Проблеми міжнародно правового регулювання глобальної геополітики.

Коли ж йдеться про глобалізацію світу, то тут у власному значенні не можна вже вести мову про правове забезпечення глобалізованого життя. Не можна створити такі юридичні закони, які б були обов'язковими для усіх. На практиці, якщо гіпотетичне допустити таку ситуацію, то виявилося б, що такими законами мали б бути закони країни, яка перша і найдальше просунулася на шляху глобалізації. Такою країною, як відомо, є США. Тому й невипадково дехто синонімом глобалізації вважає американізацію. У силу цього це викликатиме шалений опір, що й можна спостерігати в сучасному світі, скажімо, в діяльності так званих антиглобалістів. Вихід, мабуть, полягає в тім, щоб знайти якісь універсальні та пасуючі усім народам норми права. Але це нездійсненне в силу особливостей самого юридичного закону. Адже юридичний закон має силу (реально може функціонувати) тільки за умови, коли він у разі невиконання тягне за собою відповідні санкції. Якщо такого не існує, то і практично юридичного закону не існує. Він залишається тільки «моральним» закликом чи побажанням, якого можна дотримуватися або не дотримуватися. Щоб діяли одні й ті ж юридичні закони, потрібні ефективні міжнародні санкції та органи, які б їх приводили в дію та здійснювали тотальний контроль. Це ж знову-таки міф, навіть якщо в останньому випадку використовувати сучасні інформаційні мережі.

Звичайно, за свою історію людство накопичило досвід міжнаціонального спілкування. Він передусім знайшов вираження в деяких світових релігіях, християнстві, зокрема. Це відомі, так звані, загальнолюдські норми моралі. Але треба брати до уваги, що в людській свідомості сама релігія (християнство, іслам, буддизм, іудаїзм та ін.) сприймаються не просто як певні духовні сутності, але як та сфера духу, яка ідентифікується з певними народами, державами та їх діями. А тому коли брати моральні норми якоїсь однієї релігії як взірець, то це сприймати- меться як спроба нав'язати образ життя цього народу в супротив іншим, що й спостерігаємо у сучасному світі. То є глухий кут, в який потрапляє спроба знайти вихід загальнолюдських норм на терені релігійної свідомості.

Тому пошуки в цьому плані необхідно здійснювати дещо іншим шляхом, безумовно, не відкидаючи раніше сказаного.

Один з цих шляхів торує сучасна Європа. Вона, власне, діє старим випробуваним методом. Він полягає в створенні об'єднання на зразок держави з її кордонами, спільною валютою, органами влади, а також юридичними законами, що мають бути спільними для цього об'єднання. Можливо, для Західної Європи це й годиться, оскільки у цих народів досить тривала спільна історія, відповідні традиції та ментальність. Але ж який супротив у них виникає стосовно інших країн, зокрема тих, що утворилися на терені колишнього Радянського Союзу, скажімо, України чи Росії. То є досить симптоматична ситуація. І її не можна тлумачити тільки в термінах економіки, мовляв, економіка не досягла рівня європейців. Тут глибше коріння, що стосується історичного буття народів. Без врахування цього правове поле не працюватиме. Навіть можна висловити міркування, що і об'єднання Західної Європи має в силу сказаного також дуже багато проблем, а тому і його не слід абсолютизувати чи брати за взірець.

Коли ж мовиться про світове співтовариство, то проблема створення ефективного правового поля у глобалізованому світі є ще складнішою, ніж це має місце в Європі. То такий конгломерат, що ніяка Вавілонська башта не може бути його моделлю. А втім люди приречені жити спільно на Землі, і їх життя залежить від їхніх спілкувань, спільного розв'язання проблем, що виникають. Вони мають регулювати спільні проблеми і водночас не нехтувати особливостями кожного окремого народу та держави.

В ситуації, що існує, а також тенденціях, які можна фіксувати, аж ніяк не можна в правовому полі ігнорувати традиціями, ментальністю тих чи тих народів і нав'язувати якісь єдині, хай навіть здавалося б чудові юридичні норми. Правовим чином ефективно регулюватися можуть процеси, які стосуються компетенції відповідної держави, а не усього глобалізо-ваного світу. Зрозуміло, держава має враховувати свої інтереси в міжнародних відносинах і відповідним чином зважати у своїй правотворчій діяльності на міжнародні реалії.

Але це може бути тільки волею самої держави, а не міжнародних організацій. Будь-який юридичний закон може тоді ефективно функціонувати, коли він є легітимований, тобто визнаний народом. Сам же процес легітимації передбачає вписування закону в культуру відповідної держави, відповідного народу. Якщо закон не легітимований, то він не матиме юридичної сили і буде втілюватися в дійсність тільки за допомогою насилля.

Регулювання міжнародних відносин може бути не на основі юридичних законів, а моральних норм, стосунків етичного характеру. Моральні норми існують у всіх народів незалежно від їх цивілізацій -ного рівня розвитку. Вони, власне, і становлять, так зване, природне право. У природному праві не цінності правопорядку є первинними, як це має місце в публічному праві, а життя людини, тобто людина є верховною цінністю. В міжнародних відносинах це має бути провідним. У такому разі буде реалізована справедливість і регулювання відбуватиметься заради блага людини, а не проти неї.

Це означає, що глобалізація світу істотно змінює способи регулювання суспільного буття в цілому. Має відбутися етичний поворот в міжнародних відносинах, інакше людство буде приречене на постійні конфлікти та соціальні катастрофи. Щоб запобігти їм, треба змінювати порядок міжнародних відносин, в основу яких слід покласти етичні принципи буття людини у світі. Регулятивний характер права при цьому не буде відкинутий, але він набере іншого характеру, оскільки буде чітко окреслене поле його функціонування. Водночас воно матиме взірець для свого вдосконалення — моральні цінності людини, ЇЇ духовний світ.

Етичний поворот, до якого, безперечно, схиляє глобалізація світу, — це спосіб запобігти тим вельми прикрим сучасним явищам, що називаються тероризмом у будь-яких формах їх прояву. Це — насилля і воно підлягає осуду та боротьбі з ним. Водночас — це також відповідь на насилля, що має місце в сучасному гло-балізованому світі. І поширенню цього негативного явища, безумовно, сприяє глобалізація з її всюди і надто швидко поширюваною інформацією, а також розповсюдженням сучасної зброї.

Тому знову напрошується висновок, що Глобалізація вимагає іншого погляду на процес правотворення і, відповідно, інших принципів регулювання сучасних соціальних процесів.

Нова глобальна геополітична ситуація вимагає створення більш демократичної і справедливої системи міжнародних відносин, в рамках якої вирішення невідкладних проблем не тільки не уповільнюються, й отримають нове прискорення. Зазначені цілі можуть бути досягнуті, в першу чергу на шляху реформування великих і найбільш значних міжнародних організацій, перш за все, Організації Об'єднаних Націй, що є запорукою збереження стабільності у світі на етапі переходу від біполярної до багато-полюсної системи міжнародних відносин, закріплення лідерства демократичних держав та їх союзів за умов що воно не перетвориться у диктат над світом.

Більш того, не дивлячись на здавалося б відпрацьовану правову базу економічних відносин трьох постіндустріальних гігантів: США, ЄС і Японії — світ неодноразово спостерігав спалахи торгівельних війн між ними, які велися з застосуванням дискримінаційних юридичних актів. Після усунення такого фактора, як необхідність протистояти СРСР, проблеми міжнародно-правового забезпечення економічного співробітництва-суперництва між економічними лідерами сучасного світу можуть у подальшому загострюватись ще сильніше.

Особливе хвилювання вітчизняних і західних аналітиків викликає значне посилення економічної й військово-політичної могутності Китаю, яке супроводжується зростанням «демографічного тиску» на російський Далекий Схід і експансією дешевих китайських товарів на основних світових ринках.

Незважаючи на це, перехід від біполярної до багатополярної системи міжнародних відносин і усунення протистояння по лінії «Схід- Захід» зробили світ безпечнішим на глобальному рівні. В цей же час людство зіткнулось з явищем, яке можна охарактеризувати як «реанімацію» конфліктів національного, етнічного і релігійного характеру, а також територіальних конфліктів, які раніше перебували під тиском глобального протистояння двох наддержав.

Ця тенденція становить особливу небезпеку в умовах, коли на існуючий рівень конфліктності накладаються якісно нові загрози, пов'язані з розповсюдженням зброї масового знищення, ракетної техніки і технологій. Якою буде реакція «громадської думки» розвинених демократій західного світу, коли на вулицях одного з найбільших європейських міст ісламськими (ірландськими, баскськими, корсиканськими, африканськими та ін.) терористами буде підірвано портативний ядерний заряд? Чи не призведе це до фашизації Заходу, відмови від загальних декларацій про права і свободи на користь всеосяжного обмеження міграції з колишніх колоній і країн «третього світу», створення «санітарного кордону» між благополучною західною цивілізацією і спостерігаючими на її блага масами «світової периферії», до складу якої увійде переважна більшість людства? Загроза масової міграції в світ свободи і благополуччя» — здатна спричинити глобальні екологічні лиха та економічний колапс.

Протистояння «розвинутої Півночі» та «занедбаного Півдня» може стати глобальною геополітичною домінантою XXI віку, де роль міжнародних організацій зведеться до функції «міжнародного жандарму», уважно стежачого за тим, щоб в «третьому світі» не виявилася військова наддержава, здатна шантажувати решту світу ядерною або іншою зброєю надвисокої ступені поразки. Те, що цей сценарій, не дивлячись на його сьогодені фантастичність може дійснитися, уявляється цілком можливим розвитком подій, якщо подивитися на історію розквіту та загибелі великих імперій минулого, кожна з яких занепала під ударами оточуючих її «варварських» народів, котрі приходили до простого висновку: достаток і благополуччя легше «відвоювати» у сусідів, чим «збудувати» в себе. І ніяка «гуманітарна допомога» не змогла стримати сповнених заздрості й засліплених блиском імперій войовничих представників периферії.

Не можна твердити, що «світове цивілізоване суспільство» не спробує відповісти на виклик часу. Проте у описаній ситуації «фактор часу», необхідність негайного реагування на виникнення загрози, має вирішальне значення. У дійсності ж прийняття рішень в рамках ООН та інших міжнародних організацій надовго затягуються (в результаті тривалих обговорень, узгоджень, ратифікаційних процедур), через що ці рішення втрачають реальну силу. Багатство міжнародних діалогів і багатосторонніх переговорів різко контрастує з мізерними, поки що, практичними результатами.

Між тим звернемо увагу на колегіальний орган світового значеня прямо покликаний до міжнародно правового регулювання глобальної геополітики.

З утворенням у жовтні 1945 р. Організації Об'єднаних Націй та з прийняттям Статуту ООН були закладені основи сучасного права. Пізніше, в 1970 р. в декларації Генеральної Асамблеї ООН (ГА ООН) перераховувались сім принципів міжнародного права, які стосуються дружніх відносин між державами. До їх числа відноситься: заборона погрози силою та її застосування, мирне вирішення спорів, невтручання, співробітництво, рівноправність і самовизначення народів, суверена рівність держав та добросовісне виконання міжнародних зобов'язань. В більш детальному викладенні ціпринципи (у сполучені з новими: непорушності кордонів, територіальній цілісністі держав, повагою прав людини та основних свобод) були зафіксовані у Заключному акті Наради по безпеці і співробітництву в Європі 1975 р.

Однак, варто нагадати, що названі документи не мають прямої юридичної сили. Викладенні в них принципи є обов'язковими лише у тій мірі, в якій їх зміст юридичне взнається державами. Тобто — вони існують лише як норми звичаєвого права. Щоправда, як це не парадоксально, необов'язковий характер деяких найважливіших документів, ООН, виявився у деяких випадках не стільки слабкістю, скільки, певною мірою, джерелом сили. Так, в зв'язку з подіями в Німеччині, колишніх республіках СРСР, Чехословаччині та Югославії такі принципи як принцип територіальної цілісності і право націй на самовизначення, увійшли в серйозну суперечність один з одним. В цій ситуації, як відмічає авторитетний спеціаліст в галузі міжнародного права А.Крайкер-майєр, «неодмінний характер домовленостей може полегшити загальний розвиток міжнародно-правового процесу, забезпечити йому необхідну гнучкість».

Оскільки в згаданій Декларації ООН робиться заклик до всіх держав чітко дотримувати принципів Статуту ООН, то можна вважати що вони визнано тими з них, хто голосував за цю декларацію. На нашу думку, в новій геополітичній ситуації така суперечність може сприяти або посиленню процесу довільного використання міжнародного права як інструмента політики «сильних світу цього», або вдосконаленню міжнародного правопорядку.

Це лише один з прикладів існуючих суперечностей, які змушують скептично ставитись до прогнозів ряду теоретиків, які бачать майбутнє ООН в досить райдужних тонах, розглядаючи цю організацію як гіпотетичний «світовий уряд». При усій привабливості, ця перспектива здається нам досить віддаленою. Більш того, багато експертів дійшли висновку, що у теперішньому своєму вигляді Організація Об'єднаних Націй дуже скоро стане неспроможною виконувати повною мірою ті завдання, які ставились перед нею в момент заснування, оскільки ініціатори — фундатори ООН в 1945 р. могли зафіксувати в її правовій базі тільки післявоєнний розклад геополітичних сил. Це ще раз підтверджує те, що після зникнення «несучих конструкцій біполярної геополітики» згаданого пріоду реформа ООН стала нагальною необхідністю.

Зокрема, найважливішим питанням є сьогодні питання про посередництво ООН в конфліктах, що виникають всередині окремих країн. У даний час ООН втручається у конфлікти між країнами для того, щоб добитися припинення вогню, покарати агресора узгодженими міжнародними санкціями (до речі, основною санкцію як і раніше залишається «вигнання» з міжнародного співтовариства), отримати час для більш послідовного і докладного виявлення глибинних причин конфлікту і розробити систему таких заходів і санкцій, які б запобігли його відновленню. Однак в останні роки ООН почала втручатися й в конфлікти в кордонах окремих країн: в повстання курдів у північному Іраку та шиїтів — у південному, етнічний конфлікт в Боснії та Герцеговині, усобиця в державних структурах в Сомалі та скинення демократично обраних урядів на Гаїті та в Бірмі (Мьянмі) та інших державах. Ці кризи породили декілька досить делікатних проблем. Чи слід ООН ризикувати, порушуючи принцип суверенітету держави? Які формі має приймати військове втручання ООН та використання миротворчих сил? Чи не суперечить одна одній екстренна миротворча допомога та довгострокова допомога в галузі розвитку?

Немає сумніву в тому, що коли безпека людей перебуває під загрозою (в тому числі — у межах окремих країн), миротворчі операції ООН можуть виявитися успішними лише в тому випадку, якщо їх організатори матимуть чіткі, суворо визначені повноваження. Для досягнення цієї мети слід переглянути і розширити відповідні розділи Статуту ООН.

Основний аргумент проти ідеї масштабних структурних реформ головної міжнародної організації зводиться до твердження, що хоч ООН і недосконала організація, але це краще, що є сьогодні у світового співтовариства. Прихильники такого підходу вважають, що проблеми ООН полягають у відсутності вмілого керівництва, надзвичайної бюрократизації, нераціональних витратах ресурсів, корупції, відсутності необхідного контролю за кількісним зростанням персоналу, незадовільній діяльності фондів і спеціалізованих організацій.

Усунення зазначених негативних факторів є вагомим резервом поліпшення діяльності ООН в її теперішньому вигляді. Але — тільки резервом. Перебудова бюрократичних структур ООН без внесення кардинальних коректив в концепцію побудови і функціонування Організації не вирішить проблему існування дійових міжнародно-правових механізмів, які в умовах нової глобальної геополітичної ситуації забезпечували б ефективне функціонування сучасної системи міжнародних відносин.

Цілком очевидно, що Організація, сконструйована відповідно до реалій 1945 p., не може без істотної трансформації відповідати потребам людства третього тисячоліття. Теперішня структура ООН закріплює домінування ряду держав тільки тому, що вони є переможцями у другій світовій війні. Це значною мірою суперечить тенденціям розвитку сучасного світу, та ряду положень Статуту ООН, який має стати міжнародно-правовим документом навколо якого будуватиметься нова система міжнародних відносин.

На думку юриста-міжнародника О. Болгова, тільки за наявності прообразу «міжнародного керівництва» в особі ООН, «міжнародного поліцейського» в особі Ради Безпеки, а також і Статуту ООН як «світової Конституції», міжнародне право буде ефективно виконувати свої функції, тобто не стільки фіксувати і «кодифікувати» сьогоднішні міжнародні відносини, скільки впливати на їх зміни, виходячи з критеріїв більше безпечного, демократичного і справедливого світу. Між тим, зрозуміло, це стане можливим із усуненням багатьох проблем, як зазначених нами вище так і не зазначених.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття геополітичної безпеки	\|	Правові основи забезпечення національної безпеки України в геополітичній сфері.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.