• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Нормативно-правові та інші заходи протидії радикальному популізму як забезпеченню національної безпеки

Безумовно, захист національної безпеки є не тільки державною, а й суспільно-політичною справою. Тому правове регулювання забезпечення національної безпеки не дозволить досягти бажаних результатів без виваженої державної політики, спрямованої на захист основ демократії і, відповідно, національної безпеки.

Відомо також, що правники схильні переоцінювати значення нормативно-правового регулювання. Однак, захищаючи національну безпеку та демократію, не слід забувати і про закон. Закон, як правовий символ влади, здатен мобілізувати і владу, і націю. Тому в центр уваги Г.В. Новицький пропонує поставити арсенал правових засобів захисту національної безпеки, які мають умовну назву “обороноздатна демократія”, що розглядатиметься як реалізація принципу демократизму в організації та функціонуванні системи забезпечення національної безпеки.

Термін “обороноздатна демократія” (wehrhafie Demo-kraiie) вперше з’явився в нарисі Карла Лєвенштайна, опублікованому в 1937 році . Ідеї цього правника було реалізовано в конституції Німеччини після Другої світової війни, яка була написана саме в дусі обороноздатної демократії.

В наші дні в Німеччині під поняттям “обороноздатна демократія”, як правило, розуміють боротьбу з радикальними рухами та політичними партіями. Низка положень основного закону цієї держави спрямована на попередження “зловживань демократією”.

Ці основоположні конституційні норми торкаються передусім тих інститутів, які тісно пов’язані з політичною діяльністю і в першу чергу – з політичними партіями.

Лєвенштайн також попереджав про більш широкий спектр можливих загроз основам національної безпеки. На його думку, життєздатність авторитарних режимів зумовлена не насиллям, а надмірним (радикальним) популізмом. Саме цей надмірний популізм поступово й непомітно підміняє принцип верховенства права. Єдина й істинна мета такої політики і політичних рухів - це захоплення й утримання влади будь-якою ціною. В цьому питанні можна досягти успіху, діючи лише в межах демократичної інституціональної інфраструктури. Лєвенштайн недвозначно підкреслює абсолютну адаптацію до демократії політики апелювання до почуттів (politics of emotions).

Роздуми Лєвенштайна й аналіз сучасних політичних реалій дозволяють зробити висновок, що політика апелювання до почуттів населення може виявитися найбільш дієвим засобом отримання влади в демократичній державі. Тому система забезпечення національної безпеки повинна бути здатною протистояти згаданій політиці й не тільки тоді, коли радикальні сили вже досягли певних успіхів і почали використовувати демократичний устрій у власних інтересах. Система забезпечення національної безпеки повинна в принципі бути здатною стримувати політику апелювання до почуттів, а простіше – радикальний популізм, який використовує демократичні свободи.

Варто додати, що реалізація принципу демократизму через застосування методів обороноздатної демократії прийнятна лише тоді, коли в системі забезпечення національної безпеки концептуально й інституціонально виключено можливість зловживання обмеженнями прав і свобод.

Є й інша проблема: якщо система забезпечення національної безпеки шляхом застосування обороноздатної демократії реально протистоїть зловживанням можливостями демократії, то неминуче виникає сумнів – чи відповідає демократія її власним критеріям, зокрема тому, що політичні рішення повинні бути результатом вільної політичної конкуренції?

На думку вчених, згадані сумніви щодо внутрішніх протиріч обороноздатної демократії можуть бути результатом неповного вивчення цієї проблеми. Ще Джон Локк у “Листах про віротерпимість” відзначав, що терпимість держави до релігій не поширюється на ті з них, які в ім’я віри вимагають влади, тобто привілеїв, або на тих, які не бажають виявляти терпимість до інших. Ті, хто своїм атеїзмом підривають і руйнують будь-яку релігію, не можуть мати релігійного приводу для претендування на привілеї.

Тому якщо оголосити нічим не обмежену свободу створення партій, пропаганди ідей, організації мітингів, формування та розпорядження партійними коштами, то буде втрачено контроль над політикою апелювання до почуттів населення і демократія втратить привабливість навіть у своїх найбільших прихильників.

Наголосимо ще раз, що обороноздатна демократія може бути внутрішньо узгодженим та ефективним засобом реалізації принципу демократизму в організації та діяльності системи забезпечення національної безпеки лише в дійсно демократичних країнах. В інших випадках пошук внутрішніх протиріч у застосуванні обороноздатної демократії є просто некоректним.

Так, в епоху активізації поширення комуністичних ідей, відразу після Другої світової війни, отримала популярність стратегія заборони політичних партій, яким наклеювались ярлики “антидемократичних” або “контрреволюційних”. Авторитарні однопартійні системи в країнах Азії de facto застосовують аналогічні методи й сьогодні, оголошуючи поза законом “зрадницькі” та “прокомуністичні” партії до тих пір, поки єдиною політичною організацією не залишається партія влади.

Крім того, необхідно пам’ятати, що реалізація принципу демократизму системою забезпечення національної безпеки через застосування обороноздатної демократії можлива тільки тоді, коли методи, які застосовуються, відповідають Конституції та законодавству держави. Між тим і система забезпечення національної безпеки заздалегідь приречена на існування в її межах таких негараздів, як корупція й інші антисоціальні явища. За своєю сутністю вона практично не може бути застрахованою від проникнення до неї сил, які намагаються узурпувати владу шляхом впливу на масову свідомість населення. Однак окремі елементи системи забезпечення національної безпеки можуть апелювати лише до таких почуттів населення, як, наприклад, конституційний патріотизм, а ці почуття, на жаль, мають значно менший “мобілізуючий ефект”, ніж звичайний політичний популізм.

Тому для пом’якшення негативних наслідків на такого штибу політику необхідно ввести обмеження. Інакше кажучи, система забезпечення національної безпеки повинна мати певний арсенал заходів, спрямованих на обмеження політики радикального популізму. Основне ж завдання юридичної науки полягає в тому, щоб визначити методи превентивного правового регулювання.

При детальному аналізі природи свобод можна знайти обґрунтування правових дій, спрямованих на обмеження політики радикального популізму. Остання, як правило, ґрунтується на неправді, поширенні недостовірної, неповної, однобічної інформації. Вона не може існувати інакше, як лише за допомогою неправди. Не випадково відповідно до ст. 7 Закону “Про основи національної безпеки України” намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації, визнаються загрозою національній безпеці України в інформаційній сфері.

Разом з тим існує два так званих ліберальних аргументи на користь відмови від застосування правових дій проти використання неправди в політичній діяльності.

Відповідно до епістемологічного доводу Дж. Ст. Мілля, ніхто не володіє монополією на “знання істини”, оскільки ніхто не знає, що таке істина. Можливо лише наблизитись до істини, якщо допустити необмежену дискусію. Понад те, ті, хто вважає себе єдиним власником істини, зазвичай використовують це для обмеження прав інших.

З прагматичної точки зору ірраціональні або засновані на емоціях погляди не піддаються впливу будь-яких доводів: правосуддя завжди можна звинуватити в несправедливості, а сам факт переслідування за оголошені поза законом погляди робить ці погляди ще більш привабливими.

Між тим, на думку вчених, існує категорія висловлювань, правдивість яких може бути встановлена на підставі формальної логіки або звичайних практичних міркувань нейтральним судом, який не повинен бути органом цензури. Певну паралель з цією точкою зору можна провести, вивчивши історію криміналізації в Німеччині невизнання Голокосту (факту масового знищення євреїв нацистами). До введення кримінальної відповідальності за невизнання Голокосту особу, яка заперечувала Голокост, змушували доводити це в суді. Однак з часом стало зрозуміло, що зазначені судові процеси почали перетворюватись на трибуну для пропаганди ревізіоністських поглядів.

Тому законодавець Німеччини був змушений ввести заборону на поширення таких поглядів. В Україні ж законодавчій ініціативі Президента щодо криміналізації невизнання факту Голодомору та Голокосту не передувало жодного судового процесу, де б ті, хто заперечують ці факти, намагалися довести свою правоту.

На думку вчених, в Україні існує потреба суттєвої активізації системи забезпечення національної безпеки в напрямку посилення контролю за окремими проявами радикального популізму та адекватного реагування на певні висловлювання деяких політиків. Дійсно, деякі висловлювання можуть виявитись дискусійними й дискусія може перенестися до судової зали. Однак за інші потрібно нести відповідальність, причому не тільки в межах цивільного судочинства.

Незважаючи на те, що не йдеться про випадки публічного вираження думок, які по своїй суті є кримінально караними, а також те, що запропоновані підходи до оцінки пропагандистської діяльності політичних партій певною мірою обмежують свободу слова, все ж указані підходи, на переконання вчених, є необхідними для врахування в діяльності системи забезпечення національної безпеки.

Дестабілізуючий вплив, а також мобілізуючий ефект суспільних закликів (абсурдних, але досить жагучих), як свідчить історія, є передумовами узурпації державної влади, вони здатні створити загрози національній безпеці, існуванню демократії, або, щонайменше, громадському порядку.

У свою чергу, виокремлення заборонених тем для використання у пропагандистській діяльності передбачає застосування відповідних, передбачених законом, обмежень. Разом з тим запропоноване передбачає, що вищезгадані дії, при відсутності надзвичайних загроз демократичному порядку, не повинні визнаватися злочинними. З позицій оприлюднення партійної ідеології, суть запропонованого полягає у встановленні обмежень на діяльність партій, заборону на пропаганду окремих ідей, а при необхідності і їхній розпуск.

Між тим, обмеження прав, пов’язане з розпуском партії, відрізняється від інших можливих санкцій, оскільки при цьому не виключається можливість створення інших партій (наприклад, з іншими лідерами чи назвою). Тому ті особи, які були членами розпущеної партії, не позбавляються своїх прав щодо створення нових партій. Однак повторна реєстрація партії певною мірою послаблює позитивний ефект ужитих заходів.

Більш дієве обмеження, на думку автора, полягає в забороні лідеру оголошеної поза законом партії протягом певного періоду створювати нову партію. Інакше кажучи, в реєстрації нової партії доцільно відмовляти, якщо голова або засновники забороненої партії є лідерами нової партії. Звичайно ж, таке обмеження права на об’єднання доцільно застосовувати при певних обставинах, які свідчать про наявність загроз національній безпеці та демократії.

Зазначене може стати досить ефективним засобом профілактики (попередження) фальсифікації фактів і розповсюдження відвертої неправди як знарядь політики апелювання до почуттів людей або політики радикального популізму. Але для реалізації цього система забезпечення національної безпеки повинна мати належний апарат і спиратись на громадян, які вважали б себе постраждалими. При цьому нація, яка дійсно турбується про національну безпеку, з метою забезпечення незалежності системи забезпечення національної безпеки повинна бути готовою виділити їй необхідні фінансово-матеріальні ресурси.

З наведеного вище зрозуміло, що реалізація принципу демократизму в організації та діяльності системи забезпечення національної безпеки в сучасних умовах передбачає передусім застосування заходів обороноздатної демократії, до яких належать і обмеження права на створення та діяльність політичних партій та свободу слова.

Автор пропонує, враховуючи практику інших країн, розглянути деякі підходи до розпуску політичних партій, які в цілому розкривають умови застосування згаданих заходів. Так, конституційні й інституційні методи німецької “обороноздатної демократії” пов’язані з діяльністю саме політичних партій. Відповідно до основного закону Німеччини федеральний конституційний суд наділений правом заборони антидемократичної (антиконституційної) партії.

Для оголошення партії антиконституційною не вимагається, щоб її діяльність була пов’язана зі вчиненням злочинів проти основ конституційного ладу. Достатньо, щоб діяльність партії або її прихильників відповідно до абзацу 2 статті 21 основного закону завдавала збитків основам вільного демократичного устрою .

Абзац 2 статті 9 основного закону Німеччини передбачає заборону діяльності не тільки тих громадських об’єднань, чиї цілі й діяльність суперечать кримінальному законодавству, а й організацій, чиї цілі й діяльність спрямовані проти конституційного устрою або проти ідеї взаємного порозуміння між народами.

Вказані положення німецької конституції були запозичені конституцією Польщі, де в статті 13, крім зазначеного, заборонено діяльність тоталітарних партій (нацистських і комуністичних), партій, програми чи діяльність яких розпалюють расову чи міжнаціональну ненависть. Також підлягають забороні партії, які приховують організаційну структуру або списки своїх членів .

Європейським судом з прав людини при розгляді справи Партія “Рефах” проти Туреччини від 31 липня 2001 року, схоже, відпрацьовано власну концепцію обороноздатної демократії.

Зазначена справа стосувалася турецької партії “Рефах” (Благоденство), яка прийшла до влади в Туреччині в 1996 році в результаті формування коаліційного уряду. В 1998 році після шестимісячного судового розгляду конституційний суд Туреччини визнав цю партію неконституційною та прийняв постанову про її розпуск.

Вказане рішення ґрунтувалося на тому, що діяльність партії порушувала принципи світської держави – основної цінності, проголошеної конституцією цієї країни. На прийняте рішення про розпуск партії серед інших факторів вплинув також і оголошений лідерами партії намір замінити існуючу в Туреччині систему світського права ісламським правом. Ці наміри відповідають принципам ісламу, закріпленим у “Мединській угоді”. Відповідно до зазначених принципів послідовники повинні підкорятися не положенням законодавства, а релігійним нормам. До того ж представники “Рефах” в уряді жодним чином не відмежовувалися від сумнівних висловлювань щодо джихаду та інших подібних дій.

Європейський суд з прав людини погодився з доводами турецького уряду про необхідність врахування історичних факторів та інтересів населення, яке, здебільшого представлене мусульманами. Разом з тим модель правового плюралізму на якій наполягала згадана партія, на думку Європейського суду з прав людини, порушує Конвенцію про захист прав людини і основних свобод, оскільки ця модель звільняє громадян від обов’язку виконувати закони держави і примушує їх підкорятися релігійним догмам.

Європейський суд з прав людини виніс однозначне рішення про те, що політична партія може проводити кампанію на користь зміни правової чи конституційної системи, але вона повинна дотримуватися двох умов: по-перше, засоби, які використовуються, повинні бути законними й демократичними і, по-друге, сама запропонована зміна повинна відповідати основним демократичним принципам. Тому, на думку автора, не тільки засоби, а й цілі, яких прагне досягти політична партія, можуть бути обмежені системою забезпечення національної безпеки.

Підтримуючи конституційну допустимість розпуску партії чи громадського об’єднання або обмежень на їх створення, автор наголошує, що рішення по справі партія “Рефах” проти Туреччини, з урахуванням усіх недоліків (необхідна для прийняття рішення більшість голосів була отримана лише завдяки турецькому судді), постійно нагадує про необхідність суворого дотримання процесуальних гарантій застосування цих заходів. Інакше, хоча й прийнятні самі по собі, вони можуть стати джерелом зловживань. Додамо, що, Велика Палата Європейського суду з прав людини одноголосно схвалила згадане рішення.

Далі наведемо положення деяких правових норм, які регулюють подібні суспільні відносини в Україні. Стаття 36 Конституції передбачає, що громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Аналіз статті 11 (реєстрація політичних партій) Закону України “Про політичні партії в Україні” свідчить, що за умови подання необхідних документів певна сукупність осіб має бути зареєстрована як політична партія. Тобто якщо засновники партії дотримались формальних вимог Закону, то відмова в реєстрації партії не допускається. При цьому декларації та вчинки партійних лідерів, а також їх попередня політична діяльність перевірці не підлягають.

Статтею 37 Конституції України щодо створення та діяльності політичних партій та громадських організацій в Україні введено певні обмеження. Так, утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення, забороняються. Такі обмеження щодо утворення і діяльності політичних партій передбачені статтею 5 Закону “Про політичні партії в Україні”. Відзначимо також, що діяльність політичної партії відповідно до ч. 2 ст. 5 вказаного Закону може бути заборонена лише за рішенням суду.

Обмеження на створення і діяльність об’єднань громадян передбачена також статтею 4 Закону України “Про об’єднання громадян”. Не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об’єднань громадян забороняється у судовому порядку, коли їх метою є: зміна шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності держави; підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав; пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму; розпалювання національної та релігійної ворожнечі; створення незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини.

Законом “Про політичні партії в Україні” передбачено, що в першій інстанції справу про заборону політичної партії за поданням Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора України розглядає Верховний Суд України. Заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення її діяльності, розпуск керівних органів, обласних, міських, районних і первинних організацій та інших структурних утворень, передбачених статутом партії, припинення членства в політичній партії.

Відразу відзначимо, що Верховний Суд України не має практики розгляду таких справ. Звідси запитання, яке стосується останніх 5-ти років історії України: чи не містила діяльність окремих політичних сил ознак дій, спрямованих на порушення територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, тобто підстав для відповідного подання Міністерства юстиції чи Генерального прокурора до Верховного Суду України? Відповідь тут може бути тільки позитивною.

Так чому ж система забезпечення національної безпеки України, яка згідно з чинним законодавством, при умові порушення політичними партіями закону, може втрутитись у їхню діяльність, не відреагувала належним чином? І питання не в тому, яким би було рішення суду. Це один із небагатьох випадків, де процес є важливішим, ніж його результат, оскільки ця проблема стосується не відповідальності політичних партій чи їхніх лідерів, а контролю системи забезпечення національної безпеки над політичною ситуацією в державі.

Автор вбачає такі основні причини відсторонення системи забезпечення національної безпеки від контролю за політичними партіями в Україні, вірніше від контролю за їх впливом на стан національної безпеки.

Перша з них - це відсутність ініціативи з боку як владних політичних сил, так і опозиційних. Адже якщо в Україні виникнуть прецеденти застосування методів обороноздатної демократії, то це значно обмежить політичні сили у виборі засобів і методів їх діяльності. Однак на сьогодні ні влада, ні опозиція не мають ні досвіду, ні елементарних знань і вмінь щодо ведення цивілізованої політичної боротьби в межах демократичної правової системи. Іншими словами, жодна з політичних сил в Україні нині не зацікавлена у встановленні й дотриманні чітких правил ведення політичної боротьби. Для них застосування політики радикального популізму є набагато простішим і зрозумілішим засобом досягнення поставленої мети.

Однак чому не виявляє ініціативи система забезпечення національної безпеки? Адже загрози національній безпеці від політики радикального популізму є очевидними. Відповідь на це запитання, на думку автора, криється у відсутності лояльного ставлення державних службовців до Конституції України та надмірній політизації самої системи забезпечення національної безпеки, оскільки якою б незалежною та дієвою не була система забезпечення національної безпеки, вона не забезпечить захисту демократії та національної безпеки, якщо система буде позбавлена конституційного духу, тобто якщо ті, хто захищає національну безпеку, не будуть рішучими й активними прихильниками Конституції.

Відзначимо, що частина 3 статті 37 Конституції України не допускає створення й діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях. Цілком виправданою є практика заборони участі у політичних партіях суддям, працівникам органів прокуратури, внутрішніх справ, державної податкової служби, співробітникам СБ України, військовослужбовцям . Цей перелік, на думку автора, повинен бути розширеним за рахунок інших категорій державних службовців, які, щонайменше, мають безпосереднє відношення до забезпечення національної безпеки. Наприклад - посадові особи апарату Ради національної безпеки і оборони України.
Зазначене підтверджується нормотворчою практикою європейських країн. Так, відповідно до існуючих у Німеччині поглядів на обороноздатну демократію державні службовці, враховуючи вчителів, зобов’язані при певних обставинах наочно демонструвати свою відданість конституції. Зазначена благонадійність допускає навіть обмеження свободи висловлювання власної точки зору. Німецьке, безперечно, демократичне суспільство виправдовує таку ситуацію потребами захисту держави від антидемократичних сил. Так, поразка Веймарської республіки в сучасній Німеччині, як правило, пояснюється ворожим ставленням до неї її власного державного апарату.

Європейський суд з прав людини визнав законними подібні обмеження прав, відзначивши при цьому, що, враховуючи обставини, які загрожують демократії, держава вправі накладати на своїх службовців особливі зобов’язання, які можуть обмежити їхні основні права.

Вимога лояльності щодо поведінки державних службовців зумовлена особливостями застосування обороноздатної демократії, відіграла важливу роль і в посткомуністичній Чехії, де, як і в Німеччині, колишнім партійним та урядовим функціонерам заборонено займати певні посади, пов’язані зі здійсненням державної влади. Конституційний суд Чехії своєю постановою про конституційність закону про так звану люстрацію обґрунтував правомірність обмеження політичних прав посиланням на вимоги обороноздатної демократії, відповідно до яких після падіння комуністичного режиму з метою захисту демократії необхідно ввести жорстке обмеження прав.

Останні рішення Європейського суду підтверджують відповідність моделі обороноздатної демократії Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, рішення Суду (справа Реквені проти Угорщини, розходження думок у Комісії зі справи Кастеллс проти Іспанії) свідчать, що в перехідний період після краху диктатури з метою уникнення її повернення допустиме обмеження окремих прав. У справі Реквені проти Угорщини Європейський суд з прав людини вирішив, що обмеження права на політичну діяльність для службовців поліції й інших державних органів, враховуючи особливу необхідність у захисті демократії після падіння комуністичного режиму, не суперечить положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Під лояльністю мається на увазі нейтралітет державних службовців, який не обмежується простою забороною на висловлення симпатій екстремістським, антидемократичним силам. Навіть без урахування питання про державний нейтралітет, яке не піднімається в даній роботі й реабілітує обмеження прав державних службовців причинами, які не стосуються обороноздатної демократії, стає очевидною серйозна недосконалість українського законодавства. Нинішня відсутність ефективних законодавчих заходів дозволяє державним службовцям різного рівня, причому з корисливих спонукань, безкарно використовувати власне службове становище для реалізації політичних намірів окремих політичних сил.

Недотримання правових норм, які регулюють діяльність політичних партій в Україні, є практично безкарним. Система забезпечення національної безпеки жодного разу не застосувала передбачені законом можливості щодо встановлення елементарного контролю за пропагандистською діяльністю політичних партій. Зазначена “безтурботність”, крім іншого, наочно демонструє відмінності вітчизняного законодавства та законодавства європейських країн із зазначених питань. Так, параграф 84 кримінального кодексу Німеччини передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк до п’яти років за участь у діяльності політичної партії, оголошеної поза законом . В Угорщині у разі незаконного продовження діяльності політичної партії позбавлення волі строком до одного року загрожує лідеру забороненої партії. Українське ж законодавство за подібні дії не передбачає ні кримінальної, ні навіть адміністративної відповідальності.
Таким чином, реалізація принципу демократизму в організації та діяльності системи забезпечення національної безпеки, виходячи з аналізу проблем застосування заходів обороноздатної демократії, будується на правовому захисті об’єктів національної безпеки, в основі якого знаходиться презумпція постійно існуючих загроз.

Відповідно до вказаної презумпції, до діяльності окремих суспільних груп слід відноситися з певною обережністю та насторогою. Правовим результатом такої обережності може стати перегляд окремих положень щодо свободи слова та свободи політичної діяльності. Достатньою межею забезпечення свободи слова та свободи політичної діяльності в даному випадку може бути презумпція невинуватості. Водночас ця межа може бути окреслена такою формулою: незважаючи на те, що можливість “зловживання свободами” не викликає сумнівів, вплив відповідних обмежень не мають відчувати ті, хто не допускає зазначених зловживань.

Необхідно також ураховувати, що застосування методів обороноздатної демократії певною мірою залежить від обставин, які складаються в тій чи іншій країні в процесі її історичного розвитку. Це пояснюється тим, що конкретні форми політичної діяльності пізнаються в історичному контексті й пов’язані з формами, перевіреними історією.

Тому правові рамки реалізації принципу демократизму в діяльності системи забезпечення національної безпеки слід встановлювати з безумовним урахуванням можливості “зловживання свободами”. Якщо ці “зловживання” призводять до процесів, під час яких, з урахуванням історичного досвіду чи сучасного стану розвитку нації, відбувається незворотне руйнування конституційної демократії та основ національної безпеки, то наявні обмеження свобод не є адекватними. Водночас обмежувальні заходи є допустимими лише тоді, коли вони не зачіпають правомірної реалізації основних свобод і якщо вони найменшою мірою ущемляють основні права людини та громадянина.

Відповідно до ЗУ «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р., основними напрямами державної політики з питань національної безпеки України у внутрішньополітичній сфері є:

- забезпечення неухильного додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина, захист конституційного устрою, вдосконалення системи політичної влади з метою зміцнення демократії, духовних та моральних підвалин суспільства; підвищення ефективності функціонування політичних інститутів влади;

- створення дійових, у тому числі судових, механізмів захисту конституційних прав людини і основних свобод; забезпечення політичної стабільності, громадянського миру та взаєморозуміння в суспільстві, запобігання проявам екстремізму;

- забезпечення прозорості в діяльності державних органів, прийнятті управлінських рішень, інформованості населення, зміцнення на цій основі його довіри до владних інститутів;

- створення повноцінного, ефективно діючого місцевого і регіонального самоврядування;

- формування і вдосконалення політико-правових, соціально-економічних та духовно-культурних засад етнонаціональної стабільності, відпрацювання ефективних механізмів узгодження інтересів етнічних спільнот та розв'язання міжнаціональних суперечностей;

- забезпечення міжконфесійної стабільності та запобігання конфліктним загостренням на релігійній основі, недопущення протистояння різних церков, у тому числі щодо розподілу сфер впливу на території України;

Читайте також:

1. Cистеми безпеки торговельних підприємств
2. II. Вимоги безпеки перед початком роботи
3. II. Вимоги безпеки праці перед початком роботи
4. II. Загально-шкільні заходи
5. III. Вимоги безпеки під час виконання роботи
6. III. Вимоги безпеки під час виконання роботи
7. IV. Вимоги безпеки під час роботи на навчально-дослідній ділянці
8. V. Вимоги безпеки в аварійних ситуаціях
9. V. Вимоги безпеки в екстремальних ситуаціях
10. А. Заходи, які направлені на охорону навколишнього середовища та здоров’я населення.
11. Абіотичні та біотичні небезпеки.
12. Аграрний комплекс національної економіки.

Переглядів: 807