Трудове законодавство США

Правове регулювання, охорони навколишнього середовища

Науково-технічна революція поряд із тим, що сприяла активному розвитку промислового виробництва, стрімко впливала на навколишнє середовище. Це значно загострило проблему його охорони, що й зумовило появу порівняно молодої галузі права - екологічного права. Законодавство, яке регулює цю галузь суспільних відносин, почало з'являтися в окремих розвинутих країнах ще в XIX столітті.

Екологічне право США

У США перші спроби охорони природних ресурсів були зроблені з прийняттям Закону про лісові резервати (1891 р.), який покладав початок політиці закріплення „громадських земель” як федеральної власності. На них поступово почала формуватися система національних лісів, парків, заповідників диких тварин. Перший в історії США федеральний національний парк Йєллоустонбув створений на основі актів Конгресу ще в 1872 році.

На початку XX ст. були зроблені перші кроки щодо охорони середовища тваринного світу (у 1903 р. з'явився перший заповідник диких тварин на острові Пелікан у Флориді). Протягом наступних десятиліть з'являється ціла низка законів Конгресу про заповідники (1918, 1958, 1966 рр.).

У цей же час отримує розвиток інший напрямок природоохоронного законодавства - забезпечення господарчого використання природних ресурсів. У 40-50-ті рр. XX ст. були прийняті спеціальні закони, спрямовані на захист безпеки атомної енергетики. Пізніше, в 1982р., був виданий важливий Закон про політику в галузі ліквідації відходів ядерного виробництва.

У 60-ті рр. стало очевидно, що рішення складних екологічних завдань потребує комплексного підходу, і, відповідно, консолідації та модернізації всього природоохоронного права. У 1969 році Конгрес США прийняв закони про національну політику з питань навколишнього середовища, а в 1970 р. - про покращення якості навколишнього середовища. На їх основі стали прийматися більш приватні акти, до текстів яких постійно вносяться уточнення й доповнення: про контроль над забрудненням вод, про чистоту повітря, про контроль над шкідливими шумами, про ліквідацію твердих відходів тощо.

Спеціально створене Агентство з охорони навколишнього середовища має право видавати підзаконні акти, котрими регулюються критерії і стандарти якості води, атмосферного повітря, нормативи промислових відходів, стічних вод тощо, а також провадження кримінального переслідування корпорацій та інших порушників встановлених правил.

Становлення трудового законодавства в США пройшло тривалий і важкий шлях у силу особливих історичних умов формування робочої сили в США, організації профспілки. Протягом XIX ст. у країні склалася судова доктрина, згідно з якою діяльність профспілки, організація робітничих страйків визнавалися незаконними. Американські підприємці широко використовували для боротьби з організованим робітничим рухом „свободу договору”, тобто договірні методи тиску на робітників. Спроби Конгресу заборонити таку договірну практику, як яскраво виражену антиробітничу, заперечувалися Верховним судом США, який розглянув прийняття такого закону як неприпустиме втручання у відносини власності, що є неконституційним.

Якісні зміни у трудовому праві США почали відбуватися лише з 30-х роківXX ст. у результаті активізації федеральної політики у сфері трудових відносин, побудованій на принципі соціального миру і створення справедливих умов праці.

У період „Нового курсу” Ф.Рузвельта були прийняті закони Норриса Ла Гардія (1932 р.) і Вагнера (1935 р.), Закон про справедливі умови праці (1938 р.), якими гарантувалися права робітників на створення профспілок, укладання колективних договорів з підприємцями, страйки тощо.

Після Другої світової війни, в період наступу монополій на права трудящих були видані закони про трудові відносини Тафта-Хартлі (1947 р.) та Лендрама-Гриффіна (1959 р.). У деяких випадках закони штатів, у тому числі видані незабаром після прийняття Закону Тафта-Хартлі, містили більше обмежень прав профспілок, ніж федеральне законодавство. Поряд із цим федеральні закони, прийняті в1960-х рр., багато в чому відображали інтереси трудящих і гарантували рівну оплату за рівну працю, проголошували заборону дискримінації в галузі праці з міркувань расової належності, походження, релігії, статі тощо. Чинні закони забороняють участь профспілок у політичній боротьбі та проведенні виборчих кампаній, систему „закритих цехів” (прийом на роботу тільки членів профспілок), містять ряд інших обмежень профспілкової діяльності. Органи міністерства праці мають право контролювати фінансову та організаційну практику профспілок.

Трудове законодавство — як федерації, так і штатів — визначає лише загальні напрямки і правила боротьби за встановлення умов праці. Самі ці умови та норми праці регулюються в колективних договорах. Таким чином, колективні договори посідають вагоме місце у трудовому праві і в самій профспілковій практиці. Важлива роль у процесі укладання колективних договорів належить Національному управлінню з питань трудових відносин та відповідним спеціалізованим адміністративним органам штатів.

У період „Нового курсу” були закладені й основи чинної в США системи соціального забезпечення (федеральний Закон про соціальне забезпечення 1935р. та інші акти). Вона включає насамперед засоби соціального страхування, пов'язані з трудовими відносинами, фінансованими за рахунок внесків працівників і підприємців: виплату пенсій за віком, з інвалідності, через втрату годувальника, утримання по безробіттю та у зв'язку з нещасними випадками на виробництві. До системи соціального забезпечення входять також заходи соціальної допомоги, що надається незаможним сім'ям, матерям-одиначкам з недостатнім прибутком, особам, що бідують у тривалому лікуванні, індіанцям та іншим категоріям осіб.

Здійснення таких заходів набуло значних розмірів у 1960-х рр., за часів правління президента Джонсона, коли під гаслом побудови суспільства „загального благоденства” були прийняті багатомільярдні програми надання допомоги нужденним, у тому числі шляхом роздачі безкоштовних талонів на придбання продовольчих товарів, безкоштовної чи пільгової медичної допомоги. У подальшому асигнування за цими програмами піддалися великим скороченням, але продовжують залишатися дуже значними.

Боротьба проти расової дискримінації, за рівноправність негрів, іспаномовних американців та інших меншостей у галузі праці, освіти, наймання житла тощо, яка з новою силою розгорнулася після Другої світової війни, знайшла відбиток у ряді принципових актів Верховного суду США (за справами Брауна - 1954р., Браудера - 1956р., Тернера - 1962 р. тощо), а також у федеральних законах про цивільні права - 1964 і 1968 р., про справедливе наймання житла - 1968 р. і ін. У липні 1990 р. був прийнятий Закон про інвалідів, спрямований на значне розширення прав фізично або розумово неповноцінних громадян: закон забороняє дискримінацію їх при найманні на роботу чи просуванні по службі.

Дуалізм законодавства (федерації і штатів) чітко відобразився також в історії кримінально-процесуального права США. Значно вплинули на судочинство і всі кримінально-правові процедури США судові традиції англійського загального права.

Особлива роль у регулюванні питань кримінального процесу належить Конституції США. У її тексті, в поправках IV, V, VI, VII, які увійшли складовою частиною до Білля про права (1791 р.), та в поправціXIV сформульовано не тільки ряд суттєвих положень про судоустрій (у тому числі про розмежування підсудності судів федерації і штатів), але й найважливіші норми, що визначають права обвинувачуваного на різних стадіях кримінального процесу (умови проведення арештів та обшуків, право на суд присяжних, заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне й те ж діяння, заборона спонукань до надання свідчень проти самого себе, право обвинуваченого знати, в чому він звинувачується, тощо).

У XIX—XX ст. ці джерела доповнилися новим законодавством і кримінально-процесуальними кодексами окремих штатів. Проте англосаксонська основа американського кримінально-процесуального права лишилася непорушною. Усі питання, що стосуються кримінального процесу й судочинства на сучасному етапі, включаються у вигляді самостійних розділів у зводи законів штатів.

На федеральному рівні процес консолідації кримінально-процесуального законодавства знайшов своє вираження в розділі 18 Зводу законів США. У 1948 р. до цього розділу була включена особлива друга частина – „Кримінальний процес”. Деякі важливі положення процесуального права знайшли своє відображення і в розділі28 Зводу („Судоустрій і судова процедура”).

Значну роль у регулюванні питань судочинства відіграють нормативні акти, видані Верховним судом США на підставі повноважень, наданих йому в ряді актів Конгресу 1930-х рр., визначати федеральним судам правила процедури з цивільних і кримінальних справ. Найважливішими серед постанов Верховного суду є: кримінального судочинства (1946 р.), апеляційного провадження (1968 р.), про докази (1975 р.). Окремо Верховним судом були видані правила провадження в самому суді (1980 р.), правила судового розгляду федеральними магістратами справ про малозначні злочини (1971 р.) тощо. Такі акти, як і зміни в них, стають чинними, якщо після їх схвалення Верховним судом США не буде заперечень з боку обох палат Конгресу в ході найближчої його сесії. Вони публікуються у Зводі законів США як додатки до відповідного розділу.

За своєю формою кримінальний процес США є обвинувальним, або змагальним, як і в Англії. Порушувати кримінальне переслідування й підтримувати обвинувачення в суді може потерпілий від злочину. До їх послуг у США існують численні приватні розшукові бюро, які за плату проводять розшуки на користь того, хто до них звертається. У більшості випадків кримінальне переслідування у США порушується і здійснюється поліцією, Федеральним бюро розслідувань (ФБР) та органами атторнейської служби.

Основним органом розслідування є поліція, до складу котрої входять численні установи, які створюються різними владами. Прийнято розрізняти поліцію федеральну, поліцію штатів та місцеву поліцію.

Федеральна поліція включає і ФБР. Воно підпорядковується міністрові юстиції (генерал-атторнею) США. ФБР розслідує найнебезпечніші злочини, що переслідуються за федеральними законами. Характер діяльності інших федеральних органів розслідування в межах поліції визначений федеральним законодавством з урахуванням їх належності до тієї чи іншої галузі виконавчої влади.

Компетенція органів розслідування, які входять до структури поліції кожного зі штатів, визначається законодавством штатів, їх територіальна юрисдикція обмежена штатом. Начальник поліції підпорядковується губернаторові.

Компетенція федеральних органів розслідування й відповідних органів у штатах чітко не розмежована, оскільки відповідальність за деякі злочини може бути передбачена і федеральним законом, і законом штату.

Атторней — особа, котра здійснює правозастосовну діяльність від імені та в інтересах довірителя. Таким довірителем може бути, наприклад, федеральний уряд, уряд штату або орган місцевого самоврядування. Один із основних обов'язків атторнея — проведення розслідування порушень закону й висунення обвинувачення у кримінальних справах.

Хоча в літературі термін „атторней” нерідко перекладається як „прокурор”, становище атторнея в системі органів влади, сфера діяльності та його повноваження значно більші, ніж у країнах, де існує інститут прокуратури. Він може виступати як адвокат у цивільній справі та обвинувач у кримінальній справі, як урядовий юрисконсульт з техніко-юридичних питань і як радник із широких проблем політики тощо.

Органом розслідування в США, як і в Англії, є також коронер. Він встановлює причини смерті в тих випадках, коли вони не відомі або коли є підстави припускати, що смерть була насильною, проводить розслідування з участю присяжних, число яких встановлене процесуальним законодавством штатів. Висновки коронерського розслідування називаються вердиктом. У ньому вказується, чи мало місце вбивство, яка медична причина смерті, коли, де і яким чином було скоєно вбивство, а також ім'я винного, якщо воно встановлене.

Цей вердикт не є актом віддання до суду. Відповідно до встановленого у штаті порядку, він направляється окружному атторнею, котрий складає обвинувальний акт і передає його до органу віддання до суду - великого журі, якщо законом штату воно передбачене, або безпосередньо до суду. Якщо велике журі відмовляється винести вердикт, справа проти обвинувачуваного припиняється. Після винесення несприятливого для обвинувачуваного вердикту йому офіційно повідомляють про висунуті обвинувачення і про день суду.

Якщо обвинувачуваний незаможний, то судом йому призначається адвокат.

Органами розслідування в США є також різного роду комітети й комісії, створювані органами виконавчої влади (наприклад, комітет з розслідування організованої злочинності).

Формально вважається, що дані, зібрані органами розслідування, не мають доказової ваги і призначені як матеріал для підтримання обвинувачення, а не для суду. Поліцейські та співробітники ФБР виступають як свідки в суді з приводу виявлених ними обставин, а також подають суду заяви допитаних осіб. Після закінчення розслідування справа передається до суду. Потерпілий може звернутися до суду й безпосередньо.

Офіційно вважається, що процесуальною стадією розслідування кримінальної справи є попереднє слухання справи в суді. Тому теоретично першим кроком кримінального процесу в США є доставка до мирового судді (магістрату) заарештованої за підозрою у скоєнні злочину особи для з'ясування питання про обґрунтованість порушення кримінального переслідування і про запобіжний захід. У разі, якщо обвинувачений відмовився від попереднього розслідування (він має на це право), судця висуває йому обвинувачення й вирішує питання про те, відпустити його під заставу або взяти під варту. У противному випадку — суддя може надати обвинуваченому певний термін для запрошення захисника та для виклику свідків.

Заслухавши свідчення й пояснення, суддя вирішує питання про те, чи достатньо підстав для притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності. Якщо таких підстав немає, він постановляє припинити справу, у противному випадку притягує обвинуваченого до кримінальної відповідальності і, якщо справа йому підсудна, в тому ж засіданні вирішує справу по суті й виносить вирок. Якщо справа йому не підсудна, нижчий суд направляє її до того суду, котрому вона підсудна.

Традиційною рисою американського кримінального судочинства є те, що підсудний має право на суд присяжних, якщо йому загрожує більше ніж 6-місячний термін ув'язнення. Журі присяжних у більшості американських штатів складається з 12 чоловік, відібраних із представників різних прошарків суспільства.

Процедура судового розгляду кримінальних справ детально розробляється законодавством штатів і федерацією, а в деяких випадках випливає з прецедентів загального права.

Судове засідання розпочинається з загальної інструкції, яку дає суддя присяжним; потім обидві сторони у процесі дають короткий виклад своєї позиції. Американське судочинство послідовно дотримується принципу змагальності. Суддя в основному залишає свободу дій за сторонами процесу. Останні ніби ведуть між собою боротьбу шляхом несподіваного представлення доказів, виклику свідків для допиту, а також мають право на перехресний допит. Основна увага в ході судового розгляду приділяється усним виступам (свідків, експертів, прокурора, адвоката, обвинувачуваного тощо).

Однією з особливостей американського змагального процесу є те, що протягом усього судового розгляду діє презумпція невинності підсудного. Тягар доведення провини обвинувачуваного лежить на стороні обвинувача, який має переконати у своїй правоті колегію присяжних. При цьому велику роль відіграє правило про припустимість і неприпустимість доказів, встановлене за рішенням у справіМеппа(1961 р.), згідно з яким забороняється використовувати в судовому процесі докази, отримані незаконним шляхом.

Велику роль у розвитку правила припустимості доказів відіграли також рішення Верховного суду 60—70-х років: зокрема, у справі Міранди, про обов'язковість попередження обвинуваченого перед допитом про те, що він має право на мовчання, а також дати згоду на свідчення у присутності адвоката. Обвинувачуваний може зажадати виключення будь-яких визнань, отриманих, приміром, шляхом незаконного стеження.

Заключною стадією кримінального процесу є рішення головного питання про винність або невинність обвинувачуваного. Право вирішувати це питання належить журі присяжних, а не судді. У деяких штатах присяжні визначають не тільки винність обвинувачуваного, але й міру покарання. Вердикт (вирок), що його виносить журі, має бути одноголосним. Якщо такої одноголосності не вдається досягти і суддя не може вплинути на позицію присяжних, то він визнає суд недійсним через відсутність одноголосності присяжних.

Вердикт присяжних оголошується у відкритому судовому засіданні у присутності всіх присяжних і підсудного. Він не є остаточним, оскільки суд може запропонувати присяжним переглянути його. Лише після того, як суддя схвалить вердикт і дасть клеркові розпорядження занести його до протоколу, він вважається остаточним.

Після винесення обвинувального вердикту суддя постановляє вирок. Перед проголошенням вироку він надає можливість обвинувачеві та захиснику висловити свої міркування щодо міри покарання і знайомиться з довідкою поліції про наявність попередніх судимостей в обвинуваченого, його репутацію та обставини його життя. Підсудному надається можливість зробити всі заяви, які він бажає, в доповнення до промови захисника про пом'якшення вироку. Вироки в англійських судах не мотивуються.

Якщо присяжні винесуть виправдувальний вердикт, то суддя постановляє оправдальний вирок, яким звільняє підсудного від обвинувачення і з-під варти.

У більшості штатів винесення вироку здійснюється суддею. Суддя має велику свободу у виборі закону і, згідно з обставинам справи, - міри покарання. Для останніх десятиліть характерна тенденція до деякого скорочення свободи суддівського розсуду.

Лише невелика кількість кримінальних справ розглядається й вирішується на основі суду присяжних. Значна більшість справ у штатах розглядається суддею одноособові у спрощеному порядку. Це так зване сумарне судочинство дозволяє розглядати справи без дотримання жорстких формальних правил, у прискореному порядку. Вирішальне значення по таких справах мають протоколи й рапорти поліції, а також свідчення самих поліцейських як свідків обвинувачення. Терміни покарання по таких справах не перевищують 5 років.

У порядку сумарного (спрощеного) провадження розглядаються справи про малозначимі діяння, а якщо обвинувачений згоден, то й деякі справи про злочини, котрі переслідуються за обвинувальним актом. Як правило, розгляд справи в суді сумарної юрисдикції займає всього кілька хвилин: ці суди розглядають до 98 відсотків кримінальних справ.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Джерела кримінального права штатів.	\|	Прокурорський нагляд за додержанням законів при екстрадиції та застосуванні інших міжнародно-правових норм під час дізнання та досудового слідства

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.