ІІІ. ГЛОСАРІЙ

Акант(лат.), аканф, ведмежа лапа — стилізоване декоративне зображення зубчатих листків рослини аканту (Acanthus mollis), яке використовувалося у різноманітних орнаментальних композиціях, у побудові корінфських капітелей, модулонів, акротеріїв, фризів, карнизів тощо. В античній Греції та давньому Римі зображали аканти з вузькими гострими лопатями, у Римі — ввігнутими у перетині, м’якими й тупими, що давали багату світлотінь. У європейському Середньовіччі акант асоціювався з терновим вінцем — символом страждань Христа і відзначав життя, біль, співчуття до ближнього, а тому відзначався динамічністю побудови й натуралістичністю зображення. Широко застосовувався також в архітектурі ренесансу, бароко і класицизму, де теж мав певні відзнаки.

Апікальне домінування –переважаючий розвиток верхівкової бруньки, характерний для деревно-чагарникових рослин, що сповільнює ріст бічних пагонів; такий пагін переважно росте швидше, ніж останні.

Арабески – невеликі за площею посадки килимових рослин на відкритих майданчиках, які мають форму листків, квітів, віночків та ін. Площина такого квітника злегка припіднята над загальним фоном. Використовуються арабески в основному при влаштуванні партерних газонів.

Архітектоніка (гр.) – у декоративній дендрології – художнє вираження закономірностей побудови, притаманне певній породі чи виду рослин; це структура крони дерева, розміри, форма, розгалуження гілок та їх взаємне розміщення.

Бароко (італ. химерний) – художній стиль у Західній Європі XVI-XVIII ст., що знайшов вираження в садово-парковому мистецтві Італії, Франції та інших країн. Для бароко характерні так риси: декоративна пишність, пластичність, контрастність, емоційність, намагання надати рослинному матеріалу архітектурної форми, парадності. До характерних елементів садово-паркових композицій бароко належать: садові партери, шпалери, алеї, боскети, садові зали, садові театри, лабіринти, садова скульптура, садові канали, басейни і фонтани, звіринці, вольєри, садові будівлі.

Бонсай (япон.) – мистецтво вирощування карликових дерев у невеликих ємкостях в закритих приміщеннях. Авторство ідеї бонсай належить Китаю. Існують різні думки з приводу дати започаткування цього мистецтва, за різними твердженнями початок своєї історії воно отримало близько 4000 років тому. Бонсаї поділяють на три групи: заввишки до 15 см – карликові, до 30 см – дрібні і середні – від 30 до 70 см. Найкрупніші бонсаї можуть доростати до висоти 90-180 см – це переважно дуже старі дерева у віці близько 100 років. В.І.Білоус виділяє основні стилі формування дерев бонсай (рисунок): 1 – одиноке дерево, прямостояче; 2 – нахилене дерево; 3 – напівкаскад; 4 – каскад; 5 – два стовбури; 6 – зігнуте вітром дерево; 7 – група дерев; 8 – коріння на скелі.

Бордюр – вузька смуга низькорослих рослин, що обрамлює дороги, квітники і партери, що підкреслює їх лінійний рисунок. Висота та ширина бордюра від 10 до 100 см, найбільш розповсюдженою є висота 10-50 см, ширина 30-60 см.

Боскет (фр.) – 1) це ділянка саду, оточена регулярними доріжками, для якої характерний геометричне планування – прямокутник чи квадрат. Його внутрішній простір займали дерева і оточували рядові посадки або стіни живоплоту. Посадки всередині боскету можуть бути регулярними або пейзажними. Часто в боскетах трапляються внутрішні дороги, пов’язані із загальною доріжковою мережею; 2) елемент ландшафтного дизайну, ділянка регулярного парку або висаджена з декоративною метою густа група дерев чи чагарників, які завдяки декоративному формуванню утворюють суцільні зелені стіни у вигляді рівних стін (шпалер), геометричні об’єми, які іноді імітують архітектуру з арками та вежами і т. п. Розрізняють, як правило, два типи боскетів: штучний гай — група декоративних дерев і чагарників на галявині чи плоскому газоні та «кабінет» , коли насадження розташовані по периметру. Боскет із чагарникових порід був основним мотивом композиції регулярних парків XVI—XVIII ст. Тоді замкнуті простори всередині боскетів називали не лише «кабінетами», але й «зеленими залами». Для створення боскетів часто використовується липа дрібнолиста, ялина звичайна, акація жовта (карагана), барбарис звичайний, жимолость синя, глоди, кизильник блискучий, клен татарський або смородина золотиста.

Буленгрін – регулярна ділянка в парку, яка є різновидом партеру, дещо понижена відносно рівня доріжки, що його оточує. Центральна частина буленгріну, а також його схили, оздоблюються газоном.

Вічнозелені рослини – рослини, які залишаються зеленими цілорічно. До них відносять більшість хвойних порід та багато видів листяних рослин: самшит вічнозелений, магонія падуболиста, лавровишня, пієріс японський, рододендрон даурський, кальмія вузьколиста та інші. Багато вічнозелених представників субтропічної та тропічної флори (пальми, драцени, фікуси, дифенбахії, аукуби, цитрусові тощо) використовуються для озеленення інтер’єрів житлових та виробничих приміщень, зимових садів.

Водний партер – створювали дуже рідко у вигляді водних басейнів. Ці красиві прямокутні водні дзеркала, оточені скульптурами, були влаштовані у Версалі. До наших днів зберігся один із найкрасивіших водних партерів в англійському парку Бленхейм.

Газоновий (англійський) партер – найскромніший і найдешевший із партерів, основою якого був газон з геометрично спланованими доріжками, які утворювали різноманітні візерунки.

Гаптований партер – базується на створенні візерунків-орнаментів, запозичених із східних килимів. Цим мистецтвом, але в менших масштабах, займалися араби. Оздоблювальний рисунок творив низько підстрижений самшит на тлі кольорового піску, товченої цегли чи деревного вугілля. Домінуючим мотивом в них були стилізовані рослинні форми: гілки, пальмети, букети, різноманітне листя (аконіту, лілії) та квіти (тюльпани, троянди, гвоздики). Використовувався і фауністичний елемент: пера птахів, зуби вовка, деколи дельфіни.

Ґрунтопокривні рослини – велика група витких, низькорослих трав’яних і чагарникових рослин, що володіють вегетативною рухомістю, здатні до активного захоплення нової площі і утримання її за собою (плющ звичайний, дівочий виноград п’ятилистий, очиток їдкий, різні види саксіфраги, молодила, флокс шиловидний, ялівець горизонтальний, кизильник горизонтальний тощо). Характеризуються швидким ростом і яскравим цвітінням. Використовуються для створення альпінаріїв, рокаріїв, міксбордерів, клумб та портретів з рослин, а також для озеленення відкосів, створення щільних декоративних груп та захисту ґрунту від ерозії.

Живоплоти – рядова посадка чагарників (іноді дерев) для виконання декоративної, санітарно-гігієнічної, маскувальної та огороджувальної функцій. Влаштовуються у вигляді одно-, дво- та трирядних посадок різної висоти, утворюючи яруси. Створюються із хвойних та листяних рослин, які добре переносять формувальне обрізування (тис ягідний, туя західна, лавровишня, бирючина звичайна, граб звичайний, пухироплідник калинолистий, самшит вічнозелений). За висотою живоплоти класифікують на високі (понад 2 м), середні (1-2 м), низькі (до 1 м), а також виділяють бордюри (висотою до 0, 5 м).

Зали – внутрішні сади, виділені з боскетів, які мали чимось нагадувати внутрішні зали палацу. У великих садах могло бути декілька таких залів, які були не подібні один до одного величиною, просторовими композиціями та оздобленням. Поділялися на одинарні та багаточастинні: перші – найпростіші за побудовою, вміщалися в геометричні фігури квадрату, кола, прямокутника або восьмикутника і забезпечувалися кількома вхідними доріжками та доріжками для прогулянок і встановлення лавочок, причому стіни залу творили стрижені шпалери, трельяжі або берсо; багаточастинні зали створювалися у великих за площею боскетах і складалися з кількох частин, з’єднаних між собою доріжками, наприклад, зал у Версалі.

Зелений театр – паркова споруда, призначена для виступів на відкритому повітрі; влаштовується на схилах природного рельєфу, біля водойм, огороджується «зеленими стінами», що являють собою каркас з виткими рослинами (ліанами) або живоплоти із дерев та чагарників. Отримали поширення за часів Відродження та бароко.

Зелені стіни – різновид живоплоту, висота якого сягає понад 2 м; влаштовуються переважно із деревних рослин (туя західна, граб звичайний, липа дрібнолиста, в’яз шорсткий, ялина європейська); були популярними в епоху бароко.

Кабінет (фр.) – елемент внутрішньої просторової садово-паркової композиції боскету, утворений стриженими «стінами» із липи або граба. У французьких барокових садах і парках XVII-XVIII ст. більшість кабінетів була прикрашена партерами, басейнами, скульптурами і садово-парковими будівлями.

Картуш (фр.) – орнамент у садовому партері XVII-XVIII ст., який нагадує за формою напіврозгорнутий згорток із завитками. У центрі картуша розташовувався вензель (герб), емблема володаря саду XVII-XVIII ст.

Килимові (ґрунтопокривні)рослини – низькорослі сланкі трав’яні рослини з декоративним листям або рясноквітучі, добре переносять стрижку; використовуються для створення візерункових партерів, клумб, рабаток, а також альпінаріїв.

Класицизм (лат.) – художній стиль садово-паркового мистецтва, що виник в Європі в XVII ст. і базувався на античному мистецтві як ідеальному зразку. Це стиль придворної аристократії та її культури в період утвердження абсолютизму. Своїй появі завдячує французькому садівникові А.Ленотру, який свого часу створив неперевершені палацово-паркові комплекси – Во-ле-Віконт та Версаль. Цей стиль ознаменував найбільший розквіт регулярного паркобудування за всю історія садово-паркового будівництва. В Росії та Україні цей стиль поєднувався з пейзажним плануванням парків.

Лабіринт (гр.) – 1) заплутані переходи Критського палацу у стародавній Греції; 2) сад, відомий ще із стародавніх часів, але особливого поширення набув в епоху Середньовіччя. Це була прямокутна чи квадратна ділянка саду, яка складалася із спеціально заплутаних садових доріжок, оточених стриженою огорожею. Прийом був запозичений у будівників храмів, які створювали доріжки із різнокольорового каменю у формі лабіринту.

Макет – просторова модель об’єкта, виконана з паперу, картону, пінопласту, дерева; використовують з метою демонстрації проектних рішень території.

Набірно-орнаментальний партер – характеризується симетричним плануванням і розподілений на невеликі візерунчасті рабатки, оточені стежками, вкритими піском чи іншим матеріалом. Рабатки завжди були окантовані стриженим живоплотом із самшиту. Центр партеру часто акцентувався басейном. Часто партер заповнювався квітами, які висаджували в горщиках, що давало можливість упродовж літа змінювати рослини і створювати необхідні барвисті композиції. Можна було досить часто зустріти змішані варіанти формування партеру.

Обрізуваннядерев і чагарників – це вкорочення чи проріджування тих чи інших частин рослини з метою стимулювання їх росту, цвітіння чи плодоношення. Ступінь обрізування може бути різною – від усунення крупних скелетних гілок (у дерев) до відщіпування зів’ялих квітів (у троянд) або молодих паростків (у кімнатних рослин, наприклад, фуксія, для стимулювання цвітіння). Розрізняють формувальне, санітарне та омолоджувальне обрізування.

Обрізування «на пень» – вид омолоджувального обрізування, який передбачає за короткий термін (2-4 роки) створення сильного, розгалуженого куща з великою кількістю основних пагонів, придатного для використання в посадках на об’єктах зеленого будівництва. При вирощуванні чагарників у розсаднику застосовують два обрізування «на пень» (рисунок): перше в 1-й школі і друге – в 2-й школі. Перше обрізування «на пень» проводять на 2-й рік після посадки деревних живців, однорічних сіянців. Кращий час для обрізування – березень–1^-а половина квітня, до розпускання і початку розвитку бруньок. Друге обрізування «на пень» проводять на 2-й рік, після пересадки саджанців у другу школу. При першому і другому обрізуванні «на пень» секатором або садовим ножем зрізують пагони приросту минулого вегетаційного періоду і залишають пеньки висотою 7-10 см з 2-5 бруньками на пеньку. З цих бруньок на наступний рік розвиваються нові, сильні пагони. Друге обрізування проводиться вище першого на 7-10 см.

Омолоджувальне обрізування – використовують у випадку, коли дерево практично перестало давати річні прирости або почало проявляти суховерхість і обростати так званими «вовчками»; при цьому сильно вкорочують (на 1/2 – 3/4 загальної довжини) старі гілки, залишаючи, якщо це можливо, одну-дві гілки другого порядку.

Оранжерейний партер – партер з експозицією рослин, які влітку виставлялися біля оранжереї в бочках або горшках. Фоном служив вистелений і гладко вирівняний пісок. Часто цей тип партеру поєднувався з газоновим та гаптованим партерами.

Осьова система (ОС) – це весь осьовий слід діяльності зародкової меристеми та її похідних, ланцюг утворюваних осьових елементів деревних рослин, початковою ланкою якого є вісь зародкової бруньки, а кінцевою – облистнений пагін. Структура ОС багаторічних рослин складається поступово в процесі щорічного наростання й відбиває спадковий (генетичний) закріплений ритм онтогенезу та порядок перемикання роботи меристеми, який зумовлює специфіку, або тип пагонево-осьового комплексу.

Осьові системи різних видів (форм) деревних рослин різняться за кількістю ступенів, у зв’язку з чим їх можна поділити на дві групи: невизначено галузисті – види (форми) рослин з невизначеною кількістю ступенів у ОС (понад 10-12), та визначено галузисті – види (форми) рослин з визначеною кількістю ступенів у ОС (менше як 10-12). До першої групи рослин входять дерева й чагарники з великою кількістю осьових систем у пагонево-осьовому комплексі, утворення яких забезпечується більш-менш регулярною (щорічною) симподизацією. Такі деревні рослини (в’яз, клен татарський, липа тощо) добре витримують вкорочення пагонів. Другу групу становлять дерева й чагарники з відносно невеликою кількістю ОС у пагонево-осьовому комплексі. Для них характерна порівняно нерегулярна симподизація, а це обмежує загальну кількість ОС і зумовлює їхню малоступеневу структуру. Дерева цієї групи (дуб звичайний, глід червоний, клени гостролистий і ясенелистий тощо) витримують обрізування гірше.

Пагонево-осьовий комплекс дерева – складається з єдиного стовбура й безлічі скелетних, напівскелетних, обростаючих гілок та річних пагонів – приростів поточного року (поки вони вкриті листям). Іншими словами, до складу дерева входять штамб (нижня частина стовбура від кореневої шийки до першого скелетного розгалуження) і крона (сукупність усіх розгалужень). У процесі багаторічного росту дерев, чагарників та ліан із зародкової насіннєвої бруньки (або іншої, що заміняє її при вегетативному розмноженні) відбувається поступове, періодичне наростання осьових систем (ОС) рослин (див. рисунок): Ос_л – лінійна осьова система (єдина в особини, яка швидко втрачається, припиняє свій ріст); ОС₂, ОС₃, ОС₄... – ступеневі осьові системи з відповідною кількістю ступенів у кожній; 1_с, 2_с, 3_с... – номер ступеня в порядку наростання й перевершинення пагонів у ОС.

Пальмета(фр.)– 1) рослинний орнамент у вигляді віялоподібного листка пальмового дерева, квітки аканта або жимолості. Був поширений в єгипетській та елліністичній архітектурі – в якості завершення пам’ятних стел і надгробків, в капітелях іонічних та коринфських колон, в оздобленні карнизів. Вперше мотив пальмети зародився в Єгипті і являв собою стилізовану віялоподібну квітку лотоса. Зафіксовані різні типи єгипетських пальмет – прості, з поодинокою квіткою; поодинокі з мотивом сонця, що сходить; китиці з квітів; квітка або пальмова гілка, що опирається на згорток. З Єгипту мотив пальмети поширився на Кріт, в Межиріччя і Персію; 2) стилізований пальмовий листок, фігура, що застосовується для художнього оформлення садових партерів; 3) штучна форма крони дерева, що має основний вертикальний стовбур і скелетні гілки, розташовані у вертикальній площині окремими ярусами (переважно до 4-5); по суті кожна гілка – це горизонтально сформований кордон.

Партер (фр.) – це декоративна композиція, розташована на горизонтальній площині, створена з рослин, інертних матеріалів чи води. В якості рослинного матеріалу використовують газон, квіти та чагарники, що витримують низьке обрізування. Інертним матеріалом може слугувати пісок, березове вугілля, товчене скло та цегла, дахівка. В композицію партерів включають басейни, фонтани, скульптуру, вази, контейнерні та формовані рослини (самшит, тис, кизильник, тую). Виділяють гаптовані, набірно-орнаментальні, газонові (англійські), розрізні (квіткові), оранжерейні та водні партери.

Переносні живоплоти – це конструкції з участю рослин, які можна встановлювати в будь-яких місцях і на певний термін. Для їх створення готують спеціальну траншею. Дно й одна з бокових стін траншеї, куди висаджують рослини для живоплоту, устеляють цеглою або плівкою, щоб перешкодити поширенню коренів за її межі. Інша бокова стінка траншеї прокладається дошкою. Глибина траншеї – 30 см, ширина по дну – 15 см, а на рівні ґрунту – 30 см. Ґрунт щедро удобрюють. В таких умовах рослини утворюють сильно розвинену мережу коротких коренів, що добре скріплюють ґрунт і розташовані лише в траншеї. Це дає змогу викопувати окремі ланки живоплоту (довжиною близько 2 м) без особливих труднощів. Під час викопування кожна рослина ланки прив’язується в нижній і середній частинах до жердини довжиною не менше 2.5 м. Жердини слугують підтримкою в процесі викопування, перенесення і садіння огорожі. Після висаджування ланки переносної огорожі зрощують шляхом зближення гілок. Кращими породами для переносних живоплотів є глід, граб, клен, в¢яз і деякі інші, що легко зростаються.

Одним з видів переносних живоплотів є мобільні ширми, декоровані ліанами. Для їхнього озеленення використовують приставні рослини в контейнерах, які переносять з одного місця в інше разом із ширмою в міру необхідності.

Підстригання – різновид формувального обрізування, яке застосовується при створенні художніх декоративних зелених форм і фігур, а також зелених стін, живоплотів, бордюрів і боскетів. Особливістю такого формувального обрізування є часте систематичне вкорочування відростаючих пагонів, а це сприяє інтенсивному галуженню й облистненості поверхні зелених фігур і стін. Зазвичай розрізняють слабкий, середній та сильний ступені вкорочування річних пагонів.

Пінцирування – видалення верхівки ростучого пагона. Широко застосовується у декоративному садівництві та квітникарстві. Цей прийом дає можливість формувати крони, затримувати ріст одних пагонів і посилювати ріст інших (див. рисунок): 1 – 2-річний пагін штамбового дерева чи куща по всій довжині має бруньки, з яких на початку вегетаційного періоду розвиваються бічні пагони; 2 – закладання крони і пінцирування: А – закладання крони, Б – бічні пагони вкорочені; пунктиром показані видалені частини пагонів. У квітникарстві пінцирування сприяє утворенню більшої кількості квіткових бутонів на одному стеблі.

Проріджування – повне видалення річного приросту (пагона) або багаторічної скелетної гілки біля їх основи, яке проводять для регулювання густоти крони та її омолодження. Старіючі скелетні гілки поступово втрачають здатність галузитися і утворювати нові осьові системи внаслідок обмеженості запасу меристем (бокових бруньок) після попереднього цвітіння. Прорідження передбачає також видалення гілок, які загущують крону, і хворих (пошкоджених, всихаючих) гілок.

Рабатковий партер – див. Набірно-орнаментальний партер.

Ренесанс, Відродження (італ.) – загальнокультурний та суспільний рух за відновлення культури, мистецтва, літератури греко-римської епохи після їх занепаду за часів Середньовіччя. Відродження супроводжувалось новими відкриттями та винахідництвом, появою нових літературних та мистецьких творів, в тому числі і в садово-парковому мистецтві. Головними особливостями італійських садів епохи Відродження є їх строге дотримання регулярності, терасування схилів, на яких розташовувався будинок і сад довкола нього (т.зв. «терасові сади»), використання великої кількості декоративних елементів – скульптури, водних устроїв, композицій з формованих рослин тощо. Цей стиль отримав подальший розвиток в епоху бароко.

Розрізний (квітковий) партер – єдиний тип партеру, в якому головне значення мали квіти. Виділяють два варіанти: партери, піщаним рисунком якого можна було ходити, і партери, площиною яких ходити було заборонено, так як і у всіх інших типах партерів. Рисунок орнаменту, заповненого квітами, по периметру обсаджували самшитом. Розташовувалися розрізні партери на другорядних місцях композиції.

Сад-лабіринт (середньовіч.) – прийом, що сформувався в монастирських садах і зайняв вагоме місце в подальшому паркобудівництві. Першопочатково лабіринт мав вигляд візерунку, рисунок якого вписувався в коло чи шестикутник і плутаним шляхом підводив до центру. В ранньому середньовіччі цей рисунок викладали на підлозі храму, а пізніше перенесли в сад, в якому доріжки розділялися стінами стриженого живоплоту. В подальшому сади-лабіринти отримали широке розповсюдження в регулярних і навіть пейзажних парках.

Санітарне обрізування – полягає в усуненні з крони хворих, всихаючих і надломлених гілок, порослевих і жирових пагонів, а також гілок, які ростуть всередині крони і зближені з іншими, причому з двох зближених гілок зрізують слабшу, що сприяє рівномірному світлопроникненню в крону і кращому її провітрюванню. Санітарне обрізування проводять упродовж всього вегетаційного періоду. Гілки обрізують біля самої їх основи, а пагони – над брунькою, намагаючись не зачепити і не пошкодити її.

Топіарне мистецтво – мистецтво обрізування та формування рослин у вигляді різноманітних фігур; походить від імені відомого римського садівника Топіаріуса, який володів мистецтвом створення різноманітних фігур із рослин. Створюється переважно із рослинних матеріалів: з дерев, чагарників, трав’яних рослин, наприклад, із тису, лавровишні, самшиту, бирючини. Нині є досить популярним в Англії та Голландії.

Фактура крони – особливість, структура побудови поверхні деревної рослини, яка залежить від величини листя, щільності облистнення, розташування листових пластинок, довжини пагонів, їх розташування на гілках, характеру галуження (наприклад, порівняти фактуру самшиту, сніжноягідника, катальпи, платану).

Формувальне обрізування – використовують, як правило, для дерев у рядових алейних посадках з метою збереження природної або штучної форми рослин (кулеподібної, конусоподібної, колоноподібної), рівномірного розташування скелетних гілок, чи для підтримання заданої форми у живоплотах. Вирізняють слабе, помірне і сильне обрізування, ступінь якого залежить від виду рослин, їх віку і стану крони.

Шпалера – 1) ряд густо висаджених низькорослих дерев чи чагарників, сформованих у вигляді стінки чи на опорах спеціальної конструкції з дерев’яної чи металевої решітки або натягнутого в декілька рядів металевого дроту, закріпленого на стовпчиках; використовується на окремих ділянках паркової території, в садах з утилітарним характером використання, у парках-виставках. Залежно від функцій і місця саду створювалися шпалери різного типу: високі, напівповні, ажурні, низькі та шпалери-фігури. Переважно зустрічалися в Італії і Іспанії, де був ширший асортимент пластичних рослин (лаври, лавровишні, тиси). Згодом знайшли поширення в Голландії, Фландрії та Англії; 2) система опор з дроту і кілків, яка служить для кріплення рослин; можуть використовуватися для вертикального озеленення, створення живоплотів з ліан, а також у виноградарстві чи садівництві для горизонтального закріплення пагонів.

Штамб – частина стовбура дерева, чагарнику, очищена від гілок та листя від кореневої шийки до першої скелетної гілки крони; дерева можуть бути сформовані із високим штамбом (до 2 м) та низьким (0,5-1,5 м); високоштамбові використовуються в рядових посадках на вулицях, бульварах, в паркових алеях; низькоштамбові використовують як солітери (троянди, рокитник, горобина) на газонних галявинах.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Порядок виконання роботи	\|	ДОДАТКИ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.