Рівні морального розвитку

Моральний розвиток особистості проходить три стадії (Л.Кольберг). На доморальному рівні дитина виконує вимоги, боячись покарання. На конвенційному рівні дотримання моралі визначається намаганням належати групі, суспільству, відповідати їх вимогам з метою самозбереження. Третій рівень морального розвитку автономний: людина добровільно обирає моральну поведінку, бо переконана, що жити їй потрібно згідно норм, прийнятих нею добровільно.

Л.Кольберг, досліджуючи рівні розвитку моральної свідомості, користувався такими показниками, як знання, почуття, ставлення, потреби, мотиви, переконання. Ці показники виявляв у процесі дослідження моральних суджень людей. Він не вважав вчинок виявом сформованості моральності. Для нього важливим компонентом вивчення рівня сформованості моральної свідомості є когнітивна та емоційно-мотиваційна сфера. Вчений називає переконання показником 4, 5, 6 стадій розвитку моральної свідомості особистості. Саме на цих етапах моральні поняття стають переконаннями. Проте названі показники не можуть дати повної картини сформованості моральної свідомості на всіх шести стадіях морального розвитку людини, які визначив Кольберг.

Щоб виявити найвищий рівень сформованості моральної свідомості людини, необхідно побачити поведінкову сторону (назвемо її практичною стороною моральної свідомості).
Отже, теоретична сторона моральної свідомості – це моральні уявлення, моральні знання, моральні судження, моральні почуття, а практична – вчинкова діяльність в момент морального вибору. Поведінка ж у ситуації, де людина не стоїть перед моральним вибором, не може дати повного уявлення про рівень моральності особистості.
Кольберг наголошує, що найвища стадія властива небагатьом. Такі люди діють відповідно до власних переконань, навіть коли інші вважають їх диваками або їхні погляди суперечать законам суспільства. Як приклад він називав Мартіна Лютера Кінга, Махатму Ганді, Льва Толстого [18]. До цього рівня вищеназвані лідери йшли не тільки когнітивно-еволюційним шляхом. Про себе вони заявили не лише судженнями на моральні теми, а й вчинками.

60.Методи дискусійного характеру
• Дискусія – дієвий метод обговорення питання, що вивчається. Вона передбачає колективне обговорення якоїсь спірної проблеми, під час якого пізнається істина.

«Сутність дискусії, – на думку Ч. Купісевича, – полягає в обміні думками на певну тему між учителями й учнями або тільки між учнями». Ці думки можуть бути як власними, так і спиратися на погляди інших людей. Ефективну дискусію характеризує розмаїття думок, бажання відшукати найбільш прийнятний варіант розв'язання дидактичної проблеми й активна участь у ній співрозмовників. Порівняно з лекцією та бесідою вона створює сприятливіші умови для активізації учнів і впливу на їхню психіку, зокрема на творчу уяву. Дискусія вимагає від учнів не простої відповіді на запитання, а навпаки – обгрунтованого, емоційно забарвленого та змістовного варіанта розв'язання дидактичної проблеми, ясного і чіткого висловлювання своїх думок. Вона викликає сильні емоційні почуття в учасників, сприяє виникненню різних групових соціально-психологічних явищ, формує навички колективної роботи й уміння вислухати позиції інших учнів.
Різні види навчальної дискусії можна застосовувати під час дидактичної роботи з різними категоріями учнів.

В. Оконь пропонує три види дискусії:
– «побіжна» (виникає стихійно під час розгляду та обговорення складних питань, які цікавлять більшість учнів);
– дискусія, спрямована на формування переконань;
– справжня навчальна дискусія (спеціально організовується для розгляду важливої дидактичної проблеми).

Також існують інші види дискусії. Можна виокремити спостережну дискусію (участь у ній бере визначена частина учнів, а інші – тільки спостерігачі), багаторазову дискусію (учні спочатку вивчають і розглядають проблему в малих групах, а потім дискутують всім класом), лімітовану дискусію (в групах із 5-7 осіб протягом 5-10 хвилин обговорюються певні дидактичні проблеми), конференційну дискусію (вимагає всебічної підготовленості кожного учасника і тому відбувається, як правило, тільки в навчальних колективах з відповідною розумовою підготовкою, наприклад в інститутах, де навчальні проблеми обговорюються в секціях, а тільки потім на пленарному засіданні).
Деякі види дискусії стали самостійними методами навчання. Це, наприклад, круглий стіл, «мозкова атака» тощо.
Навчальні дискусії можуть викликати інтерес до предмета тільки за умови вмілої їх організації. Попередня підготовка педагога полягає у визначенні дидактичної проблеми (а звідси й теми дискусії), її поділу на питання для обговорення. Підготовка учнів включає ознайомлення з різноманітною літературою на тему дискусії.

Методика проведення дискусії складається з трьох етапів: на першому – відбувається зацікавлення учнів проблемою дискусії, на другому – дискусія власне дидактичних проблем, на третьому – підсумовування і формулювання висновків.

Головну роль у забезпеченні ефективності дискусії відіграють правила її ведення. Творча ініціатива педагога та активна участь учнів мають вирішальне значення. Дидактично-виховної мети дискусії буде досягнуто тільки за умови дотримання всіма її учасниками таких правил:

· точне визначення навчальної проблеми, що підлягає обговоренню;

· докладне уявлення про методи, прийоми і способи її розв'язання;

· чітке визначення змісту понять, термінів і категорій, які використовуватимуть учасники дискусії;

· обов'язкове обгрунтування власної позиції;

· можливість відкритого висловлювання своїх думок і шанобливе ставлення до опонентів та їхніх поглядів.

Педагог повинен поступово вчити учнів умінню обгрунтовано дискутувати, наводити вагомі аргументи на захист своєї позиції, розмірковувати принципово, щиро, невимушено, поважати опонента і його погляди.
Викладені вище рекомендації випливають із такту дискусії, тобто з уміння педагога керувати її перебігом і своєчасно вносити відповідні корективи, відповідно до змісту дискусії та її характеру. Наприклад, не можна очікувати позитивних змін у мисленні, емоційно-вольовій сфері та вчинках її учасників, коли педагог компрометує учнів або насміхається з тих, хто займає помилкові позиції. У зв'язку з цим навіть неслушні, хибні відповіді необхідно трактувати з повагою і приязню, не допускаючи насмішок і жартів з боку інших учасників. Під час дискусії має панувати атмосфера творчості, щирості, невимушеності, принциповості й доброзичливості.
Отже, дискусія є дієвою тоді, коли стимулює пізнавальний інтерес її учасників, збагачує їхні знання й уміння, формує творчі розумові навички й уміння, сприяє їх вдосконаленню, вчить поважати опонента, відстоювати свої аргументи й шанувати інших.
Зважаючи на специфіку й методичні особливості дискусії, окремі її елементи рекомендується застосувати вже в середніх, а в повному обсязі – у старших класах.

61. Переконання. Навіювання. Метод прикладу.
Основною ознакою методів безпосереднього виховного впливу є безпосередній контакт між вихователем і вихованцем. До цих методів належать: переконання, приклад, вправи, заохочення, примус.

• Переконання як метод виховання забезпечує ефективність усіх інших методів, лежить в основі професійної спрямованості вихованця і, відповідно, визначає його діяльність та поведінку.

Переконання – це знання, які для вихованця мають особистісний смисл (тобто перевірені ним у житті) та формують його світогляд.

К. Д. Ушинський вважав, що основою виховання є переконання, а на переконання можна впливати тільки переконанням.
Переконання звернене до логіки та розуму вихованця. Тому вихователю необхідно керуватися принципами формальної логіки, до яких належать визначеність міркувань, що досягається чітким та конкретним мовленням; послідовність та несуперечливість міркувань; обгрунтованість висловлювань.

Основні умови ефективності переконання:
– особиста переконаність вихователя;
– глибока його професійна компетентність;
– знання й уміле використання індивідуально-психічних особливостей вихованців та елементів психології колективу;
– звернення не тільки до свідомості вихованця, а й до його підсвідомості, емоційно-почуттєвої та вольової сфер;
– вміння контактувати з вихованцями, здатність слухати, співчувати;
– логічність, ясність та правдивість у викладі матеріалу;
– відвертість, емоційність та оптимізм;
– уміння доводити, заперечувати та пояснювати різноманітні твердження, вміло використовуючи факти й приклади;
– педагогічний такт;
– вдале поєднання переконання з іншими методами виховання тощо.

Психологічний механізм переконання полягає в тісному зв'язку зі світоглядом та волею вихованця. Переконання безпосередньо впливають на мотиви його діяльності. Переконаність – основа таких вольових рис, як мужність, рішучість, вірність ідеалам, стійкість, що допомагають успішно оволодівати необхідними навичками, долати труднощі професійного становлення.
Переконувати можна за допомогою різних засобів. Особливе місце серед них посідає слово. Процес виховання не може проходити без вербального спілкування, він повинен спиратися на слово. .
Великого значення в усному мовленні надається правильній дикції та вимові, темпові, ритмові, динаміці, інтонації, емоційному забарвленню та модуляції голосу, чіткості, конкретності й змістовності висловлювань. На людину більше справляє враження не те, що вона чує, а те, як це промовляється.
Метод переконання може застосовуватися під час розповіді, бесіди, дискусії, диспуту, пояснення, лекції тощо.

• Приклад – виховний метод великої сили, який базується на відомій закономірності: явища, що сприймаються зором, швидко і без труднощів відбиваються у свідомості, тому, на противагу словесним впливам, не потребують ні розкодування, ні перекодування. Приклад діє на рівні першої сигнальної системи, слово – другої. Приклад дає конкретні зразки для наслідування і тим самим активно формує свідомість, підсвідомість, переконання, почуття. Сенекаговорив, що важко привести до добра повчаючи, легше – прикладом.
Психологічною основою прикладу є наслідування. Завдяки йому люди набувають соціального досвіду. В процесі виховання використовуються різні приклади: батьків, вихователів, ровесників, видатних постатей, героїв книг, фільмів та ін.
Одним із найдавніших методів виховання підростаючого покоління є особистий приклад. Сутність цього методу полягає у цілеспрямованому і систематичному впливі вихователя на вихованців особистою поведінкою. Виховна сила особистого прикладу – у прагненні вихованців до наслідування. В. О. Сухомлинський використовував два джерела виховання: заздалегідь продуману виховну роботу з дітьми та приклади взаємин людей, їхніх вчинків. А. С. Макаренко писав, що тільки живий приклад виховує дитину, а не слова, нехай найкращі, але не підкріплені ділом.
Основні умови ефективності цього методу:
– забезпечення особистої взірцевості вихователя у виконанні завдань, функціональних обов'язків, дотриманні норм і правил етикету;
– суспільна цінність і привабливість прикладу;
– його яскравість, емоційна насиченість;
– етапність наслідування (на першому етапі у вихованців створюється суб'єктивний образ прикладу, бажання наслідувати його; на другому – формується бажання діяти за зразком; на третьому – здійснюється синтез самостійних і наслідуваних дій, що проявляється у пристосуванні до поведінки);
– використання різних джерел для наслідування (літературні герої, батьки, вихователі, друзі та ін.);
– вміле використання негативного прикладу у вихованні;
– наочність і конкретність прикладу;
– єдність слова і діла.

Негативні приклади використовуються з метою показати недоцільність наслідування певних негативних явищ. Прийоми виховання на негативному:
– громадський осуд негативних проявів у житті колективу;
– розвінчання негативного, коли не всі розуміють його сутність і шкоду для загальної справи;
– протиставлення аморальним вчинкам кращих зразків високоморальної поведінки;
– розкриття на конкретних і відомих вихованцям прикладах наслідків аморальної, асоціальної поведінки;
– організація вихованців на боротьбу з проявами морального зла.

-Навіювання - вплив на поведінку та психіку людини, що передбачає некритичне сприйняття ним особливостей інформації. Навіювання здійснюється за допомогою вербальних і невербальних засобів. Спілкуючись, люди постійно впливають один на одного, вселяючи або нав'язуючи один одному свої думки, оцінки, настрої .

Особливістю навіювання є його адресність не до логіки та розуму особистості, не до її готовності мислити і міркувати, а до готовності внутрішньо прийняти передаються відомості, вказані відомості. Навіювання, відзначав Бехтерєв, діє шляхом безпосереднього прищеплення психічних станів, тобто ідей, почуттів і відчуттів, не вимагаючи взагалі ніяких доказів і не потребуючи логіки.

Деякий час у вітчизняній психології, педагогіці ігнорували навіювання, як метод виховання. Вважалося, що навіювання пригнічує волю, знижує критичність мислення до сліпої віри і лише переконанням можна виховувати свідомих ідейних борців. У той же час в психотерапії використання навіювання в гіпнозі показало значну ефективність.

Вплив навіюванням полягає в організації та доведенні до об'єкта інформації в такому вигляді, щоб вона не викликала сумніву в її цінності, значущості та засвоювалася без аналізу.

У процесі спілкування завжди має місце навіювання, коли спостерігається ефект першого враження, актуалізуються стереотипи, забобони; виникають афекти і нестійкий психічний стан учасників спілкування, відмічається зовнішня схожість ситуації, вигляд і поведінка людей з минулим досвідом спілкування і станом.

62.Метод прогнозування
Прогнозування — передбачення ситуацій (обставин, процесів, явищ, подій), які раніше не мали місця, але можливі в перспективі.

Прогнозування здійснюють в усіх сферах діяльності (сімейно-побутовій, науковій, економічній тощо). Воно виражається в проектуванні, моделюванні, плануванні, висуненні гіпотез, різноманітних передбачень, сприяє досягненню певної мети, результат якої залежить від мудрості та досвіду прогнозиста.

Під час прогнозування важливо враховувати інтереси, потреби, нахили кожної особистості. Якщо життя дітей насичене цікавими справами, всі вони згідно з їх інтересами визначають улюблені. Поступово дитина сама навчиться передбачати індивідуальні перспективи. Прагнення до досягнення перспектив наповнює життя дітей доцільним змістом, формує в них внутрішню потребу дотримуватись правил суспільної поведінки.

Залежно від потреби прогнозування здійснюють на близьку, середню, далеку перспективи.

Близька перспектива полягає в прогнозуванні найближчих подій. Оскільки вона є зрозумілішою, доступнішою за інші її види, то ефективно впливає на свідомість кожної дитини, стимулює діяльність, допомагає долати труднощі, рухатися вперед. Діти не зможуть повноцінно жити, не бачачи попереду нічого радісного, захоплюючого, що спонукало б до діяльності — нових справ, цікавої роботи в гуртку, участі у змаганнях, походах. Середня перспектива полягає в проектуванні подій певною мірою віддалених у часі. Очікування на них викликає піднесений настрій, спонукає до діяльності. Має виховний вплив, якщо події надається особливого значення, термін підготовки до неї тривалий. Але вона потребує відповідної концентрації, розподілу зусиль, волі, характеру. Далека перспектива спрямована на проектування діяльності особистості, що триватиме протягом значного періоду, а інколи усе життя. Наприклад, далекою перспективою учня є майбутня професія. Завдання вчителя полягає у вивченні інтересів, здібностей, нахилів учня, наданні порад, допомозі у виборі професії та відповідного навчального закладу, де можна отримати бажаний фах.

У реалізації середньої та далекої перспектив важливо розподілити всю дистанцію на окремі етапи, досягнення яких сприятиме усвідомленню ефективності потрачених зусиль, заряджатиме на нові справи. Планування перспектив — важливий аспект прогнозування. Тому перед тим, як братись до організації справ, важливо допомогти дітям уявити не лише кінцеву мету, а й конкретні етапи на шляху до неї, відповідальних на кожному етапі, строки звіту.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Висновки	\|	Громадська думка.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.