерського) господарства, який залучає до роботи у господарстві осіб, які не є членами господарства.
Особою, уповноваженою службовою особою підприємства, установи, організації чи окремим громадянином, є будь-яка особа, яка діє від їх імені у взаємовідносинах із найманим працівником (укладає угоду, здійснює керівництво виконанням роботи тощо). Наприклад, голова селянського (фермерського) господарства може доручити виконувати свої обов’язки і використовувати право голови одному із своїх членів господарства (див. ч.6 ст.23 Закону України “Про селянське (фермерське) господарство”), який і буде уповноваженою особою такого голови.
6. Кваліфікованим видом злочину є вчинення передбачених ч.1 ст.173 дій стосовно громадянина України, з яким укладена угода щодо його роботи за межами України.
Виконання робіт за межами України громадянами України можливе або при їх працевлаштуванні у іноземного роботодавця, або при направленні їх роботодавцем-резидентом України для виконання певних робіт за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладеними з іноземними суб’єктами господарської діяльності. Працевлаштування громадян України в інших країнах може здійснюватись в порядку і на умовах, визначених двосторонніми угодами України з іншими країнами. Зокрема, згідно з Угодою між Урядом України та Урядом Республіки Польща про взаємне працевлаштування працівників від 16 лютого 1994 р., на території Польщі можуть працювати дві категорії громадян України: 1) які працюють у роботодавців на території Польщі та 2) які направлені на територію Польщі з метою реалізації експортного будівництва та експортних послуг на підставі контрактів, укладених між суб’єктами господарської діяльності обох країн. Для залучення працівників іноземними роботодавцями останні, як правило, зобов’язані отримувати на їх працевлаштування дозволи компетентних органів своїх країн.
Посередницькою діяльністю з працевлаштування на роботу за кордоном є діяльність посередників (суб’єктів підприємницької діяльності, незалежно від їх організаційно-правових форм та форм власності), яка включає збір достовірної інформації про наявність вакансій у роботодавців, ведення обліку осіб, які бажають працювати за кордоном, з метою подальшого їх працевлаштування, надання інформаційно-консультаційних послуг про наявність вакансій, умов та розміру оплати праці, найменування та місцезнаходження роботодавців.
Однією із обов’язкових умов здійснення посередницької діяльності з працевлаштування на роботу за кордоном є наявність зовнішньоекономічного договору (контракту) з іноземними суб’єктами господарської діяльності про працевлаштування громадян України. Якщо такий договір укладено з суб’єктом господарської діяльності, який є посередником, то обов’язковою умовою є наявність відповідного дозволу на здійснення посередництва у працевлаштуванні, оформленого згідно з законодавством країни, де офіційно зареєстровано головний орган управління (контора) іноземного суб’єкта господарської діяльності.
Крім того, посередницька діяльність з працевлаштування за кордоном може здійснюватись за наявності дозволу компетентних органів іноземної влади іноземним суб’єктам господарської діяльності на працевлаштування громадян України (крім випадків посередництва у працевлаштуванні моряків на судна іноземних власників), оформленого згідно з законодавством країни, де офіційно зареєстровано головний орган управління (контора) іноземного суб’єкта господарської діяльності роботодавця.
При укладанні від імені іноземного роботодавця угоди про працевлаштування (виконання роботи) за межами України посередник зобов’язаний повідомляти громадянина у письмовій (засвідченій цим посередником) формі про загальні умови праці та обставини, що стосуються його особисто або групи громадян, членом якої він є, а також укладати з клієнтом письмовий договір, який повинен містити повну і достовірну інформації про послуги з посередництва у працевлаштуванні, порядок оплати, строк дії договору, а також обов’язки і відповідальність сторін (див. Інструкція про умови і правила провадження господарської діяльності (ліцензійні умови) з посередництва у працевлаштуванні на роботу за кордоном та контроль за їх дотриманням, затверджена наказом Ліцензійної палати України, Державного Центру зайнятості від 22 лютого 1999 р. № 19/15).
7. Суб’єктом злочину, передбаченого ч.2 ст.173, крім осіб, охарактеризованих у п.5 коментаря, може бути також працівник чи службова особа суб’єкта підприємницької діяльності, який займається посередницькою діяльністю з працевлаштування за кордоном.

Стаття 174. Примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку

Примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку шляхом насильства чи погрози застосування насильства або шляхом інших незаконних дій -
карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

1. Згідно з ч.1 ст.44 Конституції України особи, які працюють, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів.
Під страйком розуміється тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов’язків) підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту). Застосовується страйк як крайній засіб (коли всі інші можливості вичерпано) вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у зв’язку з відмовою власника або уповноваженого ним органу (представника) задовольнити вимоги найманих працівників або уповноваженого ними органу, профспілки, об’єднання профспілок чи уповноваженого нею (ними) органу (див. ст.17 Закону України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” від 3 березня 1998 р.).
2. Страйк може бути розпочато, якщо примирні процедури не привели до вирішення колективного трудового спору (конфлікту) або власник чи уповноважений ним орган (представник) ухиляється від примирних процедур або не виконує угоди, досягнутої в ході вирішення колективного трудового спору (конфлікту).
Підстави прийняття рішення про оголошення страйку та порядок його проведення регламентуються розділом ІІІ (ст.17-28) Закону України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”.
Страйк може проводитись на окремому підприємстві або бути галузевим чи територіальним, якщо на підприємствах, на яких оголошено страйк, кількість працюючих становить більше половини загальної кількості працюючих відповідної галузі чи території. При цьому наймані працівники підприємств галузі чи адміністративно-територіальних одиниць самостійно приймають рішення про оголошення чи неоголошення страйку на своєму підприємстві. Нікого не може бути примушено до участі або до неучасті у страйку (ч.3-5 ст.19 названого Закону).
3. Із об’єктивної сторони злочин характеризується активними діями, якими 1) працівник примушується взяти участь у страйку чи 2) навпаки, працівникові перешкоджається брати участь у страйку.
Під примушуванням до участі у страйку чи перешкоджанням участі у страйку слід розуміти висловлену у категоричній формі вимогу до працівника взяти участь у страйку всупереч його волі чи, навпаки, не брати участі у страйку. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину є спосіб його вчинення: застосування насильства, або погроза його застосування, або вчинення інших незаконних дій.
Поняттям “насильство” охоплюється нанесення удару, побоїв, легких тілесних ушкоджень, позбавлення волі. Заподіяння середньої тяжкості та тяжких тілесних ушкоджень не охоплюється поняттям “насильство” і потребує додаткової кваліфікації за ст.122 чи ст.121. Під погрозою застосуванням насильства слід розуміти погрозу заподіяння будь-якої шкоди здоров’ю потерпілого, в тому числі і погрозу вбивством.
Інші незаконні дії - це дії, спрямовані на позбавлення працівника можливості виконувати роботу при примушуванні його до участі у страйку (блокування входу на підприємство, відключення електроенергії, відсторонення від роботи чи переведення на іншу роботу тощо), або спонукання його взяти участь у страйку чи відмовитись від участі у ньому (погроза звільнити з роботи чи фактичне звільнення з роботи, підкуп (обіцянка оплати участі (неучасті) у страйку), невиплата заробітної плати чи погроза не виплатити її, погроза позбавити певних благ чи, навпаки, обіцянка їх надання тощо).
Злочин вважається закінченим з моменту вчинення дій, спрямованих на примушування до участі у страйку чи перешкоджанню участі у ньому, незалежно від того, чи вдалось фактично примусити працівника взяти участь у страйку або перешкодити йому взяти участь у страйку.
4. Примушування до участі у страйку шляхом вчинення зазначених у ст.174 дій є злочином незалежно від того, до участі у законному чи незаконному страйку примушується працівник, а перешкоджання участі у страйку - лише при вчиненні таких дій з метою перешкодити працівникові брати участь у законному страйку.
5. Не є злочином агітація до участі (неучасті) у страйку, інші способи психологічного впливу на працівника з метою спонукати його до участі (неучасті) у страйку, в тому числі і введення його в оману, наприклад, щодо можливих наслідків участі (неучасті) у страйку, дійсних причин чи мети його організації (проведення) організаторами страйку.
6. Із суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом та спеціальною метою: примусити працівника проти його волі взяти участь у страйку чи перешкодити йому брати участь у ньому.
7. Суб’єкт злочину - особа, яка досягла 16-річного віку. Як правило, це працівники підприємства, які є ініціаторами проведення страйку чи є його противниками, представники профспілкових органів. Вчинення передбачених ст.174 дій службовою особою з використанням службового становища, за наявності підстав, утворює сукупність злочинів, передбачених ст.174 та відповідними частинами ст.364 чи ст.365.
8. Незаконні дії при примушуванні до участі у страйку чи перешкоджанні участі у ньому можуть поєднуватись із вчиненням дій, що містять ознаки інших злочинів, зокрема передбачених ст.175, 341, 342, 343, 350. За наявності підстав такі дії мають кваліфікуватися за сукупністю злочинів - за ст.174 та відповідною статтею КК, що передбачає відповідальність за їх вчинення.

Стаття 175. Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат

1. Безпідставна невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати громадянам більше ніж за один місяць, вчинена умисно керівником підприємства, установи або організації незалежно від форми власності, -
карається штрафом від ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п’яти років, або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
2. Те саме діяння, якщо воно було вчинене внаслідок нецільового використання коштів, призначених для виплати заробітної плати, стипендії, пенсії та інших встановлених законом виплат, -
карається штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.
3. Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо до притягнення до кримінальної відповідальності нею здійснено виплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам.

1. Предметом злочину є грошові кошти, які повинні виплачуватись громадянам як заробітна плата, стипендії, пенсії чи інші встановлені законом виплати, на які вони мають право. За певних умов предметом злочину можуть бути і матеріальні цінності, що мають бути передані громадянам при здійсненні зазначених виплат, зокрема, при виплаті заробітної плати на сільськогосподарських чи переробних підприємствах у натуральній формі.
2. Під заробітною платою розуміється винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу. Видами заробітної плати є основна та додаткова заробітна плата, а також інші заохочувальні та компенсаційні виплати. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов’язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов’язані із виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. Законодавчо встановлений розмір плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт), іменується мінімальною заробітною платою (див. ст.1, 2, 3 Закону України “Про оплату праці” від 23 березня 1995 р.).
Різновидом компенсаційних виплат є нарахована громадянам компенсація втрати ними частини доходів у зв’язку з порушенням термінів її виплати, право на яку вони мають відповідно до Закону України “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати” від 19 жовтня 2000 р., який набрав чинності з 1 січня 2001 р. і яким передбачено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата (грошове забезпечення) та інші передбачені законом виплати) у випадку порушення встановлених строків їх виплати - затримки їх виплати на один і більше календарних місяців. Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов’язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу. Постановою КМУ від 21 лютого 2001 р. № 159 затверджено Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв’язку з порушенням термінів їх виплати, згідно з п.4 якого сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але не виплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов’язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100. При цьому п.2 названої постанови передбачено, що компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати, нарахованої працівникові за період роботи з 1 січня 1998 р. по 31 грудня 2000 р. проводиться відповідно до Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати, затвердженого постановою КМУ від 20 грудня 1997 р. № 1427 до ліквідації заборгованості із заробітної плати за зазначений період. Згідно з ч.2 ст.7 Закону України “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати” відповідальність власника або уповноваженого ним органу (особи) за несвоєчасну виплату доходів визначаються відповідно до законодавства, тобто притягнення до кримінальної відповідальності за ст.175 можливе як за несвоєчасну виплату передбачених законом виплат громадянам, так і за несвоєчасну виплату їм компенсації за втрату їх частини у зв’язку з порушенням строків їх виплати. У разі відмови власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації, громадянину надано право її оскарження у судовому порядку (ч.1 ст.7 Закону).
Пенсії і грошові допомоги, що нараховуються органами соціального захисту населення чи органами Пенсійного фонду України, фінансуються органами цього фонду, а також органами соціального захисту населення за рахунок інших джерел, передбачених законодавством України, доставляються та виплачуються одержувачам підприємствами поштового зв’язку згідно з Законом України “Про зв’язок” (див. п.1 Інструкції про порядок організації, оформлення, фінансування та виплати пенсій, грошової допомоги підприємствами поштового зв’язку України, затвердженої наказом Держкомітету зв’язку України, Мінпраці та соціальної політики України, Пенсійного фонду України від 2 липня 1998 р. № 101/123/67).
Під пенсіями слід розуміти види державного соціального забезпечення громадян, на яке вони мають право з підстав, визначених законодавством. До державних пенсій відносяться трудові (за віком, по інвалідності, в разі втрати годувальника, за вислугу років) та соціальні пенсії. Право на трудові пенсії мають особи, що займались суспільно корисною працею, а на соціальні - усі непрацездатні громадяни на умовах, визначених ст.93-95 Закону України “Про пенсійне забезпечення” від 6 грудня 1991 р. Підстави, порядок призначення, нарахування та перерахування пенсій визначаються Законом України “Про пенсійне забезпечення” та законами, які регулюють пенсійне забезпечення окремих категорій громадян (див., наприклад, Закон України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ” від 9 квітня 1992 р.).
Стипендії - це виплати за рахунок державних коштів (вид соціальної допомоги), які виплачуються учням, студентам, курсантам, аспірантам, докторантам згідно із законодавством про освіту (див. Порядок призначення, виплати та розміри стипендіального забезпечення учнів, студентів, курсантів, слухачів, клінічних ординаторів, аспірантів і докторантів, затверджений постановою КМУ від 8 серпня 2001 р. № 950), а також виплачуються згідно з іншими законодавчими актами окремим категоріям громадян (довічні державні стипендії для учасників бойових дій у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, які виплачуються згідно з Указом Президента України від 17 травня 2000 р. № 689/2000; довічні державні стипендії видатним діячам науки, освіти, культури та мистецтва, що виплачуються згідно з Указом Президента України від 14 лютого 1996 р.).
До інших установлених законом виплат громадянам відносяться будь-які види грошових виплат, право на які мають окремі (певні) категорії громадян чи право на одержання яких виникає за наявності підстав, передбачених законодавством: компенсаційні виплати громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; виплати, що здійснюються за рахунок коштів фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування (допомога по безробіттю, допомога в разі тимчасової втрати працездатності, матеріальне забезпечення у разі нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання тощо); інші передбачені законом соціальні виплати, наприклад, допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, допомога малозабезпеченим сім’ям з дітьми тощо.
Предметом злочину можуть бути не лише виплати, що здійснюються регулярно у визначені законодавством терміни, а і разові виплати. Види соціальних виплат, які не мають разового характеру, несвоєчасна виплата яких підлягає компенсації, визначені у абз.3 п.3 Порядку проведення компенсації громадянам частини грошових доходів у зв’язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою КМУ від 21 лютого 2001 р. № 159.
3. Із об’єктивної сторони злочин характеризується безпідставною невиплатою зазначених у ч.1 ст.175 виплат громадянам більше ніж за один місяць.
Згідно із ч.5 ст.97 КЗпП та ч.5 ст.15 Закону України “Про оплату праці” від 23 березня 1995 р., якими вони доповнені Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення своєчасної виплати заробітної плати” від 21 жовтня 2004 р., оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку, а всі інші платежі здійснюються власником або уповноваженим ним органом після виконання зобов’язань щодо оплати праці. При цьому ч.5 ст.24 Закону України “Про оплату праці” передбачено, що своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості.
Безпідставною має вважатись така невиплата, яка вчинена за наявності об’єктивної можливості її здійснення, тобто вчинена при наявності коштів на її виплату і відсутності поважних причин для невиплати. Безпідставною є як взагалі невиплата зазначених у ст.175 виплат, так і виплата їх у неповному обсязі, тобто при наявності їх часткової виплати.
Кількість громадян, яким безпідставно не виплачені повністю чи виплачені не у повному обсязі зазначені у ч.1 ст.175 виплати, для кваліфікації дій за ст.175 значення не має. На практиці може мати місце, наприклад, безпідставна невиплата взагалі заробітної плати частині працівників підприємства, її виплата не у повному обсязі іншій їх частині при виплаті у повному обсязі решті працівників.
Сума (розмір) безпідставно не виплачених виплат для кваліфікації дій керівника підприємства, установи, організації за ст.175 значення не має.
4. Із суб’єктивної сторони злочин є умисним, вид умислу прямий.
5. Суб’єкт злочину спеціальний - керівник підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, в обов’язки якого входить нарахування та виплата чи лише виплата зазначених у ч.1 ст.175 виплат. Суб’єктами злочину можуть бути керівники будь-якого підприємства, органів державної влади, працівники органів Пенсійного фонду, соціального захисту населення, а також підприємств поштового зв’язку, якими безпосередньо виплачуються громадянам пенсії та інші виплати.
Суб’єктами злочину можуть бути і керівники банківських установ та їх відділень, якими здійснюється безпосередня виплата заробітної плати та інших виплат працівникам окремих підприємств, установ, організацій за укладеними з ними договорами, в тому числі з використанням платіжних карток.
Безпідставна невиплата заробітної плати громадянином-підприємцем особам, найману працю яких він використовує, а також громадянином, який уклав з працівником угоду про виконання певної роботи, є грубим порушенням ними угоди про працю і, за наявності підстав, має кваліфікуватися за відповідною частиною ст.173.
6. Кваліфікованим видом складу злочину є безпідставна невиплата зазначених у ч.1 ст.175 виплат внаслідок нецільового використання коштів, призначених для їх виплати. Нецільове використання призначених для виплати коштів - це їх використання на інші цілі, пов’язані із забезпеченням діяльності підприємства, установи, організації: оплата зобов’язань за укладеними договорами, виконання податкових зобов’язань, придбання сировини, обладнання, транспортних засобів, меблів, іншого майна, оплата виконаних робіт (наприклад, за ремонт приміщення) чи наданих послуг тощо.
7. Нецільове використання бюджетних коштів, призначених для виплати зазначених у ч.1 ст.175 виплат, якщо їх сума в тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, але є меншою від трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, вчинене керівником підприємства, установи, організації, фінансування яких здійснюється за рахунок бюджетних коштів, не потребує додаткової кваліфікації за ч.1 ст.210, оскільки склади злочинів, передбачені ч.1 ст.210 та ч.2 ст.175, якщо їх предметом є бюджетні кошти, співвідносяться між собою як загальний і спеціальний, а при такому виді конкуренції кримінально-правових норм має застосовуватись спеціальна норма (ч.2 ст.175). Якщо ж сума використаних не за цільовим призначенням бюджетних коштів, які мали бути використані на виплату зазначених у ст.175 виплат громадянам, в три тисячі і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, то дії керівника підприємства, установи, організації повинні кваліфікуватися за сукупністю злочинів - за ч.2 ст.175 та ч.2 ст.210.
8. Частиною 3 ст.175 передбачено звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка до притягнення її до кримінальної відповідальності за безпідставну невиплату установленої законом виплати громадянам здійснила її виплату. При цьому законодавцем не обумовлюються мотиви і мета, якими керувалась особа, як підстави звільнення від відповідальності, тобто не має значення, за власною ініціативою (добровільно) чи внаслідок “тиску” (примусу) зі сторони інших осіб (звернення осіб, яким не виплачена заробітна плата чи інші виплати, з позовом до суду, вимога працівників контролюючих чи правозастосовчих органів тощо) здійснена виплата своєчасно безпідставно не виплачених встановлених законом виплат громадянам. Єдина підстава такого звільнення, передбачена ч.3 ст.175 - здійсн

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Злочини проти сім’ї	\|	Злочини проти свободи совісті

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.055 сек.