Злочини проти міжнародного правопорядку.

Стаття 438. Порушення законів та звичаїв війни

1. Жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням, вигнання цивільного населення для примусових робіт, розграбування національних цінностей на окупованій території, застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також віддання наказу про вчинення таких дій -
караються позбавленням волі на строк від восьми до дванадцяти років.
2. Ті самі діяння, якщо вони поєднані з умисним вбивством, -
караються позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

1. Суспільна небезпека злочину, передбаченого ст.438, полягає не тільки в порушенні регламентованого міжнародними нормами порядку ведення війни, але і в спричиненні великої та невиправданої шкоди учасниками збройного конфлікту та цивільному населенню, національним цінностям та природному середовищу.
Основним безпосереднім об’єктом злочину є встановлений міжнародним правом порядок ведення війни.
Додатковими безпосередніми об’єктами в залежності від форми вчинення злочину виступають життя, здоров’я особи, власність фізичних, юридичних осіб чи держави.
Потерпілими від злочину є військовополонені та цивільне населення.
Відповідно до ст.4 Женевської Конвенції про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 р. під військовополоненими розуміються особи, які потрапили під владу ворожої сторони і які належать до однієї з наступних категорій:
- особовий склад збройних сил сторони, яка перебуває в конфлікті, особовий склад ополчення та добровільних загонів, що входять до складу збройних сил;
- особовий склад інших ополчень та добровільних загонів, в тому числі особовий склад організованих рухів опору, що належать стороні, яка перебуває в конфлікті, і діють на власній території або за її межами (навіть у випадку окупації цієї території), якщо ці ополчення і добровільні загони, в тому числі організовані рухи опору, відповідають наступним умовам: очолюються особою, відповідальною за своїх підлеглих; мають визначений і явно видимий розпізнавальний знак; відкрито носять зброю; дотримуються в своїх діях законів та звичаїв війни;
- особовий склад регулярних збройних сил, які вважають себе підпорядкованими уряду чи владі, не визнаних державою, що тримає їх у полоні;
- особи, які не входять до складу збройних сил, але які їх супроводжують (цивільні особи, що входять до екіпажів воєнних літаків, воєнні кореспонденти, працівники команд чи служб, на які покладено побутове обслуговування військ);
- члени екіпажів суден торговельного флоту та цивільної авіації сторін, що перебувають у конфлікті;
- населення не окупованої території, яке добровільно береться за зброю для боротьби з окупаційними військами, якщо воно дотримується законів та звичаїв війни;
- некомбатанти, тобто особи які не беруть участі у воєнних діях, використовують зброю для самооборони або охорони хворих, поранених або майна.
Цивільне населення - це особи, які безпосередньо не беруть участі в воєнних діях, які в будь-який час і будь-яким чином перебувають у випадку збройного конфлікту або окупації під владою сторони, що перебуває в конфлікті, або окупаційної держави, громадянами якої вони не є (див. ст.4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 р.).
2. З об’єктивної сторони злочин, передбачений ч.1 цієї статті, проявляється у вчиненні наступних дій:
- жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням;
- вигнання цивільного населення для примусових робіт;
- розграбування національних цінностей на окупованій території;
- застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом;
- інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана ВРУ;
- віддання наказу про вчинення таких дій.
3. Під жорстоким поводженням з військовополоненими та цивільним населенням треба розуміти факти негуманного поводження, яке може проявлятися у посяганні на життя, здоров’я, фізичний та психічний стан особи, зокрема: вбивство, катування, каліцтво, колективні покарання, біологічні експерименти, спричинення тяжких страждань, примушування військовополонених до служби у збройних силах ворожої держави, позбавлення права на справедливе судочинство, знущання над людською гідністю, зґвалтування, примушування цивільних осіб до проституції, взяття цивільних осіб в заручники, в рабство тощо (див. ст.3, 130 Конвенції про поводження з військовополоненими, ст.11 Додаткового протоколу I та ст.4 Додаткового протоколу II до Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 р.).
4. Вигнання цивільного населення для примусових робіт - це примусове направлення людей для виконання робіт, заборонених міжнародно-правовими нормами. Забороненими примусовими роботами відповідно до ст.51 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни, 1949 р., вважаються роботи, до яких залучаються особи, що не досягли 18 років, роботи, які примушували б цивільних осіб приймати участь у воєнних діях і операціях, а також застосовувати силу для забезпечення охорони приміщень, в яких цивільні особи здійснюють покладену на них повсякденну чи тимчасову роботу. Забороняється також залучати в примусовому порядку до робіт, що можуть призвести до мобілізації працівників у воєнну чи напіввоєнну організацію.
Окупаційна держава може направити цивільних осіб на примусові роботи, необхідні для потреб армії або пов’язані з життєзабезпеченням окупованої території (комунальні, транспортні тощо). При цьому повинно бути забезпечено відповідність робіт фізичним та інтелектуальним здібностям працівників, дотримання законів окупованої держави про умови та охорону праці (заробітну платню, робочий час, компенсації за нещасні випадки тощо). Примусове направлення цивільного населення для виконання таких робіт за умови дотримання вказаних вище вимог не є кримінально караним діянням за цим Кодексом.
5. Розграбування національних цінностей на окупованій території - це розкрадання або реквізиція окупаційною державою майна, що являє значну цінність для окупованої держави (важливі промислові об’єкти, сировина, продовольство, транспорт, житлові об’єкти) та культурні цінності.
Гаазькі конвенції про закони та звичаї війни від 29 липня 1899 р. і 18 жовтня 1907 р. та Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту від 14 травня 1954 р. визначають режим захисту національного майна та культурних цінностей під час воєнних дій.
Відповідно до ст.4 Гаазької конвенції 1954 р. держави, що перебувають в конфлікті, повинні забороняти, попереджувати та присікати будь-які акти крадіжки, грабежу або незаконного привласнення культурних цінностей в будь-якій формі, а також будь-які акти вандалізму по відношенню до вказаних цінностей, а також забороняти реквізицію рухомих культурних цінностей, що розташовані на території іншої держави.
Згідно зі ст.1 Закону України “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” від 21 вересня 1999 р. культурні цінності - це об’єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення і підлягають збереженню, відтворенню та охороні відповідно до законодавства України.
Про види культурних цінностей див. коментар до ст.201.
6. Застосування засобів ведення війни, що заборонені міжнародним правом, - застосування сторонами під час ведення воєнних дій засобів, які завдають надмірних страждань людям або надмірних пошкоджень матеріальних цінностей, а також довгочасної і серйозної шкоди природному середовищу.
До таких засобів відносять зброю (насамперед зброю масового знищення), воєнну техніку, хімічні речовини тощо.
Кримінальна відповідальність за застосування зброї масового знищення настає окремо відповідно до ст.439.
7. Інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана ВРУ, - це застосування методів ведення воєнних дій, заборонених Гаазькими конвенціями про закони та звичаї війни 1899 та 1907 рр., Женевськими конвенціями 1949 р. та Додатковими протоколами до них 1977 р., а також іншими міжнародними договорами, до яких Україна приєдналася або які ратифіковані відповідно до Закону України “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10 грудня 1991 р.
До таких методів відносять застосування вказаних у п.6 цього коментаря засобів здійснення нападів “невибіркового” характеру (до них належать напади, не спрямовані на конкретні об’єкти, напади, наслідки яких не можуть бути обмежені, здійснювані шляхом бомбардування будь-якими методами і засобами територій, де сконцентровані матеріальні об’єкти чи цивільні особи), безглузде руйнування міст, селищ або сіл чи спустошення, в якому не було воєнної необхідності, напад на незахищені міста, села, житло чи будівлі або їх обстріл із застосуванням будь-яких засобів. Забороненим методом є умисне застосування будь-яких засобів впливу на природне середовище, здатних викликати землетруси, цунамі, порушення екологічного балансу, зміни клімату та інші зміни в природному середовищі (біосфері Землі та космічному просторі).
Забороненими також є віроломство (дії, спрямовані на те, щоб викликати довіру противника з метою обману такої довіри), незаконне використання не за призначенням розпізнавальних емблем Червоного Хреста, Червоного Півмісяця, Червоного Лева і Сонця, ООН та інших знаків і сигналів (прапор перемир’я та захисну емблему культурних цінностей), незаконне використання у збройному конфлікті прапорів, воєнних емблем, відзнак або форменного одягу супротивних сторін чи нейтральних держав тощо.
8. Під відданням наказу про вчинення вказаних в ч.1 ст.438 дій розуміється віддання службовою особою органів воєнного управління або командиром військового підрозділу Збройних Сил України, а також командирами інших воєнних формувань незаконного владного розпорядження, яким вимагається (доручається) вчинення дій по жорстокому поводженню з військовополоненими або цивільним населенням, вигнанню цивільного населення для примусових робіт, розграбуванню національних цінностей, застосуванню заборонених засобів ведення війни, а також по здійсненню інших порушень законів та звичаїв війни. Кримінальну відповідальність тягне за собою віддання лише злочинного за змістом, а не будь-якого незаконного (наприклад, незаконного за формою віддання) наказу.
9. Кваліфікованим видом даного злочину є вчинення дій, вказаних в ч.1 ст.438, поєднаних з умисним вбивством.
Про поняття умисного вбивства див. коментар до ст.115.
Скоєння умисного вбивства внаслідок жорстокого поводження з військовополоненими або цивільним населенням, вигнання цивільного населення для примусових робіт, застосування заборонених засобів і методів ведення війни кваліфікується за ч.2 ст.438 і не потребує додаткового посилання на ст.115. Вчинення вбивства через необережність, заподіяння тілесних ушкоджень охоплюється диспозицією ч.1 ст.438.
10. Злочин, передбачений ст.438, вчинюється в особливій обстановці - обстановці будь-якого збройного конфлікту (війни) як міжнародного, так і неміжнародного характеру (визначення вказаних понять див. в коментарі до ст.436).
11. Порушення законів та звичаїв війни є закінченим злочином з моменту вчинення будь-якої дії, передбаченої ч.1 ст.438.
12. З суб’єктивної сторони злочин вчинюється умисно. Винна особа усвідомлює суспільно небезпечний та заборонений характер дій і бажає їх вчинення (прямий умисел), а у випадку умисного вбивства - передбачає настання смерті, бажає або свідомо допускає її настання (прямий або непрямий умисел).
13. Суб’єктом злочину може бути особа, яка досягла 16 років. Зокрема, суб’єктами можуть бути службові особи органів воєнного управління, особи командного складу військових підрозділів, військовослужбовці та інші особи.
Треба відрізняти жорстоке поводження з військовополоненими чи цивільним населенням, передбачене ч.1 ст.438, від поганого поводження з військовополоненими, поєднаного з особливою жорстокістю, передбаченого ст.434, а також від насильства над населенням у районі воєнних дій (в т.ч. розбій), передбаченого ст.433. Злочини, передбачені ст.433 та 444, посягають на встановлений порядок несення військової служби (військові злочини) і їх суб’єктами можуть бути тільки військовослужбовці Збройних Сил України, Служби Безпеки України, Державної прикордонної служби України, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (ст.401). Якщо жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням під час збройного конфлікту здійснено особою, що не є військовослужбовцем за змістом ст.401, то її дії кваліфікуються за ст.438. При цьому вчинення військовослужбовцем умисного вбивства внаслідок жорстокого поводження з військовополоненими або цивільним населенням кваліфікується за ч.2 ст.438.
Так само за ознакою суб’єкта треба відрізняти злочин, передбачений ст.435, - незаконне використання символіки Червоного Хреста та Червоного Півмісяця та зловживання ними, від незаконного використання такої символіки як одного з порушень законів та звичаїв війни (ч.1 ст.438).

Стаття 443. Посягання на життя представника іноземної держави

Вбивство або замах на вбивство представника іноземної держави або іншої особи, яка має міжнародний захист, з метою впливу на характер їхньої діяльності або на діяльність держав чи організацій, які вони представляють, або з метою провокації війни чи міжнародних ускладнень -
карається позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

1. Основним безпосереднім об’єктом даного злочину виступає мирне співіснування України з іншими державами. Додатковими безпосередніми об’єктами виступають життя і здоров’я представника іноземної держави чи іншої особи, яка має міжнародний захист.
Потерпілим від злочину є представник іноземної держави або інша особа, яка має міжнародний захист.
Режим захисту осіб, що користуються міжнародним захистом, від посягань на їх життя, здоров’я, свободу, гідність, а також посягань на офіційні службові чи житлові приміщення та транспортні засоби цих осіб визначає Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, в тому числі і дипломатичних агентів, від 14 грудня 1973 р.
До таких осіб відносяться:
- глава держави, в тому числі кожен член колегіального органу, що виконує функції глави держави згідно з конституцією відповідної держави, глава уряду або міністр іноземних справ, що знаходяться в іноземній державі, а також члени його сім’ї, що його супроводжують;
- будь-який представник чи службова особа держави, або будь-яка службова особа або агент міжурядової міжнародної організації, який під час, коли проти нього, його офіційних приміщень, його житлового приміщення або його транспортних засобів було вчинено злочин, і у місці вчинення такого злочину має право у відповідності з міжнародним правом на спеціальний захист від будь-якого нападу на його особу, свободу і гідність, а також члени його сім’ї, що проживають з ним.
Представник іноземної держави - це офіційна особа, уповноважена своєю державою представляти в Україні інтереси цієї держави або вирішувати питання державного значення (глави держав, глави парламентів, урядів та члени урядових делегацій, міністри, члени дипломатичних та торговельних представництв, консульських установ, спеціальних місій тощо).
Поняттям “інші особи, що мають міжнародний захист” охоплюються представники міжнародних організацій (ООН, ЮНЕСКО, Всесвітньої організації охорони здоров’я, СНД та ін.).
Конкретні види осіб, що мають міжнародний захист, визначаються міжнародними договорами, зокрема: Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р., Віденською конвенцією про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., Конвенцією про спеціальні місії від 8 грудня 1969 р., Конвенцією про привілеї та імунітети ООН від 13 лютого 1946 р., Конвенцією про охорону персоналу Організації Об’єднаних Націй та пов’язаного з нею персоналу від 09 грудня 1994 р. та ін.
2. Об’єктивна сторона посягання на життя представника іноземної держави чи іншої особи, що має міжнародний захист, полягає у вчиненні вбивства або замаху на вбивство такої особи. Такі дії повністю охоплюються ст.443. У разі, коли умисне вбивство зазначених осіб чи замах на нього вчинені за інших обтяжуючих обставин, передбачених ч.2 ст.115, дії винної особи додатково кваліфікуються і за відповідними пунктами цієї статті.
Момент закінчення злочину визначається в залежності від форми посягання - вбивства чи замаху на вбивство.
3. Суб’єктивна сторона злочину передбачає наявність умисної вини та спеціальної мети - або вплинути на характер діяльності зазначених в ст.443 осіб чи на діяльність держав чи організацій, які вони представляють, або ж мети спровокувати війну чи міжнародні ускладнення (наприклад: зірвати мирні переговори, розірвати або погіршити дипломатичні відносини, розірвати міждержавні переговори тощо). У випадку вчинення вбивства чи замаху на вбивство представника іноземної держави чи іншої особи, що має міжнародний захист, за відсутності вказаної у ст.443 спеціальної мети (наприклад, вбивство з корисливих мотивів або на ґрунті особистих неприязних стосунків) такі дії кваліфікуються як злочини проти особи.
Суб’єктом злочину може бути будь-яка особа, що досягла 14 років.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Злочини проти безпеки людства.	\|	Сортування вставкою.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.02 сек.