Злочини проти свободи совісті

Стаття 178. Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків

Пошкодження чи зруйнування релігійної споруди або культового будинку -
карається штрафом до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк від одного до трьох років.

1. Конституція України гарантує громадянам право на свободу світогляду і віросповідання, яке включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність (ст.35).
Для спільного відправлення релігійних обрядів громадяни мають право об’єднуватися у релігійні організації, якими можуть бути релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій (див. ч.2 ст.7 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 р.).
2. Предметом злочину є релігійні споруди або культові будинки. Культовими будинками є культові будівлі (приміщення), споруди, в яких віруючими здійснюються богослужіння, релігійні обряди та церемонії.
Культові релігійні будинки та інші споруди можуть перебувати у власності релігійних організацій або у їх користуванні, зокрема у разі, коли вони є власністю держави. Крім культових будинків у власності чи у користуванні (постійному чи тимчасовому) релігійних організацій можуть бути і інші будівлі і споруди, зокрема об’єкти виробничого, спеціального і добродійного призначення (будівлі монастирів, духовних навчальних закладів для підготовки священнослужителів і служителів інших необхідних їм релігійних спеціальностей, музеї, храми та інші споруди).
Облік культових будівель і споруд, які належать чи використовуються релігійними організаціями, що діють в Україні, здійснюється Державним комітетом України у справах релігій (див. п.п.11 п.4 Положення про Державний комітет України у справах релігій, затвердженого Указом Президента України від 14 листопада 2000 р. № 1229/2000).
3. Згідно зі ст.17 Закону України “Про свободу совісті і релігійні організації” культові будівлі і майно, які становлять державну власність, в порядку, встановленому законом, передаються у безоплатне користування або у власність релігійним організаціям. Вони також можуть передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою, а за її відсутності порядок користування визначається компетентним державним органом шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.
4. З об’єктивної сторони злочин дістає вияв у пошкодженні чи зруйнуванні релігійної споруди або культового будинку. Склад злочину матеріальний, тобто обов’язковими ознаками його об’єктивної сторони є наслідки у вигляді пошкодження чи зруйнування релігійної споруди або культового будинку. Термінами “пошкодження” та “зруйнування” у диспозиції ст.178 позначається як саме діяння, так і його наслідки.
Під пошкодженням релігійної споруди чи культового будинку слід розуміти приведення їх у непридатний за цільовим використанням стан, погіршення її якості, зменшення цінності.
Зруйнування релігійної споруди або культового будинку - це їх перетворення на руїни, порушення їх цілісності, розорення, знищення будь-яким способом, наприклад, шляхом підпалу, вчинення вибуху чи їх руйнування (розвалювання) шляхом використання різних технічних засобів, наприклад, бульдозерів.
5. Із суб’єктивної сторони пошкодження чи зруйнування релігійної споруди або культового будинку характеризується умисною виною, оскільки ст.178 передбачена відповідальність не просто за знищення релігійних споруд чи культових будинків, а за їх зруйнування. Тим самим законодавець підкреслює умисний характер дій винного, а саме їх демонстративну спрямованість на руйнування споруди. Мотиви і мета зруйнування чи пошкодження релігійної споруди чи культового будинку для кваліфікації за ст.178 значення не мають, але можуть бути підставою для їх кваліфікації як більш тяжкого злочину - диверсії (ст.113), умисного знищення чужого майна за обтяжуючих обставин (ч.2 ст.194), масових заворушень (ст.294), умисне нищення, руйнування чи псування пам’яток історії або культури за обтяжуючих обставин (ч.2, ч.3 чи 4 ст.298).
Необережне пошкодження чи зруйнування релігійної споруди або культового будинку, які є чужим майном, що спричинило тяжкі тілесні ушкодження або загибель людей, повинне кваліфікуватися за ст.196.
6. Статтею 178 передбачена відповідальність не за знищення чи пошкодження релігійної споруди або культового будинку як майна, а за їх зруйнування чи пошкодження саме як релігійної споруди чи культового будинку. Якщо ж умисне пошкодження чи зруйнування релігійної споруди чи культової будівлі є їх умисним знищенням саме як майна, дії винного мають кваліфікуватися за ст.194, яка передбачає відповідальність за умисне знищення чи пошкодження чужого майна, за умови, що такими діями заподіяна шкода у великих розмірах, оскільки передбачений ст.194 злочин є більш тяжким. Умисне пошкодження або зруйнування релігійної будівлі чи культової споруди, вчинене шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом, або якщо воно заподіяло майнову шкоду в особливо великих розмірах, або спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки, повинне кваліфікуватися за ч.2 ст.194.
7. Релігійні споруди та культові будинки можуть бути визнані у встановленому законом порядку пам’ятками історії або культури, а тому їх умисне нищення, руйнування чи псування має кваліфікуватися за ст.298.

Стаття 179. Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь

Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь -
караються штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років.

1. У законодавчих актах, якими регулюється порядок реалізації громадянами гарантованого Конституцією України (ст.35) права на свободу світогляду і віросповідання, не міститься визначення поняття “релігійні святині”. Системне тлумачення положень законодавчих актів, якими регулюються відносини у сфері віросповідання та відправлення релігійних культів, охорони культурних та історичних цінностей, дає підстави для висновку, що під релігійними святинями слід розуміти шановані віруючими певної релігії предмети та місця релігійного поклоніння, а також місця паломництва віруючих. Релігійними святинями можуть бути будь-які предмети релігійного поклоніння - релігійні реліквії, тобто предмети, яким служителі чи віруючі певного релігійного культу приписують чудодійну силу, роблячи їх предметами релігійного поклоніння: ікони та хрести, зокрема, чудотворні (наприклад, Чесний та Животворний Хрест Господній), книги, манускрипти, останки і мощі святих (наприклад, мощі Андрія Первозванного із храму святого Андрія у грецькому місті Патри, які лише чотири рази вивозили за межі храму, один із яких - у м. Київ у вересні 2001 р., мощі Сергія Радонежського, Святого Феодосія), а так само інші речі - релігійні реліквії. Релігійними святинями можуть визнаватись і найбільш відомі і шановані віруючими певних релігій культові будинки, храми, монастирі, склепи, каплиці та інші релігійні споруди, які для них є предметами релігійного поклоніння (наприклад, скит Манявський у Богородчанському районі Івано-Франківської області, на території якого, як вважається, похований гетьман Іван Виговський і б’є чудодійне джерело із цілющою водою). Крім того, релігійними святинями можуть вважатись і певні місця паломництва та релігійного поклоніння, наприклад, печери Києво-Печерської Лаври, у яких покояться мощі святих, джерело праведної Анни у Онишківцях Дубнівського району Рівненської області, могили, каплиці святих, наприклад, могила Баал Шем Това, відомого під іменем Бешт, у м. Умані, яка є місцем поклоніння і паломництва євреїв-хасидів, 9667 яких у вересні 2002 р. відвідали її (хасидизм - один із напрямів юдаїзму, засновником якого був Баал Шем Тов родом із Поділля), святилища (місця, які викликають у віруючих почуття глибокої пошани, набожності).
Певні предмети чи місця можуть визнаватись релігійними святинями як для всіх віруючих певної релігії (наприклад, місця перебування Ісуса Христа чи предмети, пов’язані з ним, є релігійними святинями для всіх християн, а аналогічні місця перебування Аллаха, Будди та предмети, що пов’язуються з їх іменами, - є релігійними святинями відповідно для всіх мусульман та буддистів), так і лише для віруючих окремих конфесій, гілок, напрямів певної релігії, окремої релігійної громади.
2. Питання про визнання того чи іншого предмету релігійною святинею має вирішуватись на підставі висновку релігієзнавчої експертизи, обов’язок забезпечення здійснення якої покладено на Державний комітет України у справах релігій - центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується КМУ через МЮ, який діє на підставі Положення про нього, затвердженого Указом Президента України від 14 листопада 2000 р. № 1229/2000. До участі у проведенні релігієзнавчої експертизи залучаються представники релігійних організацій, наукових установ, учені релігієзнавці та фахівці інших галузей (див. п.10 п.4 Положення). Для здійснення релігієзнавчої експертизи у Держкомрелігій України утворена експертна рада за участю представників наукових установ, учених релігієзнавців та фахівців інших галузей, яка діє на підставі Положення про неї, яке затверджується КМУ. Склад експертної ради затверджується також КМУ (п.10 Положення).
3. З об’єктивної сторони злочин дістає вияв у вчиненні щодо релігійних святинь одного із трьох діянь, альтернативно визначених у диспозиції ст.179: їх 1) незаконне утримування, 2) осквернення чи 3) знищення.
4. Під незаконним утримуванням релігійних святинь слід розуміти непередачу їх релігійним організаціям чи релігійним громадам, які мають на них законне право, особами, які ними незаконно володіють, користуються чи їх незаконно зберігають. Незаконне утримування релігійних святинь може також виявлятись у недопущенні віруючих певної релігії (конфесії) для відправлення богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій, право на які віруючим гарантується законом (див. ч.1 ст.21 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”).
Незаконним утримуванням релігійних святинь є також їх непередача після припинення діяльності релігійної організації, яка ними володіла, іншим релігійним організаціям, відмова звільнити самовільно (незаконно) захоплену культову будівлю, яка вважається релігійною святинею, повернути привласнену святиню.
Незаконному утримуванню релігійних святинь завжди передують певні діяння, внаслідок яких суб’єкт набув можливість фактичного володіння чи користування такими предметами. Якщо такі дії самі по собі є протиправними, вони потребують самостійної кримінально-правової оцінки.
5. Під знищенням релігійних святинь слід розуміти приведення їх у такий стан, коли вони повністю втрачають властивість предмету релігійного поклоніння: спалювання, розбивання, розвалювання, зруйнування. Способи знищення релігійних святинь можуть бути різними і для кваліфікації дій винного за ст.179 значення не мають.
6. Оскверненням релігійних святинь є дії особи, які виражають демонстративно цинічне, зневажливе, принизливе ставлення до них: глумління, наруга над релігійними святинями, опоганення, паплюження, збиткування, знущання над ними саме як над релігійними святинями, які свідчать про демонстративне несприйняття таких предметів як релігійних святинь та про намір порушити їх святість. Осквернення релігійних святинь може бути вчинене як публічно, тобто у присутності інших осіб, так і таємно, за умови, що винний розраховує на сприйняття через певний час вчинених ним дій саме як осквернення релігійних святинь. Дії по оскверненню релігійних святинь можуть мати різноманітний вияв: вчинення на них різних непристойних малюнків, написів, які ображають релігійні почуття віруючих, які їм поклоняються, їх пошкодження тощо.
7. Із суб’єктивної сторони незаконне утримування та осквернення релігійних святинь характеризується лише умисною виною, вид умислу прямий. Обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони є мотиви і мета: метою незаконного утримування релігійних святинь є продовження незаконного володіння чи користування ними, позбавлення інших осіб реалізації належного їм права користування чи володіння такими святинями. Метою осквернення релігійних святинь є порушення чи приниження їх святості, вчинення наруги над ними. Знищення релігійних святинь може бути вчинене як умисно, так і з необережності, але за ст.179 може кваліфікуватись лише їх умисне знищення.
8. Суб’єктом злочину може бути будь-яка особа, що досягла 16-річного віку. Як правило, осквернення та знищення релігійних святинь вчинюється так званими релігійними фанатиками інших релігій чи інших релігійних течій ніж та, віруючі якої поклоняються оскверненій чи знищеній релігійній святині, зокрема, сатанистами, але ними можуть бути і віруючі тієї ж релігії (релігійної течії), які з тих чи інших причин не погоджуються із визнанням оскверненого чи знищеного ними предмету релігійною святинею. Суб’єктами злочину у формі незаконного утримування чи знищення релігійних святинь можуть бути і службові особи, наприклад, службові особи музеїв, інших релігійних організацій, які відмовляються виконувати покладений на них законом, рішенням компетентних органів влади чи рішенням суду обов’язок передати у володіння чи користування віруючим певної релігійної організації предмет, який ними вважається релігійною святинею, а так само особи, які незаконно руйнують місце поклоніння для будівництва на ньому певних будівель, доріг тощо. Дії службових осіб у подібних випадках можуть додатково кваліфікуватися за ст.364 чи 365 за наявності в їх діях всіх інших обов’язкових ознак передбачених цими статтями складів злочинів.
9. Статтею 179 передбачена відповідальність не за порушення порядку утримування (володіння, користування) релігійних святинь, а за їх незаконне утримування у себе, непередачу у володіння чи користування релігійним організаціям або державним установам чи організаціям (наприклад, музеям), яким таке право належить. Порушення ж порядку утримування релігійних святинь, наприклад, створення перешкод віруючим для відправлення релігійних обрядів, поклоніння святиням, обмеження доступу до них тощо може кваліфікуватися, за наявності підстав, за ст.180 як перешкоджання здійсненню релігійного обряду, або ж як службовий злочин.

Стаття 180. Перешкоджання здійсненню релігійного обряду

1. Незаконне перешкоджання здійсненню релігійного обряду, що зірвало або поставило під загрозу зриву релігійний обряд, -
карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.
2. Примушування священнослужителя шляхом фізичного або психічного насильства до проведення релігійного обряду -
карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.

1. Конституція України проголошує право кожною людини на свободу світогляду і віросповідання, включаючи безперешкодне ведення релігійної діяльності (ч.1 ст.35). Це право, у свою чергу, включає право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і релігійні обряди, проводити релігійну діяльність, за винятком випадків, передбачених законом.
Релігійним обрядом визнається сукупність передбачених певною релігією одноособових чи колективних дій громадян, які її сповідують та/або поширюють, пов’язаних із зверненням людини до надприродної сили. Релігійний обряд є складовою релігійної діяльності, до якої, крім нього, також належать богослужіння (публічні богослужіння), релігійні церемонії, процесії, інші індивідуальні чи колективні дії, пов’язані зі сповідуванням та/або поширюванням віри.
Релігійні обряди можуть безперешкодно проводитися в культових будинках і на прилеглих територіях, у місцях паломництва, установах релігійних організацій, на цвинтарях, у місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах та будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах з ініціативи їх трудових колективів і за згодою адміністрації. Командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і відправленні обрядів.
Релігійні обряди в лікарнях, госпіталях, притулках для старих та інвалідів, місцях попереднього утримання і відбування покарання проводяться на прохання громадян, які перебувають в них, або з ініціативи релігійних організацій. При цьому адміністрація таких закладів сприяє цьому, бере участь у визначенні часу та інших умов проведення релігійного обряду.
В інших випадках релігійні обряди проводяться кожного разу з дозволу відповідної місцевої держадміністрації, виконкому сільської, селищної чи міської ради.
2. Об’єктом злочину є право громадян на свободу віросповідання.
3. Об’єктивна сторона злочину полягає у вчиненні:
- незаконного перешкоджання здійсненню релігійного обряду, що зірвало або поставило під загрозу зриву релігійний обряд (ч.1 ст.180);
- примушування священнослужителя шляхом фізичного або психічного насильства до проведення релігійного обряду (ч.2 ст.180).
Під незаконним перешкоджанням здійсненню релігійного обряду слід розуміти створення будь-яких обмежень щодо його відправлення. Таке перешкоджання може здійснюватись будь-яким способом та полягати, наприклад, у безпідставному недопущенні віруючих під час церковного свята до місця відправлення релігійного обряду, неправомірній забороні використовувати під час обряду предмети культу тощо. Якщо спосіб перешкоджання утворює самостійний склад злочину, вчинене необхідно додатково кваліфікувати, наприклад, за ст.125, 126, 129 або 179.
Незаконність перешкоджання означає, що зазначені обмеження створюються протиправними методами стосовно релігійного обряду, відправлення якого не супроводжується порушенням закону.
За конструкцією об’єктивної сторони, склад злочину, передбачений ч.1 ст.180, є матеріальним, оскільки її обов’язковими ознаками є наслідки у вигляді зриву або загрози зриву релігійного обряду, а також причиновий зв’язок між зазначеними діями та наслідками. Тому злочин слід вважати закінченим з моменту, коли зазначене незаконне перешкоджання здійсненню релігійного обряду призвело до його зриву або поставило такий обряд під загрозу зриву.
Під зривом релігійного обряду слід розуміти припинення його подальшого відправлення. Загрозу зриву релігійного обряду утворюють дії, пов’язані із створенням винним реальної небезпеки щодо відправлення такого обряду.
Примушуванням священнослужителя до проведення релігійного обряду є вплив на нього за допомогою фізичного або психічного насильства, що має на меті змусити (всупереч волі священнослужителя) провести релігійний обряд.
Про поняття фізичного та психічного насильства див. коментар до ст.157.
Під священнослужителем у цій статті необхідно розуміти фізичну особу, що визнана служителем культу у передбаченому відповідною релігійною організацією порядку, функціями якого є організація, проведення та/або керівництво проведенням релігійних культових дій.
4. Склад злочину, передбачений ч.2 ст.180, є формальним. Тому злочин слід вважати закінченим з моменту вчинення передбачених ч.2 ст.180 дій.
5. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.
6. Суб’єкт злочину - будь-яка фізична осудна особа, якій на момент вчинення злочину виповнилося 16 років. Вчинення незаконного перешкоджання здійсненню релігійного обряду, що зірвало або поставило під загрозу зриву релігійний обряд, або примушування священнослужителя шляхом фізичного чи психічного насильства до проведення релігійного обряду службовою особою з використанням влади або службового становища, потребує за наявності відповідних підстав додаткової кваліфікації за ст.364 (423) або ст.365 (424).

Стаття 181. Посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів

1. Організація або керівництво групою, діяльність якої здійснюється під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів і поєднана із заподіянням шкоди здоров’ю людей або статевою розпустою, -
караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк.
2. Ті самі дії, поєднані із втягуванням в діяльність групи неповнолітніх, -
караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

1. Об’єктом злочину є порядок створення релігійної організації та проведення релігійної діяльності, що забезпечує здоров’я громадян, статеву свободу та недоторканість.
2. Об’єктивна сторона злочину полягає в організації або керівництві групою осіб, діяльність якої характеризується:
- здійсненням під приводом проповідуванням релігійних віровчень чи виконанням релігійних обрядів;
- заподіянням шкоди здоров’ю людей або статевою розпустою.
Організація групи характеризується активними діями, спрямованими на утворення такої групи (наприклад, планування, підшукування членів групи, приміщення чи іншого місця для зібрань групи, грошових коштів тощо).
Керівництво групою передбачає вчинення дій, спрямованих на очолення та забезпечення функціонування групи осіб, та пов’язаних, зокрема, з визначенням цілей діяльності такої групи, а також координуванням шляхів їх досягнення. Таке керівництво може полягати в організації молебнів, відправлення певних обрядів релігійного характеру, віддані наказів, розпоряджень тощо.
Злочин слід визнавати закінченим з моменту вчинення будь-яких, дій пов’язаних з утворенням зазначеної групи та/або керівництвом нею.
Поняття “заподіянням шкоди здоров’ю людей”, передбачене ч.1 ст.181, охоплює нанесення тілесних ушкоджень, доведення до самогубства, фізичне виснаження організму, психічний розлад тощо. Якщо заподіяння шкоди здоров’ю потерпілого за ступенем або характером суспільної небезпеки є більш тяжким діянням, у зв’язку з чим утворює склад (склади) більш тяжкого злочину (злочинів), ніж передбачений ст.181, вчинене за наявності відповідних підстав слід додатково кваліфікувати, наприклад, за ч.2 або ч.3 ст.120, 121, ч.2 ст.122, ч.2 ст.126, ст.127, ч.2 ст.129 та ін.
Під статевою розпустою розуміються безладні статеві зносини, а також інші дії сексуального характеру у вигляді фізичних дій (оголення статевих органів, їх мацання, здійснення в присутності членів групи статевого акту тощо) або інтелектуального розбещення (демонстрація порнографічних зображень, фільмів, оповідання цинічних сексуальних історій тощо). Якщо діяльність зазначеної групи пов’язана із вчиненням зґвалтувань, насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, примушуванням до вступу в статевий зв’язок, статевими зносинами з особою, яка не досягла статевої зрілості, то дії винних осіб потребують додаткової кваліфікації за відповідними частинами статей 152, 153, 154, 155.
Використання законодавцем у диспозиції ч.1 ст.181 формулювання “під приводом проповідування релігійних вірувань чи виконання релігійних обрядів” означає необхідність встановлення поєднання заподіяння шкоди здоров’ю людей або статевої розпусти з діяльністю зазначеної групи, що полягає у проповідуванні релігійних вірувань чи виконання релігійних обрядів.
3. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом: суб’єкт усвідомлює, що займаючись організацією або керівництвом групою, діяльність якої пов’язана із проповідуванням релігійних віровчень чи виконанням релігійних обрядів, він заподіює певну шкоду здоров’ю людей або здійснює статеву розпусту, і бажає цього.
4. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-річного віку.
5. Кваліфікуючою ознакою цього злочину є вчинення передбачених ч.1 ст.181 дій, поєднаних із втягуванням в діяльність зазначеної групи неповнолітніх.
Під неповнолітнім розуміється особа, яка не досягла 18-річного віку.
Втягування охоплює вчинення дій, спрямованих на залучення будь-яким способом (умовляннями, заохочуванням, обманом, зловживанням довірою, фізичним або психічним примусом тощо) кількох неповнолітніх у діяльність зазначеної групи.
Злочин, передбачений ч.2 ст.181, вважається закінченим з моменту вчинення дій, що його утворюють, незалежно від того, чи вдалося організатору чи керівнику зазначеної групи втягти неповнолітніх в її діяльність.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Злочини проти трудових прав громадян	\|	Злочини, що посягають на інші права громадян

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.