Загальна декларація прав людини 1948 року (UDHR) встановлює фундаментальні принципи і стандарти, які формують базу для подальшого розвитку як глобального так і регіонального права прав людини.
Загальна Декларація прав людини є узагальнюючою за змістом, встановлює каталог громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, але лише декларативно, оскільки вона не має юридичної сили.
Принципам, що закладені у Загальній декларації прав людини надано обов’язкової сили у двох основних документах[10]:
• Міжнародному Пакті про громадянські і політичні права[11].
• Міжнародному Пакті про економічні, соціальні і культурні права[12].
Ці стандарти в подальшому розвинуті у наступних п’яти договорах ООН, розроблених з метою регулювання специфічних проблем прав людини або забезпечення особливого захисту прав вразливих груп людей:
- Конвенція проти тортур (UNCAT)[13].
- Конвенція про подолання всіх форм расової дискримінації (CERD)[14].
- Конвенція про подолання всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW)[15];
- Конвенція про права дитини (UNCRC)[16];
- Конвенція про права осіб з інвалідністю (UNCRPD)[17].
Разом ці зобов’язання формують систему захисту прав людини ООН. Україна є учасницею всіх цих договорів. Кожна держава-учасниця зобов’язана, виходячи з принципів міжнародного права, надати обов’язкову силу положенням договорів у своїх юрисдикціях.