Особливості світогляду. Освіта та література.

Християнство стало ідеологічним підґрунтям всієї середньовічної культури. Деякі римські імператори мали надію відновити велич імперії під зверхністю нового бога – Христа. 30 квітня 311 року імператор Галерій офіційно визнав християн, і хоч не раз ще зазнавали вони переслідувань, християнська доктрина стала основним елементом світогляду середньовічної Європи. У феодальній Західній Європі християнство одночасно виступає філософсько-ідеологічною основою нового суспільного ладу, його політичною доктриною, системою права і моральним вченням. Під впливом християнства відбувається колонізація римо-католицької церкви, що оформилася як суспільний інститут у 1054 р. після розмежування християнських церков на західну - римо-католицьку та східну - православну. У своєму історичному розвитку, від ранніх общин до ідеології католицизму на Заході, християнство наслідує різні філософські та релігійні традиції, успадковані від попередніх культур. Тому слід зрозуміти різницю між християнською релігією, як феноменом духовним, і християнською церквою, як феноменом соціальним.

Церква в середні віки була найсильнішою соціальною організацією, яка визначала вигідну їй культурну політику. Біблія – головна книга християнства – стала визначним фактором усього життя християнського суспільства. Неграмотність була майже суцільною, тому менталітет Середньовіччя формувався під впливом проповідей, головним змістом яких було порівняння світу людського і світу Христа, на користь останнього. Як стверджують сучасні дослідники, думки про Бога займали людей більше ніж думки про власний добробут.

Світ в уявленні середньовічної людини - це піраміда, на вершині якої - Бог, потім - апостоли, нижче - архангели, ангели. На якомусь рівні в цю піраміду включаються люди, знову ж таки у вигляді піраміди:

Папа - кардинал - клірики - звичайні миряни. Потім - тварини - рослини - земля. Це порядок зворотний відносно порядку створення світу, описаного в Старому Заповіті.

Піраміда продовжується й під землею, але зі знаком "мінус”: на вершині потойбічного світу - Сатана.

Ще одна обставина, яка великою мірою вплинула на формування середньовічної культури, ”велике переселення” варварських народів, які в результаті контактів з різними цивілізаціями, збагатили свої ремесла, мистецтво, звичаї. Чимало з них прийняли християнство. В результаті змінилася не лише політична і демографічна карта Європи, а й мовна. Латина як єдина мова спілкування зникає, а її місце посідають латинізовані варіанти варварських мов.

В період раннього Середньовіччя (V-Х ст.) офіційною ідеологією католицизму став аскетизм (обмеження або стримання чуттєвих бажань, добровільне перенесення фізичного болю, самотності з метою досягнення свободи від потреб, зосередженість духу), а гаслом усього господарського життя можна вважати – «не більше необхідного». Очікуючи кінця світу до 1000 року, всі віруючи боролися з плоттю: постилися, молилися, дехто ставав паломниками, пустельниками, стовпниками, носили вериги – залізні чи мідні кайдани, кільця, ланцюги.

Одним із перших теоретиків середньовіччя був Августин Аврелій (354-430 рр.), християнський теолог. Він пройшов глибоку ідейну еволюцію - від захоплення маніхейством та скептицизмом до визнання християнства та проповідування аскетизму. Досягненням Августина як теоретика стало зосередження на проблемах динаміки людської особистості та динаміки загальнолюдської історії. Їм присвячено праці “Сповідь” (13 книг) і “Про град Божий” (22 книги).

У формі етимологічного тлумачення значення та походження слів була написана у VI ст. Ісидором Севільським (560 - 636 рр.) перша енциклопедія середньовіччя “Етимологія” - збірка знань того часу з граматики, історії, географії, космології та теології. У ній були дуже широко використані праці греко-римських авторів, але пристосовані до християнської доктрини. Цей твір став головним джерелом освіти у ранньому середньовіччі .

Система церковної освіти, що склалася до Х ст. не задовольняла потреб часу, тому поступово в містах стали виникати школи більш високого рівня, де вивчали «сім вільних мистецтв» - комплекс дисциплін необхідних в повсякденному житті (спочатку «тривіум» - граматика, риторика, логіка, далі «квадривіум» - арифметика, геометрія, астрономія і музика). Вище за всі науки було богослов’я. Учні самі сплачували за навчання, і такі школи були матеріально незалежними від церкви. Саме вони ставали центрами нових ідей. Церква ставилась до них вороже.

Поступово починає розвиватися своєрідна спеціалізація шкільних центрів: у Болоньї - юридичні школи, у Салерно та Монпельє - медичні, у Лані - теологічні, у Шартрі - історико-літературознавчі. З часом більшість з них перетворилися на навчальні центри вищого рівня - університети (від лат. Universitas – община, корпорація, спільність). Першим у Західній Європі було засновано Болонський університет в Італії у 1119 р. Упродовж ХІІ – ХV ст. цей навчальний заклад користувався великою популярністю. Число студентів у ньому сягало 10 тисяч (ХІІІ ст.). Університет мав свій статут, визнаний міською владою, уряд, звід правил та суд. Згідно зі статутом здійснювалося виборне врядування, у якому широкі права належали студентам.

Університети в Оксфорді і Шартрі набувають загальноєвропейського визнання своїми природничо-науковими та гуманітарними студіями. Найтиповішим став Паризький університет (Сорбонна), заснований спеціальним указом Філіпа ІІ Августа від 1200 р., який дарував цьому навчальному закладу особливий статус і цілу низку вольностей. Він об’єднував у своєму складі викладачів і студентів (від лат. Studere – старанно вчитися), а також тих, хто його обслуговував, навіть аптекарів та власників трактирів, де університетська братія проводила чимало часу. Головною в університеті була посада ректора ( від лат. Rector – начальник цеху). У ХІІІ столітті університети засновано в Саламанці, Падуї, Палермо, Тулузі, Кембриджі, та в інших містах. На початку ХІV ст. ця хвиля докотилася до Центральної і Східної Європи, де було відкрито Краківський, Празький, Кельнський і Гейдельберзький університети. У ХV ст. їх було вже понад шістдесят.

Перший свій злет після падіння Риму Середньовічна література пережила в епоху Каролінгського відродження (VIII – ІХ ст.). При дворі Карла Великого серед видатних діячів особливе місце належало англосаксу Алкуіну. Він був головним організатором придворної Академії і залишив по собі різножанрову літературну спадщину. Найцікавішими вважаються його поеми про монастирське життя, просякнуті впливами творчості Вергілія і християнською символікою. Ці традиції продовжує його учень Валахфрид Страбон. Він одним з перших вводить світські елементи в суто церковні жанри, об’єднує жанри класичної літератури з народними – казкою, легендою, епосом. Найкращим зразком його творчості вважається «Житія св. Мамми» - історія пастушка, який так натхненно проповідував Євангеліє, що його слухали навіть дикі тварини. Валахфрид став засновником сатири. Його перу належить «Видіння Веттіна», в якому він першим з християнських авторів надає бісу, що з’явився за душею головного героя, риси священика.

З Х століття латинська література перестає бути єдиною, все більшу силу набирає літературна традиція на національних мовах. Світська культура початку Високого Середньовіччя перш за все міська і лицарська, вона базується на французькій , італійській, німецькій. Поряд з високо вченою латиною набирає сили поезія близька по духу до міського життя . Її автори – ваганти (чи голіарди), ченці, що пішли з монастирів, студенти соборних шкіл і перших університетів, що не змогли влаштуватися по завершенню навчання й перебивалися на заробітках. Вони уславилися по всій Європі буйним норовом та нестриманими жартами, розробили власний кодекс поведінки і навіть утворили спеціальний орден бродячих поетів.

У середовищі середньовічного суспільства виникали і ордени лицарів-ченців. Протягом 1100 – 1300 років в Європі утворилося 12 лицарських духовних орденів. Найбільш впливовими і життєздатними виявилися три: тамплієри, госпитальєри і тевтонці. Лицарі складали три обітниці про бідність, доброчесність і покору. Поступово виникла спеціальна система виховання лицарів, до якої входили так звані “сім лицарських чеснот”: їзда верхи, фехтування, володіння списом, плавання, полювання, гра в шахи, складання і співи віршів на честь дами серця. Високі етичні і естетичні цінності лицарського життєвого ідеалу прислуговували “одухотворенню” жорстокої і часто кривавої дійсності.

Серед жанрів лицарської літератури існував і «лицарський роман» - поетичний твір про ідеали лицарської культури, наприклад, про пригоди лицарів Круглого столу короля Артура, пізніше творчо перероблені англійським письменником Томасом Мелорі. Кельтська легенда про кохання воїна Друстана і дружини короля Есселіт трансформувалась у прекрасну поетичну історію під назвою «Роман про Тристана та Ізольду». Видатні твори цього жанру належать перу французького поета Кретьєна де Труа та інш.

Лицарі брали активну участь у хрестових походах. Серед головних причин цих походів – матеріальна й демографічна. То була воєнно-економічна інтервенція, що приносила гроші, землю, владу. Крім цього, походи – форма міграції чималої частини населення Заходу (перш за все, бідного рицарства та зубожілого селянства). Ведучи війну “за гроб Господній”, середньовічна Європа вперше відчула себе єдиним цілим і вперше здобула одну високу мету. Результатом хрестових походів стало й нове осмислення історії як війни за ідеал. Ця ідея надовго заволоділа свідомістю Європи.

3. Мистецтво середньовічної Європи.

Своєї довершеності “середньовічна картина світу” досягла в X-XII ст.

Саме в цей час формується загальноєвропейський художній стиль, якому французькі археологи дали назву “романського”. Виникнення романіки як відносно цілісної системи художньої творчості було своєрідним втіленням тогочасного світобачення в його більш-менш стійких явищах і формах. Характерною рисою романіки було пробудження інтересу до людської особистості.

Проте найповніше “романський образ світу”, як і середньовіччя в цілому, відобразила архітектура. Головними типами архітектурних споруд вважалися храм, монастирський ансамбль, феодальний замок. З ХІ століття у середньовічному суспільстві помітні зміни щодо «дня майбутнього». Головною ознакою пожвавлення життя стає активне будівництво по всій Європі : перебудовувалися старі споруди, зводили нові. Більшість єпископів особливою заслугою вважали прийняти храм чи монастир дерев’яним, а передати наступнику – кам’яним.

Романська архітектура – шедевр міцності, ґрунтовності, непохитності. Загальний вигляд перших храмів романської епохи виникає як підсумок складення простих, геометрично чітких і легко доступних для огляду об’ємів. Панівною архітектурною спорудою був базилікальний (витягнутий у плані) тип храму. Слід зазначити, що економічна, політична і культурна замкненість окремих регіонів, зумовлена феодальною роздробленістю, привела до виникнення значної кількості романських архітектурних шкіл. Проте їх відмінність не носила принципового характеру. Взірцями можуть слугувати знаменитий монастир у Клюні (Бургундія), церква св. Магдалени у Везелі, церкви Нотр-Дам ла Гранд у Пуат’є .

Виникнення укріпленого житла феодала зумовлювалося неспокійним життям цієї епохи, сповненим ворожості та прагненням до замкнутості. Масиви замкових стін і башт владно домінували над округою. Їх сувора й жорстка виразність символізувала як особисту незалежність феодала, так і феодальну експансію в цілому.

У тісному зв’язку з архітектурою в другій половині XI ст. починає відроджуватися монументальна пластика. Основним видом скульптури стає рельєф. Він поєднував прагнення до дематеріалізації священного образу з декоративністю давньої варварської традиції (рельєфи собору Сен-Лазар в Отені (Бургундія)). Романське мистецтво – це мистецтво площини, тому рельєф і фреска близькі за композицією, об’єми фігур не пророблені, пропорції не зберігаються, але й мета була іншою - треба було показати взаємовідносини героїв сюжету. Тому Христос на фресці чи рельєфі вище і більше за апостолів. В тому ж співвідношенні зображувалися імператор і його піддані. Найважливіші фігури композиції неодмінно в центрі, а всі деталі досить умовно.

Що стосується живопису цієї доби, то він зберігся мало. Це мистецтво було тісно пов’язано з книжковою справою. Головними книгосховищами були монастирі, де в скрипторіях переписували давні тексти, твори Батьків Церкви, обрядові книги. Там же створювали і нечисленні твори світського характеру - хроніки, тексти законодавчих актів. Поступово ченці стали прикрашати заглавні літери (ініціали) рукописів, робити малюнки на полях, а пізніше і в тексті. З цього розвинулось мистецтво книжкової мініатюри, яке до ХІІ ст. залишалося єдиним жанром живопису Західної Європи. До наших днів дійшов величезний килим із собору Байо (XI ст.), який зображував завоювання Англії норманами. Він вишитий вовняними нитками на смузі завдовжки 70 метрів. Цей килим можна вважати художньою енциклопедією XI ст.

В цілому романське мистецтво для християнського світу перший однаковий стиль, що проникає у всі без виключення жанри. Романська людина – це людина, яка зрозуміла свою культурну самобутність і з’ясувала своє місце в світі, що її оточує. Термін «романський стиль» видався надзвичайно вдалим, бо свідчив про коріння ранньосередньовічного європейського мистецтва безпосередньо пов’язане з мистецтвом пізнього Риму. «Тяжке мовчання» - так характеризував романську архітектуру великий французький скульптор Огюст Роден.

Наступне слово в культурному житті середньовічної Європи прозвучало у Франції у др. пол. XII ст. Звідси і первісна назва “французька манера”, пізніше це називатиметься готикою. Готичними прийнято називати пам’ятники архітектури ХІІ – ХІV ст., у яких найповніше відобразились середньовічні настрої і менш за все помітний вплив грецького та римського мистецтва, але й з готами вони не мають нічого спільного. У середині ХV ст. в Італії з’явилися деякі твори, у яких античний стиль, відроджений Ф. Брунеллескі, протиставлявся «сучасному», занесеному до Італії за часи переселення народів, варварами, тобто готичному. Слово «готичний» у ХV ст. було синонімом «варварський». Новий етап у культурному житті зумовлювався розвитком міст – центрів торгівлі та ремесла.

Пластика вростала в структуру будови храму та збагачувала його художній образ. Сотні, тисячі, іноді десятки тисяч статуй прикрашали храми усередині й особливо ззовні. Розквіт готики припадає на ХІІІ – ХІV ст. В цей час у Німеччині та Франції у великих містах починають зводити собори з використанням нових технологій та нових інженерних ідей. Геометрична вивіреність всіх пропорцій надавала спорудам певного ритму, тому визначення готики як «музики в камені» не просто красива метафора.

Велетенські вікна з яскравими вітражами, своєрідним видом живопису з допомогою кольорових розписаних пластин скла, замінили глухі стіни, витіснивши монументальний розпис. Фреска майже зовсім зникає. У конструкції та декорації готичного собору відбилися всі ідеї Високого Середньовіччя - чітка ієрархічність всіх елементів системи, динаміка образів, нове розуміння пластики.

У свою чергу під значним впливом вітражного мистецтва переживає свій розквіт книжкова мініатюра. Саме їй ми завдячуємо знанням дворянського, міського, монастирського побуту в усіх деталях.

Таким чином головними рисами середньовічної культури виступають:

релігійність - найважливіша риса духовної культури - опора свідомості середньовічної людини;

традиціоналізм, звернений у минуле: новації тлумачаться як вияв гордині (а це, за Біблією, - найголовніший смертний гріх людини). Це пояснює анонімність середньовічних творів, залежніть творчої людини від традиції;

канонічність - опора на праці отців церкви і на канон у широкому значенні слова;

символізм, пов’язаний із можливістю різних тлумачень Біблії як світоглядної основи культури Середніх віків;

дидактизм, що обумовлює увагу до таких форм інтелектуальної діяльності, як дискусії, проповіді тощо. Ці риси пояснюють і середньовічну ментальність - громадську свідомість, характер, принципи мислення, колективну психологію.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Середньовіччя як історична і культурна доба.	\|	Ключові терміни та поняття

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.