Аргументи на користь і проти державного регулювання аграрної сфери

Адам Сміт стверджував, що «невидима рука ринку» приводить до оптимального результату, незважаючи на те, що окремі люди мають не суспільні, а власні інтереси. Ринок дійсно довів свою ефективність у вирішенні проблеми задоволення матеріальних потреб суспільства. Разом з тим жодна із сучасних економічних систем не функціонує в чисто ринковому вигляді. Світовий досвід довів, що самого ринкового механізму недостатньо, щоб забезпечити стабільний розвиток народного господарства. Він потребує доповнення та корегу-вання – державного регулювання.

Ринковий механізм регулювання процесів суспільного виробництва в аграрному секторі небезпечний так званими провалами ринку, що посилюються внаслідок сезонності виробництва в сільському господарстві. Одним зі слабких місць ринкової економіки також є забезпечення територіальних пропорцій розміщення виробництва, капіталовкладень, доходу і зайнятості. Постійний процес концентрації виробництва, капіталу і робочої сили на невеликих територіях (розвиток господарських агломерацій) за рахунок інших районів базується в значній мірі на ринкових механізмах. У відносно слабо розвинутих регіонах гірші умови заробітку та інвестицій. Конкурентоспроможні робітники та службовці, підприємці та активна молодь прямує до міських агломерацій. Платоспроможний попит у цих регіонах скорочується, а разом з ним зменшується стимул капіталовкладень, незважаючи на відносно низьку заробітну плату та ціну землі. Особливо актуальна ця проблема для сучасної України з її депресивними сільськими регіонами. Перебуваючи в об’єктивно нерівних з містом умовах, село потребує відповідної державної підтримки, у тому числі стосовно аграрної політики.

Досвід економічно розвинутих країн Заходу із соціально орієнтованою ринковою економікою переконує, що її створення й ефективне функціонування неможливі без державного регулювання найважливіших параметрів розвитку суспільного виробництва і соціальної сфери. Необхідність у такому регулюванні найрельєфніше виявилася під час світової кризи 1929 – 1933 рр. Для того, щоб запобігти таким катаклізмам у майбутньому, капіталістичні держави почали здійснювати активну антимонопольну політику, надавати матеріальну підтримку малозабезпеченим верствам населення і різнобічну допомогу суб’єктам господарської діяльності, а також через економічні важелі впливати на структурну перебудову економіки, домагаючись її збалансованості.

Державне регулювання зробилося органічною частиною ринкової економіки. Його головна функція – нейтралізація внутрішніх і зовнішніх збурень, що виникають через внутрішні протиріччя, які притаманні ринку і можуть призвести до таких негативних явищ, як перевиробництво, безробіття, невиправдана диференціація доходів населення тощо.

Проте з усіх галузей народного господарства найбільш радикального і дієвого державного регулювання та підтримки потребує сільське господарство. Це зумовлено тим, що, по-перше, галузь є життєво необхідною в будь-якому суспільстві і розглядається як пріоритетна при обґрунтуванні перспектив соціально-економічного розвитку держави; по-друге, сільськогосподарське виробництво порівняно з іншими видами діяльності найбільше залежить від природно-кліматичних умов, що посилює ризикованість бізнесу та залежність від ринкових коливань; по-третє, сільськогосподарське виробництво через існування короткострокової і довгострокової проблем не може ефективно розвиватися без стабілізуючого впливу держави [1].

Короткострокова проблема сільгосптоваровиробників полягає у нестабільності цін на аграрну продукцію та доходів її виробників. Це є наслідком, з одного боку, нееластичного попиту на сільськогосподарську продукцію, а з другого – коливань обсягів її виробництва. Коефіцієнт еластичності попиту за ціною на сільгосппродукцію лежить у діапазоні 0,20 – 0,25 в середньому, тобто ціни на сільгосппродукцію мають знизитися як мінімум на 40–50 %, щоб попит зріс хоча б на 10 %. Коливання обсягів виробництва продукції відбуваються щороку як через свідоме бажання товаровиробників, так і через природно-кліматичні зміни. Через високу конкурентність сільгоспвиробництва аграрники не можуть створювати крупних об’єднань, які дозволять у великих масштабах контролювати обсяг продукції.

Поєднавши нееластичний попит на сільгосппродукцію та нестабільність сільгоспвиробництва, можна зрозуміти, чому ціни й доходи аграріїв нестабільні. Навіть за умови стабільного ринкового попиту його нееластичність на сільгосппродукцію перетворює відносно невеликі зміни обсягу її виробництва на суттєві зміни цін і доходів. Якщо погодні умови сприятливі, а отриманий урожай достатньо високий, збільшення кількості проданої продукції супроводжуватиметься непропорційно великим зниженням ціни, в результаті сумарний дохід сільгосптоваровиробника знизиться. І навпаки, поганий урожай, викликаний посухою чи морозами, може помітно збільшити дохід аграрника: зменшення обсягу продукції викличе непропорційне зростання цін і доходів (рис. 1).

Pp p

Pn п

Pb b

0 Q

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сутність і принципи аграрної політики	\|	Модель процесу формування аграрної політики. Групи інтересів в аграрній політиці

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.