Джерела кримінального права штатів.

Основними джерелами кримінального права штатів є: Конституція США, конституції штатів, кримінальні закони, і насамперед кримінальні кодекси, та підзаконні акти.

Жоден нормативний акт, виданий у штатах, не може суперечити Федеральній конституції. Стосовно кримінального права конституції штатів мають як спільні з нею риси, так і відмінні. Спільне полягає в тому, що вони, як правило, закріплюють перераховані вище положення Конституції країни, відмінності - наявність більш детальної їх регламентації, або положень, яких у ній немає.

Законодавство штатів приймалось у різні часи, що зумовило строкатість чинних кримінально-правових норм. Під впливом ідей відомого англійського мислителя І. Бентама, а також при особистій участі американців Е.Лівінгстона і Е. Філда вже в XIX ст. багато штатів прийняли кримінальні кодекси: Нью-Гемпшир (1801 р.), Луїзіана (1820 р.), Делавер (1852 р.), Орегон (1864 р.), Каліфорнія (1872 р.), Небраска (1873 р.), Юта (1876 р.), Айова та Вісконсін (1878 р.), Нью-Йорк (1881 р.).

Слід зазначити також, що в південних штатах країни вже після закінчення громадянської війни діяли так звані „чорні кодекси”, що під загрозою найжорстокіших репресій дозволяли плантаторам тримати негритянське населення в постійній покорі, в напіврабському стані. Для досягнення цієї мети широко використовувався суд Лінча, а також ку-клукс-клан та інші організації.

Процес кодификації кримінального права продовжувався і в першій половині XX століття (хоча „кодифікацією” його можна було назвати дуже умовно). Реформа кримінального права назрівала, і поштовхом до її проведення стала діяльність представницької комісії Інституту американського права, що була створена в 1951 р., а з 1953р. почала публікувати матеріали своєї роботи, в такий спосіб ніби спонукаючи штати орієнтуватися на ці матеріали. Але ще більший вплив на подальший розвиток кримінального права зробив підготовлений і опублікований нею в 1962 р. остаточний 13-й варіант проекту Зразкового кримінального кодексу, котрий, однак, офіційного статусу не набув.

Одним із перших, хто найбільшою мірою відгукнувся на його появу, був законодавець штату Нью-Йорк: прийнятий там у 1965 р. КК (набув чинності у 1967 р.) зазнав значного впливу Зразкового кримінального кодексу. Новий КК Нью-Йорка, на відміну від КК 1881 р. (у ред. 1909 р.), більш компактний: нараховує 401параграф, тобто майже в 5 разів менше. Він має чітку і просту структуру, складається з чотирьох частин:

1. Загальні положення.

2. Покарання.

3. Конкретні зазіхання.

4. Адміністративні положення.

Власне КК - це три перші частини, хоча в останні роки окремі кримінально-правові положення були включені до четвертої частини (наприклад, про відповідальність за „відмивання” грошей). Формально матеріал кодексу на Загальну й Особливу частини не поділяється, що є взагалі характерним для американського кримінального права. Але такий розподіл на частини 1 і 2, які включають у себе 76параграфів, і склав Загальну частину, частина 3 — Особливу. Матеріал розташований не в алфавітному, як у старому КК, а у предметно-логічному порядку.

Поява цих актів значно посилила потребу в реформуванні кримінального права в загальнодержавному масштабі. На сьогодні реформа кримінального права проведена в більшості штатів країни: за різними джерелами, у 33—37 штатах були прийняті й набули чинності нові кримінальні кодекси. Звичайно, не всі вони є результатом докорінного перегляду кримінального права в дусі рекомендацій Зразкового КК. У деяких штатах обмежилися незначними змінами, зберігши при цьому досить широкі сегменти загального права. Як і раніше в законодавстві штатів зберігаються розходження, нерідко значні (наприклад, немає двох кодексів, де б системи Особливої частини збігалися), але, як підкреслюють американські вчені, Зразковий кримінальний „кодекс дав юристам у масштабі всієї країни спільну мову та єдине розуміння кримінально-правових питань”. Реформу кримінального законодавства штатів не можна вважати завершеною, але зроблено значний крок у напрямку його впорядкування.

Досить поширеною у штатах є практика регулювання кримінально-правових відносин за допомогою підзаконних актів. При цьому такі акти видаються не тільки вищими органами виконавчої влади, насамперед губернаторами, але й місцевими органами влади — у містах та округах. В останніх видаються акти, якими не тільки конкретизуються, адаптуються до місцевих умов норми законів, але нерідко й самостійно передбачається кримінальна відповідальність, іноді в досить високих межах. Така практика ґрунтується на відповідних законодавчих положеннях: так, у п. 1 § 10.00 КК штату Нью-Йорк сказано, що кримінальне діяння — це поведінка, заборонена під страхом покарання „будь-якою нормою права цього штату, місцевим правом, будь-яким наказом або правилом, інструкцією, що були прийняті будь-яким урядовим закладом...”.

Поряд із законодавством джерелом сучасного кримінального права США як на федеральному, так і на рівні штатів залишається загальне право. Спочатку й ще досить довго в його основі лежало англійське кримінальне право. Надалі воно розвивалося все самостійніше, стаючи все більше „американським”, хоча й дотепер помітний його зв'язок з англійським правом, особливо з доктриною судового прецеденту. У більшості штатів в силу існуючих там судових заборон (як, наприклад, у штаті Нью-Йорк), а частіше законодавчих (наприклад, у штаті Огайо, Кентуккі) — карати за нормами загального права не можна. Такому вирішенню питання (у всякому разі в деяких штатах), сприяли положення Зразкового КК: „Ніяка поведінка не складає посягання, якщо вона не є злочином або порушенням за чинним кодексом або іншим статутом цього штату”.

З іншого боку, навіть до прийнятого нового кримінального законодавства таких штатів, як Нью-Мексико, Вашингтон та Вірджинія, включені спеціальні положення про збереження загального права. У найширших межах це, очевидно, допускає КК Флориди, де сказано, що загальне право „діє в цьому штаті без будь-яких обмежень”. У цих та деяких інших штатах суди не тільки здійснюють карну репресію за нормами загального права, але й визначають нові злочини, тобто займаються прямою нормотворчістю, підмінюючи собою законодавчі органи.

У більшості ж штатів, де злочини загального права скасовані, законодавство містить різного роду застереження, доповнення або винятки, які дають підстави вважати загальне право джерелом кримінального права. Найчастіше застереження стосуються таких питань, як обставини, що виключають кримінальну відповідальність (самооборона, примус, крайня необхідність), вік кримінальної відповідальності, неосудність. Але навіть у штатах, законодавство котрих не містить ніяких застережень, судді для з'ясування використаних у ньому термінів (тяжке або просте вбивство, пограбування, напад, зґвалтування тощо) змушені вдаватися до відповідних положень загального права, Іншими словами, воно широко застосовується для тлумачення і практичного застосування кримінального законодавства, зокрема, для визначення ознак конкретних злочинів, лише названих, але не розкритих у ньому.

Характерною рисою цивільного права нової епохи є поява юридичної особи як суб'єкта цивільно-правових відносин. В Англії та США немає особливої загальнотеоретичної конструкції „юридична особа”: нею виступає корпорація (компанія).

Виникнення в Англії першої компанії датується кінцем XV ст., коли в 1496 р. Генріх VII надав їй монополію на торгівлю з зарубіжними країнами. Ця монополістична компанія мала успіх, проте невдовзі виникли труднощі у зв'язку з браком коштів. На початку XVI ст. королева Єлизавета надала компанії права корпорації та різні привілеї пов'язані з ввезенням та вивезенням товарів. Про внутрішню організацію компанії уряд питання не порушував, розважливо надавши компанії вирішувати його самостійно.

У XVII ст. поширення набула практика утворення компанії шляхом випуску акцій. Почалася біржова спекуляція ними. Англійський уряд тих часів не залишався осторонь діяльності корпорацій: ним був встановлений обов'язок реєструвати акціонерні товариства, введено попередню й остаточну відповідальність, вимогу позначати у статуті місце знаходження юридичної особи, мету її діяльності, статутний капітал, дозволялося вводити лише іменні акції, вимагалося складати списки акціонерів з виставленням їх для загального ознайомлення, допускалося відчуження акцій лише за договором, а після їх реєстрації існував обов'язок скликати збори не рідше одного разу на рік і вести протокол засідання.

В англійському законодавстві XIX ст. виразно простежується проблема механізму ліквідації компаній, яка вирішувалася в добровільному або судовому порядку. Акти про компанію1856 і 1857 рр., хоч були суперечливими, проте, на відміну від попередніх законів, несли на собі прагнення законодавців до заохочення приватної ініціативи. Англійці одні з перших вдалися до таких нововведень у галузі корпоративного права як привілейовані акції, а також акції на пред'явника.

Досвід корпорацій, як форми організації капіталу США був запозичений в Англії, але використання його відбувалося з певними видозмінами. За визначенням Верховного Суду1819р., корпорація є „штучним утворенням, яке не можна побачити, яке існує тільки у припущенні правил закону; вона має ті можливості, що їх надає їй установчий устав або які притаманні самому її існуванню”.

До середини XIX ст. тут діяли дозвільні правила утворення корпорацій. Але збільшення числа корпорацій у результаті промислового перевороту з його фабрично-заводською формою виробництва призвело до необхідності скасування чинного дозвільного порядку й заміни його реєстраційним. Спочатку це було зроблено лише щодо деяких галузей, а згодом окремі штати своїми законами встановили реєстраційний порядок.]

В історії розвитку корпорацій у США чимала роль належить Верховному суду США, судам штатів, котрі широко застосували норми загального права, створювали нові прецеденти. Розумно користуючись наданим їм правом тлумачити закон, суди наполегливо втілювали в життя політику держави, спрямовану на заохочення корпоративної форми виробництва. Це знайшло відображення й у спробах дати нові уявлення про корпорацію. У визначенні, запропонованому Верховним Судом США в судовому прецеденті „Дартмуд коледж проти Вудворда”, корпорація розглядається як юридична особа, що „існує особисто, відокремлена від її учасників, наділена здатністю безперервного правонаступництва незалежно від змін, які відбуваються в складі її членів, на певний термін, або безстрокове, і діє як організація або окрема особа у справах, котрі відносяться до загальної мети асоціації, в межах влади і повноважень, покладених на таких осіб законом”. Згідно з правовою доктриною американській корпорації були притаманні 5 „критеріїв”:

І) статус юридичної особи;

2) обмежена відповідальність;

3) безстроковість існування;

4) вільна передача акцій;

5) централізоване управління корпорацією.

Зростання великих корпорацій призвело до негативного явища — монополізму. Це змусило американських економістів та юристів „винайти” антимонопольне законодавство і стати лідерами в цій справі. Першим федеральним актом у цій галузі став Закон Шермана 1890 р., який з посиланням на норми загального права оголосив незаконними об'єднання, які переслідують ціль монополізувати міжштатну й зовнішню торгівлю США. Закон Шермана, що залишається основою антитрестовського законодавства в США, був доповнений у 1914 р. настільки ж важливими для цієї галузі Законом Клейтона та Законом про федеральну торгову комісію, які забороняли спроби монополізації інших сфер економічної діяльності.

XX століття ознаменувалося подальшим розвитком законодавства про юридичну особу як організаційну структуру, що має, насамперед, власну правосуб'єктність і майнову відокремленість. Зберігається розходження між юридичними особами приватного права та юридичними особами публічного права.

До першого виду відносяться різні банківсько-комерційні, промислові й інші структури (організації), створювані приватними особами, що на підставі юридичного акту визначають завдання організації, створюють її матеріальну базу, їх статус фіксується нормами цивільного права і має здебільшого диспозитивний характер.

До юридичних осіб публічного права належать державні органи, державні підприємства й організації, держава в цілому. Вони створюються на основі публічно-правового акту, що має імперативний характер, їм притаманна публічна природа поставлених перед ними цілей, наявність владних правових повноважень, особливий характер членства.

Найбільш помітні національні особливості у класифікації зводяться до такого. У США закони федерації і штатів як юридичних осіб розглядають, насамперед, корпорації (компанії), що поділяються на публічні (урядові), підприємницькі, а також закриті підприємницькі та непідприємницькі. Характерними в цьому плані є Закон про підприємницькі корпорації штату Нью-Йорк 1963 р. і штату Делавер 1967 року. Особлива увага, приділена в них акціонерному товариству, багато в чому пояснюється тим, що юридичні особи такого роду стали найбільш ефективним інструментом централізації та концентрації капіталу. Значного поширення набула властива їм „система участі”, що дає можливість великим транснаціональним, багатогалузевим компаніям створювати в різних країнах контрольовані дочірні товариства, котрі мають статус юридичної особи країни перебування. Ці дочірні підприємства зазвичай створюються також у формі акціонерних товариств.

Організаційно-структурна форма об'єднання обирається його учасниками (акціонерами-засновниками), які володіють власною правосуб'єктністю, наділеною майновою відокремленістю, що несе виключну майнову відповідальність за своїми обов'язками тільки в межах свого майна. Основний (статутний) капітал утворюються, головним чином, за рахунок продажу випущених цінних паперів — акцій. Він є матеріальною базою функціонування товариства і разом з тим грошовою гарантією, в межах якої акціонерні товариства зобов'язуються нести відповідальність за своїми обов'язками. У разі зменшення основного капіталу в результаті понесених збитків прибутки, отримані в наступному фінансовому році, спрямовуються передусім на його відновлення до статутних розмірів.

У сучасному законодавстві все більше уваги приділяється акціям та їх правовому режимові. Наділені за законом властивостями цінних паперів, акції є об'єктом права власності. На сьогодні отримали поширення акції різних видів:

- іменні — їх власники занесені у реєстраційну книгу АТ, їх прізвище зазначене на самій акції, перехід права власності на таку акцію здійснюється шляхом трансферту, що передбачає передатний напис на акції і запис у реєстраційній книзі;

- на пред'явника — для пред'явлення таких акцій в обіг необхідна їх повна оплата, а в деяких країнах (наприклад, у Великобританії) потрібна ще згода казначейства; перехід права власності на них здійснюється шляхом передачі документа;

- привілейовані, що дають їх власникам певні переваги (підвищений розмір дивіденду, першочерговість отримання прибутку, право на фіксований відсоток прибутку тощо);

- звичайні, позбавлені будь яких переваг.

Крім акцій, поширеними були облігації, які є різновидом цінних паперів, випускаються акціонерними товариствами і є борговими зобов'язаннями.

У зв'язку з комп'ютеризацією операцій у галузі цінних паперів намітилася тенденція до їх „дематеріалізації”. Замість випуску акцій за традиційною - документованою - формою, все частіше практикується їх фіксація, так само як і угоди з ними, в пам'яті комп'ютера. У США, наприклад, контроль за всіма акціонерними структурами покладений на Федеральну комісію з цінних паперів і фондового ринку. Таким чином, один з основних початків акціонерного товариства - його „анонімність” - втрачає колишнє значення.

В останні десятиліття інтенсивно розвивається й законодавство про товариства з обмеженою відповідальністю, оскільки йому властиві майже всі ознаки акціонерного товариства, його правове регулювання в разі прогалин у спеціальному законодавстві здійснюється на основі акціонерного права. Але у Великобританії товариство з обмеженою відповідальністю певною мірою відповідає так званій приватній компанії, а в США — закритій корпорації.

Що стосується юридичних осіб публічного права, то провідною тенденцією розвитку їх правового статусу є підпорядкування приватному праву, коли вони беруть участь у майновому обігу: йдеться, насамперед, про державні підприємства. Організаційно-правове оформлення останніх різноманітне, проте найчастіше в США, Великобританії використовуються форми акціонерних товариств, публічної корпорації, казенного підприємства.

Форми акціонерних товариств і навіть товариств з обмеженою відповідальністю сьогодні виявилися найбільш оптимальними для поєднання державного і приватного капіталів, а також їх можливої приватизації шляхом розпродажу акцій, пайових свідоцтв. Державні підприємства такої форми підлягають звичайному оподатковуванню. Переважна більшість осіб, зайнятих у них, не має статусу державних службовців (виняток становить директорат).

Казенні підприємства є повною власністю держави. Ці підприємства виконують від імені й за дорученням держави різні економічні, наукові та соціальні функції (наприклад, Британська радіомовна корпорація Бі-бі-сі).

Вони відповідальні за свою діяльність перед державою, безпосередньо перед урядом, але мають у своєму розпорядженні відокремлене майно у зв'язку з цим наділені правами комерційної організації. Як правило, їм надаються податкові пільги.

Ці підприємства входять до системи державного управління, перебувають цілком на державному бюджеті й позбавлені будь-якої господарської, фінансової та юридичної автономії (це, насамперед, пошта, телеграф, засоби геліокосмічного зв'язку, порохові заводи й королівські доки у Великобританії тощо). Останнім часом розширилася спеціальна правоздатність такого роду підприємств, так само як і присутність приватного капіталу в названих сферах.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Джерела кримінального права США	\|	Трудове законодавство США

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.