Основні складові особистісного підходу за В.В.Рибалкою

№	Характеристика
1.	«…особистісний підхід повинен базуватися на цілісному, системному уявленні про особистість з певною структурою психічних якостей особи» [2]. При цьому, науковець-дослідник відмічає той факт, що у сучасній психології не існує «…загальноприйняте уявлення про психологічну структуру особистості, яке б повною мірою відповідало вимогам системного підходу» [2]. І пропонує використовувати концепцію тривимірної, поетапно конкретизованої психологічної структури особистості як основу систематизації категорій і понять наукової психології, аргументуючи це тим, що дана «…структура розглядається як база для створення ідеальної моделі особистості (при цьому бажаним є створення варіантів такої моделі згідно з типовими напрямками професійної діяльності й відповідними профілями професійної підготовки). Надалі на основі цієї ідеальної моделі при комплексному психологічному вивченні якостей особистості конкретної людини може бути сформована індивідуальна модель особистості» [2]. Тобто, концепція тривимірної, поетапно конкретизованої психологічної структури особистості виступає універсальною системою щодо «…систематизації категорій і понять наукової психології, професійно важливих якостей фахівця, для створення ідеальних моделей особистості, що безперечно має велике значення для психологічної науки» [2].
2.	«…необхідною складовою особистісного підходу є розробка та використання особистісно орієнтованого комплексу методів вивчення (психодіагностики), стимуляції, розвитку та реалізації творчого потенціалу людини» [2].
3.	«…особистісний підхід має спиратися на цілісне уявлення про життєвий шлях особистості, охоплювати, по можливості, найбільш важливі, довготривалі, ключові періоди її становлення, враховувати, що життя людини має цілісну будову, характеризується певним сполученням ліній розвитку, накопичення, збагачення і трансформації притаманних особистості якостей та їх втілення у процесі та продуктах діяльності та поведінки» [2].
4.	«…особистісний підхід повинен забезпечувати таке визначення індивідуально- та соціально-психологічних особливостей людини, яке б давало змогу прогнозувати, попереджати, виявляти і розв’язувати гострі особистісні проблеми людини і завдяки цьому запобігати втратам її творчого потенціалу, надавати їй адекватну допомогу у компенсації відхилень від норми, у становленні здорового способу життя, у здійсненні творчого розвитку та плідної діяльності й поведінки»[252, 128].
5.	«…особистісний підхід має бути представлений, реалізований у цілях, змісті й методах навчально-виховної роботи сучасної школи…» [2].

На сьогодні перед педагогічною системою освіти особливо гостро стоїть питання виховання і навчання майбутніх спеціалістів, які б відрізнялись високим рівнем професіоналізму, творчої активності. Виходячи з того, що увага в нашому дослідженні приділена процесу готовності майбутнього психолога-практика, потрібно зупинитись детальніше на психологічних аспектах підготовки майбутніх спеціалістів.

Робочий варіант концепції тривимірної, поетапно конкретизованої психологічної структури особистості «…створений на основі інтеграції існуючих підходів (індивідуально-психологічного, соціально-психологічного, діяльнісного, вікового та системно-психологічного), принципів психологічної науки (детермінізму, відображення, єдності психіки та діяльності, розвитку, системно-структурного), синтезу наукових уявлень ряду вітчизняних та зарубіжних психологів про особистість та її структуру» [2]. За словами В.В.Рибалки: «Дана концепція виступає теоретичною базою для розробки психодіагностичного (констатуючого), психолого-педагогічного (розвиваючого) та самореалізуючого (самоактуалізуючого) компонентів особистісного підходу у профільній та професійній підготовці…» [2]. Він аргументує це тим, що «…напрацьовані у вітчизняній та зарубіжній психології варіанти таких структур поки що не відповідають вимогам сучасної науки у таких відношеннях, як повнота охоплення усіх властивостей особистості, логічність, системність побудови тощо. У зв’язку з цим гостро відчувається потреба у синтезі існуючих варіантів психологічної структури особистості» [2].

Розглянемо конструктивно-класичний фундаментальний підхід у сучасній науковій психології В.В.Рибалки, яким як синтез існуючих варіантів психологічної структури особистості була запропонована концепція тривимірної, поетапно конкретизованої психологічної структури особистості, в основі якої лежать три взаємопов’язані базові виміри: соціально-психолого-індивідуальний з притаманними йому підструктурами: підструктура здатності до спілкування; підструктура спрямованості і характеру; підструктура самосвідомості; підструктура досвіду особистості; підструктура інтелекту; підструктура психофізіологічних якостей особистості; діяльнісний, що диференціюється на відповідні компоненти діяльності та поведінки; генетичний (віковий), що характеризує рівень розвитку якостей особистості, її задатків і здібностей на певному віковому етапі становлення індивіда як особистості.

В.В.Рибалка зазначає, що здійснюючи аналіз і синтез системної психологічної структури особистості, треба усвідомлювати, на якому рівні узагальнення ведеться побудова цієї структури. Так, якщо говорити про поняття „психологічна структура” як про аспект системної характеристики особистості, тобто складної соціально-психолого-індивідуальної за своєю природою системи, яка відзначається певними властивостями та постійно розвивається і реалізується у формі діяльності та спілкування, то його можна зарахувати до першого, найвищого рівня узагальнення, з якого має починатися процес конкретизації цього поняття.

Другому рівневі конкретизації властивий розгляд трьох вимірів — соціально-психолого-індивідуального, діяльнісного та генетичного — як базових параметрів психологічної структури особистості.

На третьому рівні здійснюється диференційований та інтегративний аналіз і синтез підструктур (спілкування, спрямованості, характеру, самосвідомості, досвіду, інтелекту, психофізіологічних властивостей), компонентів (потребнісно-мотиваційного, інформаційно-пізнавального, цілеутворюючого, операційно-результативного, емоційно-почуттєвого) та рівнів розвитку (задатки, властивості, здібності) в межах основних параметрів.

Четвертий рівень конкретизації аналізу і синтезу психологічної структури особистості становлять психічні властивості, функції і процеси, що можуть бути представлені у вигляді матриці.

На п'ятому умовному рівні конкретизації аналізу і синтезу психологічної структури особистості стає можливою класифікація конкретних властивостей і власне здібностей особистості до певних видів діяльності (наприклад, до науково-технічної, управлінської, економічної, педагогічної, лінгвістичної тощо) або ролей в яких перебуває людина (начальника, підлеглого, чоловіка, жінки та ін.).

В.В.Рибалка зазначає, що перші чотири рівні конкретизації психологічної структури особистості можна розглядати як такі, що характеризують її макроструктуру, а інші рівні (починаючи з п'ятого) — як такі, що належать до її мікроструктури. Перехід від макроструктури до мікроструктури пов'язаний з вимогами, що висуваються до особистості залежно від конкретних видів діяльності та поведінки, ролей, соціального статусу, позиції, рангу, які людина обирає, застосовує й реалізує в конкретних соціальних умовах життя. Реальне запровадження особистісного підходу в навчально-виховний процес в системі неперервної освіти можливе за умов суттєвої, особистісно спрямованої трансформації існуючих форм і методів навчально-виховної роботи педагогів, проведення цілеспрямованої організаційної, науково-методичної роботи педагогічних колективів, працівників психологічної служби та подальшого поглибленого вивчення проблем, що постають на його шляху.

На основі дослідження методологічних питань щодо розробки особистісно-центрованих методів і технологій діяльності психологів-практиків на сучасному етапі нашого суспільства В.В.Рибалка спрямовує свою увагу на те, що «…визнання особистості центральним предметом наукової психології визначає потребу у розробці та використанні особистісно центрованої системи методів. При цьому, враховуючи структуру сучасної психології (теоретична, прикладна, практична її базові галузі) не можна обмежуватись лише дослідницькими методами – як рівноправні до них (але генетично похідні від них виступають методи проектування, формування, розвитку особистості та практичні методи психологічної допомоги особистості в розв’язанні її проблем (методи психодіагностики, психологічної просвіти, психологічної консультації, психогігієни, психологічної корекції, немедичної психотерапії і психореабілітації, психологічного тренінґу тощо».

Як зазначає В.В.Рибалка: „...на базі особистісного підходу можуть бути розроблені також особистісно детерміновані, особистісно розвивальні, особистісно реалізуючі, особистісно креативні, особистісно утверджуючі тощо підходи, які є частковими, похідними від цілісного фундаментального особистісного підходу. Ми маємо в цих двох, особистісно доцентрованій та особистісно відцентрованій тенденціях, вияв спіралеподібного руху в становленні методологічних підходів у психології. До речі, вказані тенденції можуть виявитись і в зворотньому процесі – в оновленні, модернізації усіх тих методологічних підходів, синтез яких утворює сучасний особистісний підхід”. Тобто, розробка і запровадження системно-функціональної структури професійно-творчих здібностей майбутніх практичних психологів – складний процес, який потребує психологічного обґрунтування, на котре має бути зорієнтована спеціальна підготовка практичних психологів у вищих навчальних закладах.

На думку С.К.Шандрука: «Варіантами розробки моделі творчої особистості психолога-практика щодо розвитку професійних творчих здібностей студентів психологічного профілю на основі особистісного підходу є особистісно-креативний, особистісно-розвивальний, особистісно-творчий, особистісно-реалізуючий, особистісно-утверджуючий та особистісно-особистісний підходи. Так, наприклад, теоретико-методологічною основою особистісно-особистісного підходу в розвитку професійних творчих здібностей студентів-психологів є цілісна модель творчої особистості практичного психолога, яка прогностично визначає психологічну структуру його професійно значущих якостей, здібностей до ефективного здійснення психологічної діяльності з гармонізації особистості клієнта, на котрі має бути зорієнтована підготовка студентів-психологів у вищих навчальних закладах. В особистісно-розвиваючому підході на основі теоретичних досліджень можна виділити три основних напрямки дослідження професійного розвитку особистості: змістовний, динамічний та інституційний: змістовний – зміст процесу професійного розвитку: розробка концептуальних і технологічних моделей професійного розвитку особистості; динамічний – все часове поле професійного розвитку особистості з моменту вступу дитини в школу через стадію самостійного та усвідомленого вибору професії до творчої самореалізації особистості; інституційний – інститут професійного розвитку особистості, включаючи тип соціуму, в якому функціонує „ринок професій”, освітні системи та конкретні соціальні групи, в яких реалізується процес професійного розвитку» [3].

Професійний розвиток практичного психолога нероздільний від особистісного – в основі й того та іншого знаходиться принцип саморозвитку, який детермінується у здатність особистості перетворювати власну життєдіяльність в предмет практичного перетворення, що призводить до вищої форми життєдіяльності особистості – творчої самореалізації [9]. Тому, діяльність практичного психолога у сфері консультування учнівської молоді спрямована на актуалізацію життєвих ресурсів особистості, розширення сфери індивідуальних можливостей в подоланні різноманітних криз.

Такі науковці як К.О.Абульханова, О.О.Бодалєв, А.А.Деркач, Н.В.Кузьміна, Н.І.Пов’якель та інші розробляють та успішно застосовують акмеологічний підхід у дослідженні проблем різноманітного характеру – формування професійної діяльності, особистісного розвитку, творчої самореалізації, оптимізації у різноманітних сферах соціальної практики та інших. У центрі акмеологічного дослідження знаходиться цілісний соціальний суб’єкт індивідуального чи групового характеру, який включений у всебічність реальних зв’язків і стосунків. Акмеологічна концепція суб’єкта базується на двох положеннях – розуміння суб’єкта як специфічного способу організації (якісної визначеності людини, як цілісної системи) та розуміння сутності суб’єкта через пов’язаність не тільки гармонією, цілісністю, але й розв’язанням існуючих протиріч [1].

А.А.Деркач та А.К.Маркова зазначають, що акмеологія вивчає технології просування людини на більш високий рівень професіоналізму, зміну стереотипів професійної діяльності у напрямку більш високих її результатів [1]. І.Семенов зосереджує увагу на тому, що акмеологія проводить комплексні дослідження процесів і способів створення різноманітними спеціалістами професійної діяльності, синтезуючи для цього досягнення інших наук про людину, перш за все філософії, соціології, психології, фізіології, генетики і педагогіки. Як зазначає автор, що онтологічну визначеність акмеологія здобуває внаслідок центрованості на виявленні, опису, аналізі феноменології «акме»- форм в життєдіяльності людини, в її становленні як професіонала, психологічно творчому та соціально успішному здійсненні професійної діяльності[1].Аналізуючи працю психолога-практика як цілісного феномену, такі науковці-дослідники як К.О.Абульханова, А.К.Маркова, А.А.Деркач та інші розкривають за наступними блоками: «…професійна діяльність, професійне спілкування, розвиваюча особистість та результати праці. Всі вони об’єднані єдиною соціальною ціллю, яка повинна досягатися при оптимальній активізації ресурсу соціального суб’єкта» [2]. Автори використовують для вивчення діяльності психолога-практика акмеологічний підхід, який дає можливість описати працю спеціаліста, як цілісний феномен, що включає в себе відповідну сукупність компонентів об’єктивного і суб’єктивного характеру [4]. Фундаментальне вивчення структури особистості спеціаліста на основі «запропонованої концепції тривимірної, поетапно конкретизованої психологічної структури особистості та побудови ідеальної моделі (В.В.Рибалка [2]) буде ефективною тому, що такі науковці як К.О.Абульханова, О.О.Бодальов, В.Г.Зазикін та інші, виділяють групу якостей психолога-практика, «…які визначають просування психолога до особистих вершин якраз в цій діяльності, які є для нього основною справою життя. Тут здійснюють вплив такі самостійні акмеологічні інваріанти, як потреба в підтримці стійкості діяльнісної спрямованості, високі компенсаторські можливості та психічна відтворюваність, які забезпечують адаптованість психолога, здатність до багаторівневої рефлексії, уміння здійснювати професійну діяльність в «зоні комфортного психічного стану», достатній рівень мобільної саморегуляції та керування функціональним станом й ін.» [2]. Автори зазначають, що для успішної діяльності практичного психолога не менш суттєвим ясне розуміння того, що його власний психологічний ресурс і можливості безмежні. Його індивідуальні обмеження і протипоказання є тією об’єктивною базою, на якій формується група особистісних труднощів, бар’єрів, блокаторів, які перешкоджають успішній професійній діяльності.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Основні підходи до розуміння готовності у вітчизняній та зарубіжній психології	\|	Особистісно-акмеологічний підхід як психолого-педагогічний принцип у підготовці практичних психологів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.