• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Визнання та виконання міжнародного комерційного арбітражного рішення

Оспорювання міжнародного комерційного арбітражного рішення

Види арбітражних рішень

Поняття міжнародного комерційного арбітражного рішення

Лекція 3/2. Визнання та виконання рішень МКАС

1. Арбітражне рішення – це остаточний процесуальний документ, постановлений арбітражним судом на підставі арбітражної угоди за результатами розгляду міжнародного комерційного спору, який складається у письмовій формі та є обов’язковим для сторін.

Рішенням розв’язується спір по суті, тому його відрізняють від постанов, ухвал органів постійнодіючих арбітражних установ та складу арбітражного суду. У рішенні міжнародного комерційного арбітражу викладається належним чином оформлена позиція складу арбітражного суду відносно комерційного спору, який був розглянутий відповідно до арбітражної угоди і позиції сторін, заявлених у ході арбітражного провадження.

Можна виділити такі ознаки арбітражного рішення:

1) остаточність, яка означає, що рішення не може бути оскаржене до вищестоячого органу і є для сторін кінцевим підсумком розгляду справи по суті. Однак рішення можна оскаржити до державного суду з вичерпних підстав, які передбачені Конвенцією про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року та внутрішнім законом держави про арбітраж. При чому порядок такого оскарження встановлюється процесуальним законодавством визначеної держави. Арбітражним рішенням розв’язується спір по суті заявлених сторонами вимог, оскарження ж по суті не відбувається;

2) обов’язковість означає, що рішення, прийняте міжнародним комерційним арбітражем, зобов’язує сторони вчинити певні дії, які передбачені в ньому. При чому рішення обов’язкове лише для сторін, які брали участь у вирішенні спору. Для інших осіб (наприклад, державних органів) таке рішення не є обов’язковим. Сутністю рішення міжнародного комерційного арбітражу є те, що вони обов’язкове лише для сторін, які уклали угоду про передачу спору до міжнародного комерційного арбітражу;

4) добровільність виконання означає, що якщо сторони добровільно уклали арбітражну угоду про передачу спору до арбітражу, то і виконати рішення суду повинні добровільно, при чому не затягуючи і не ухиляючись від його виконання. Рішення не може бути виконане примусово із застосуванням примусової сили міжнародного комерційного арбітражу, оскільки міжнародний комерційний арбітражний суд не є органом правосуддя держави та не відноситься до системи державних судів;

5) це процесуальний документ і правозастосовчий акт, що є результатом специфічного правозастосовчого процесу, в якому сторони визначають право, що застосовується. При цьому дозволяється застосування «наднаціональних» норм права чи «загальних принципів права», може виноситися рішення, не засноване на нормах матеріального права (рішення «дружніх посередників»);

6) виноситься комерційними арбітражними судами, діяльність яких пов’язана з іноземним елементом та щодо особливої категорії цивільних спорів (комерційних). Міжнародний комерційний арбітраж як і державний суд не має на меті примирити опонентів, сформувати для сторін взаємоприйнятне рішення. Міжнародний комерційний арбітраж виносить рішення по суті спору: задоволення чи не задоволення вимог сторін і в якому обсязі;

7) арбітражне рішення виноситься складом арбітражного суду, який безпосередньо вирішує спір, за відсутності будь-яких погоджувальних процедур з іншими особами або установами, організаціями (торговими палатами, торгово-промисловими палатами, біржами). Однак з цього правила є виключення. Наприклад, до компетенції Міжнародної торгової палати (Франція) входить функція перевірки арбітражного рішення. Відповідно до Конвенції Арабських держав про міжнародний комерційний арбітражсторона може клопотатися про скасування арбітражного рішення до Голови Центру комерційного арбітражу арабських держав;

8) обов’язковість письмової форми рішення міжнародного комерційного арбітражу. Міжнародний комерційний арбітражний суд постановляє рішення відповідно до внутрішнього законодавства держави та Регламенту. При чому зміст рішень міжнародного комерційного арбітражу може різнитися в державах світу. Зокрема, в одних достатньо лише викласти у змісті вступну та результативну частину, в інших державах необхідно вказувати також описову та мотивувальну (в Україні). В подальшому викладений зміст рішення має значення при визнанні та примусовому виконанні рішення. В Україні допускається визнання та виконання тільки повного рішення міжнародного комерційного арбітражу;

9) конфіденційність арбітражного рішення.Арбітражне рішення може бути опубліковане лише за згодою сторін спору або у випадку судового розгляду в державному суді;

10) допустимість оскарження рішення арбітражного суду у державному суді з вичерпних підстав та у короткий термін;

11) допустимість примусового виконання рішення пов’язана із застосуванням примусової сили держави і означає, що у випадку відмови сторони виконати рішення міжнародного комерційного арбітражу добровільно, інша сторона може звернутися до державного суду з проханням про визнання і виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу. При чому відмова у визнанні та виконанні рішення міжнародного комерційного арбітражу допускається з вичерпних підстав. Така риса підвищує довіру учасників міжнародного торгового обороту до арбітражу. Оскільки в багатьох випадках відсутність абсолютної можливості застосування примусової сили держави призвело б до відмови сторін обирати цей спосіб вирішення спору.

Арбітражне рішення набуває властивість преюдиціальності в повному обсязі тільки після підтвердження його судом під час процедури оспорювання чи примусового виконання у зв'язку з тим, що суд, як орган державної влади, не може ґрунтувати своє рішення на неперевіреному рішенні приватного органу.

2. Виділяють такі види арбітражних рішень:

– остаточне – рішення, в якому даються відповіді щодо заявлених вимог сторін по суті спору. Питання, вирішені ним, не будуть більше досліджуватися складом арбітражного суду.

– проміжне рішення, часткове – рішення, яке торкається лише певної частини заявлених вимог, за ним постановляють ся ще рішення;

– повне рішення – рішення, в якому є вступна, мотивувальна, описова та резолютивна частини. Однак сторони можуть відмовитися від включення в рішення мотивувальної частини;

– рішення, яке винесене за участі однієї сторони. На кшталт заочного рішення в українському цивільному процесі. Тобто одна із сторін, зазвичай відповідач, відмовляється від участі в арбітражному процесі;

– рішення, засноване на мировій угоді сторін. При знаходженні спільної думки щодо врегулювання спору сторони можуть укласти рішення на узгодженних умовах;

– додаткове рішення, яке доповнює раніше винесене рішення з питань, які не врегульовані судом, або пояснює рішення, не змінюючи його.

За змістом вимог:

– рішення про стягнення грошових сум;

– рішення про присудження до виконання зобов’язань в натуральній формі, зобов’язання відповідача утримуватися від певних дій;

– арбітражне рішення про визнання права. Таке рішення не пов’язане із стягненням грошових сум. Не підлягає примусовому виконанню, але може бути визнане державним судом.

Остаточні рішення по справі міжнародного комерційного арбітражного суду слід відрізняти від рішень, які постановляються протягом арбітражного розгляду до винесення арбітражного кінцевого рішення по суті спору.

Залежно від критерію «національності» рішення поділяють на:

внутрішні – рішення, які постановляються, визнаються та виконуються на території однієї держави. Наприклад, рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України, яке визнається та виконується та території України.

іноземні – рішення, які постановляються на території однієї держави, а визнаються та примусово виконуються на території іншої держави. Тобто рішення буде «іноземним», якщо воно винесене на території іноземної держави відносно держави, у якій запитується визнання та приведення до виконання рішення. Наприклад, рішення Стокгольмської арбітражної інституції, яке визнається та виконується на території України.

Цей критеріїй має значення при визнанні та примусовому виконанні рішення міжнародного комерційного арбітражу.

Рішення міжнародного комерційного арбітражу вступає в силу з моменту його постановлення арбітражним судом, якщо сторони не домовилися про інший строк.

Після вступу в силу для сторін можливі такі варіанти поведінки:

1. Для боржника – добровільно виконати рішення міжнародного комерційного арбітражу.

2. У разі незгоди з рішенням міжнародного комерційного арбітражу сторона може оскаржити рішення до державного суду в державі постановлення такого рішення.

3. У разі добровільного невиконання боржником рішення міжнародного комерційного арбітражу стягувач може звернутися з клопотанням про визнання та примусове виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу до державного суду.

3. Оспорювання арбітражного рішення – це звернення сторони міжнародного комерційного арбітражного процесу до компетентного суду з проханням про скасування рішення арбітражного суду, яке є остаточним, у визначений термін та відповідно до процедури, передбаченої процесуальним законодавством конкретної держави. Оспорювання є винятковим засобом оскарження рішення міжнародного комерційного арбітражу.

Ознаки оспорювання рішення міжнародного комерційного арбітражного суду:

1. Оскарженню підлягає остаточне рішення.

2. Рішення оскаржується до компетентного суду держави, в якій було постановлене таке рішення міжнародного комерційного суду.

3. Оскарження рішення відбувається на основі виключного переліку підстав для оскарження рішення.

4. Рішення підлягає оскарженню відповідно до процедури, передбаченої внутрішнім процесуальним законодавством держави.

5. Рішення підлягає оскарженню у визначений термін, який надається для його оспорювання.

Предметом оспорювання є саме арбітражне рішення, яке є остаточним. Крім того, не допускається повторне оспорювання самого арбітражного рішення.

Суб’єктами оспорювання рішення міжнародного комерційного арбітражу є сторони, які брали участь у розгляді спору.

Метою оспорювання або перевірки арбітражних рішень у місці його винесення є недопущення визнання і виконання арбітражних рішень, які були винесені з суттєвими порушеннями, перш за все, процесуального характеру, а також рішень, які є неарбітрабельними та суперечать публічному порядку.

Результатом оспорювання може бути скасування (повністю або частково) такого арбітражного рішення судом у місці, де воно було винесене, що в свою чергу тягне за собою зазвичай неможливість його визнання і виконання в усіх інших державах-учасницях Нью-Йоркської конвенції. Більшість держав світу передбачає у своєму арбітражному законодавстві обмежений механізм оспорювання і обмежені підстави для скасування арбітражного рішення, які зводяться, головним чином, до суттєвих процесуальних порушень і перевищення арбітрами своєї компетенції.

В Україні процедура оскарження рішення міжнародного комерційного арбітражу, винесеного на території України, проходить відповідно до вимог Цивільного процесуального кодексу України. Якщо взяти за критерій підвідомчість категорії спорів, то комерційні спори підлягають розгляду господарськими судами України, тому і оскаржувати рішення міжнародного комерційного арбітражного суду було б доцільніше до них. Однак в українському законодавстві їх оспорювання відбувається на основі цивільного, а не господарського процесу.

Підстави скасування рішення міжнародного комерційного арбітражного суду передбачені Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» та відповідають ст. 34 Типового Закону ЮНСІТРАЛ 1985 р.

Ст. 34 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» визначає дві групи підтав оскарження рішення міжнародного комерційного арбітражу: перша група торкається необхідності подання доказів з боку сторони, яка заявляє клопотання, щодо порушень умов арбітражної угоди, недієздатності сторін спору, неналежного повідомлення про про арбітражний розгляд, невідповідності арбітражної процедури арбітражній угоді; друга група – можливості скасування рішення у випадку коли державний суд визначить, що об’єкт спору є неарбітрабельним або порушений публічний порядок держави.

Перша група підстав (п. 1 ч. 2 ст. 34 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж») передбачає, що арбітражне рішення може бути скасоване судом лише у разі, якщо сторона, що заявляє клопотання про скасування, подасть докази того, що:

1) одна із сторін в арбітражній угоді була якоюсь мірою недієздатною; або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а в разі відсутності такої вказівки – за законом України; або

2) її не було належним чином повідомлено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення; або

3) рішення винесено щодо не передбаченого арбітражною угодою спору або такого, що не підпадає під її умови, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди, проте, якщо постанови з питань, які охоплюються арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, що не охоплюються такою угодою, то може бути скасована тільки та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що не охоплюються арбітражною угодою; або

4) склад третейського суду чи арбітражна процедура не відповідали угоді сторін, якщо тільки така угода не суперечить будь-якому положенню цього Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», від якого сторони не можуть відступати, або, за відсутності такої угоди, не відповідали цьому Закону.

Друга група підстав передбачена п. 2 ч. 2 ст. 34 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» та встановлює, що арбітражне рішення може бути скасоване судом лише у разі, коли суд визначить, що:

1) об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України;

2) арбітражне рішення суперечить публічному порядку України.

Слід підкреслити, що перелік вказаних підстав є вичерпним, на це вказує словосполучення «лише у разі», яке виписане на початку ч. 2 ст. 34 Закону.

Розділ VII-1 «Провадження у справах про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів» ЦПК України регулює порядок оскарження рішення міжнародного комерційного арбітражу.

Функції щодо оскарження рішення міжнародного комерційного арбітражного суду виконуються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами за місцезнаходженням арбітражу. Місцезнаходженням МКАС при ТПП України є м. Київ, вул. В. Житомирська, 33, тому оскаржити рішення, постановлене цим судом, можна до Шевченківського районного суду м.Києва.

Основні умови щодо оскарження рішення міжнародного комерційного арбітражу:

1) прохання про оскарження подається відповідно до ч. 2 ст. 34 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», в якій визначено підстави такого оскарження;

2) клопотання про скасування не може бути заявлено після закінчення трьох місяців, рахуючи з дня, коли сторона, що заявляє це клопотання, отримала арбітражне рішення, а в разі, якщо було подано прохання про виправлення та роз’яснення, додаткове рішення – з дня винесення міжнародним комерційним арбітражним судом рішення з цього прохання;

Заява, подана після закінчення строку, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала;

3) рішення міжнародного комерційного арбітражу, якщо місце арбітражу знаходиться на території України, може бути оспорено сторонами до суду відповідно до міжнародного договору України та/або Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» (ст. 389-1 ЦПК України);

4) вимоги щодо форми і змісту заяви про скасування рішення третейського суду.

Заява про скасування рішення третейського суду подається у письмовій формі і підписується особою, яка його оскаржує, чи її представником.

У заяві мають бути зазначені:

1) найменування суду, до якого подається заява;

2) ім'я (найменування) особи, яка подає заяву, а також ім'я (найменування) її представника, якщо заява подається представником, їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження;

3) ім'я (найменування) учасників третейського розгляду, їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження;

4) найменування та склад третейського суду, який прийняв рішення;

5) відомості про рішення третейського суду, яке оскаржується, а саме: номер справи, дата і місце прийняття рішення, предмет спору, зміст резолютивної частини рішення;

6) дата отримання особою, яка звертається із заявою, рішення третейського суду, яке оскаржується;

7) підстава для оскарження і скасування рішення третейського суду;

8) зміст вимоги особи, яка подає заяву;

9) перелік документів та інших матеріалів, що додаються до заяви (ст. 389-2 ЦПК України).

У заяві можуть бути зазначені й інші відомості, якщо вони мають значення для розгляду цієї заяви (номери засобів зв'язку, факсів, адреса електронної пошти сторін та третейського суду тощо);

5) до заяви про скасування рішення третейського суду додаються:

а) оригінал рішення третейського суду або належним чином завірена його копія. Копія рішення постійно діючого третейського суду завіряється головою постійно діючого третейського суду, а копія рішення третейського суду для вирішення конкретного спору має бути нотаріально завірена;

б) оригінал третейської угоди або належним чином завірена її копія;

в) документи, які подані на обґрунтування підстав для скасування рішення третейського суду;

г) документ, що підтверджує сплату судового збору;

ґ) довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника;

д) копії заяви про скасування рішення третейського суду та доданих до неї документів відповідно до кількості учасників судового розгляду.

За наслідками розгляду заяви про скасування рішення третейського суду суд має право:

1) постановити ухвалу про відмову у задоволенні заяви і залишення рішення третейського суду без змін;

2) постановити ухвалу про повне або часткове скасування рішення третейського суду.

Ухвала суду про скасування рішення третейського суду або про відмову в його скасуванні може бути оскаржена у порядку, визначеному ЦПК України для оскарження рішення суду першої інстанції (ст. 389-5 ЦПК України).

Отже, рішення міжнародного комерційного арбітражного суду може бути оскаржене до суду загальної юрисдикції у першій інстанції; якщо сторона не погодилася з ухвалою суду першої інстанції, то вона має право оскаржити її до апеляційної інстанції, потім до касаційної та до Верховного суду України. Такий порядок притаманний для перегляду ухвал суду першої інстанції.

Оскаржуючи рішення міжнародного комерційнго арбітражного суду відповідно до ч. 4 ст. 34 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» сторона може просити про вжиття дій, які дадуть можливість усунути підстави для скасування арбітражного рішення: «Суд, до якого подано клопотання про скасування арбітражного рішення, може, якщо визнає це належним і якщо про це просить одна із сторін, зупинити провадження з питання про скасування на встановлений ним строк з тим, щоб надати третейському суду можливість відновити арбітражний розгляд або вжити інших дій, які, на думку третейського суду, дадуть можливість усунути підстави для скасування арбітражного рішення».

На практиці такі ситуації виникають вкрай рідко і стосуються, як правило, тільки з деяких підстав першої групи, зазначених вище. При цьому здійснення зазначених повноважень судом пов'язане з певними процесуальними труднощами як для самого суду, так і для відповідного арбітражного суду. Так, з тексту ч. 4 ст. 34 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» неясно, коли саме державний суд повинен прийняти таке рішення. Відповідно до ч. 4 ст. 34 Закону, обов'язковою передумовою для вказаної в даній нормі процедури є відповідне клопотання однієї зі сторін. При цьому очевидно, що таке клопотання має бути заявлено зацікавленою стороною і розглянуто судом до винесення остаточного рішення у справі. Парадокс полягає в тому, що для прийняття рішення про надання арбітражному суду можливості усунути підстави для скасування арбітражного рішення суд фактично має встановити наявність таких підстав, що за загальним правилом може бути зроблено тільки в остаточному рішенні по даній категорії справ. Вирішити ж питання про можливість застосування процедури, зазначеної у ч. 4 ст. 34 Закону, після винесення остаточного рішення за клопотанням про скасування арбітражного рішення суд не може, оскільки з прийняттям остаточного рішення провадження у справі припиняється, а арбітражне рішення, якщо суд встановлює наявність зазначених у ст. 34 Закону підстав, вважається скасованим. Можливим виходом з даної ситуації може бути прийняття судом рішення за клопотанням про надання арбітражному суду можливості усунути підстави для скасування арбітражного рішення після завершення вивчення обставин справи та дебатів сторін, віддалившись в нарадчу кімнату для винесення остаточного рішення у справі. Якщо суд не встановить підстав для скасування арбітражного рішення, то в остаточному рішенні по справі має бути відмовлено, як у задоволенні клопотання про скасування арбітражного рішення, так і в клопотанні про надання арбітражному суду можливості усунути підстави для скасування арбітражного рішення. Якщо ж суд встановить такі підстави, то залежно від обставин він може, не виносячи остаточного рішення у справі, винести ухвалу про призупинення провадження у справі та надання арбітражному суду можливості усунути підстави для його скасування.

4. Визнання міжнародного комерційного арбітражного рішення – це процес надання юридичної сили рішенню міжнародного комерційного арбітражного суду державним судом на території і в порядку, передбаченому процесуальним законодавством держави, де запитується таке визнання.

Визнання іноземного судового рішення являє собою юридичний акт, яким суверенна держава, розповсюджуючи дію іноземного рішення на власну територія, виражаючи своє ставлення до нього, як до юридичного факту, з яким пов’язано виникнення, зміни або припинення встановлених іноземним судом безспірних правовідносин. При цьому іноземне рішення сприймається як остаточне, що тягне за собою неможливість повторного розгляду того ж спору, і наділяється такими ж юридичними якостями, як і судові акти держави, яка визнає рішення, однак межі його дії не можуть бути більшими ніж ті, якими воно обмежене в державі постановлення.

Виконання міжнародного комерційного арбітражного рішення – це процес застосування примусових заходів уповноваженими органами держави щодо рішення, постановленого міжнародним комерційним арбітражним судом, визнаним державним судом на території і в порядку, передбаченому процесуальним законодавством держави, де запитується таке виконання.

«Визнання» відображає ставлення до актів іноземної держави, «виконання» підкреслює можливість посилання на авторитет держави, в якій рішення надається.

Як правило, ці процедури об’єднані, тому застосовують один юридичний процес – визнання та виконання рішення міжнародного комерційного арбітражного суду.

Екзекватура – це процес визнання та видачі судами дозволів на примусове виконання арбітражних рішень, постановлених в іншій державі. Державний суд визнає за іноземними судовими рішеннями юридичну силу, поширює її дію на всю територію держави. При чому в різних державах процес екзекватурування відрізняється і залежить від внутрішнього законодавства.

П’ять можливих типів ставлення до іноземного рішення, які закріпленні в різних правових ситемах.

1. Відмова від визнання рішення іноземного суду практично будь-якої сили, перш за все, коли йдеться про примусове виконання. Для реалізації своїх прав на території таких держав сторони повинні спочатку розпочати процес та заявити самостійний позов перед національним судом (Нідерланди, Данія).

2. Інші ситеми визнають юридичну силу за іноземним судовим рішенням, але при умові проходження спеціальної процедури контролю, яка обумовлює отримання екзекватури, тобто дозволу на виконання, який надається судом відповідної держави (Італія). Сторони не можуть посилатися на іноземне рішення, яке не отримало екзекватури, і воно немає в таких державах ніякої юридичної сили.

3. Третій тип ситем (Німеччина, Греція) визнає юридичну силу будь-якого іноземного рішення, які відповідають певним умовам. В той же час отримання екзекватури необхідне для можливого примусового виконання стосовно осіб та майна.

4. Держави, які дотримуються змішаної системи (наприклад, Бельгія, канадська провінція Квебек, Люксембург, Франція, Японія), діють залежно від типу іноземного рішення. Отримання екзекватури обов’язкове для рішень майногового характеру. Визнання ж рішення настає з моменту видачі екзекватури. Рішення ж відносно особистих немайнових прав наділяється юридичною силою з моменту його винесення. Отримання екзекватури потрібне лише для можливого здійснення на основі цих рішень матеріального виконання відносно майна або вчинення примусових дій стосовно осіб. Визнання за цими рішеннями юридичної сили відраховується з моменту винесення.

5. У державах загального права (Автралія, Англія, Шотландія, Нова Зеландія). В цих державах екзекватура в точному змісті слова (розуміється як спеціально винесене судове рішення) не існує. Визнання та виконання можуть здійснюватися безпосередньо, якщо це прямо передбачено законом, який визначає відносини з державами Британської співдружності або з тими, з ким підписана міжнародна конвенція. На умовах, передбачених цим законом, проходить «реєстрація» іноземного рішення, яка необхідна для застосування заходів щодо виконання. Якщо ж рішення винесене в іншій державі і не підпадає під дію цього закону, йому можна надати виконавчого характеру за допомогою заснованого на ньому позові про виплату сум з відповідної сторони. Такий позов є відображенням первинного позову, в якому іноземному рішенню відводиться роль доказу.

Примусове виконання рішень міжнародних комерційних судів за допомогою судів загальної юрисдикції є важливою гарантією захисту прав учасників міжнародного комерційного обороту. Перевірка рішень міжнародних комерційних судів державними судами допомагає легітимації арбітражної процедури загалом. В більшості держав світу існує позитивний досвід співробітництва державних судів з міжнародним комерційним судом в аспекті визнання та виконання рішень останніх.

b) оригінал арбітражної угоди або належним чином завірену копію такої.

Перша група підстав (п. 1 ч. 1 ст. 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж») передбачає, що у визнанні або у виконанні арбітражного рішення, незалежно від того, в якій державі воно було винесено, може бути відмовлено лише у разі коли:

1) одна із сторін в арбітражній угоді була якоюсь мірою недієздатною; або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а в разі відсутності такої вказівки – за законом України;

2) одну із сторін не було належним чином повідомлено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення.

Вивчаючи питання про те, чи було повідомлено сторону належним чином, слід враховувати процесуальні аспекти, які були визначені сторонами в арбітражній угоді або на застосування яких вони взаємно погодилися. Також слід враховувати процесуальне законодавство держави постановлення рішення;

3) рішення винесено щодо не передбаченого арбітражною угодою спору або такого, що не підпадає під її умови, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди, проте, якщо постанови з питань, які охоплюються арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, що не охоплюються такою угодою, то може бути скасована тільки та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що не охоплюються арбітражною угодою; або

4) склад третейського суду чи арбітражна процедура не відповідали угоді сторін, якщо тільки така угода не суперечить будь-якому положенню Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», від якого сторони не можуть відступати, або, за відсутності такої угоди, не відповідали цьому Закону;

5) рішення ще не стало обов'язковим для сторін, або було скасовано, або його виконання зупинено судом держави, в якій або згідно із законом якої воно було прийнято.

Вказана група підстав торкається недоліків арбітражної угоди, яка укладена між сторонами та певних процедурних порушень при вирішенні арбітражного спору. Наявність їх доводиться сторонами при розгляді спору, тобто тягар доведення наявності таких підстав покладається на сторону, яка заперечує проти визнання та виконання арбітражного рішення.

Друга група підстав передбачена п. 2 ч. 1 ст. 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» та встановлює, що у визнанні або у виконанні арбітражного рішення, незалежно від того, в якій державі воно було винесено, може бути відмовлено лише, коли суд визначить, що:

1) об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України.

В цьому випадку йдеться про «неарбітрабельні» спори. У свою чергу під «арбітрабільністю» розуміється допустимість передачі спору на розгляд міжнародному комерційному арбітражу. За допомогою терміна «арбітрабельність» окреслюється коло спорів, що входять до компетенції третейських судів та можуть бути предметом третейського розгляду.

Відповідно до Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» встановлено дві вимоги, яким повинен відповідати спір, для того щоб він міг розглядатися міжнародним комерційним арбітражем, тобто бути арбітрабільним. Це, по-перше, вимога щодо суб’єктного складу учасників спору – наявність іноземного елементу або іноземної інвестиції (суб’єктивна арбітрабільность) та, подруге, вимога щодо об’єкта (предмета) спору – спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних зв’язків (об’єктивна арбітрабільність).У разі недотримання хоча б однієї з цих вимог спір не буде вважатися арбітрабільним.

Згідно зі ст. 12 ГПК України до спорів, непідвідомчих арбітражу, належать спори, непідвідомчі господарським судам, а також спори про визнання недійсними актів, спори, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб, спори, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства.

2) арбітражне рішення суперечить публічному порядку України.

Відповідно до ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Згідно з п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 р. № 9 до правочинів, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, віднесено, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об’єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об’єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об’єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. Як бачимо, перелік правочинів, що порушують публічний порядок, у Постанові розширено.

У Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами клопотань про визнання та виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених в порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України» від 24 грудня 1999 р. № 12 визначення публічного порядку передбачено у ч. 8 п. 12 цієї Постанови: «під публічним порядком у цьому та інших випадках, коли незаподіяння йому (публічному порядку) шкоди обумовлює можливість визнання і виконання рішення, належить розуміти правопорядок держави, визначені принципи і засади, які становлять основу існуючого в ній ладу (стосуються її незалежності, цілісності, самостійності й недоторканості й основних конституційних прав, свобод, гарантій тощо)».

Відповідно до Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності від 20 березня 1992 р. виконання рішення відбувається за клопотанням заінтересованої Сторони. До клопотання додаються: належним чином завірена копія рішення, про примусове виконання якого порушене клопотання; офіційний документ про те, що рішення набуло чинності, якщо це не випливає з тексту самого рішення; докази про повідомлення іншої Сторони про процес; виконавчий документ (ст. 8).

У виконанні рішення може бути відмовлено на прохання Сторони, проти якої воно направлене, тільки якщо ця Сторона надасть компетентному суду за місцем звернення з проханням про виконання рішення, докази того, що:

а) судом держави-учасниці, яка запитується, раніше винесене рішення, яке набуло законної чинності у справі між тими самими Сторонами, про той самий предмет і на тій самій підставі;

б) є визнане рішення компетентного суду третьої держави-учасниці або держави, що не є членом Співдружності, по спору між тими ж Сторонами, про той же предмет і на тій же підставі;

в) спір вирішений некомпетентним судом;

г) інша Сторона не була повідомлена про процес;

д) закінчився трирічний термін давності подання рішення щодо примусового виконання (ст. 9).

Довести підстави, які унеможливлюють визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, має сторона, яка подає клопотання про це.

Рішення міжнародних комерційних судів визнаються та виконуються у переважній більшості держав за місцем знаходження майна боржника. Це означає, що у разі невизнання та примусового невиконання рішення міжнародного комерційного суду з підстав, визначених відповідно до законодавства однієї держави (різні підходи до визначення поняття «неарбітрабельний спір», публічний порядок тощо) таке рішення може бути виконане на території іншої держави, де знаходиться майно боржника.

Вимоги до клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду.

Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається у письмовій формі і повинно містити:

1) ім'я (найменування) особи, що подає клопотання, зазначення її місця проживання (перебування) або місцезнаходження;

2) ім'я (найменування) боржника, зазначення його місця проживання (перебування), його місцезнаходження чи місцезнаходження його майна в Україні;

3) мотиви подання клопотання.

При чому іноземні документи повинні бути належним чином засвідчені шляхом консульської легалізації або проставлення апостилю, або відповідати вимогам інших багатосторонніх чи двосторонніх договорів. Проставлення апостилю відбувається відповідно до Гаазької конвенції про скасування вимог легалізації іноземних офіційних документів від 5 жовтня 1961 р. (для України Гаазька конвенція набрала чинності з 22 грудня 2003 р.).

Апостиль –спеціальний штамп, що проставляється на офіційних документах, виданих в установах і організаціях дежави-учасниці Гаазької конвенції, і не вимагає подальшого завірення чи легалізації та визнається офіційними органами всіх держав-учасниць Гаазької конвенції про скасування вимог легалізації іноземних офіційних документів від 5 жовтня 1961 р. (набрання чинності для України 22 грудня 2003 р.). Апостиль засвідчує дійсність підпису та компетенцію особи, що підписала (видала) офіційний документ, а також, в окремих випадках, дійсність штампа або печатки, що скріплює документ. Апостиль може не використовуватися, якщо існують правові підстави, що скасовують або спрощують легалізацію документа, виданого окремою державою.

Повноваження на проставлення апостиля надано: Міністерству юстиції України – на документах, що видаються органами юстиції, судами та оформляються нотаріусами України; Міністерству освіти і науки України – на офіційних документах, виданих навчальними закладами, державними органами, підприємствами, організаціями, що стосуються сфери освіти і науки; Державній реєстраційній службі України – на офіційних документах, виданих структурними підрозділами головних управлінь юстиції Міністерства юстиції в АРК, в областях, м. Києві та Севастополі, а також районних, районних у містах, міських (міст обласного значення), міськрайонних управлінь юстиції, що забезпечують реалізацію повноважень Укрдержреєстру; Міністерству закордонних справ України – на всіх інших видах документів.

Для проставлення апостиля необхідно подати:

– оригінал документа, на якому проставляється апостиль, або його копію, засвідчену в установленому порядку;

– документ банківської станови про оплату послуг з проставлення апостиля або копію документа, що підтверджує право на звільнення від сплати.

Процедура проставлення апостиля включає:

– з'ясування, чи підлягають подані документи проставленню апостиля;

– звірку справжності підпису та якості, в якій виступала особа, що підписала документ, а також справжності відбитків печатки та/або штампа, проставлених на документах;

– одержання документа про внесення плати за проставлення апостиля або оригіналу та копії документа, що підтверджує право на звільнення від сплати;

– проставлення апостиля, якщо документи відповідають зазначеним у цьому пункті вимогам.

Розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду проводиться суддею одноособово у відкритому судовому засіданні. Неявка без поважних причин у судове засідання будь-якої із сторін або їх представників, стосовно яких суду відомо про своєчасне вручення їм повістки про виклик до суду, не є перешкодою для розгляду клопотання, якщо будь-якою із сторін не було порушено питання про перенесення його розгляду.

Розглянувши подані документи та вислухавши пояснення сторін, суд постановляє ухвалу про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання.

Копія ухвали надсилається судом сторонам у триденний строк з дня постановлення ухвали. Якщо рішення іноземного суду вже виконувалося раніше, суд визначає, в якій частині чи з якого часу воно підлягає виконанню.

Ухвала про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання з цього питання може бути оскаржена у порядку і строки, передбачені ЦПК України (ст. 397 ЦПК України).

На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, що набрала законної сили, суд видає виконавчий лист, який надсилається для виконання в порядку, встановленому законом (ст. 398 ЦПК України).

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконавче провадження» державною виконавчою службою підлягають виконанню такі виконавчі документи, як виконавчі листи, що видаються судами, та накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду, МКАС при ТПП України та МАК при ТПП України.

Досліджуючи практику розгляду судами України справ про визнання та примусове виконання рішень міжнародного комерційного арбітражного суду, можна дійти висновку, що існують помилки у судовому процесі з приводу ідентифікації міжнародних комерційних арбітражних судів та арбітражних судів (на Україні – господарських судів), які є державними судами. За зовнішньою схожістю понять – Арбітражний суд (Росія) та Міжнародний комерційний арбітражний суд (Україна), криється суттєва відміність і в процесуальному статусі, і в наслідках розгляду спору. В Росії існує система установ, при яких діють міжнародні комерційні арбітражні суди. Тому не можна визнавати рішення Арбітражного суду Московської області, Арбітражного суду м. Москви на підставі Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Читайте також:

1. III. Виконання бюджету
2. III. Вимоги безпеки під час виконання роботи
3. III. Вимоги безпеки під час виконання роботи
4. V. Виконання вправ на застосування узагальнювальних правил.
5. Алгоритм прийняття рішення при прийманні сигналів з випадковою початковою фазою
6. Аналіз прибутків комерційного банку
7. Аналогія права - вирішення справи або окремого юридичного питання на основі принципів права, загальних засад і значення законодавства.
8. Арешт коштів на рахунку платника податків здійснюється виключно на підставі рішення суду, шляхом звернення органу державної податкової служби до суду.
9. Аудит витрат на виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг
10. Багатокритерійні завдання і можливі шляхи їхнього рішення.
11. БАЖАННЯ і НАМІРИ - це миттєво виникаючі і досить часто змінюють один одного мотиваційні суб'єктивні стани, що відповідають змінюваних умов виконання дії.
12. Безпека виконання робіт.

Переглядів: 9139