• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Право зовнішніх зносин

Загальновідомо, що міжнародне право регулює взаємозносини між своїми суб'єктами — державами, міжнародними організаціями й іншими міжнародними інституціями. У процесі міжнародного спілкування вони ведуть переговори й укладають міжнародні угоди. Проте для цього їм необхідно бути належним чином представлени­ми уповноваженими на це органами або особами, а також не бути підпорядкованими правопорядку держави, на території якої вони перебувають і діють, щоб вільно і безперешкодно здійснювати свої функції, тобто користуватися визначеними імунітетами та приві­леями. Отже, суб'єкти міжнародного права, і насамперед держави, об'єктивно беруть участь у таких зовнішніх зносинах, прагнучи до найбільш повної реалізації своїх економічних, політичних та інших

потреб та інтересів.

Практичне здійснення державами зовнішніх зносин порушує питання про їхнє поняття і характеристику.

Прийнято розрізняти зовнішні зносини держав у широкому і вузькому тлумаченнях. У широкому тлумаченніпід ними ро­зуміється система зовнішніх зв'язків усіх суб'єктів національної належності, що діють на території держави: її органів і посадових осіб, усіх її фізичних, юридичних осіб, а також інших асоціацій індивідів. Така система зовнішніх зв'язків кожної держави, що взята всукупності всіх держав, в основному формує в широкому розумінні систему міжнародних зносин. Зовнішні зносини у вузько­му тлумаченні можна визначити як ту частину загальної системи міжнародних зносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні зв'язки, підтримувані за допомогою особливих державних органів зв'язку, і зносини між державами й іншими суб'єктами міжнародного права із метою здійснення їхніх зовнішніх функцій мирними засобами, відповідно до міжнародного

права. Таким чином, основною метою зовнішніх зносин у вузькому тлумаченні є здійснення зовнішніх функцій держави — сукупності основних напрямків її діяльності, що здійснюються за її межами.

Слід мати на увазі, що юридичний статус і правовий режим інших, крім держав, суб'єктів міжнародного права, органи і поса­дові особи яких неминуче знаходяться і діють на території якоїсь держави, регулюються спеціальними договорами, що укладаються з державою їхнього перебування, і тому загальним міжнародним правом не регулюється. До таких договорів входить, наприклад, Конвенція про привілеї та імунітети Об'єднаних Націй від 13 жовтня 1946 року і Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ від 21 листопада 1947 року.

Таким чином, загальне міжнародне право регулює тільки пред­ставництво держав стосовно їхніх закордонних органів зовнішніх зносин. Предметом його регулювання за допомогою укладання багатосторонніх конвенцій є, зокрема, дипломатичне і консульське право. Державами укладена також значна кількість двосторонніх договорів, що стосуються юридичного статусу і режиму їхніх закор­донних органів зовнішніх зносин. Крім того, слід зазначити і зви­чаєві норми загального міжнародного права, норми універсальних і локальних міжнародних договорів, що також регулюють широке коло питань представництва держав у міжнародному спілкуванні. У своїй сукупності ці міжнародно-правові акти і норми складають право зовнішніх зносин.

Право зовнішніх зносин є галуззю загального міжнародного права, що складається із системи юридичних норм, які виражають узгоджені волі суб'єктів міжнародного права щодо прав і обов'язків їхніх офіційних органів, що виступають у міжнародному спілкуван­ні, і регламентують їхній стан і діяльність зі здійснення зовнішніх зносин відповідно до загальновизнаних принципів і норм сучасного міжнародного права.

Право зовнішніх зносин охоплює чотири основні сфери дії орга­нів зовнішніх зносин:

1) дипломатичну — на рівні традиційних каналів (міністерство закордонних справ — посольства і місії за кордоном);

2) консульську сферу;

3) дипломатичну діяльність на рівні спеціальних місій;

4) здійснення зовнішніх зносин у ході діяльності з представництва держав у їхніх зносинах із міжнародними організаціями.

Слід зазначити, що в наш час уся сфера зовнішніх зносин дер­жав є достатньо розробленою й упорядкованою в правовому плані. У рамках світового співтовариства прийнятий ряд багатосторонніх актів, що стали результатом великої і копіткої роботи з кодификації

і прогресивного розвитку норм міжнародного права в цій галузі. Це Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року (набрала чинності з 1964 року), Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 року (набрала чинності з 1967 року), Конвенція про спеціальні місії від 16 грудня 1969 року (набрала чинності з 1985 року), Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, від 14 грудня 1973 року (набрали чинності з 1977 року) і Віденська конвенція про представництво держав у їхніх зносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 року (чинності ще не набрала). Україна є учасником усіх зазначених вище конвенцій.

Відповідно до цих міжнародно-правових актів можна визна­чити структуру права зовнішніх зносин, що складається умовно з чотирьох компонентів: дипломатичного права; консульського права; права спеціальних місій; так званого дипломатичного права міжнародних організацій.

Зовнішні зносини держави прямо пов'язані з правом на участь у міжнародному спілкуванні. В основу цього права покладено юри­дичну можливість держав діяти самостійно на міжнародній арені, за допомогою реалізації їхньої міжнародної правосуб'єктності в галузі офіційних зносин з іншими державами й іншими суб'єктами між­народного права. Одночасно тут мова йде не тільки про можливість діяти відповідно до власного волевиявлення, але й про захист такої можливості за допомогою юридичних обов'язків з боку держав-контрагентів, передбачених нормами права зовнішніх зносин.

Право на участь у зовнішніх зносинах, будучи одним з основних прав держав, що випливають із їхнього суверенітету, у свою чергу, складається з ряду елементів. До них насамперед належить так зване право посольства, що є серцевиною загального основного права на участь у зовнішніх зносинах (право на міжнародне спілку­вання). Розрізняють активне право посольства — право держави спрямовувати своїх дипломатичних і консульських представників у закордонні держави і пасивне правопосольства — право приймати в себе дипломатичних і консульських представників закордонних

держав.

Право посольства активно використовує Україна. На сьогодні Україну як суверенну державу визнали більше 150 держав. Із 138 з них установлені дипломатичні зносини. У більш ніж 70 держа­вах відкриті посольства України. Понад 60 держав відкрили свої посольства в Україні, посли 41 країни світу виконують сьогодні свої функції в нашій країні за сумісництвом. У Львові, Ужгороді,

Сімферополі й Одесі вікрито більше 15 консульських установ іно­земних держав.

Іншими елементами права держави на участь у міжнародному спілкуванні є:

— членство держав у міжнародних організаціях;

— участь держав у роботі міжнародних конференцій;

— входження держав у міжнародні органи ad hoc.

При розширювальному тлумаченні права держав на участь у міжнародному спілкуванні сюди ж можна віднести: право на участь у створенні норм міжнародного права; право на участь у загальних міжнародних договорах; право на виклад офіційної позиції кожної держави з тих чи інших питань, що зачіпають її законні права та інтереси в міжнародному спілкуванні, у зовнішньополітичних за­явах, нотах та інших актах дипломатії. Усі ці права фактично є елементами міжнародної правосуб'єктності держави.

Читайте також:

1. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
2. III. ГРАЖДАНСКОЕ ПРАВО
3. IV. Відмінність злочинів від інших правопорушень
4. IV. Правова держава, як засіб реалізації і забезпечення прав, свобод та обов’язків людини і громадянина в Україні
5. Up тоне право
6. V. Класифікація і внесення поправок
7. VI. УГОЛОВНОЕ ПРАВО И УГОЛОВНЫЙ ПРОЦЕСС
8. XII. Право на першочергове зарахування
9. XIX. ОСОБЕННОСТИ ПРАВОВОГО РЕЖИМА ПРИРОДНЫХ РЕСУРСОВ
10. А) Філософія православ'я
11. А. Правобережну Україну.
12. А/. Право власності.

Переглядів: 1136