Основні політичні школи і напрямки сучасності

Процес формування сучасної політології в різних країнах відбувався далеко не однаково. Якщо в Європі на початку століття домінували радикальні революційні течії, що призвело до ідеологізації політичної науки і значної поляризації різних політологічних шкіл, то в США розгорнувся буржуазно-реформаторський рух. Так, у працях А.Бентлі вперше системно обґрунтована система політичного плюралізму в демократичному суспільстві (теорія "зацікавлених груп"). У.Ліппманн сформулював концепцію суспільної думки. Е.Росс заклав основи проблем соціального контролю і його характеру в умовах ліберальної демократії.

Серед сучасних американських концепцій політичної модернізації виділяється концепція трансформації посткомуністичних суспільств у сучасні демократичні суспільства. її сформулював З.Бжезинський. Він вважає, що цей процес тривалий, складний і передбачає три фази:

1) 1-5 р. розпочинається після падіння комуністичної системи і полягає у політичній трансформації вищих ешелонів влади та початковій стабілізації економіки (лібералізації цін, припиненні дотацій, безсистемній приватизації, стабілізації грошової одиниці);

2) (3-10 років) поєднує політичну стабілізацію (прийняття нової конституції, запровадження нової виборчої системи) з глибокими економічними реформами (реформування банківської системи, здійснення малої і середньої приватизації, демонополізацією, появою нового класу власників);

3) (5-15 років) має на меті закріпити демократичні процеси (створити стабільні дем. Партії, встановити дем. Політичну культуру) і стабілізувати економічне зростання (здійснити велику приватизацію, сформувати культуру підприємництва.)

Швидкість переходу залежить від тих реформістських кроків, які були зроблені у рамках попереднього ладу.

Автори теорії модернізації вважають, що тенденцією розвитку політичної системи є перехід від традиційного до сучасного суспільства. Сучасний тип суспільства характеризує спроможність політичної системи до оновлення, зростання участі громадян у політичному процесі та структурна диференціація.

Виділяють два типи політичної модернізації: спонтанну (СІЛА, Англія) і повторну або "модернізацію навздогін "(країни Азії, Африки, Латинської Америки) тобто, Розвиток на основі запозичених апробованих інститутів.

Кінець 20-х - 30-і роки ХХ в. стали переломними не тільки для політології, а й для всієї цивілізації в цілому. У подоланні глобальної кризи суспільства намітилися два підходи.

Перший - сувора регламентація громадського життя, формування тоталітарних режимів у СРСР, Німеччині Італії, потім у всій Європі, у багатьох азіатських і латиноамериканських країнах. Це історично безперспективна, тупикова колія. Тут політологія, як і всі суспільні науки, практично перестала існувати, перетворившись в елемент ідеології й пропаганди на службі офіційної політики.

Другий - це шлях США, які пішли на відновлення традиційного капіталістичного суспільства на основі реалізації ліберально-демократичних принципів, твердження соціальної ролі держави й з'єднання економічної ефективності з державною системою соціального захисту. Новий курс Рузвельта став соціальним замовленням на розвиток всіх емпіричних і соціальних досліджень.

Метою політичних досліджень стало пояснення мотивів і вчинків, які впливають на політичну поведінку людей, а також умов, необхідних для раціонального соціального планування й контролю.

Адаптація "психометричного методу" у політології призвела до створення біхевіористичного напрямку, при цьому здійснився перехід від вивчення державних інститутів, як основи політичної науки до аналізу політичної влади й політичного поводження, дослідженню партій, виборів і суспільної думки.

Останні три десятиліття політологія розвивається як процес синтезу різних концептуально-історичних підходів на основі поведінкової політичної науки, доповнених новими аспектами політологічного аналізу. До теперішнього часу у світі склалися основні національні школи сучасної політології.

Основу сучасної політології становить американська політична наука, основними напрямками якої є: системне вивчення управлінської "придатності" у контексті функціонування всієї політичної системи (К.Дойч); аналіз дієвості політичних рішень, способів підбора й причин зміни політичних еліт, з'ясування рівнів підтримки політичної системи цивільною думкою (Г.Алмонд, С.Верба); вивчення ефективності демократії і її інститутів (Р.Даль, С.Липсет); дослідження проблем соціально-політичного розвитку слаборозвинених країн у межах концепції "політичної модернізації" /Г.Алмонд, Л.Пай, У.Ростоу/.

Політологія Англії спирається на американські дослідження, які були адаптовані й склали теоретико-методологічну основу політичної науки. Серед проведених у післявоєнні десятиліття досліджень необхідно виділити: дослідження держави, державного суверенітету й демократії; політичних партій; груп тиску; вплив на політичний процес робочого руху; політичної ідеології; політичної поведінки, політичної культури й політичної активності мас і соціальних груп, суспільної думки, засобів масової інформації, політичного лідерства й еліт.

У Франції найпоширенішими напрямками в політології є: вивчення поводження виборців, вивчення політичних партій /М.Дюверже, Ж.Шарло/. Досить широко вивчається суспільна думка й дуже сильні позиції політичної науки у вивченні конституційного права й державних інститутів.

У сучасній політології Німеччини можна виділити три напрямки: нормативіська політологія, що базується на філософському аналізі моральних норм політичної діяльності. Сильні політологічні школи зложилися в Італії й Канаді. Активізувалося вивчення політичної науки в Бельгії, Голландії, Данії, Польщі, Австралії.

В кінці XX ст.. в центрі уваги учених постала проблема глобалізації, втілення в життя гасла „Думай глобально, дій локально!"

„Глобалізація, - відзначає американський дослідник У. Робінзон, - все більше і більше розмиває національні кордони і робить структурно неможливим для індивідуальних націй підтримувати незалежні або навіть автономні економіки, форми правління і соціальні структури".

Англійський соціолог і політолог Ентоні Гіденс трактує процес глобалізації як розширення світових соціальних зв'язків, які з′єднають віддалені регіони таким чином, що місцеві події розвиваються під впливом подій, які відбуваються за багато миль від них. Глобалізація передбачає, що політична і будь - яка інша суспільна діяльність стає всесвітньою за своїми наслідками. Процес глобалізації „спресовує " світ у єдине ціле.

В цілому у другій половині XX ст.. набули розвитку напрями, ідеї, концепції, сформульовані у довоєнний час.

Підсумовуючи, виділимо деякі з них:

- теорія демократії (Р.Даль, Дж. Сарторі);

- теорія еліт (Г. Ласуела, Р. Мілса, С. Келлер);

- концепція дослідження політичних систем сучасності (Д. Істона, Р. Арона)

- концепція глобалізації (У.Робінсона, Е. Гіденса.)

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розвиток політичної думки у другій половині ХІХ ст.	\|	Політична думка перехідного періоду

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.