Психологічні механізми виховання

Внутрішні умови виховання представлені соціально-психологічними та психологічними механізмами. Ці механізми опосередковують ефект виховних впливів педагога.

Загальними механізмами виховання є:

1. Механізм задоволення потреб («зсуву», «зчеплення потреб»). Закріплення форми поведінки, що виникає з метою задоволення потреби дитини, з часом робить її новою потребою, звичкою, що означає становлення нової якості.

Центральними для особистості є потреби в самоствердженні, самореалізації, самовираженні. Спосіб їх задоволення формує внутрішній світ особистості. Потреби в моральному самоутвердженні часто реалізуються через похвалу, повагу інших людей, позитивну самооцінку. Щоб досягти цього, учневі необхідно відповідати висунутим до нього вимогам сім'ї, школи, суспільства. Результатом їх дотримання є те, що з часом вони стають новою потребою. Відбувається це не безпосередньо і не просто, а протягом значного відрізку часу, коли прагнення дитини до самореалізації, самовираження в корисних справах породжує потребу займатися цими справами, сприяє формуванню нових якостей особистості.

Особистість засвоює моральні і духовні цінності, які мають для неї безумовну значущість, особистісний смисл івключаються у структуру образу Я. Такі суб'єктивні цінності є змістовою основою уявлення про себе.

Мистецтво виховання полягає у органічному поєднанні суб'єктивно значущих для школяра якостей з тими, які вихователь прагне у нього сформувати. Якщо вихователь зрозуміє, що для вихованця є важливим і значущим, він може сподіватися на досягнення мети. Опора вихователя на наявні в дитини потреби є джерелом активності і розвитку її особистості. Чим більше потреб актуалізовано, тим ефективніший вплив. Неврахування вихователем потреб дитини у самоствердженні, самостійності стримує розвиток особистості, нерідко породжує проблеми у стосунках між дитиною і дорослими.

2. Механізм оцінювання та самооцінювання. Успіх педагогічного впливу залежить від його відповідності особистісній програмі розвитку дитини. Кожна дитина повинна усвідомлювати себе як особистість, що сприяє розвитку самосвідомості, оцінювати свої здібності, моральні якості і вчинки. Самосвідомість розвивається завдяки оцінюванню дитини дорослими людьми. Важливо, щоб їх оцінки були адекватними, прогностичними та оптимістичними. Тотожність оцінок, сформульованих референтними людьми, і самооцінок дитини створює внутрішній комфорт, забезпечує психічне здоров'я особистості.

Ефективність виховання залежить від його спрямованості на становлення цінних для дитини якостей. Наприклад, відчайдушний, іноді імпульсивний, здатний витримати сильні навантаження учень охоче візьметься за виконання складного доручення, якщо педагог відзначить його сильні особистісні якості, висловить свої сподівання на позитивні результати.

За наявності розбіжностей між Я вихованця і його поведінкою неминучими будуть суперечності між сутністю Я і сферою її втілення (хто тоді Я і в чому Я втілююсь?). Низька (негативна) самооцінка у дитини будь-якого віку пов'язана із глибоким внутрішнім дискомфортом, тому знижує її адаптивні можливості. Різке зниження самооцінки може спричинити афективний (емоційний) зрив навіть у спокійної і врівноваженої дорослої людини. Абсолютно негативна самооцінка може навіть спровокувати су-їцид (самогубство) чи суїцидальну спробу. Постійне песимістичне оцінювання своїх можливостей пригнічує прагнення до самореалізації.

Розвиток особистості учня залежить і від співвідношення між рівнем його домагань, самооцінкою, вимогами до себе та власними можливостями. Таке співвідношення може мати різні варіанти:

а) вимоги до себе, домагання і самооцінка нижчі за реальні можливості дитини. Внаслідок цього формуються несміливість, скутість, невпевненість, відсутність домагань;

б) домагання високі й відповідають можливостям дитини. За таких умов особистість мобілізує всі сили, активно розвиваються її здібності та характер;

в) домагання, прагнення перевищують можливості дитини. Це може спонукати її перебудуватися, щоб досягти відповідності між домаганнями і можливостями. Деякий час дитина може задовольняти потреби у високій самооцінці за рахунок наявних знань, умінь, навичок, досвіду.
Можливе також і незадоволення власних домагань, продуктом чого є незадоволення потреби у самоствердженні, виникнення афекту неадекватності — важкого стану постійного незадоволення, емоційного неблагополуччя.
Афекту неадекватності можна позбутися за таких умов:

—переключення домагань на іншу сферу, наприклад з навчання на спорт, де школяр може досягти більшого;

—заміна основних домагань псевдодомаганнями (дитина починає думати про успіх у якійсь справі, не маючи для цього задатків і не докладаючи жодних зусиль);

—несприйняття дійсності, ігнорування невдач, неадекватне ставлення до дійсності. У такому разі формується вороже ставлення до світу, виникає почуття образи. Афект неадекватності є захисною реакцією, способом відгородити себе від небажаних впливів дійсності і зберегти позитивне ставлення до себе.

Завдяки зворотному зв'язку (інформації, яку дитина отримує від партнера по спілкуванню щодо самої себе, своєї поведінки) вона може коригувати свої дії в майбутньому).

3. Психічне зараження. Суть його полягає в безпосередньому передаванні емоційного стану від одного індивіда до іншого на рівні психофізіологічного контакту поза його осмисленням або разом з ним. Так відбувається передавання сильного емоційного заряду психічного настрою, неусвідомлене прийняття зразків поведінки (як при наслідуванні).

4. Наслідування. Ця форма зовнішньої і внутрішньої активності суб'єкта полягає у відтворенні ним певних зовнішніх рис, зразків поведінки, манер, дій, вчинків, позицій, поглядів, смислів інших людей (об'єкта наслідування). У суб'єкта наслідування виникають нові мотиваційні утворення, характерні для об'єкта наслідування. Для дитини зовнішнім зразком для наслідування є дії дорослих. Вона легко схоплює зовнішній процесуальний аспект дій дорослого, наслідує значуще, привабливе, зрозуміле, доступне, може переймати зміст дій і стосунки людей, що їх супроводжують.

Значну роль у забезпеченні активності дитини відіграє мотиваційне наслідування — відтворення дій, спровоковане небайдужістю особистості до емоційних ставлень, переживань, смислів, цінностей інших людей, готовність їх переймати, поділяти, заражатися ними відповідно до власних потреб, можливостей і перспектив. Можуть відтворюватися як позитивні, так і негативні типи поведінки. Адже кожну людину багато чого у світі хвилює, цікавить, лякає, що змушує діяти не на основі особистого досвіду, а під впливом сприйняття цієї ситуації іншими людьми. За таких обставин найвиразніше проявляється мотиваційне наслідування.

Особливо важливу роль цей механізм відіграє на ранніх етапах розвитку дитини. Наслідком надмірного наслідування, спричиненого безвольністю, є втрата самостійності, індивідуальності, можливості до самовираження і самореалізації. Тому у вихованні необхідно раціонально сприяти наслідуванню особистістю кращих зразків поведінки, духовних надбань суспільства й одночасно розвивати її самостійність та неповторність.

5. Емпатія. У міжособистісній взаємодії важливою є здатність відчувати, бачити, відтворювати почуття і переживання інших людей та реагувати на них. У цьому полягає сутність емпатії, яка має когнітивну, емоційну і поведінкову складові. Як когнітивне явище, вона є способом розуміння іншої людини, інтелектуальною реконструкцією в уяві внутрішнього світу іншого, не тільки осмисленим, а й інтуїтивним пізнанням його емоційних переживань; як емоційне явище — здатністю проникатися переживаннями іншої людини, долучатися до її емоційного життя, співчувати їй; як поведінкове явище — здатністю входити у становище та почуття іншого і впливати на зміни його особистості, допомагати, підтримувати його.

Завдяки емпатії особистість сприймає та відчуває моральні колізії, обов'язки іншої людини, що зумовлює формування у неї відповідних якостей. Розвиток емпатійної здатності відбувається від симпатії (первинної емпатійної емоції-співпереживання) до повноцінної емпатійної емоції. Цілісний емпатійний цикл охоплює емоційне зараження, вчування у стан іншого та надання допомоги.

6. Ідентифікація.Для дитини важливо поставити себе на місце іншого через заглиблення, «поринання», «перенесення» у його внутрішній світ. Завдяки емоційним зв'язкам дитина свідомо, частково чи цілком несвідомо поводиться так (уявляє, що поводить себе), ніби вона є тією особистістю, з якою існує цей зв'язок. Уподібнення себе з об'єктом ідентифікації супроводжується переживанням своєї тотожності з ним, научіння через спостереження за об'єктом. При цьому суб'єкт копіює зовнішні форми поведінки, дії індивіда, його внутрішні переживання, особистісні смисли. У цьому процесі присвоюються цінності, норми, ідеали іншої особистості.

7. Раціональне усвідомлення.Цей механізм проявляється в соціальній пам'яті та соціальному мисленні особистості. Соціальна пам'ять — збереження (забування) і відтворення суб'єктом у полі своєї свідомості соціально-психологічних регуляторів міжіндивідної взаємодії (цінності, норми), змісту та характеру людських стосунків, власного життєвого шляху, матриці способів поведінки і санкцій зовнішньої чи внутрішньої інстанції (власної совісті) у ситуації виконання (невиконання) обов'язку, дотримання норми тощо.

Соціальна пам'ять пов'язана зі спонукальною сферою та самосвідомістю особистості. Індивіди з яскраво вираженою алоцентричною (гуманістичною) спрямованістю пам'ятають свої обов'язки, завдання, зобов'язання, обіцянки, хороші і погані вчинки, інтереси інших людей, невиконані завдання тощо. Індивід з егоцентричною спрямованістю пам'ятає в першу чергу свої права, прагматичні інтереси і завдання, спрямовані на нього негідні вчинки і зло, невиконані іншими завдання та доручення перед ним. Егоцентрична особистість, як правило, не пам'ятає своїх обов'язків, завдань, обіцянок іншим, забуває просити вибачення за погані вчинки.

Із соціальною пам'яттю тісно пов'язане соціальне мислення — мислення особистості про соціальну і моральну дійсність (стосунки людей, соціальні процеси, в яких реалізуються соціальні та моральні норми, нарешті, життєвий шлях особистості). Реалізується це мислення через такі раціональні процедури, як розуміння, проблематизація, пояснення та інтерпретація. Розуміння полягає у з'ясуванні суті соціальної інформації, цінностей, повідомлень, що пропонуються індивіду суспільством (вихователем — вихованцю). У цій процедурі є елемент певної суб'єктивності, зумовленої віковими і статусними відмінностями дітей. Проблематизація є здатністю людини усвідомлювати конкретні соціальні та власні проблеми, моральні колізії. Характер її залежить від рівня розвитку інтелекту, пізнавальної мотивації у сфері соціальної дійсності, особистісної значущості цих проблем.

Пояснення та інтеграція полягають у розкритті смислу, значущості соціальних, моральних і духовних явищ, процесів і конкретної поведінки. Використовуючи певні критерії та показники, індивід з'ясовує причини та мету вчинків і ставлень, аналізує свої обов'язки, завдання, встановлює їх ієрархію, соціальні умови і можливості їх виконання. Може бути і стереотипна інтерпретація цінностей, норм, ідеалів і власної поведінки та поведінки інших людей.

Перешкодами на шляху осмислення соціальних проблем є стереотипи, інтелектуальна пасивність і поспішність, категоричність, схильність до спрощення проблем, актуальні життєві потреби та переживання. Представленість завдань у свідомості індивіда ще не свідчить про готовність до їх розв'язання.

8. Рефлексія. Цей процес полягає у пізнанні суб'єктом внутрішніх психічних станів та актів, аналізі власних дій та якостей. Усвідомлюючи свою дію, вчинок, індивід оцінює мету, коригує її з урахуванням соціальних і моральних норм, відчуває себе відповідальним за можливі результати, обдумує їх наслідки для себе та для інших, виходить за межі актуальної ситуації тощо. Рефлексія може стосуватися того, як він сприймається й оцінюється іншими людьми та групами, взаємодіє з ними.

9. Механізм осмислення та переосмислення. Норми, ідеали, цінності стають рушіями поведінки дитини, якщо набувають для неї певного особистісного значення. Особистісний сенс виникає і розвивається у спільних діях, ігрових, побутових ситуаціях, у навчанні тощо.

Смислові утворення не змінюються лише внаслідок впливу на інтелектуальну сферу дитини. Тільки зміна позиції дитини супроводжується зміною смислового утворення. Нерідко вплив на інтелектуально-вольову сферу дитини не дає очікуваних результатів. Наприклад, багато дітей, добре знаючи норми, свідомо порушують їх, ухиляються не робити те, що не має для них сенсу.

У формуванні особистісного смислу головним є переведення смислового утворення на рівень рефлексії щодо власного Я, розуміння самого себе не в пасивній («Мені більше не можна поводитись так»), а в активній, відповідальній («Я не буду так поводитися!») формі.

10. Саморегулювання мотивації. Людині нерідко доводиться вибирати між можливими діями, позиціями, смислами, враховуючи потреби, ціннісні орієнтації, інтереси, долаючи ситуативну різноспрямованість спонукальної сфери, поєднуючи потенційну та актуальну мотивацію. У цьому полягає процес саморегулювання мотивації, яке може здійснюватись як вольова поведінка щодо подолання внутрішніх перешкод на шляху до мети і як гармонізація спонукальної сфери, подолання внутрішніх конфліктів і суперечностей на основі свідомої перебудови, творення нових смислів.

Здатність до саморегулювання виявляється у самозаборонах, підбадьоренні, самонаказуванні, обіцянні самонагороди, уподібненні (ідентифікація себе з позитивним або негативним зразком), уявному підвищенні або зниженні цінності власного Я, встановленні їх зв'язку з передбачуваною ситуацією, у різних формах мовного самовпливу («потрібно», «не можна», «ти не гірший» та ін.).

Виховання неможливе без актуалізування психологічних механізмів, що опосередковують максимальне залучення всіх внутрішніх сил особистості (свідомості, емоцій, волі) в соціальні та особистісні взаємодії. Педагог повинен сприяти розвитку у вихованця здібності розуміти своє внутрішнє Я, зовнішню ситуацію з метою вибору гуманної поведінки. Завдяки цьому вихованець стає суб'єктом саморозвитку, набуває власної відповідальної свободи, відкриває моральне, духовне та соціальне.

Психологічні механізми розвитку особистості у процесі виховання актуалізують рефлексивно-вольові процеси, співпереживання, позитивне емоційне оцінювання, самосвідомість особистості, творче ставлення до суспільних норм і цінностей тощо.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Психологічні основи керівництва процесом виховання	\|	Чинники виховання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.