• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Та рівнем доходу

Класифікація країн за рівнем зовнішньої заборгованості

Таблиця 3.2

1. Механізм та методи реструктуризації зовнішньої заборгованості

Перехід питань управління зовнішнім дер­жавним бор­гом у розряд першо­чер­гових зумов­лю­ють необхідність розробки і про­ве­дення систе­ми за­хо­дів щодо врегулювання проблеми зов­ніш­ньої заборго­ва­­нос­ті. Враховуючи те, що проблема надмірного зовнішнього боргу стала досить відомим і поши­рен­им явищем другої половини ХХ ст., світова практика нагромадила значний до­с­­від щодо управління бор­го­вим тягарем вирі­шен­ня проблеми за­бор­го­ва­нос­ті: від найгіршого – абсолютний дефолт (повна від­мо­ва від своїх зобов’язань), до дещо кращого, при якому частко­во списуються борги (однак бор­жник втрачає час­тко­во полі­тич­ну самостійність та тимча­со­вий доступ до між­на­род­ного ринку капіталів), та до найкра­що­го із варі­ан­тів – рес­­трук­ту­ризації, що передбачає перео­фор­­млен­ня бор­гу в тій чи іншій формі.

Під реструктуризацією боргу розуміють прийняття за згодою боржників і кредиторів заходів, спрямованих на під­трим­ку платоспроможності боржників у середньо- та довго­стро­ковій перспективі.

В існуючій системі управління зовнішнім боргом, яка має інтер­на­ці­ональ­ний характер використовуються різно­ма­ніт­ні мо­делі реструктуризації, що реалі­зу­ються в залежності від типів кредиторів і боржників і можуть здійснюватися на базі однієї або комбінації наступних схем (див. рис. 3.2).

МОДЕЛІ
СХЕМИ
Рис. 3. . Основні моделі та схеми реструктуризації заборгованості

В залежності від типів кредиторів і боржників роз­різ­ня­ють декілька варіантів реструктуризації зовнішнього бор­гу. Один із цих варіантів – реструк­ту­ризація міжуря­дових позик і позик, гарантованих урядом у рамках Па­ризь­кого клубу офіцій­них кредиторів.

Реструктуризація у рамках Паризького клубу базу­єть­ся на так званому меню (рис. 3), що пе­ред­ба­чає вибір між зменшенням боргу (шляхом списання частини основного боргу) чи скороченням його обслуго­ву­ван­ня за ра­ху­нок зни­жен­ня ставок поточних пла­те­жів. Важ­ли­вою умов­ою ре­алі­зації цих схем є узгод­жен­ня з МВФ країною-боржником прог­рами економічного розвитку і наявність достатньо перекон­ли­вого платіжного ба­лан­су, який би під­твер­джу­вав, що у май­бут­ньому реструк­ту­ри­за­ція заборгованості прово­ди­ти­ся більше не буде.

Перші умови переоформлення заборгованості у рамках Па­ризького клубу були прийняті главами держав і урядів “ве­ли­кої сімки” у червні 1988 року і нази­ва­лися Торонто­ськи­ми. Торон­тські умови, що лягли в основу реструк­ту­ри­за­ції офі­цій­но­го зовнішнього боргу країн з низьким доходом і надмірною забор­го­ва­ніс­тю у рамках Паризького клубу передбачали зни­жен­ня відсоткової ставки на 3,5 відсоткових пункти нижче ринкової, або до ½ ринкової, значне про­дов­жен­ня пільгового періоду і періоду погашення (за комер­цій­ни­ми ставками), або частко­ве списання зобов’язань щодо обслуговування боргу (на ¹/₃) в період консолідації разом з переглядом умов погашення решти суми за комерційними ставками і на коротший термін, а також поєднання зазна­че­них заходів.

У грудні 1991 року Торонтські умови замінено Лон­дон­ськими, які дозво­ля­ли боржникам 50%-е списання боргу, або зниження відсоткової ставки таким чином, щоб обслуговування боргу скоротилося на 50%.

Сучасний варіант програми, що пропонується у рам­ках Паризького клубу країнам з низьким рівнем доходу регла­мен­ту­єть­ся Неапольськими умовами, що вступили в дію з січня 1995 року. Ці умови дозволяють суттєво змен­ши­ти борго­вий тягар найбідніших країн шляхом списання ос­нов­ного боргу, або відсоткових виплат на 67%. З 1996 року у рідкісних випадках практикуються Ліонські умови, що пере­дба­чають списання боргових зобов’язань на 80%.

У 1990 році відбулися радикальні зміни у політиці Па­ризького клубу сто­сов­но країн із середнім доходом і над­мір­ною заборгованістю. Прийняті у цьому році Х’юстонські умови допускають можливість погашення країнами-боржни­ка­ми кон­со­­лі­до­ва­них позик у рамках офіційної допомоги розвитку у продовж 20-и років, враховуючи 10-річний піль­го­вий період. Консолідовані експортні кредити і офіційні по­зики, отримані в рамках офіційної допомоги розвитку, під­лягають погашенню у продовж 15 років з періодом від­строч­ки плате­жів до 8-и років.

Другий варіант – реструктуризація комерційного боргу у рамках Лон­дон­сько­го клубу приватних креди­то­рів.

Лондонський клуб – міжнародне об’єднання приватних комер­цій­них банків. Спормо­ва­ний у кінці 70-х рр. ХХ ст. для вирішення проб­лем, які виникають через нездатність низки країн (в першу чергу країн, що розвиваються) регулярно обслуговувати зовнішню забор­го­ва­ність. На відміну від Паризького, Лондонський клуб займається пи­тан­нями забор­го­ва­ності перед приватними комерційними банками, кре­дити яких не га­ран­ту­ються державою. Перше засідання Лондон­сь­ко­го клубу було скликане в 1976 році у зв’язку з пробле­мами Заїру. Всього в 1981-1983 рр. укладено чотирнадцять угод на 10 млрд. дол. США; наступні два роки, після світової боргової кризи 1982 року со­рок сім угод на 130 млрд. дол. США. В 1994-1996 рр. Лондонський клуб здійснив реструктуризацію зовнішньої заборгованості Польщі, Бол­гарії, Румунії, Угорщини, а також деяких кра­їн, що розвиваються (наприклад, Бразилії і Габону). У клуб сьогодні вхо­дить близько 600 ко­мер­цій­них банків індус­трі­аль­но розвинутих країн світу на чолі з бан­ківським консультативним комітетом (БКК). Бан­ки-члени БКК Лон­­дон­ського клубу: Німеччина (Deutshe Bank AG (голова БКК), Dres­dner Bank, Kommerzbank AG), Італія (Banca Commerciale Italiana, Me­dio­credito Centrale), США (Bank of America), Великобританія (Midland Bank), Японія (Bank of Tokyo Mitsubishi, Dai-Ichi Kangyo Bank, Indus­trial Bank of Japan (співголова БКК)), Франція (Credit Lyonnais SA (спів­голова БКК), Banque Nationale de Paris SA), Австрія (Creditanstalt-Bankverein). (Дані глобальної сітки Інтернет. Сервер Лондонського клу­бу.)

Переоформлення заборгованості ко­мер­цій­ним креди­то­рам здійснюється двома основними способами:

- скороченням заборгованості у результаті викупу борго­вих зобов’язань з дисконтом з вторинного ринку краї­на­ми з низьким рівнем доходу за рахунок коштів Фонду ско­рочення заборгованості Міжнародної асоціації роз­вит­ку (МАР) (дане положення стосується лише кре­ди­тів, отри­маних по лінії МАР); чи конвер­сії боргів (рис. 3).

Необхідність створення Фонду (1989 р.) було зумов­ле­не наступними причи­на­ми: нездатністю боржників об­слу­го­ву­вати зовнішню заборгованість через важке економічне ста­новище; діючі механізми реструктуризації боргів не давали ніяких позитивних зрушень у даній групі країн; від­бу­вався постійний відтік кредиторів через погіршення ситу­а­ції.

Програми переоформлення заборгованості по лінії Фонду скорочення забор­гованості МАР мають без по­во­рот­ний разовий характер, тобто шляхи подаль­шої реструк­ту­ри­за­ції не розгля­да­ють­ся. Розмір коштів, що виділяються Фон­дом, обмежений 10 млн. дол. (у деяких випадках більше), а опе­рації вва­жа­ють­ся доцільні, якщо вони дають можливість погасити не менше 85% заборго­ва­нос­ті приватним кре­ди­то­рам. Кошти Фонду використовуються для викупу лише основного боргу у формі середньо- і довгострокових державних зобов’­язань приватним кредиторам, а відсотки, нараховані по боргу, пога­ша­ються бор­жни­ком. Кошти Фон­ду МАР можуть вико­рис­то­вуватися на конверсію боргу у прог­рами розвитку націо­наль­ної економіки.

- зниження боргу і його обслуговування в рамках “плану Брейді”, запро­по­но­ва­ного адміністрацією США у 1989 році, чи конверсії боргів для країн із серед­нім рівнем до­ходу (рис. 4).

Суть “плану Брейді” полягала в тому, щоб урізно­ма­ніт­­ни­ти форми фінан­со­вої під­тримки країн, що роз­ви­ва­ють­ся, розро­би­ти схеми, які дозволять зменшити борг комер­цій­ним банкам і платежі щодо його обслуговування. Першою ви­пробувала “план Брейді” Мексика, підписавши в липні 1989 року угоду, у відповідності до якої більша частина бор­гу іноземним банкам у розмірі 54 млрд. дол. була скорочена на 35% (майже на 19 млрд. дол.), у тому числі і шляхом об­мі­ну боргових зобов’язань на акції національних під­при­єм­ств.

Пе­ре­дба­чаються такі фор­ми:

- викуп боржником певної частини своїх боргових зобов’­я­зань із знижкою (дис­­кон­том) на вторинному ринку;

- обмін зобов’язань на цінні папери із меншим номіналом чи під більш низькі відсотки (облігації Брейді) з довшим (більше 10 років) періодом обертання і піль­го­вим періо­дом виплати відсотків;

- Облігації типу “Брейді” є державними облігаціями, еміто­ва­ни­ми в обмін на реструктуризований борг перед комерційними банками. Як правило, ці зобов’язання в частині номіналу гарантовані облі­га­ці­я­ми Казначейства США. Вже на сьогодні в облігаціях типу “Брейді” офор­млено більше ¹/₃ всіх зовнішніх державних зобов’язань країн Ла­тин­ської Америки.

- обмін частини боргових зобов’язань і відсотків на націо­наль­ну (неконвер­товану) валюту, або на акції наці­о­наль­них ком­па­ній країн-боржників.

Операції підтримуються коштами, отриманими із офі­цій­них джерел (кре­ди­та­ми МБРР, МВФ та іншими між­на­родними орга­нізаціями, коштами, отри­ма­ни­ми на двосто­ронній основі від країн-донорів). У якості невід’ємного еле­мен­ту “плану Брей­ді” передбачається прийняття країною-бор­жником ухваленої МВФ і Світовим банком (МБРР) наці­о­нальної програми економічного розвитку, яка, як правило, включає нас­туп­ні заходи: контроль за грошовою масою, ско­ро­чення бюд­жет­ного дефіциту і темпів ін­фля­ції; при­ва­ти­за­ція; у зовнішньоекономічній діяльності – лі­бе­ра­­лі­за­ція тор­го­­вого і валютного режимів.

Серед основних схем реструктуризації зовнішнього бор­гу найбільшого поширення набули такі:

1. Перенесення термінів платежів (пролонгація);

2. Нові кредити з цільовим призначенням оплати минулих боргів (за схе­мою “Ponzi”);

3. Списання боргу;

4. Викуп боргу із дисконтом на вторинному ринку;

5. Обмін боргу на акції національних підприємств;

6. Обмін боргу на національну валюту;

7. Сек’юритизація (обмін боргу на облігації боржника).

Політика реструктуризації боргу шляхом пролонгації має першочергове зна­чен­ня при вирішенні проблеми заборгованості. Перенесення термінів пла­те­жів дозволяє перетворити коротко­тер­мінові та середньотермінові борги у довго­тер­мі­но­ві, відклав­ши час оплати основної частини боргу. Але при цьому треба ма­ти на увазі, що така рес­труктуризація боргів здій­сню­єть­ся під досить високі відсот­ки, і можливість заощадити фінан­со­ві ре­сур­си сьогодні у подальшому приз­ве­де до підриву кредито­спро­мож­нос­­ті зі всіма можливими негативними нас­лід­ка­ми.

Ще більш ризикованою є схема реструктуризації через залучення нових кре­­ди­тів для оплати минулих боргів.

Наступний варіант – списання боргів. Практика списання боргів досить відо­ме явище у практиці фінансово-кредитних від­но­син. Однак, найчастіше подібні механізми застосовуються від­но­сно найменш розвинутих країн, нездатних по­гаси­ти свої зобов’­язан­ня навіть у віддаленій перспективі. При цьому, за певних умов, часткове спи­сання боргу економічно вигідне і кредиторам. Так, при незнач­них обсягах запо­зи­чень очікуваний обсяг виплат за боргом співпадає з обсягом зобов’язань, тобто очі­ку­єть­ся, що борг буде погашено повністю. Але з деякого часу величина боргу починає пе­ре­ви­щу­ва­ти обсяг очікуваних виплат за ним. Наростаюча ймовірність дефолту призводить до падіння вартості боргу. Із подальшим ростом обсягів запозичень разом із ринко­вою ціною падає і сумарна вартість боргу. Дестиму­лю­ю­чий вплив, який чинить надмір­ний борговий тягар на економіку країни і її фінансову систему, стає надзви­чай­но сильним. У цьо­му випадку, очевидно, необхідне списання частини боргу.

З середини 80-х років ХХ ст. отримали поширення рин­ко­ві методи регу­лю­ван­ня заборгованості, серед яких про­від­не місце займає конверсія боргів. Під конвер­сі­єю розуміють усі механізми, що забезпечують заміну зовнішнього боргу ін­ши­ми видами зобов’язань, менш обтяжливими для боржника (наприк­лад, конверсія боргу в акції, інвестиції, погашення то­вар­ними поставками, зворотній викуп боргу самим пози­­чаль­­ником на вторинному ринку на особливих умовах, обмін на боргові зо­бов’­язання третіх країн, взаємозалік та інше). Пік по­пу­­ляр­нос­ті схем конверсії бор­гів припадає на початок 90-х рр. ХХ ст.

Серед конверсійних операцій найбільшу питому вагу має схема викупу боргу із вторинного ринку за ціною нижче ринкової (40% усіх операцій) і конверсія в акції корпоративних підприємств (34% усіх операцій). Зупинимося і докладніше розгля­немо зазначені механізми.

Викуп боргу. Деякі країни-боржники мають у своєму ак­ти­ві значні обсяги золотовалютних резервів чи можуть дос­тат­ньо швидко їх нагромадити за рахунок стимулювання ек­спор­тних галузей. У той самий час, борги цих держав на ринку про­да­ються із значним дисконтом, що свідчить про насторогу інвесторів щодо плато­спро­мож­ності позичальника. У такій си­ту­а­ції можна було б дозволити позичальнику самостійно викупити власні борги на відкритому рин­ку. Це дозволило б на ринкових умовах скоротити загальний обсяг державного боргу без прий­нят­тя кредиторами яких-небудь узгоджених рішень. Через наяв­ність дисконту по боргах подібна стра­те­гія у чомусь аналогічна частковому спи­сан­ню боргу.

Обмін державного боргу на акції національних під­при­ємств. Однією із най­більш відомих ринкових схем реструк­ту­ри­за­ції державного боргу є надання кре­ди­то­рам права продажу боргів з дисконтом за національну валюту, на яку у резуль­та­ті можна придбати акції національних компаній. Частіше вико­рис­то­­ву­єть­ся безпо­се­ред­ній обмін (своп) боргів на акції компанії, що знаходяться у дер­жав­ній власності.

Вважаємо, що такий своп дозволяє одночасно вирішити дві проблеми – змен­ши­ти державний борг і забезпечити притік капіталу у реальний сектор економіки. З одного боку, така схема передбачає зміну графіку виплат і зменшує коротко­тер­мі­но­вий тиск на бюджет. А з іншого, якщо до свопу потік виплат за бор­гом був жорстко заданий у номінальному виразі, то після ньо­го – потік дохо­дів від компанії стає залежним від еконо­міч­но­го стану країни, рівня внутрішньої і зовнішньої інфляції та інших фак­торів. Таким чином, виплати за боргом прив’­язу­ють­ся до еко­номічного становища країни-позичальниці, що розширює мож­ли­вості досягнення компромісу.

Конверсія боргу в національну валюту (борг для роз­вит­ку). В останні роки поступово зростає (хоча і продовжує за­ли­ша­тися помірним) інтерес кре­ди­то­рів до конверсії боргів у роз­ви­ток національних економік боржників. Ця опе­ра­ція фак­тич­но відображає безкоштовну допомогу. Держави-кредитори роз­ро­били програми конвер­сії боргів у національні валюти з метою довгострокового фінан­су­вання проектів роз­витку. У світовій практиці виріз­ня­ють три види подібних програм: борг на охорону природи, борг на охорону здоров’я, борг на освіту.

Механізм операції полягає у тому, що міжнародна неуря­до­ва організація ку­пує борг на вторинному ринку із значним дисконтом. Пізніше борг обмі­ню­єть­ся на наці­ональ­ну валюту, найчастіше, щоб уникнути інфляційних коливань на­ці­ональної ва­лю­ти на отриману суму боргу випускаються спеціальні облі­га­ції у національній ва­лю­ті, які згодом використовуються для фі­нан­сування програм розвитку.

Сек’юритизація. Основна ідея сек’юритизації полягає у тому, що країна-бор­жник емітує нові боргові зобов’язання у вигляді облігацій, які або безпо­се­ред­ньо обмі­нюються на старий борг, або продаються. У випадку продажу отри­ма­ні кошти ви­користовуються на викуп старих зобов’язань. Якщо нові цінні па­пери продаються на ринку з меншим дисконтом, така операція призведе до ско­ро­чення загального обсягу заборгованості. По­діб­на схема реструктуризації реалі­зу­ється на добровільній ос­нові лише у випадку, якщо нові зобов’язання визна­ються пріоритетними відносно старих боргів. В інакшому випадку очіку­ва­ні платежі за старим боргом екві­ва­лен­тні платежам за новим, який буде продаватися з тим же дисконтом, що й існу­ю­чий. Зменшення боргового тягаря не відбу­ва­ється. На практиці досягнути такої прі­ори­тет­нос­ті досить важко. Просте декла­ру­ван­ня переваги одних зобов’язань над іншими авто­ма­тич­но призводить до порушення міжнародних норм права. І тим не менше, у багатьох випадках це можли­во.

Останнім часом найбільшого поширення отримала сек’юритизація бан­ків­сь­ких боргів, тобто обмін зобов’язань перед банками-кредиторами на облігації.

[1] Під фінансовою заборгованістю вчений розуміє лише ту, що виникає у результаті покриття бюджетного дефіциту шляхом державних позик [18, С.384].

[2] Слово інституціональний має латинське походження (institutio – спосіб дії, настанова). У даному випадку інституціональна одиниця – це певна установа. Такими державними установами є, наприклад, Міністерство фінансів, Центральний банк.

[3] На зразок принципу розмежування у фінансовій науці категорій “державний бюджет” та “бюджет держави”.

[4] Кредитування міжнародними фінансовими організаціями здійснюється як кредитування членів цих організацій. До виділення коштів для кредиту робочі групи цих організацій відвідують країну позичальника з метою вивчення економіко-політичної ситуації. Спільно з представниками країни-позичальниці розробляється програма креди­ту­вання проектів, що сприяють макроекономічній стабілізації та розвитку. Упродовж усього терміну кре­ди­ту­вання робочі групи цих організацій постійно відвідують країну позичальника з метою контролю процесу реалі­зації програми.

Позика, що надається, ділиться на транші, виділення яких здійснюється лише при виконанні програми і умов кредитування, передбачених у кредитному договорі. Країна-позичальник представляє конкретні проекти, у випадку схвалення яких, міжнародними фінансовими організаціями виділяються кошти по позиці. Кошти поступають на кореспондентські рахунки центрального банку країни-позичальника чи спеціалізовані рахунки у першокласні іноземні банки, що мають категорію мінімум “АА”, які і надають кредити на реалізацію проекту.

[5] Борг МВФ не включають у категорію державного, оскільки кредити цієї організації зараховуються на рахунки Центрального банку для поповнення валютних резервів країни, а їх використання Урядом для платіжного балан­су показується як заборгованість Уряду Центральному банку.

[6] З метою аналізу причинно-наслідкових зв’язків у відкритій економіці, останню, як правило, поділяють на чо­ти­ри загальноприйнятих в макро­еко­но­мі­ці сектори:

- Реальний сектор (real sector), представлений домашніми господарствами та підприємствами, що забезпе­чує виробництво та пропозицію товарів на внутрішній та світовий ринок.

- Бюджетний сектор(fiscal sector), або фіскальний, що служить для перерозподілу доходів і у вузькому розумінні представлений державним бюджетом.

- Грошовий сектор(monetary sector), називається ще банківським сектором, представлений центральним і комерційними банками і забезпечує рух грошових потоків.

- Зовнішній сектор(external sector), що включає операції із зарубіжними країнами кожного із вище названих секторів і відображається у платіжному балансі.

[7] Global Development Finance 1997. Volume 1. Analysis and summary tables. The World Bank. Washington, D.C., 1997.

[8] Порогові значення використовуються від 1995 року. (Global Development Finance 1997. Volume 1. Analysis and summary tables. The World Bank. Washington, D.C., 1997.)

Читайте також:

1. Акустичні рівнеміри
2. Аудит валових витрат і валового доходу підприємства
3. В основу визначення витрат певного періоду покладено можливість одночасного визнання доходу, для отримання якого вони здійснені, і навпаки.
4. Величина доходу від використання праці, землі й капіталу визначається величиною їхнього граничного внеску у виробництво певних товарів чи послуг.
5. Взаємозалежність еластичності попиту від доходу, частки витрат на певний товар у загальних витратах Домогосподарств і обсягу попиту
6. Взаємозв’язок витрат і доходу. «Хрест» Кейнса
7. Видатки та заощадження як функції доходу. Автономні величини та їх чинники. Крива планових видатків.
8. Визнання доходу від цільового фінансування
9. Визнання доходу за бартерними операціями
10. Визнання та класифікація доходу
11. Використання національного доходу: споживання, заощадження, інвестиції.
12. Вимір доходу, збереження інвестицій

Переглядів: 964