• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Капітал і прибуток

Основою економічної системи капіталізму є приватна капіталістична власність на засоби виробництва. Приватна трудова власність за своєю природою не є капіталістичною, вона набуває капіталістичного характеру лише тоді, коли застосовується для збагачення власника шляхом привласнення неоплаченої праці найманих працівників. Постійне привласнення частини праці найманих робітників без еквівалента отримана назву експлуатації.

Отже, для того щоб виникла така соціально-економічна система, як капіталізм, необхідні принаймні три умови:

а) приватна власність на засоби виробництва;

б)наймана праця;

в) система експлуатації.

А для цього потрібно, щоб на її арені зустрічались і вступили в контакт два протилежних власники. З одного боку, власник грошей, засобів виробництва й життєвих засобів, який бажає їх примножити шляхом підприємництва, а з іншого, власник лише робочої сили, вільний особисто, але позбавлений будь – яких засобів виробництва й засобів існування. Тому, щоб жити, він прагне продати свою здатність до праці (робочу силу).

Відбувається це як наслідок дії законів ринку, насамперед закону вартості, а прискорюється в процесі так званого первісного нагромадження капіталу, суть якого полягає, з одного боку, у відокремленні безпосередніх виробників від засобів виробництва і перетворенні їх у найманих робітників, а з іншого, – у перетворенні експропрійованих засобів виробництва в первісний капітал, який зосереджується в руках не багатьох членів суспільства.

Основною категорією капіталістичної системи є капітал. Що під ним розуміється? В буденному житті капіталом називають гроші. Але це не зовсім так. Гроші самі по собі не є капітал. Виконуючи свої звичайні функції, вони виступають лише в ролі загального еквівалента, опосередковуючи мінові відносини людей. Проте за певних умов гроші можуть стати й стають капіталом.

Історичними передумовами виникнення капіталу, як це було з’ясовано в попередньому розділі, були товарне виробництво й розвинутий товарно-грошовий обіг.

Формула простого товарного обігу: Т – Г – Т - (продаж заради купівлі) замінюється принципово іншою формулою: Г – Т – Г- (купівля заради продажу). В цій формулі вихідним і кінцевим пунктами виступають гроші, а товар відіграє роль посередника. Але рух: Г – Т – Г був би безглуздим, якби Г початкові і Г кінцеві були кількісно однаковими. Сутність цього руху полягає в прирості Г, у перетворенні в Г, тобто в Г+Г, де Г означає гроші, що зросли. Сама ж формула набуває такого вигляду

Г – Т – Г. (7.1)

Приріст грошей, який отримується в кінці цього руху (Г), називається додатковою вартістю. Додаткова вартість – це надлишок над первісно авансованою сумою грошей (Г – Г = Г). А первісна сума грошей, яка принесла додаткову вартість, перетворилася в капітал. Отже, капітал – це вартість, яка приносить додаткову вартість. Або це самозростаюча вартість. Позначається додаткова вартість латинською літерою “m” (від слова mehrwert – додаткова вартість).

Формула (6.1) отримала назву загальної формули капіталу. Загальної, тому що відображає рух усіх видів капіталу незалежно від того, в який сфері і в яку історичну епоху вони діють.

Власник вартості, який пускає її в обіг з метою отримання додаткової вартості, тобто перетворення її в капітал, називається капіталістом (підприємцем).

Отже, гроші стають капіталом лише тоді, коли вони приносять додаткову вартість.

Робоча сила – це здатність людини до праці. Проявляється робоча сила в процесі праці, завершальним результатом якої виступає продукт або благо. В цій своїй якості робоча сила не виступає як товар. Товаром вона стає лише за певних суспільних умов. Тільки той, хто позбавлений будь-яких засобів виробництва й засобів до життя, змушений продавати свою робочу силу власнику засобів виробництва й тим самим перетворитися в найманого працівника.

Вартість робочої сили дорівнює вартості засобів існування, необхідних для задоволення звичайних у даній країні і в даний період часу фізичних і культурних потреб робітника, для утримання його сім’ї і для навчання. Величина вартості робочої сил вимірюється кількістю робочого часу, необхідного для створення перерахованих життєвих благ.

Грошовим виразом вартості товару “робоча сила” виступає заробітна плата.

Споживна вартість будь-якого товару полягає в його корисності, в здатність задовольняти ту чи іншу потребу покупця. Робочу силу купує підприємець (капіталіст). Його основною метою (потребою) є отримання додаткової вартості. Отже, робоча сила, як фактор виробництва, повинна задовольнити цю потребу. Здійснюється це в результаті того, що споживна вартість робочої сили полягає в здатності робітника своєю працею, в процесі її виробничого використання, створювати нову вартість, причому більшу, ніж вартість робочої сили. Жоден інший товар такої властивості не має. В результаті виникає різниця між новою вартістю, яку робітник створює в процесі виробництва (процесі споживання робочої сили), і вартістю робочої сили, яка виплачується йому в формі заробітної плати (ціни робочої сили). Ця різниця і є тією додатковою вартістю, до якої так прагне капіталіст і яку він привласнює безоплатно.

Розгляд механізму виробництва додаткової вартості показує, що вартість товару “робоча сила” й вартість, яка створюється працею найманих робітників у процесі споживання їхньої робочої сили, – принципово різні величини. Звідси й виникає додаткова вартість, яку ми можемо тепер визначити так. Додаткова вартість – вартість, о створюється абстрактною працею найманих робітників, повна вартість їхньої робочої сили і яка безоплатно привласнюється капіталістом (підприємцем).

Отже, робочий день – величина неоднорідна, й складається він з двох частин. Та частина робочого дня, впродовж якої робітник відтворює вартість своєї робочої сили, називається необхідним робочим часом (НРЧ), а праця, затрачена в цей час, – необхідною працею. Друга частина робочого дня, впродовж якої робітник створює додаткову вартість, називається додатковим робочим часом, а праця, затрачена в цей час, – додатковою працею.

Виходячи з цього, весь затрачений капітал (на засоби виробництва й робочу силу) ділиться на дві частини: постійний і змінний.

Постійний – це та частина капіталу, яка перетворюється в засоби виробництва і в процесі виробництва не змінює своєї величини. Позначається цей капітал латинською літерою “с” (від слова constant – постійний).

Змінний – це та частина капіталу, яка витрачається на купівлю робочої сили і в процесі виробництва змінює свою величину (зростає). Змінний капітал позначається літерою “v” (від слова variable - змінний).

В процесі виробництва відбувається самозростання не всього авансового капіталу (c+v) й не постійно його частини (с), а лише змінного капіталу (v). Тому, визначати рівень додаткової вартості, її слід зіставляти саме з ним. Відношення додаткової вартості до змінного капіталу, виражає в процентах, називається нормою додаткової вартості. Якщо норму додаткової вартості позначити через m’, то формула цього відношення буде така

. (7.2)

Норма додаткової вартості показує, в який пропорції розподіляється нова вартість (v+m) між підприємцем і найманим працівником, яку частину робочого дня робітник працює на себе (відробляючи заробітну плату) і яку на капіталіста (створюючи додаткову вартість).

Витрати виробництва (затрати на знаряддя праці, сировину, матеріали, паливо, трудові і природні ресурси, енергію та ін. затрати на виробництво і реалізацію) набувають форми собівартості (вартість для себе). Отже, собівартість – це виражені в грошовій формі поточні затрати підприємства на виробництво і реалізацію продукції.

Фактична величина прибутку дорівнює різниці між продажною ціною товарів і витратами на їх виробництво. Тому, якщо ціна дорівнює вартості, прибуток і додаткова вартість збігається. Якщо ж ціна відхиляється від вартості, величина прибутку відповідно відхиляється від величини додаткової вартості в більшу або меншу сторону.

Головним двигуном підприємницької діяльності за умов ринкової економіки є прибуток. Авансуючи капітал на виробництво товарів, підприємець цікавиться насамперед вигодою, рівнем приросту вкладеного у виробництво капіталу. Цей рівень знаходить свій вираз у нормі прибутку.

Норма прибутку – це процентне відношення маси прибутку до авансованого капіталу. Позначивши норму прибутку через Р, отримаємо формулу

. (7.3)

Норма прибутку – це відношення балансового прибутку до середньорічної вартості основного капіталу і нормативних оборотних засобів. У вітчизняній господарській практиці норма прибутку визначалась за формулою

, (7.4)

де Р’ – норма прибутку;

– балансовий прибуток;

– вартість основних фордів;

– вартість оборотних нормованих фондів.

З нормою прибутку пов’язана категорія маси прибутку. Якщо норма прибутку є відносна величина, виражена в процентах, то маса прибутку – абсолютна величина виражена в грошових одиницях. Її можна виразити формулою

Р= К×Р. (7.5)

Необхідно знати фактори, від яких залежить ефективне (прибуткове) функціонування капіталу.

Одним з таких факторів є норма додаткової вартості або збільшення питомої ваги додаткового прибутку в новоствореній вартості.

Отже, норма прибутку, за інших рівних умов, прямо пропорційна нормі додаткової вартості.

Великий вплив на норму прибутку має вартісна будова капіталу, тобто співвідношення між вартістю постійного і змінного капіталів.

Норма прибутку залежить також від швидкості обороту капіталу. Зростання норми прибутку за рахунок даного фактора відбувається через те, що зростання річної маси додаткової вартості при однакових розмірах авансованого капіталу. Отже, за рівних інших умов норма прибутку прямо пропорційна числу оборотів капіталу за рік.

Альтернативні теорії прибутку

Сучасні західні економісти, як правило, розвивають теорії прибутку економістів ХІХ-го початку ХХ ст., пристосовуючи їх до нових умов. Серед них можна виділити чотири основні концепції:

- теорія “продуктивності капіталу”, згідно з якою прибуток є результатом капіталу як фактор виробництва;

- теорія “утримання”, яка проголошує прибуток психологічним фактором;

- теорія, яка визначає прибуток як “трудовий доход” підприємців за підприємницьку діяльність;

- теорія, в який прибуток розглядається в якості доходу, породженого монополіями.

Капітал, обслуговуючи всі стадії виробництва, знаходиться в постійному русі. В економічному розуміння цей рух – це процес створення, збільшення і реалізації вартості. З точку зору організаційної, рух капіталу – це його кругообіг.

Процес руху капіталу, який охоплює три стадії, де він послідовно набуває трьох різних форм, кожна з яких виконує певну функцію, називається кругообігом промислового капіталу.

Функція грошового капіталу (перша стадія) полягає у створенні умов для здійснення процесу виробництва (купівля факторів виробництва, поєднання робочої сили із засобами виробництва). На другій стадії функцією продуктивного капіталу є створення і збільшення вартості. Функція товарного капіталу зводиться до реалізації виробленого товару, що передбачає повернення підприємцю авансованого на виробництво капіталу разом з реалізованою додатковою вартістю у формі прибутку. Вирішальною стадією кругообігу капіталу є виробництв, а отже, й формою капіталу – продуктивна форма тому, що саме тут відбувається створення й збільшення вартості, тобто формується матеріальна основа майбутнього прибутку як головної мети будь – якого підприємства.

Кругообіг капіталу, що визначається не як окремий акт, а як періодичний процес, називається оборотом капіталу.

Основний капітал – це та частина продуктивного капіталу, яку повністю бере участь у виробництві й тривалий час зберігає свою споживну вартість, а вартість його переноситься частинами на продукцію, яка виробляється, впродовж усього періоду використання і повертається до свого власника теж по частинах, в міру реалізації готової продукції.

Оборотний капітал – це частина продуктивного капіталу, яка впродовж одного періоду виробництва втрачає свою стару споживну вартість, а її вартість повністю переноситься у вартість товару, що виробляється, і повністю повертається до свого власника у грошовій формі після реалізації товару.

Поділ капіталу на основний і оборотний властивий лише для продуктивного капіталу. Грошовий і товарний капітали, які функціонують у сфері обігу, такого поділу не мають. В основі поділу капіталу на основний і оборотний лежить спосіб участі різних частин продуктивного капіталу в процесі перенесення вартості. Поділ же капіталу на постійний і змінний в основі своїй має спосіб участі різних частин авансованого капіталу в процесі виробництва додаткової вартості.

Механізм відтворення основного капіталу.

1. Знос. У процесі застосування основного капіталу відбувається його фізичний знос. Поруч із фізичним, основний капітал зношується й морально.

Цей процес знецінення і “старіння” машин, обладнання та інших елементів основного капіталу в результаті технічного прогресу називається його моральним зносом.

2. Амортизація. Цей процес поступового відшкодування у грошовій формі вартості основного капіталу, що відповідає його зносу, називається амортизацією. А самі відрахування – амортизаційними відрахуваннями.

Норма амортизації – це відношення суми амортизаційних відрахувань до вартості основного капіталу, що застосовується. Розраховується за формулою

, (7.6)

де - норма амортизації;

А – сума амортизаційних відрахувань;

– вартість основного капіталу.

Перенесена на готову продукцію вартість продуктивного капіталу переходить (у вигляді готового продукту) із сфери виробництва до сфери обігу. І тут готова продукція разом із грошовими коштами та коштами, що знаходяться у незакінчених господарських розрахунках, утворює капіталу обігу.

Крім сфери виробництва суспільству необхідна сукупність дій, що забезпечують доведення товару до споживача.

Область діяльності, зв'язана з рухом економічного продукту від виробників до споживачів, називається сферою обігу.

У сфері обігу продукт переходить з рук продавця в руки покупця, тобто змінює власника.

Посередником, чи агентом, товарно-грошових відносин, що виникають між первинним власником товару, що продає його, і вторинним власником, що купує товар, є торгівля.

Торгівля – це діяльність людей по здійсненню товарного обміну й акта купівлі-продажу.

До основних (чистих) торгових послуг відноситься діяльність, зв'язана з реалізацією товарів, рекламою, вивченням купівельного попиту, демонстрацією товару на ярмарках, аукціонах і т.п.

До додаткових торгових послуг відносяться послуги, зв'язані з продовженням процесу виробництва в сфері обігу: транспортування, сортування, збереження й упакування товару.

Торговий капітал – це капітал, що функціонує в сфері обігу і відокремився від промислового капіталу.

На початковому етапі промисловці самі займалися реалізацією своїх.

По ознаці обсягу продажів виділяють оптову і роздрібну торгівлю. Вони розрізняються також цінами: при продажі товарів оптом ціни нижче, ніж при продажі вроздріб.

Товарна біржа – оптовий ринок, де продаються масові замінні сировинні і продовольчі товари. Ці блага називаються замінними, оскільки мова йде не про якихось зовсім визначених, точно і конкретно встановлених, а будь-яких товарах даного виду.

Товарні біржі дозволяють виявити реальні (оптові) ринкові ціни з урахуванням попиту і пропозиції. Тому фірми, що закуповують товари оптом (не тільки торгові підприємства, але і промислові фірми-виготовлювачі), завжди стежать за біржовими цінами, що складаються на національному і світовому оптовому ринках.

Торговий капітал доводить продукцію виробників до споживачів через роздрібну торгівлю, у якій товари продаються населенню в невеликих кількостях.

Концентрація і централізація торгового капіталу підсилює реальне усуспільнення сфери торгівлі. Економічним наслідком цього процесу є прискорення обороту промислового капіталу, і зростання промислового прибутку. Одночасно підвищується вигідність торгового бізнесу.

У процесі торгового бізнесу виникає проблема, як оцінити ступінь вигідності торгового капіталу? Торговий бізнес здійснюється відповідно до відомої загальної формули

Д – Т – Д’, (7.7)

де Д – грошові витрати на торговий бізнес;

Т – товари (закуповувані оптом і продавані вроздріб);

Д’ – грошовий виторг (сума продажів) від реалізації товарів за роздрібними цінами.

По даній формулі можна скласти первісне уявлення про прибуток у торговому бізнесі. Торговий прибуток П_Т – різниця між сумою продажів і спочатку авансованої на торговий бізнес сумою:

П_Т = Д’ – Д , (7.8)

Звідси легко представити формулу норми торгового прибутку П_Т’

(7,9)

Норма прибутку торгового капіталу – це відношення торгового прибутку до авансованого торгового капіталу, виражений у відсотках.

Конкуренція виникає між торговим і промисловим капіталом за одержання максимальної норми прибутку. Однак ще в період класичного капіталізму вільна конкуренція породила тенденцію до вирівнювання норми прибутку і промислових і торгових підприємців. Коли, допустимо, більш високої прибутковості досягав промисловий бізнес, то в індустріальну сферу спрямовувався торговий капітал. Це, зрозуміло, приводило до зниження норми промислового прибутку. Якщо ж більш вигідним ставав торговий бізнес, то в сферу торгівлі вливався новий промисловий капітал, що в кінцевому рахунку викликало зменшення норми прибутку торгового капіталу. Цей процес можна відбити наступною формулою

(7.10)

де m – маса прибавочної вартості (маса прибутку);

К_торг – авансований торговий капітал;

К_пром – авансований промисловий капітал.

Позичковий капітал – це грошовий капітал, що приносить доход у вигляді відсотка.

Формула руху:

Д-Д'(Д+д), (7.11)

де д – є масою відсотка.

Позичка виникла з функції грошей як засіб платежу, це акт покупки з відстрочкою платежу.

Відсоток – це плата за користування позичковим капіталом, його споживчої вартістю і виступає як своєрідна ціна товару – капітал.

Джерела позичкового відсотка.

Центральною проблемою позичкового капіталу є визначення джерела позичкового відсотка, визначення його ціни. Проблема є дискусійною, єдиної відповіді немає.

Норма відсотка – це відношення маси відсотка, виплачуваної позикодавцю, до величини позичкового капіталу

. (7.12)

Норма позичкового відсотка носить динамічний характер.

.Аграрні відносини — це економічні відносини суспільства та суб'єктів підприємницької діяльності з приводу виробництва, розподілу, реалізації та споживання сільськогосподарської продукції І використання доходів. Ці відносини відображають особливості формування витрат і доходів, їх розподіл і використання сільськогосподарськими товаровиробниками.

Складовою аграрних відносин виступають рентні відносини. Основу цих відносин становить рента — дохід з капіталу, землі або мата. Існування рентних відносин та ренти в сільському господарстві пов'язане з особливостями землі як фактора виробництва.

У процесі використання землі як засобу виробництва має місце розмежування землі як об'єкта підприємницької діяльності і об'єкта власності. Поряд з великими землевласниками важливою фігурою аграрних відносин стає підприємець-орендар, якому власник земельної ділянки передає за угодою у безпосереднє користування цей унікальний засіб і предмет праці. Підприємець-фермер буде намагатись отримувати із земельної ділянки дохід. не менший середньої норми прибутку. Але всю додаткову вартість у формі прибутку, створену при використанні землі, він присвоїти не може. Певну її частку підприємець-фермер має віддати власнику землі, який дозволив йому вести на ній підприємницьку діяльність.

Частина додаткової вартості, створювана в процесі підприємницької діяльності на землі, яка передається її власнику за право користуватись нею. називається земельною рентою. Вона регулярно привласнюється власником землі. Отже, земельна рента є доходом, не пов'язаним з підприємницькою діяльністю. Але вона є складовою взаємовідносин підприємця-фермера, інших суб'єктів підприємницької діяльності з власниками землі.

За відсутності власної землі підприємці змушені брати її в оренду. Оренда землі - це форма землекористування, при якій її власник передає земельну ділянку на певний строк і на застережених умовах іншій особі (орендареві? для ведення підприємницької діяльності за певну винагороду.

Власник землі привласнює земельну ренту у вигляді орендної плати. Вона є платою за дозвіл вести підприємницьку діяльність на землі. Орендна плата не може збігатися з земельною рентою в тому випадку, коли до її складу, крім останньої, входять і такі елементи, як відсоток на раніше вкладений у землю капітал, амортизація тощо.

Читайте також:

1. III. Географічна структура світового ринку позичкового капіталу
2. V. Підриємницький дохід і прибуток
3. А джерелами фінансування державні капітальні вкладення поділяються на централізовані та децентралізовані.
4. Акціонерний капітал і акціонерне товариство.
5. Акціонерний капітал і акціонерні товариства
6. Акціонерні товариства випускають облігації на суму не більше 25 % від розміру статутного капіталу і лише після повної оплати всіх випущених акцій.
7. Альтернативні джерела формування підприємницького капіталу
8. Альтернативні теорії капіталу
9. Аналіз вартості капіталу
10. Аналіз використання капіталу.
11. Аналіз відхилень від нормативів та їх впливу на прибуток
12. Аналіз достатності банківського капіталу

Переглядів: 1389