Підсудність справ: поняття, значення і види підсудності.

Розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчості їм цивільних справ називаються підсудністю. Існує два види підсудності: 1) функціональна (разова); 2) територіальна. Функціональна – це підсудність, яка визначає компетенцію окремих ланок судової системи на підставі виконуваних ними функцій. Як підвид цієї системи – разова – визначає компетенцію різних ланок судової системи, як суд першої інстанції. Територіальна підсудність розмежовує компетенцію по розгляду підвідомчих судам справ між однорідними судами. Загальне правило про визначення підсудності закріплено в ст.123 ЦПК – всі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства розглядаються районними судами, крім тих, що законом віднесені до компетенції інших судових органів (обласні, міжрайонні, військові, суди касаційної і наглядової інстанції). Ч.2 ст.123 ЦПК – перелічуються судові органи, які розглядають справи військовослужбовців. Існує така особливість, що підсудність справи визначається залежно від того, дії яких посадових осіб і органів оскаржуються. Міжобласного суду – як суду першої інстанції підсудні всі справи, підвідомчі цивільному судочинству. Ст.124 ЦПК. Цивільні справи, в яких однією із сторін є районний (міський) суд, військовий суд гарнізону, розглядає відповідно Верховний суд Республіки Крим, обласний суд, Київський і Севастопольський міські суди, військовий суд регіону, Військово-Морських Сил. Підсудність цивільних справ, в яких однією із сторін є Верховний суд Республіки Крим, обласний суд, Київський чи Севастопольський міський суд, міжобласний суд, військовий суд регіону, Військово-Морських Сил, визначає Верховний Суд України.

ВС України, як суд першої інстанції розглядає такі справи: 1) по скаргах на рішення центральної виборчої комісії по відмові реєстрації участі партії у виборах; скарга на відмову зареєструвати претендента на кандидатуру Президента; на відмову окружної виборчої комісії в реєстрації ініціативної групи виборців (ст.243-6 ЦПК) тощо; 2) по заявах про скасування рішення окружної виборчої комісії по реєстрації кандидата на посаду народного депутата України (ст.243-11 ЦПК); 3) скарги про визнання виборів недійсними (ст.243-16 ЦПК, ст.8, 124 КУ, ЗУ “Про вибори народних депутатів”); 4) скарги на рішення, прийняті відносно релігійних організацій (ст.248 ЦПК). За проектом закону “Про судоустрій” ВС України буде судом касаційної інстанцій та апеляційним. Цивільні справи розглядаються колегіально та одноособово.Міжрайонні суди утворюються в тих районах, де обрано не достатню кількість судів для розгляду справ колегіально. Отже міжрайонні суди всі справи розглядають колегіально. Одноособово розглядаються всі цивільні справи. Колегіально розглядаються справи по спорах про визнання місця проживання дитини, відібрання дитини, питання, пов‘язані з батьківськими правами, виселення, в разі скасування рішення суду. Тому, що це ускладнені категорії справ і вони розглядаються за участю прокурора і органів державного управління. Колегіально також розглядаються справи, якщо в справі об‘єднані позовні вимоги, частина яких підлягає колегіальному розгляду. Якщо суд наглядової або касаційної інстанцій визнає, що справа є особливо складною, вона розглядається колегіально.

Територіальна підсудність підрозділяється на такі підвиди: 1) загальна; 2) альтернативна; 3) договірна; 4) виключна; 5) по зв‘язку справ. Ст.125 ЦПК – позови пред‘являються за місцем проживання відповідача, тобто загальна підсудність визначає компетенцію суду залежно від знаходження відповідача. Альтернативна підсудність – ст.126 ЦПК визначає підсудність, за якою декілька судів є компетентними розглянути одну і ту ж саму справу (декілька судів однієї ланки). Перелік таких справ є вичерпним. Право вибору місця розгляду справи законодавець віддав позивачеві. Виключна підсудність встановлює, що пред‘явлення позову можливе лише у точно визначеному у законі суді. Правила закріплені в ст.130 ЦПК. Виключної є підсудність відносно справ, де розглядаються питання, що пов‘язані з нерухомим майном (земельні ділянки, будівлі, багаторічні насадження). Ці справи будуть розглядатися в судах за місцем знаходження нерухомого майна або ж за місцем відкриття спадщини. Договірна підсудність встановлюється за згодою сторін. Ст.129 ЦПК – сторонам надається право встановлювати договірну територіальну підсудність. Особливість полягає в тому, що сторони обмежуються в укладенні угод і визначенні підсудності відносно тих справ, які можуть бути розглянуті тільки за виключною підсудністю (ст.130 ЦПК). По зв‘язку справ (ст.131 ЦПК) позови до кількох відповідачів, які проживають або знаходяться у різних місцях, пред‘являються по місту знаходження одного з відповідачів (вибір до якого суду позивати позовну заяву закріплений законом за позивачем). Якщо по справі подається зустрічна позовна заява, вона розглядається в тому суді, де була розглянута первинна позовна заява. Якщо порушена кримінальна і суд виділив ї в окреме провадження, то в обласному суді кримінальні судді спроможні розглядати цивільні справи, а в більшості випадків ці цивільні позови пред‘являються в порядку цивільного судочинства за правилами підсудності.

Передача справ з одного суду в іншій суди може бути здійснена лише у межах держави.Питання про зміну підсудності можуть вирішувати: голова ВС, його заступники, голови ВС АРК, голови обласних судів, міст Києва та Севастополя, міських судів, голови військових судів регіонів і військово-морських сил. Суб‘єктами оскарження є: заінтересовані особи або особи, які беруть участь у розгляді справи. За ініціативою суду питання про зміну підсудності вирішується: 1) якщо суд визнає, що даний конкретний позов зручніше вирішувати за місцем проведення найголовніших дій по справі, які підлягають перевірці; 2) суд змінює підсудність, якщо відповідач, місце проживання якого не відомо, доведе суду, що справу доцільно розглядати за дійсним місцем його проживання. Підсудність може змінюватись і в тому випадку, якщо після відводу судді або його відсторонення від справи, немає в цьому суді суддів, які б могли розглянути справу, тобто справи про зміну підсудності направляються до вищестоящого суду. Питання про підсудність справи вирішується суддею одноособово при прийнятті позовної заяви. Якщо суд не приймає позовну заяву у зв‘язку з непідсудністю справи суду, він зобов‘язаний згідно ст.132 ЦПК повернути заяву з мотивованою ухвалою суду. Вона може бути оскаржена в 10 денний термін. Якщо позовна заява подається поштою або суддя дізнався про її непідсудність значно пізніше, ніж вона була прийнята, то суд зобов‘язаний переслати заяву з мотивованою ухвалою до того суду, який зможе розглянути справу з мотивованою ухвалою судді. Справа, провадження по якій вже почалося в судовому засіданні, безпосередньо не може передаватися з одного суду до іншого. Гл.15 ЦПК “Підсудність”.

§ 7. Поняття і мета доказування у цивільному процесі.

Ст.15 ЦПК. Метою цивільного судочинства є то, що суд з‘ясовує об‘єктивну істину по справі і правильно застосовує норми матеріального права. Пізнавальна процесуальна діяльність в основі своїй складається з 4 частин: 1) доказування фактичних обставин, які з‘ясовуються під час розгляду справи; 2) з‘ясування судом деяких фактичних обставин справи, які існують в момент розгляду справи, шляхом безпосереднього спостереження в судовому засіданні; 3) пізнання судом спірного правовідношення прав та обов‘язків сторін; 4) пізнання, яке здійснюється судами вищої інстанції в процесі перевірки законності та обґрунтованості рішень. Завжди об‘єктом пізнання будуть обставини справи (фактичні і юридичні) та докази, на підставі яких встановлюються обставини. Мета - встановлення об‘єктивної істини. Засоби – процесуальна діяльність по встановленню об‘єктивної істини. Ст.99 ЦПК встановлює права і обов‘язки сторін, а також інших учасників процесу. Суб‘єктом доказування буде і суд. Перш за все тому, що суд зобов‘язаний вжити заходів для встановлення об‘єктивної істини (ст.15 ЦПК), суд зобов‘язаний сприяти сторонам у зборі доказів (ст.30 ЦПК), суди вирішують питання про належність і допустимість доказів (ст.28 ЦПК). Саме за судом закріплене право і обов‘язок давати оцінку доказам (ст.62 ЦПК). Суб‘єктами доказування є сторони, інші учасники процесу, які беруть участь в розгляді справи і суд. Доказування охоплює процесуальну діяльність усіх суб‘єктів процесу незважаючи не те, що їх функцій в доказуванні різні, воно вимагає процесуальну і розумову діяльність суб‘єктів доказування, яка здійснюється у встановленому законом процесуальному порядку і спрямована на з‘ясування дійсних обставин справи. Етапи доказової діяльності:1) твердження про факти (ст.137 ЦПК) – суд зобов‘язує сторони посилатися на ті обставини, на підставі яких вони поставили вимоги перед судом, тобто на обґрунтування позову; 2) визначення заінтересованих осіб щодо доказів (п.5 ст.137 ЦПК) – сторони і інші заінтересовані особи зазначають докази, що підтверджують позов, тобто сторони не подають, а вказують на докази; 3) подання доказів – докази по справі подають сторони та інші особи, які беруть участь у розгляді справи, якщо ж поданих доказів недостатньо, то – 4) збирання доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у розгляді справи, або за своєю власною ініціативи (ч.2 ст.30 ЦПК); 5) дослідження доказів – це безпосереднє сприйняття судом у судовому засіданні інформації про обставини справи, принциповим є те, що така інформація повинна бути досліджена і прийнята всіма учасниками процесу; 6) оцінка досліджених доказів.

Судовій оцінці підлягають тільки докази, які безпосередньо були досліджені в судовому засіданні з додержанням правил про належність доказів і допустимість засобів доказування (ст.28, 29 ЦПК). Правила оцінки доказів закріплені в ст.62 ЦПК. Оцінка доказів полягає в тому, що суб‘єкти доказування осмислюють подані докази і роблять логічні висновки, засновані на законах логіки і процесуального права. Оцінюють докази всі учасники процесу. Остаточні висновки по справі робить суд з додержанням правил про постановлення рішення в нарадчій кімнаті (ст.210 ЦПК). Непогодження з висновками суду сторони та інші учасники процесу втілюють в касаційній скарзі в касаційному поданні, або в інших процесуальних документах, якщо справа переглядається в судовому нагляду.

§ 8. Поняття і види доказів у цивільному процесі. Джерела засобів доказування.

Доказами в цивільній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч.1 ст.27 ЦПК). Носіями такої інформації виступають точно визначені засоби доказування: 1) пояснення сторін і третіх осіб; 2) показання свідків; 3) письмові докази; 4) речові докази; 5) висновки експертів. Зміст доказів: це сукупність фактичних даних про обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Обставинами будуть юридичні факти – це дії чи бездіяльність та події. Процесуальною формою є засоби доказування, які виступають джерелами інформації (ст.27 ч.2 ЦПК). Одержання і дослідження доказів повинно здійснюватись в строгій процесуальній формі, яка закріплена в ст.28-61 ЦПК, 180-190 ЦПК. Саме ці норми будуть виступати процесуальною гарантією всебічного, обґрунтованого розгляду доказів. Докази класифікуються: 1) за характером зв‘язку (прямі – дають можливість зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню; побічні – навпаки характеризуються численністю зв‘язків з фактами); 2) за процесом формування (первинні – формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню; похідні(копії) – відтворюють данні, одержані від інших джерел); 3) за джерелами одержання (І – особисті, речові; ІІ – первинні, похідні; ІІІ – особисті, речові, змішані). Особисті докази мають суто об‘єктивний характер. Предмет доказування – це коло фактів матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Необхідний склад фактів предмету доказування визначається на підставі норм матеріального права. Ст.27, 30 ЦПК – належність до предмету доказування обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, тобто підстави позову, і обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення. Інші обставини, які мають значення для справи. Згідно ст.32 ЦПК обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування, також законні презумпції, преюдиції. Презумпція– факти, які згідно з законом припускаються встановленими, такі припущення може бути спростоване в загальному порядку. Преюдиції – факти, встановлені судовим рішенням, що набрали законної сили, такі факти не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті ж самі особи. Таким чином, доказуванню не підлягають: 1) загальновідомі факти; 2) преюдиційні факти; 3) презумуючі факти. Загальновідомі факти не потребують доказування лише тоді, коли вони визнані судом. Про це повинно бути винесено ухвалу суду (землетрус, посуха). Загальновідомість може мати різні межі (межі країни, області тощо – це об‘єктивні межі; суб‘єктивні межі – данні факти повинні бути відомі не тільки певним особам, а й всьому складу суду і іншим особам, що беруть участь у розгляді справи).

§ 9. Належність доказів і допустимість засобів доказування. Обов‘язок доказування.

Ст.28 ЦПК – правило про належність доказів. В теорії ЦПК склалася така думка, що належними будуть докази, які мають значення для справи. Належні докази – такі докази, які мають властивість підтвердити взаємопов‘язані з ними істотні обставини, і які у відповідності з нормами матеріального права створюють фактичну основу спірних правовідносин. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які можуть підтвердити обставини між сторонами. Це зобов‘язує суд спрямовувати доказову діяльність на залучення доказів, які складають предмет доказування, тобто досліджуються ті фактичні данні, які входять до предмету доказування. Ст.137 (порушення справи) п.4,5 ЦПК – до порушення справи суд вимагає від позивача підтвердити позов належними доказами. Ст.143 ЦПК п.1,3 – підготовка справи до розгляду. Суд пропонує сторонам про необхідності подати додаткові докази. Допустимість засобів доказуванняст.29 ЦПК. Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Цивільним законом обмежена допустимість показань свідків для підтвердження певних угод і інших дій. Ст.44,46 ЦПК – форма угоди проста, письмова або усна. Сторони і треті особи мають право давати як усні, так і письмові пояснення суду ст.99 ЦПК. Засобами доказування будуть відомості, які сторони і треті особи передають суду, тобто ці пояснення є джерелом інформації. Сторони є суб‘єктами спірних правовідносин. Сторона завжди дає показання, які їй вигідні. Змістом пояснень сторін про обставини справи можуть бути визнання, тобто повідомлення, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які входять до предмету доказування другої сторони. Цивільно-процесуальний закон розрізняє визнання фактів ст.40 ЦПК і визнання позову ст.103 ЦПК. Визнання факту можливо однією і другою стороною. Визнання позову можливо лише відповідачем. Ст.103 ЦПК – права, закріплені за сторонами. Відповідач може визнати позов повністю або частково. Відповідач може визнавати предмет, підстави, зміст позову. Тобто кожен з елементів позову може бути предметом визнання. Показання свідків ст.141 ЦПК вказується на те, хто може бути свідком. Тобто свідок – це особа, якій відомі будь-які обставини по справі. Ст.142 ЦПК вказує на ті обмеження, які встановлені до осіб, які не можуть бути свідками. Не можуть бути свідками особи, які мають фізичні або психічні вади і не можуть правильно сприймати ті обставини, що мають значення по справі. Не можуть бути свідками представники по цивільній або кримінальній справі в зв‘язку з виконанням службових обов‘язків.

§ 10. Судові витрати, їх поняття, види і відшкодування.

Гл.5 ЦПК. Витяг з Декрету КМУ “Про державне мито”. Інструкція “Про порядок обчислення та справляння державного мита” голова ДПА 22.04.93р. Інструкція “Про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, у зв‘язку з їх викликом до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду” Постанова РМ України від 22.02.91р.; Постанова КМУ “Про визначення розміру витрат, пов‘язаних з розшуком відповідача в цивільних справах” від 01.02.95р.

Судові витрати – це витрати, які несуть сторони, треті особи з самостійними вимогами у справах у судовому провадженні, заявники і заінтересовані особи у справах окремого провадження та провадженнях, що виникають з адміністративних правовідносин за вчинення в їх інтересах цивільно-процесуальних дій, пов‘язаних з розглядом справи і виконанням судового рішення. Ст.63 ЦПК – встановлюється два види судових витрат: 1) державне мито; 2) витрати, пов‘язані з розглядом справи. Державне мито – це грошовий збір, що справляється в судових органах з заяв і скарг, які подаються громадянами та юридичними особами до суду, та за видачу їм копій документів (рішень, ухвал, постанов тощо), який зараховується до місцевого бюджету. Витрати, пов‘язані з розглядом справи складаються з сум, що підлягають виплаті свідкам, експертам, перекладачам, з витрат на проведення огляду на місці, з витрат на розшук відповідача та виконання судового рішення. Розмір таких витрат визначається з фактичних затрат, які особа понесла (усні заяви з цього приводу не приймаються, тільки квитанції або інші докази).

§ 11. Участь органів прокуратури у цивільному процесі.

Відповідно до ст.121 п.2 КУ на прокуратуру покладається представництво інтересів громадян або держави в судах загальної юрисдикції. В цивільному судочинстві прокурорській нагляд за додержанням застосування законів судом не діє. Коли прокурор бере участь у розгляді справи, повинен сприяти виконанню принципу незалежності суддів. Тому основною метою є сприяння виконанню вимог законів. Відповідно до ст.13 ЦПК прокурор бере участь в розгляді цивільних справ по-перше. Коли постає питання про захист інтересів держави і, по-друге, захищає інтереси тих громадян, які за станом свого здоров‘я або з других поважних причин не можуть захистити свої права. Формами участі прокурора в процесі: 1) порушення цивільної справи; 2) вступ в цивільну справу. Якщо прокурор вступає в цивільну справу – він може вступити на будь-якій стадії розгляду цивільної справи (ст.118 ЦПК). Обидві форми участі прокурора в процесі можуть характеризуватися факультативністю або імперативністю. За власною ініціативою має факультативний характер, за вимогою закону має обов‘язковий характер. Обов‘язкова участь прокурора в цивільному процесі передбачається: 1) законом; 2) вимогою суду. Ст.335 ЦПК передбачає, що обов‘язковою є участь по справах, які розглядаються в порядку нагляду. В усіх справах, пов‘язаних з дітьми (ст.69, 71, 75, 76 КШС). Ст.33 ЗУ “Про прокуратуру” – спори про відшкодування збитків, заподіяних злочином. Ст.143 п.4 ЦПК – рішення судді щодо притягнення прокурора до участі у справі. Типи проваджень: 1) позовне; 2) адміністративне; 3) окреме. Порушення справи у суді: позовні заяви, заяви, скарги. Суд з‘ясовує питання про підвідомчість справ, при вступі в справу прокурора – прокурор. Типові приклади: справи, які стосуються відшкодування матеріальних збитків, визнання угод недійсними, тобто таких, які укладені всупереч інтересам держави, скарги про захист виборчих справ громадян. При поданні позовної заяви прокурор повинен дотримуватися правил ст.137-139 ЦПК (змісту, форма позовної заяви, визначення її підвідомчості та підсудності). При поданні скарг в адміністративному та окремому провадженні – ст.250, 257, 268, 274, 285 ЦПК. Виключенням з цих правил є те, що відповідно до ст.4 декрету КМУ від 23.01.93 “Про державне мито” із відповідними змінами, процесуальні документи, які подаються прокурорам на порушення цивільної справи у суді державним митом не обкладаються. Відповідно до ст.99 та 120 ЦПК як особа, яка бере участь у справі, прокурор наділяється правами і обов‘язками: 1) прокурор має право знайомитись з протоколами (ст.200 ЦПК); 2) подавати заяву про виправлення описок і явних арифметичних помилок в рішенні суду; 3) брати участь в постановлені додаткового рішення та при роз‘ясненні рішень (ст.213, 214, 215 ЦПК). Вступити в справу прокурор може до постановлення судового рішення. Обов‘язок по доказуванню покладається на працівника прокуратури якщо прокурор порушує справу про захист прав громадян. Вступ до цивільного процесу в стадії в порядку нагляду або оскарженню рішень. Відповідно до п.2 ст.120 ЦПК має право касаційне або окреме подання на рішення або ухвалу суду розглянути з його участю. В залежності від того, яку посаду займає конкретний працівник органів прокуратури, буде вирішуватися питання про реалізацію його права на касаційне подання. Прокурор або його заступник мають право вносити касаційне подання незалежно від того, чи брали вони участь у розгляді справи. Помічники прокурорів, прокурори управлінь і відділів вносять касаційне подання тільки по справах, в яких вони безпосередньо брали участь. Це правило закріплено в ст.289 ЦПК. Прокурор, який вніс касаційне подання, або вищестоящий прокурор має право до початку розгляду справи в судовому засіданні відкликати подання, доповнити його або змінити. По справах, в яких прокурор брав участь і не вносив касаційне подання, то, як і інші особи, які беруть участь у розгляді справи відповідно до ст.295-300 ЦПК, прокурор може подавати свої міркування по касаційній скарзі, або подати додаткові матеріали, що спростовують скаргу. Правом на порушення провадження про перегляд (ст.328) наділені генеральний прокурор і його заступник, прокурор АРК, міст Києва і Севастополя та їх заступники. Щодо нововиявлених обставин ст.343 ЦПК. Також має право брати участь в стадії судового виконання ст.353, 356 ЦПК. Процесуальні права – ст.99 ЦПК – ставити питання про відвід і самовідвід.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття, значення і класифікація принципів цивільного процесуального права.	\|	Участь у цивільному процесі органів державного управління, профспілок, установ, підприємств, організацій та окремих громадян, які захищають права інших осіб.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.