• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Регулювання ринків виробничих ресурсів, що використовуються в сільськогосподарському виробництві

Основними факторами виробництва у сільському господарстві є матеріально-технічні ресурси, земля і праця. Серйозною перепоною на шляху відновлення та розвитку агропромислового виробництва є зниження рівня технічної оснащеності сільського господарства. Машинно-тракторним парком аграрні підприємства забезпечені лише на 40 – 50 %, понад 92 % з якого відпрацювали свій амортизаційний строк, він дійшов до межі, за якою експлуатація стає неможливою [14]. Потреба в оновленні машинно-тракторного парку та впровадження нових ресурсозберігальних технологій диктує необхідність налагодження ефективно діючого ринку матеріально-технічних ресурсів.

У свою чергу, формування і розвиток ринку матеріально-технічних ресурсів потребує створення цілісної системи комплексного вирішення проблеми виробництва конкурентоспроможних вітчизняних матеріально-технічних засобів, організації їх реалізації, техсервісного обслуговування та надання інженерно-виробничих послуг аграрним товаровиробникам. Цей процес потребує скоординованих дій не тільки машинобудівних, хімічних і нафтохімічних підприємств, обслуговуючих організацій, а й державних органів управлінської сфери. Йдеться, у першу чергу, про забезпечення часткового відшкодування сільськогосподарським товаровиробникам вартості придбаної ними техніки, насамперед тракторів і зернозбиральних комбайнів, про здійснення компенсації господарським структурам відсотків за користування кредитами комерційних банків, використаних на придбання технічних засобів.

Важливою формою державної підтримки ринку матеріально-ресурсних засобів є розширення фінансового лізингу сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва, залучення до лізингових операцій банківські структури. Досвід зарубіжних країн переконливо свідчить про суттєву роль лізингу у розвитку агарного бізнесу. Так, у США, ряді країн ЄС лізинговий бізнес поширений серед збутових служб машинобудівних підприємств. У Франції лізингові операції здійснюють 120 компаній, Німеччині – 96, Великобританії – 68. В Україні фінансовий лізинг техніки започаткований у 1997 р. зі схваленням Закону України «Про лізинг» і створенням Державного лізингового фонду. З 1 квітня 2001 р. на базі державного лізингового підприємства «Украгролізинг», яке було правонаступником Державного лізингового фонду, створено Національну акціонерну кампанію «Украгролізинг». Загальна сума видатків за період з 1 січня 1998 р. до 1 липня 2005 р. становила 1 131,2 млн грн. За рахунок цих коштів закуплено 16,8 тис. од. техніки на 1 100 млн грн [16]. Передбачається, що зі стабілізацією аграрного виробництва, розвитком ринкових відносин за рахунок лізингу придбання техніки сільськогосподарськими товаровиробниками становитиме близько 50 %.

Одним з пріоритетних напрямів забезпечення сільгосптоваровиробників технікою є розвиток вітчизняного машинобудування. У Законі України «Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу» наголошується, що кошти державного бюджету, які виділяються у 2003 – 2010 рр. на заходи, пов’язані із закупівлею техніки і обладнання для агропромислового комплексу на умовах фінансового лізингу та кредиту, надані сільськогосподарським товаровиробникам за умови часткової компенсації, спрямовуються виключно на закупівлю вітчизняної техніки.

У сучасних умовах дефіциту технічних засобів у сільськогосподарських товаровиробників та низької їх платоспроможності доцільно розвивати вторинний ринок техніки. Ринок уживаних сільськогосподарських машин поширений у більшості країн. Так, у фермерів США, Великобританії, Німеччини, Франції на кожний куплений новий трактор припадає три-чотири, які придбані ними на вторинному ринку. В Україні цей ринок техніки набуває розвитку. За період з 1994 по 2004 рр. сільськогосподарські товаровиробники придбали на вторинному ринку 162 тис. тракторів, 9,3 тис. зернозбиральних комбайнів, 66 тис. плугів, 20 тис. сівалок, 59 тис. культиваторів. Хоча вторинний ринок техніки не може бути провідною формою здійснення державної технічної політики на селі, розвивати його потрібно, зокрема потребує негайної розробки нормативно-правове забезпечення його функціонування [15].

У розвитку ринку матеріально-ресурсних засобів сільгоспвиробництва значне місце посідає створення та функціонування ринку засобів хімізації його галузей. Серед них особливого значення набуває внутрішньодержавний ринок мінеральних добрив. До проголошення незалежності України матеріально-технічні ресурси, в тому числі і мінеральні добрива, централізовано розподілялися в плановому порядку через державний орган управління – об’єднання «Украгрохім» – з подальшим визначенням обсягів для сільськогосподарських підприємств. Нині ринок мінеральних добрив та інших хімічних засобів фактично тільки почав створюватися. До останнього часу сільськогосподарські підприємства одержували мінеральні добрива переважно від державних постачальницьких структур. За цей період обсяг надходжень скоротився у 9 разів переважно через низьку платоспроможність покупців [15].

На початок 2006 р. у сільгосппідприємствах було в наявності (з урахуванням залишків на 1 липня 2005 р.) 166 тис. т мінеральних добрив (у поживній речовині), або 57 % до заявлених обсягів на період проведення осінньо-польових робіт. Науково обґрунтована потреба вітчизняного АПК у мінеральних добривах оцінюється спеціалістами в 4,4 млн т щороку, у тому числі в азотних – 2,2 млн т, фосфорних – 1,2 млн т, калійних – 1 млн т. Виробничі потужності українських підприємств розраховані на випуск близько 5,5 млн т міндобрив щороку, з них 4 млн т – азотних добрив, 1,3 млн т – фосфорних та 200 тис. т – калійних добрив. Упродовж останніх років сільськогосподарські підприємства та домашні господарства закуповують і використовують приблизно 10 % міндобрив від потреби (500 – 600 тис. т) [19].

Намагання держави підтримати розвиток аграрного сектора економіки в цьому напрямі реалізуються через бюджетну цільову підтримку, яка поки що залишається недостатньою. Між сільськогосподарськими виробниками та промисловими підприємствами – хімічними заводами – укладаються угоди про встановлення визначених цін. Згідно з такою угодою на період з 31 листопада 2003 р. до 1 березня 2004 р. та з 1 червня по 1 листопада 2004 р. було встановлено фіксовані ціни на мінеральні добрива.

Ринок пально-мастильних матеріалів в аграрній сфері України тільки формується. Існуюча в Радянському Союзі державна система постачання пально-мастильних матеріалів, що ґрунтувалася на централізовано-розподільчих засадах, у нинішніх умовах переходу до ринкової економіки не змогла адаптуватись до нових умов. Разом з тим практика діяльності вільного підприємництва щодо забезпечення сільськогосподарських товаровиробників нафтопродуктами призвела до появи надмірної кількості постачальницьких структур, нескоординована діяльність яких з державними постачальницькими організаціями стала причиною перебоїв з постачанням нафтопродуктів та значного подорожчання дизельного пального у напружені періоди сільськогосподарських робіт. Назріла потреба у створенні нової системи ринкового забезпечення сільського господарства пально-мастильними матеріалами.

Для цього було прийнято ряд урядових постанов, а також Верховною Радою України схвалено Постанову «Про тимчасове оподаткування операцій виготовлення та продажу нафти сирої та деяких пально-мастильних матеріалів» у березні 2000 р. У результаті пільгового оподаткування підприємств – виробників пально-мастильних матеріалів певною мірою було досягнуто стабілізації цін на дизельне пальне. Запропонованою новою схемою постачання агропромисловому виробництву пально-мастильних матеріалів передбачалося, що визначення операторів і агентів з постачання нафтопродуктів повинно здійснюватися на конкурентних засадах з урахуванням пропозицій обласних державних адміністрацій. Контроль за здійсненням постачання пально-мастильних матеріалів сільгосптоваровиробникам покладено на Міністерство аграрної політики.

Для надання допомоги сільгосптоваровиробникам у забезпеченні нафтопродуктами протягом останніх років укладалися угоди з нафтопереробними компаніями. Згідно з ними, зокрема, у 2004 р. сільгосптоваровироб­никам поставлено 222,1 тис. т пільгового дизпального. У 2005 р. до весняно-польових робіт за станом на середи­ну травня 2005 р. відвантажено понад 216,8 тис. т дизпа­льного (за ціною 2 400 грн/т).

Отже, державне регулювання і сприяння розвитку ринків матеріально-технічних ресурсів для сільського господарства полягає у такому:

· моніторинг і маркетинг ринку матеріально-технічних та енергетичних ресурсів і послуг;

· розробка та реалізація заходів з регулювання ринків захисту виробників сільськогосподарської продукції від недобросовісної конкуренції та зловживань.

Першочерговими заходами з регулювання ринків є:

Ø організаційні:

· сприяння створенню і функціонуванню ефективної дилерської системи реалізації і обслуговування сільськогосподарської техніки, обладнання, запчастин;

· удосконалення форм і методів взаємодії структур ринку;

· сприяння розвитку експорту сільськогосподарської техніки та обладнання;

· сприяння розвитку фірмового технічного обслуговування;

· моніторинг стану енергетичного забезпечення аграрного сектора;

· посилення відповідальності виробників і продавців ресурсів за їх якість;

· забезпечення контролю якості матеріально-технічних і енергетичних ресурсів, що реалізуються підприємствами АПК;

Ø нормативно-правові заходи:

· розробка нормативно-правових засад створення та функціонування вторинного ринку сільгосптехніки;

· розробка та реалізація нормативно-правових актів з регулювання ринку енергоресурсів;

· удосконалення і реалізація нормативно-правових актів з регулювання імпорту сільськогосподарської техніки і обладнання;

Ø фінансово-економічні заходи:

· розширення фінансового лізингу сільгосптехніки і обладнання для АПК із залученням до лізингової діяльності виробників техніки та різних фінансових інститутів;

· створення сприятливих умов доступу до енергоресурсів;

· забезпечення виконання Закону України «Про захист прав покупців сільськогосподарських машин»;

· фінансове забезпечення функціонування лабораторій контролю якості пально-мастильних матеріалів [20].

Ринок матеріально-технічних ресурсів в Україні є найрозвинутішим з усіх ринків факторів сільськогосподарського виробництва. Питання запровадження ринку землі залишається дискусійним. Земельні ресурси через свою специфічність перебувають під особливим контролем і наглядом у будь-якій державі. Наприклад, у Німеччині дозвіл на відчуження земельної ділянки видає місцевий орган державної влади, яким є сільськогосподарський орган чи адміністративні органи районів. Можлива і відмова у відчуженні, наприклад, якщо купівля-продаж ділянки призводить до «нездорового розподілу землі» (покупцем земельної ділянки є особа, що не займається сільським господарством) або якщо відчуження призведе до «безгосподарського зменшення» (площа сімейного селянського господарства стає меншою 1 га). Іншим випадком відмови може стати «груба диспропорція» з вартістю ділянки ( різниця між фактичною і ринковою ціною становить більше 50 %). У Франції земельна політика спрямована на вдосконалення аграрної структури, перерозподіл землі та регулювання ринку сільськогосподарських земель.

В Україні поки що не створені умови для вільного обороту сільськогосподарських земель. У червні 2004 р. Верховна Рада України прийняла за основу (в першому читанні) Закон України «Про ринок земель». Законопроект визначає правові засади ринкового обороту земельних ділянок з урахуванням попиту і пропозиції на земельні ділянки. Згідно із чинним законодавством громадяни України поки що можуть вільно здійснювати земельні операції лише із земельними ділянками, які вони одержали у приватну власність для ведення особистого селянського господарства, присадибними ділянками – для ведення садівництва, дачного і гаражного будівництва. На відчуження інших земель сільськогосподарського призначення у нашій державі відповідно до Закону України «Про внесення змін до Земельного Кодексу України щодо заборони продажу земель сільськогосподарського призначення до прийняття відповідних законодавчих актів»» від 19 грудня 2006 р. подовжено мораторій до 1 січня 2008 р.[76].

В умовах формування земельного ринку державі належить вирішальна роль, зокрема, право на обмеження обороту земельних ділянок у ринковій сфері, здійснення контролю за ціноутворенням. Аналіз стану формування ринку земель сільськогосподарського призначення в Україні свідчить, що за умов існуючого диспаритету цін на промислову і сільськогосподарську продукцію, збитковості виробництва останньої і відсутності законодавчих актів щодо регулювання ринку цих земель можливі спроби розвитку спекулятивно-тіньового ринку. Це може призвести до обезземелення значної частини селян. Тому потрібне ефективне державне регулювання економічного обороту землі, особливо на початковому етапі його функціонування, спрямоване на забезпечення:

Ø формування ринкової інфраструктури, яка опосередковує оборот земельних ділянок;

Ø оподаткування доходів, одержаних від трансакцій на ринку земель;

Ø установлення заборони на відчуження земельних ділянок та обмежень щодо набуття їх у власність;

Ø надання пріоритетних прав на придбання земельних ділянок; гарантування та захисту прав суб’єктів ринку земель.

На купівлю-продаж сільськогосподарських земель необхідно законодавчо ввести ряд жорстких обмежень, наприклад щодо мораторію на п’ять-сім років купленої земельної ділянки або справляння митних платежів з продажу її в підвищеному розмірі, а, можливо, на початку запровадити дозвільний порядок відчуження земельних ділянок, який застосовують у багатьох цивілізованих країнах світу. Сьогодні актуальним є широке розповсюдження оренди земельних ділянок, що створює умови для руху землі до ефективнішого власника.

Запровадження ринкового обороту сільськогосподарських земель через купівлю-продаж потребує ґрунтовного дослідження і застосування ефективних регуляторних механізмів. Із цією метою необхідно невідкладно прийняти Закон «Про ринок земель» із наперед визначеним терміном введення його в дію, приміром за один-два роки. Протягом цього періоду повинні бути підготовлені всі нормативно-правові акти для реалізації закону, що дозволить уникнути прорахунків у формуванні і функціонуванні ринку землі [21].

Становлення і розвиток ринку земель та іншої нерухомості пов'язані, насамперед з його інфраструктурою, що відповідає вимогам структурних та інституціональних перетворень в еко­номіці країни, і повинні забезпечити реалізацію ряду взаємоза­лежних державних заходів, спрямованих на подолання проб­лем функціонування ринку нерухомості.

Основні напрями державної політики щодо розвитку ін­фраструктури ринку земель охоплюють, по-перше, розвиток ринкового обороту земельних ділянок, у тому числі в комплексі з пов’язаною з ними нерухомістю; по-друге, інформаційне забезпечення земельного ринку.

Державна політика щодо розвитку обороту земель та іншої нерухомості спрямована на:

· установлення категорій земель, які можуть бути привати­зовані, з одночасним визначенням таких, що обмежені в обо­роті і виключені з обороту;

· стимулювання викупу земельних ділянок, зайнятих при­ватизованими підприємствами, для включення їхньої вартості у статутний капітал цих підприємств і забезпечення реалізації принципу «підприємство — майновий комплекс»;

· підвищення ефективності управління земельними ділян­ками, що перебувають у державній і комунальній власності, шляхом їх розмежування для безпосереднього використання з метою забезпечення державних функцій і з комерційною метою;

· перехід в основному на аукціонний та конкурсний прин­ципи надання (продажу) вільних земельних ділянок, що перебувають у державній і комунальній власності;

· розвиток іпотечного кредитування громадян та інших учасників ринку, які інвестують свої засоби в придбання або відтворення нерухомості, підвищення родючості ґрунтів, за­безпечення державного контролю за ринком земельних за­ставних;

· розширення можливостей оренди землі, що перебувають в державній і комунальній власності;

· забезпечення взаємодії ринку земель та ринку цінних па­перів;

· удосконалення процедур надання землі під житлове й промислове будівництво;

· законодавче встановлення принципу дозволеного вико­ристання земель у містах та інших населених пунктах, а також процедур правового зонування їхніх територій.

Інфраструктура ринку земель та іншої нерухомості передбачає:

· розробку механізму формування земельних ділянок та ін­ших об’єктів нерухомого майна, а також розвиток ринку землевпорядних послуг;

· створення системи ведення державного земельного ка­дастру і на його основі – державного кадастру нерухомості;

· проведення нормативної грошової оцінки землі та іншого нерухомого майна з метою оподаткування;

· запровадження системи ведення державної реєстрації прав на землю та інше нерухоме майно;

· створення системи добровільного страхування різнома­нітних ризиків учасників ринку земель та іншої нерухомості;

· уведення адміністративної й кримінальної відповідальнос­ті за правопорушення на земельному ринку та вдосконалення цивільно-правових засобів захисту прав й інтересів учасників ринку.

Інформаційне забезпечення ринку земель та іншої не­рухомості передбачає:

· формування баз даних державної системи реєстрації прав на землю та інше нерухоме майно, а також державного кадастру нерухомості, що об'єднує дані про зем­лю та інше нерухоме майно;

· запровадження й обов'язкове використання державними органами і всіма учасниками ринку земель та іншої нерухо­мості єдиних загальноукраїнських стандартів і параметрів програмно-технічних комплексів, форматів обміну даними, класифікаторів, технологічних процедур;

· розширення доступу громадян України та юридичних осіб до інформації про об'єкти нерухомості й про права на них;

· створення інформаційної бази про земельні ділянки та іншу нерухомість з використанням сучасних технологій, а також організація захисту інформації і баз даних.

Читайте також:

1. Авоматизація водорозподілу регулювання за нижнім б'єфом з обмеженням рівнів верхнього б'єфі
2. Автоматизація виробничих процесів
3. Автоматизація водорозподілу з комбінованим регулюванням
4. Автоматизація водорозподілу регулювання зі сталими перепадами
5. Автоматизація водорозподілу регулюванням з перетікаючими об’ємами
6. Автоматизація водорозподілу регулюванням за верхнім б'єфом
7. Автоматизація водорозподілу регулюванням за нижнім б'єфом
8. Автоматичне регулювання витрати помпових станцій
9. Автоматичне регулювання.
10. Автомати­зовані інформаційні систе­ми для техніч­ного аналізу товар­них, фондових та валют­них ринків.
11. Адміністративні (прямі) методи регулювання.
12. Адміністративно-правове регулювання державної реєстрації актів цивільного стану, державної виконавчої служби, нотаріату та адвокатури.

Переглядів: 996