А. Етнічна приналежність.

Чинники, які впливають на формування національної самосвідомості

У справі формування української національної самосвідомості є істотні проблеми, які необхідно враховувати у процесі забезпечення національної безпеки України. Які ж чинники впливають на формування національної самосвідомості?

Україна, як і більшість країн світу, - поліетнічна держава. Так склалося історично і це не може не враховуватись у процесі забезпечення національної безпеки. Зазначені типи етнічної ідентичності необхідно враховувати як орієнтири в нормотворчій практиці. При цьому необхідно пам’ятати, що, певною мірою, - це наукові абстракції, хоча й засновані на вивченні значного емпіричного матеріалу. Реальний зміст етнічної ідентичності того чи іншого населення може визначатися не якимсь одним із названих типів, а відразу декількома.

У 1969 році норвезький антрополог Ф. Барт запропонував поняття “етнічна межа”. На його думку, етноси розділяються не стільки в силу міжкультурних розходжень, скільки в силу кордонів, які група сама собі створює. Таким чином, етнічна межа - це психологічний результат універсальної для всього живого на землі тенденції розділяти світ на “чужих” і “своїх”, у тому числі на основі етнічної приналежності.

Емпіричний аналіз проблеми міжетнічних відносин у контексті оцінки перспектив соціальних трансформацій потребує спеціальних методичних прийомів, які дозволяли би вимірювати рівень національної толерантності як глибинної психоемоційної основи міжетнічної поведінки. Однією з таких методик є шкала “соціальної дистанції” Богардуса . Шкала соціальної дистанції Богардуса дозволяє вимірювати психологічну готовність до зближення або, навпаки, до відторгнення людей іншого етносу незалежно від їхніх особистісних якостей. Відповідь респондента на запитання про те, у якості кого він згоден позитивно сприймати представників іншого етносу, дозволяє визначити соціальну дистанцію, яку людина хотіла б зберегти між своєю та іншою етнічною групою.

Застосування даної методики в Україні дозволило отримати досить несподівані дані. За умов зовнішнього благополуччя у сфері міжетнічних відносин (відсутність більш-менш значних міжетнічних конфліктів) в Україні у масовій свідомості населення відбувається зростання інтенцій етнічної ізольованості та ксенофобії. Якщо з 1992-го по 2001 рік відбувалося поступове збільшення уявної соціальної дистанції між “собою” та іншими етносами, то у 2002 році зафіксовано “великий стрибок” у бік етнічного ізоляціонізму та ксенофобії. Якщо основною домінантою масової свідомості у сфері міжетнічних відносин десять років тому був фактор “східнослов’янської відокремленості” (відчуженість у думках від особистих і професійно-ділових контактів з особами більшості неслов’янських етносів), то у 2002 році головною домінантою стає фактор “відторгнення” (“вигнання” в думках представників згаданих етносів за межі держави). Переважання ізоляціоністських і ксенофобічних установок нині є характерним для всіх соціальних груп і верств населення.

Інакше кажучи, підвищення рівня ізоляціонізму та ксенофобії є феноменом, який охоплює все населення України. Серед етнонаціональних проблем України найгострішою і за масштабністю, і за активністю її суб’єкта залишається кримськотатарська.

Отже, одне з найактуальніших питань - чому етнічна самобутність сприяє породженню націоналізму? На думку автора, етнічне почуття перетворюється в націоналізм тоді, коли його носії відчувають зневагу до своєї етнічної самобутності, приниження гідності етносу, загрозу “своїй” території, гоніння й обмеження в правах своїх співвітчизників. Саме переконаність в обмеженості власних прав порівняно з правами інших етносів є основною ознакою, яка відділяє націоналізм від національного (етнічного) почуття.

Там, де декілька етносів існують у державі поряд з одним домінуючим, відносно якого менші етноси відчувають обмеження в правах і де відсутні умови і стимули для асиміляції в колективну самосвідомість нації (у розумінні співгромадянства), підпорядковані етноси, як правило, починають шукати ті чи інші форми власної національної державності. Зрештою, вони прагнуть мати власну державу і бути в ній більшістю або намагаються приєднати території свого компактного проживання до національної держави, з якою мають традиційний етнічний зв’язок.

За вказаних умов етноси, як мінімум, бажають здобути власне місце у громадянському суспільстві, свободу національної колективності. Статус національної упослідженості, на думку автора, - найактуальніша на сьогодні причина націоналізму.

Після Другої світової війни націоналізм зазнав жорстокої критики. Його розглядали не тільки як чинник порушення міжнародного права, але і як прояв агресивної тиранії, спрямованої проти прав і свобод людини .

Водночас події Другої світової війни суттєво вплинули і на дискусію щодо поняття “самобутність нації”. Проблеми національної самобутності, самосвідомості стали нерозривно пов’язуватись із націоналізмом. Ліберали, консерватори і комуністи відверто не сприймали поняття “самобутність нації”. Ознаки національної самосвідомості у Європі чи Південній Америці суворо засуджувались.

Слід ураховувати також, що там, де існує дефіцит цінних об’єктів, як правило виникають суперечки стосовно права володіння ними. Отже, у своїх стосунках з іншими колективами національна колективна самосвідомість не зможе уникнути певного латентного змагання між власною спільнотою та “іншими”. Однак немає сумніву, що у демократичному суспільстві немає місця для націоналістичної агресії. Національна ідентичність (у розумінні етнічної) не може бути основою для наявності будь-яких особливих прав людини. Вона одночасно не може бути й виправданням дискримінаційних дій стосовно даного етносу. При забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, держава виходить з того, що вони є невід’ємною частиною загальновизнаних прав людини. Націоналізм, агресивно налаштований проти окремих людей і груп у власному суспільстві та за його межами й готовий до застосування крайніх форм насильства, безумовно, має бути засуджений. Досвід Німеччини до і після 1933 року є найкращою ілюстрацією реальних практик націоналізму.

Чи потрібно українцеві в Україні акцентувати його національне походження й сприяти актуалізації його національної самосвідомості? Так, безумовно, потрібно. Національна самосвідомість українцям необхідна не для того, щоб забезпечити “чистоту крові”, а для того, щоб усвідомлювати себе та інших. Однак щоб бути українцем, мало мати лише етнічну самосвідомість. Українська національна самосвідомість не тотожна етнічній самосвідомості.

Б. Нація і громадянське суспільство

Національна самосвідомість має досить складну структуру і базується передусім на усвідомленні особистістю своєї приналежності до певної громадянської спільноти. Нація досягає повноти структурної реалізації в державі. Тому національна самосвідомість немислима без почуття відповідальності перед державою і передбачає усвідомлення людиною своїх громадянських прав і обов’язків. Якщо громадянин України незалежно від місця проживання та етнічного походження виявляє готовність захищати її інтереси і дійсно їх захищає, то він, безумовно, має в собі дуже важливий компонент української національної самосвідомості.

Засади суспільних відносин між нацією та державою, як правило, фіксуються в конституції держави. Так, у ст. 11 Конституції України зазначено, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. При цьому Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їхнього національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення.

Держава, відзначаючи дні народжень відомих національних постатей, героїв, письменників тощо, постійно підтримує перманентне “святкування національності”. Державні свята здебільшого є національними, вони возвеличують найзначиміші події в національній історії. Національності притаманна традиційність. Нації не могли б існувати без усвідомлення на рівні правових норм традицій, які передають образи визначних для нації подій і осіб. Найяскравіший приклад - Указ Президента України від 6.11.97 р. № 1241/97 р., відповідно до якого в Україні встановлено День української писемності та мови, що відзначається щорічно 9 листопада, в день вшанування пам’яті Преподобного Нестора-Літописця.

Так держава зближує чинники громадянства і національності. Не випадково правовий інститут громадянства має багато спільного з національністю. Якщо дотримуватися загальноприйнятого визначення, то громадянство є легальним статусом особи щодо володіння правами й обов’язками на підставі факту народження або постійного проживання на території, яка знаходиться під юрисдикцією національної держави. Отже, громадянство у вузькому розумінні цього поняття й національність у широкому розумінні тісно взаємопов’язані. Громадянство стосується окремої національної держави і дійсне у межах її кордонів. Громадянство надається людям, народженим на території держави, або дітям, народженим на цій території, або особам, які тривалий час мешкають на зазначеній території та прийняли громадянство.

Інститут громадянства передбачає, що громадянин є членом нації, національна самобутність якої потребує прийняття громадянином зобов’язань дещо ширших, ніж законодавчо визначені зобов’язання громадянина. Національна самобутність вимагає поваги й виконання специфічних для кожної нації національних правил, звичаїв і традицій. Отже, громадянські права мають свій власний, відокремлений від загального правового поля контекст. Це контекст відокремленого кордонами держави національного суспільства.

Реалізація нормативно визначених обов’язків і прав громадян, як правило, забезпечується за допомогою державного примусу. Однак це не означає тотального прийняття вказаних норм усіма членами суспільства. Забезпечення готовності індивіда визнавати права інших індивідуумів і виконувати свої обов’язки в межах власного національного суспільства, на думку автора, є функцією саме колективної самосвідомості нації.

Тому тільки самосвідоме національне буття спроможне стати матрицею держави і, відповідно, громадянства, а, отже, для знищення визначеної держави не потрібен насильницький переворот, достатньо “перевороту” в свідомості людей, після якого вони не бажатимуть підкорятися державній владі.

У перебігу історії нації змінюють свої кордони й деякі пріоритети функціонування, що позначається на інтенсивності національного життя і проявах самобутності. Хоча цілеспрямовані дії національної держави можуть вплинути на інтенсивність національного буття (реформи у сферах освіти, культури, регулювання мовних питань, зміна атрибутів і символів державності), можливостей щодо усунення чи радикальної зміни національної самосвідомості в держави немає.

З тим, що держава не може безпосередньо регулювати національну самосвідомість, необхідно погодитися. Так, хвилі міграції за допомогою влиття ментальних пріоритетів інших груп спроможні вплинути на національну самосвідомість, але якщо держава є солідарною і консолідованою з національною самосвідомістю, то за допомогою нормативно-правового регулювання вона не допустить викорінення національної самобутності.

Хоча існують й інші точки зору. Так, відомий німецький філософ і політолог Габермас спробував заперечити ефективність, дієвість та легітимність націй і національності, протиставляючи цим поняттям державницький підхід. Він заявив, що “конституційний патріотизм” (Verfassungspatriotismus) - це єдина здорова основа політичної культури німецького суспільства.

На думку автора, будь-яка конституція, так само як і органи державної влади, можуть відігравати певну роль у формуванні колективної самосвідомості визначеного суспільства. Але, врешті-решт, конституція – це лише основний закон територіально обмеженого суспільства національної держави. Так, Конституція ФРН обмежена певними кордонами території, територіально та національно організованого суспільства. Колективна самосвідомість німецького суспільства – це національна колективна самосвідомість. Німецьке суспільство старіше, ніж Конституція ФРН, старіше, ніж проголошений 1871 року Райх.

Якби сучасні німці не розуміли, що минулі покоління німців також є членами історичної німецької спільноти, то 12 років націонал-соціалістичної тиранії та Голокост не були б для них моральною проблемою. Деякі сучасні німці хотіли б викреслити з історії нації ці 12 років, але це неможливо, допоки вони усвідомлюють себе саме німцями.
Не можна говорити про “конституційний патріотизм”, заперечуючи ідентичність німецького суспільства 1919-33 років чи 1933-45 років із суспільством 1970-их, 1980-их чи 1990-их років. Все минуле стерлося б у свідомості німців, якби все, що називається “бути німцем”, стосувалося б тільки Конституції ФРН. Але це, попри привабливість такого вирішення проблеми, неможливо й досить небезпечно.

Останніми десятиріччями з’явилася думка, що існування національних держав втратило свою актуальність і що існування націй завжди було позбавлене раціонального начала. Світ суверенних держав має трансформуватись у світ функціональних територіальних груп з різними територіальними юрисдикціями.

На думку автора, такий розвиток історії національних держав є малоймовірним, принаймні у перспективі найближчих 500 років. Понад те, український дослідник національної свідомості І. Кресіна стверджує, що саме держава повинна виступати як механізм координації та інтеграції, формулювання й реалізації національних інтересів, які є квінтесенцією національної свідомості. Суспільство не може існувати без колективної самосвідомості. А останній потрібна громада, яка, в свою чергу, не може існувати без кордонів. Тому споконвічна чутливість до біологічної спорідненості й території існування, яка була першою фундаментальною референцією колективної самосвідомості, навряд чи перестане бути актуальною навіть при глобальних змінах побуту широких верств населення.

Отже роздуми з приводу закінчення ери національної держави є передчасними, однак, як не парадоксально, максимальне її послаблення спостерігається саме там де вона виникла - в Західній Європі.

Геґель вірив, що єдине задовільне місце для перебування Вселенського духу - це нація. Універсальний дух, на його думку, не потребує ніякого тіла поза національним організмом. Він вважав національну державу необхідною кульмінацією еволюції духу від конкретного до загального. Між тим, Геґель, для якого цей постулат був аксіоматичним, на жаль, не дав нам жодного доказу на користь неможливості існування наднаціональних спільнот.

У цьому контексті цікавим також є питання щодо стосунків між нацією і національністю, з одного боку, і громадянським суспільством - з іншого.

Громадянське суспільство - ознака сучасних національних держав. Воно спроможне функціонувати незалежно від національної держави, завдяки інтегральній ролі титульної нації. Громадянське суспільство сьогодні - це не система договірних стосунків. Саме національна колективна свідомість більшості членів будь-якого громадянського суспільства є передумовою його існування.

Громадянська колективна самосвідомість різних сегментів і секторів суспільства перешкоджає виникненню конфліктів. Громадянська колективна свідомість, підживлюючись підтримкою національної колективної самосвідомості, визначає норми колективної солідарності, спроможні розв’язати ці конфлікти.

Незалежно від наявності писаної конституції, національна колективна свідомість породжує ефект “конвенційної конституційності” на підставі вірувань у законність і справедливість. Ці поняття перебувають у самосвідомості в якості досить невиразних образів, але при індивідуальній адаптації та інтерпретації все ж таки зберігають свою конвенційну основу. Ми можемо констатувати, що окремий індивід почуває себе безсилим у будь-якому великому національному суспільстві, серед усього того, що обмежує його можливості. Але він сприймає це без гніву. Це правила його національного суспільства.

Відношення громадянського суспільства до нації є строкатим. Нація, безперечно, потрібна такому суспільству в якості консолідуючої основи. Вирішальна колективність у національній державі - це домінуюча нація. Національність - необхідний інгредієнт, а, можливо, і передумова існування громадянського суспільства. Отже, існування громадянського суспільства цілком суміщається з існуванням національного суспільства.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Механізм цілеспрямованого впливу на світогляд населеня.	\|	В. Мова.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.