Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Економічна соціологія як спеціальна соціологічна теорія

Економічна соціологія і соціологія праці

1. Економічна соціологія як спеціальна соціологічна теорія.

2. Соціологія праці: сутність і зміст.

Ключові поняття: Економічна соціологія. Закономірності економічного життя. Об’єкт економічної соціології. Економічні процеси в суспільстві. Соціальні механізми і принципи соціального регулювання економічних процесів. Соціальні механізми регулювання економічних відносин. Економічна свідомість. Економічне мислення. Економічний інтерес. Вихідний тип ринкового поведінки. Псевдоринковий тип поведінки. Суспільна праця як соціальний процес. Взаємозв’язок змісту і характеру праці. Закон відповідності змісту і характеру праці. Ставлення до праці. Трудова поведінка індивідів і соціальних груп. Система мотивації праці.

Економічна соціологія досліджує закономірності економічного життя за допомогою системи категорій, розроблених у рамках даної науки. Розвиток економіки економічна соціологія описує як двоякий соціальний процес:

· по-перше, він спонукається активністю функціонуючих в економіці соціальних суб’єктів;

· по-друге, його просування пов’язано з інтересами, поведінкою і взаємодією соціальних груп і шарів.

Об’єкт економічної соціології являє собою взаємодію двох основних сфер громадського життя – економічної і соціальної. Виходячи з об’єкта, відповідно досліджується і взаємодія двоякого роду процесів – економічного і соціального.

Особливість об’єкта економічної соціології полягає в тому, що описуються не окремі тенденції, що спостерігаються в сфері економіки і суспільства, і не взаємозв’язок між ними, а щось більш складне: механізми, що породжують і регулюють ці взаємозв’язки. Таким чином, у центрі уваги економічної соціології – природа і специфічні спроможність соціальних механізмів регулювати протікання еконо-
мічних процесів у суспільстві.

У рамках різних методологічних підходів може бути і різне трак-тування соціальних механізмів, а також їхніх регулятивних можливостей.

Якщо звернутися до класичних джерел економічної соціології, то можна спостерігати, як методологічний підхід формує ті чи інші типи соціальних механізмів і принципи соціального регулювання економічних процесів.

Так, К. Маркс розглядав закономірності економічного розвитку з позицій інтересів, діяльності, відносин класів. Відповідно, стрижнем соціального механізму розвитку економіки у Маркса виступала класова боротьба пролетаріату і буржуазії (руйнування, революція, зриви).

З позицій культурологічного підходу М. Вебера основну регулюючу роль соціальних механізмів у розвитку економічного життя виконують: політичні, етичні, релігійні інститути. Саме вони формують необхідні духовні якості та особливі риси людського характеру, що дозволяють не боятися нововведень і зміни традицій, дивитися на свою справу як на духовне призначення.

У рамках соціологічного підходу Т. Веблена соціальними регуляторами людських дій (споживчої поведінки) є: інстинкти, схильнос-ті, звички, що безпосередньо випливають зі споживчого способу життя. Еволюція соціальних інститутів і природи людини відбувається як природний добір найбільш типового напряму думок і типу поведінки.

Таким чином, специфіка методологічного підходу до об’єкта економічної соціології визначає специфіку трактування їїпредмета – соціальних механізмів регулювання економічних відносин.

Вивчення соціальних механізмів регулювання економічних відносин – один з найбільш актуальних напрямків сучасних соціологічних досліджень економічних явищ у житті суспільства.

Аналіз поняття «соціальний механізм» дозволив виявити риси, спільні для всіх соціальних механізмів незалежно від їх специфіки:

1. Основною функцією, яку виконують соціальні механізми щодо суспільства, є регулювання соціальних процесів відповідно до суспільних потреб.

2. Суб’єктом соціальних механізмів виступають певні соціальні групи, від взаємодії яких залежать характер і активність функціонування цих механізмів.

3. Соціальні механізми базуються на історично сформованих структурах, які отримали назву «соціальних інститутів», як сукупності соціальних норм і культурних зразків, що визначають стійкі форми економічної поведінки.

4. До складу соціальних механізмів входять явища різної природи: матеріальні і духовні, явища, що належать до суспільного буття і суспільної свідомості. У суспільному бутті й суспільній свідомості відкладається досвід історії, що найсильнішим чином позначається на функціонуванні всіх соціальних механізмів.

5. У соціальних механізмах містяться як керовані, тобто ті, що легко піддаються перебудовам, так і слабко чи зовсім не керовані елементи, що мають вікову традицію і розвиваються природно-історичним шляхом (наприклад, демографічні процеси). Механізми, що їх регулюють, мають велику інерційність і стійкість, оскільки норми і цінності населення, які регулюють демографічні відносини, змінюються протягом багатьох десятиліть.

6. Системний характер механізму виявляється в наявності, по-перше, зовнішніх функціональних зв’язків даного механізму із су-спільством; по-друге, у наявності внутрішніх зв’язків між елементами, що утворюють механізм.

Таким чином, системний характер соціальних механізмів при-пускає використання основних принципів системного підходу до аналізу соціально-економічних процесів. Насамперед, це стосується:

· вивчення проблеми цілісності системи, узгодження рівнів її функціонування і розвитку;

· взаємозв’язків і взаємодії її структурних елементів;

· взаємодії системи і середовища, що дає можливість відбити особливості соціально-економічних процесів;

· закономірності розвитку соціальної системи в напрямку зростаючої структурної і функціональної складності.

У найбільш загальному вигляді підсоціальним механізмом регулювання економікирозуміється стійка структура типів економічної поведінки соціальних суб’єктів, а також взаємодії цих суб’єктів з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг.

Регулятивні властивості механізму визначаються, з одного боку, правовими, економічними і соціальними інститутами, а з іншого – соціально-економічним положенням різних соціальних суб’єктів, станом їхньої економічної свідомості економічного мислення, взаємодією економічних інтересів.

Методологічний підхід до розвитку економіки як соціального процесу і вивчення соціальних механізмів як рушійної сили цього процесу обумовлює систему категорій економічної соціології, що являє собою багаторівневу ієрархію.

Перший рівень утворюють дві найбільш загальні категорії: «економічна сфера» та «сфера соціальних відносин». Їх зміст відбиває характеристики суспільства, найбільш значущі для розуміння процесів, що відбуваються «на перетинанні» економіки і суспільства.

Другий рівень утворюють категорії, які розкривають соціальний механізм розвитку економіки і приватних проявів цього механізму в процесі регулювання окремих соціально-економічних процесів.

Третій рівень утворюють категорії, які конкретизують зміст соціальних механізмів: «економічна свідомість», «економічне мислення», «соціально-економічні стереотипи», «економічні інтереси», «економічна діяльність», «економічна поведінка», «економічна культура» як регулятор економічної поведінки та ін.

Традиційно виділяють економічну свідомість і економічне мислення.

Економічна свідомість пов’язується із систематизованими знаннями, заснованими на науковому пізнанні, й свідомому використанні соціально-економічних законів.

Економічне мислення містить у собі погляди і уявлення, породжені практичним досвідом людей, їх участю в економічній діяльності, зв’язками, у які люди вступають у повсякденному житті. Економічне мислення, таким чином, пов’язано вже не з пізнанням соціально-економічних законів, а з економічною практикою і являє собою явище більш низького рівня. Порівняно з теоретичною свідомістю економічне мислення являє собою іншу сутність. Воно наповнено іншим соціально-економічним змістом.

З визначень випливає, що досліджувані явища пов’язані з принципово різними рівнями пізнання:

· економічна свідомість – з пізнанням функціонування і розвитку соціально-економічних законів (законів поділу і зміни праці, закону конкуренції та ін.);

· економічне мислення – із включеністю в соціально-економічну практику.

Такий методологічний підхід дозволяє розглядати економічне мислення як форму прояву економічної свідомості в конкретній суспільній ситуації. При цьому деяка нерозвиненість економічної свідомості обумовлює суперечливість розвитку економічного мислення. Воно сприймає зміну економічних відносин переважно емоційно і успішно поєднує проходження політики економічних реформ зі сфор-мованими соціальними стереотипами.

Соціологи, економісти, психологи наприкінці ХХ століття багато говорили про перебудову економічної свідомості, не думаючи про те, якою мірою це можливо і чи можливо воно взагалі.

Розгляд економічного мислення як форми прояву економічної свідомості в конкретній суспільній ситуації дозволяє перевести традиційну проблему перебудови економічної свідомості в площину проблеми впливу змін в економічному мисленні на ті чи інші аспекти економічної свідомості та з’ясувати, якою мірою ці зміни стосуються глибинної сутності економічної свідомості.

Наприклад, у конкретному соціологічному дослідженні ми можемо вимірити не більше, ніж рівень (стан) економічного мислення і з’ясувати в соціальних показниках ступінь його раціональності, обумовлений емоційним і суперечливим сприйняттям змін в укладі й способі життя.

Іншою важливою категорією для позначення реальних причин і корінних, найбільш глибоких стимулів економічної діяльності й економічної поведінки людей є категорія економічного інтересу.

Саме економічні інтереси сприяють узгодженості у взаємодії різних соціальних груп і шарів у ході безупинного пристосування до змін, що формує ця взаємодія.

Розуміння того, що економічні відносини між панівними суб’єктами виявляються у вигляді їх економічних інтересів, приводить до певних узагальнень, суть яких виражається в наступному:

По-перше, економічні інтереси належать реальним суб’єктам, що вступають у певні відносини між собою. Структура економічних інтересів настільки ж різноманітна, як різноманітні і суб’єкти господарських зв’язків.

По-друге, економічні інтереси за своєю природою об’єктивні. Вони є відображенням ролі відповідних суб’єктів у системі суспільного розподілу праці. Щоб змінити економічні інтереси, потрібно поставити їх носіїв у нові умови, змінити їх роль у суспільному виробництві.

По-третє, економічні відносини (і економічні закони, що виражають їх сутність), які виявляються в економічних інтересах, набувають:

· характер рушійних сил суспільного розвитку;

· спонукальних мотивів господарської діяльності людей.

Ні закони, розглянуті самі по собі, ні економічні відносини як такі ще не є джерелами саморуху. Вони стають ними, лише виражаючись в економічних відносинах суб’єктів.

У спілкуванні між собою, особливо з приводу розподілу і споживання обмежених економічних ресурсів, суб’єкти дбають лише про свої економічні інтереси, задовольняють свої нагальні потреби.Це друга передумова їхньої економічної поведінки, що дозволяє багато в чому її прогнозувати.

У суспільстві, що широко використовує гроші, кожний хоче мати їх більше, тому що гроші розширюють можливості досягнення власних інтересів (у чому б вони не полягали). Остання обставина дуже допомагає прогнозувати економічну поведінку. Вона виявляється також корисною, коли потрібно вплинути на економічну поведінку інших людей. У процесі суспільного співробітництва, діючи у власних інтересах, люди створюють можливості вибору для інших, і суспільна координація формується як процес безупинного взаємного пристосування до змін у чистій вигоді, що виникає в результаті їх взаємодії.

Динамічність соціальних стереотипів створює передумову того, що саме превалює у виборі альтернативних варіантів:

· сформовані цінності глобального порядку;

· миттєві вигоди, інтереси, загальний план;

· приватні інтереси.

Своєрідність соціальних стереотипів полягає в тому, що їхня природна подвійність знаходиться в стані рухливої рівноваги, що здат-на порушуватися в моменти стихійних дисгармоній. Як правило, це приводить до переваги установки і до переорієнтації індивідів і со-ціальних груп на приватні інтереси і миттєві вигоди.

Насправді люди не дуже раціональні. Їх вибір у реальній ситуації визначається:

· станом балансу раціонального і емоційного в економічному мисленні;

· рухливістю рівноваги нормативного та індивідуального начала у соціальному стереотипі;

· більш глибинними причинами (котрі часто не залежать від них), тобто їх економічними інтересами.

За даними соціологічного моніторингу «Людина і ринок», вибір умови заробляння грошей поділяє респондентів на дві приблизно рівні частини:

· ті, хто хотів би жити бідніше, але з гарантованим рівнем доходів, без ризику – 47,8 %;

· ті, хто хотів би жити багатше, але ризикуючи, діючи з ініціативою – 41,1 %;

· 11,1 % респондентів не відповіли.

Перших можна віднести до представників доринкового типу, а інших – до представників ринкового типу поведінки.

Доринковий тип поведінки характеризується формулою «гарантований дохід ціною мінімуму трудових витрат» або «мінімум доходу при мінімумі трудових витрат». Такий тип поведінки добре вписувався в образ радянської економіки і був сформований могутньою командно-адміністративною системою, що виховала людей, не здатних приймати відповідальні рішення і ризикувати.

Щороку, за даними соціологічних досліджень, простежувалася стійка тенденція – 2/3 респондентів могли б працювати більш ефективно, ніж вони працюють, при посиленні економічних інтересів.

Роблячи свій вибір стилю життя і способу заробляння грошей, індивіди в умовах зниження рівня життя насамперед розраховують:

· інтенсивніше працювати на теперішньому робочому місці (до 1/2),

· покладаються на доходи з присадибної ділянки (1/2),

· сподіваються на соціальні гарантії (1/2).

Таким чином, зроблений вибір диктує конкретний діапазон діяль-ності носіїв доринкового типу поведінки.

Тип ринкової поведінки (41,1 %) можна схарактеризувати формулою «максимум доходу ціною максимуму трудових витрат». Він передбачає:

· високий ступінь економічної активності з боку індивіда;

· розуміння ним того, що ринок надає можливості для підвищення добробуту відповідно до вкладених зусиль, знань, вмінь (зокрема, вміння професійно ризикувати).

Власне ринковий тип поведінки ще тільки починає формуватися і значною мірою залежить від ходу економічних реформ і їх відповідності соціальним очікуванням економічно активних індивідів. Наявність достатньо гнучкої структури ціннісних орієнтацій дозволяє їм відносно швидко адаптуватися до нових умов соціального середовища і адекватно реагувати на зміни основних вимог соціальних інститутів.

Ринковий тип поведінки майже цілком (понад 95 %) орієнтований на підприємництво. Однак відсутність необхідних знань у половини респондентів та інші обставини значною мірою сприяють модифікації цього типу поведінки в псевдоринковий.

Активна орієнтація на підприємництво зберігається тільки у 1/3 носіїв ринкового типу поведінки, 2/3 респондентів в умовах зниження рівня життя збираються підробляти у вільний час, у тому числі 1/3 – займатися перекуповуванням і спекуляцією, тобто відповідати формулі «максимум доходу ціною мінімуму трудових витрат». Перетворення типу ринкової поведінки на 2/3 у псевдоринкову поведінку відбиває неминучі витрати ринку праці, що формується.

Відсутність чіткої економічної концепції перебудови суспільства одних призводить до втрати мотивації щодо професійної творчості та інновацій, а інших мотивує до підвищення добробуту за рахунок авантюрного ризику з дуже сумнівними морально-етичними нормами.

Наявність псевдоринкового типу поведінки в будь-якій соціальній системі свідчить про низький рівень її розвитку, відсутність чітко вираженої концепції цього розвитку, що є характерним тією чи іншою мірою для країн, що розвиваються.

Отже, ринковий тип поведінки має більше можливостей і перспектив у сучасних умовах. Проте для його реалізації необхідне виконання ряду умов як з боку держави, так і з боку індивіда.

Крім того, сам ринковий тип поведінки визначається стадіями розвитку ринкових відносин. Ці відносини характерні не тільки для розвинених держав, але і для країн, що розвиваються, з дуже слабкою економікою.

Таким чином, економічна соціологія як специфічний різновид соціологічного знання характеризується своїм предметом і системою категорій, що відбиває основні соціально-економічні закони. Її особливість полягає в тому, що вона забезпечує цілісне вивчення економіки як складної системи, у якій функціонують соціальні суб’єкти економічної діяльності. Від типу поведінки даних суб’єктів залежать кін-цеві результати економічного розвитку. Передбачається, що активність соціальних суб’єктів багато в чому залежить:

по-перше, від стану і регулятивних можливостей економічної культури;

по-друге, від місця і ролі тих чи інших соціальних груп у структурі економічних зв’язків;

по-третє, від динаміки їх переміщення та ієрархії цієї структури залежно від принципів організації зв’язку і пластичності соціальних стереотипів;

по-четверте, від здатності специфічних соціальних механізмів регулювати економічні відносини.

Використання основних методологічних принципів теорії економічної соціології дозволяє грамотно вирішувати проблеми, пов’язані з встановленням ринкових відносин у суспільстві.

Розкриваючи взаємозалежність різних рішень у контексті проведеної соціальної політики, економічна соціологія привертає увагу до ще не вивчених соціальних наслідків проведених економічних реформ. Вона пропонує методологічний і методичний інструментарії, необхідні для вивчення цих наслідків.

2. Соціологія праці: сутність і зміст

Соціологія праці – це спеціальна дисципліна, зміст якої пов’язаний із законами і категоріями, що визначають працю як необхідну умову життєдіяльності людини і суспільства.

Об’єктом дослідження соціології праці є специфіка суспільної праці як соціального процесу і сукупність факторів, що впливають на цей процес.

Предметом соціології праці є соціально-типові процеси, що знаходять своє вираження у ставленні людини до праці, ії виробничої активності.

Типовим для соціології є постановка питання про масовий прояв такого ставлення до праці і таких форм соціальної активності, які відповідають певному змісту і характеру праці. Вивчення взаємозв’язку змісту і характеру праці – основних категорій соціології праці – має важливе методологічне значення. Воно дозволяє зрозуміти, що розвиток праці неможливий без якісних зрушень у його змісті в ході науково-технічного прогресу.

За своїм змістом праця – доцільна, свідома діяльність, у процесі якої людина за допомогою знарядь праці освоює, змінює і пристосовує для своєї мети предмети природи.

Праця як обмін речовин між людиною і природою означає, що людина використовує механічні, фізичні та хімічні властивості предметів і явищ природи і змушує їх взаємно впливати один на одного для досягнення заздалегідь наміченої мети. При цьому трудовій діяльності притаманні, як відзначав К. Маркс, регулююча і контролююча функції, що змінюються з розвитком науки і техніки.

Вивчення праці в процесі її історичного розвитку показує, що:

· найбільш примітивна ручна праця пов’язувалася з особистою приналежністю раба рабовласнику (рабська праця);

· ручна ремісницька праця (яка дозволяла самостійність і творчість, але на низькому рівні розвитку технології) характерна для феодального суспільства;

· з розвитком механізації і підвищенням якості продуктивної сили праці почався розвиток капіталістичного суспільства з найманою працею.

Узагальнюючи все вищевикладене, можна сказати, що еконо-мічний закон відповідності рівня розвитку продуктивних сил стану виробничих відносин виявляється в сфері праці як закон відповідності змісту і характеру праці, його сутності і його соціально-економічної форми.

Для феодального суспільства була характерна ремісницька праця, заснована на застосуванні ручного інструмента і емпіричної технології. Кваліфікація ремісника безпосередньо залежала від складності предмета праці і функції з його обробки. Хто бажав бути майстром, змушений був опанувати ремесло у всій його повноті. Особливості праці ремісника обумовлювали специфіку його підготовки, яка фактично виключала теоретичне навчання і набувала характеру практичного учнівства, розтягнутого на довгі роки.

Універсальність трудових функцій спричиняла високу ремісницьку кваліфікацію. Однак ця кваліфікація пов’язувалася з низьким культурним рівнем працівника, обумовленого низьким рівнем тодішніх знань про світ, а також тим, що загальна освіта для більшості ремісників була нетривалою чи зовсім була відсутня. Успіх справи в ремісничому виробництві залежав насамперед від таланту ремісника, його особистісних якостей і здібностей.

Набуваючи високої професійної культури шляхом багаторічного навчання, будучи виробником і підприємцем, що робить і продає свій товар, ремісник виступав суб’єктом, творцем культури, але на тій низькій культурній і технічній основі, що обумовлювала надзвичайно повільний організаційно-технічний розвиток.

Перехід до машинного виробництва викликав розвиток капіта-лістичних відносин, пов’язаних з використанням найманої праці.

У змісті праці робітника відбулися глибокі якісні зміни, у яких реалізується найважливіша закономірність технічного прогресу, а саме – передача функції, що опосередковує, від людини до машини. Машинне виробництво знаменує собою початок перетворення науки в безпосередню продуктивну силу і залучення робітника до науково-технічних досягнень, необхідних для керування машиною.

Емпіричний досвід у праці продовжує відігравати значну роль, але обмежитися ним робітник вже не може. Від нього вимагається:

· певний рівень загальної, середньої спеціальної і вищої освіти;

· певний обсяг професійних знань;

· володіння достатньо складними навичками фізичної праці.

У сучасних умовах, коли значно більше прибутку «вичавлюється» з кваліфікації, ніж з фізичної сили, об’єктивно необхідно формувати універсальну робочу силу з високим рівнем освіти.

Технічний уклад вітчизняного виробництва в теперішніх умовах неоднорідний. У техніці, технології і організації праці співіснують і переплітаються:

по-перше, залишки минулого – значні обсяги ручної некваліфікованої і важкої фізичної праці;

по-друге, основа нинішнього виробництва – комплексно-механізована праця;

по-третє, головна мета науково-технічного прогресу – автоматизована праця.

Це обумовлює різнотипність праці сукупного працівника з погляду його змісту і разом з тим збереження в сучасному виробництві тих типів праці, що історично змінювали один одного в ході науково-технічного прогресу.

Якщо в основі зміни типів праці лежить технічний прогрес, то головна причина їхнього співіснування – його нерівномірність, поєднання в технічному базисі виробництва техніки минулого, сьогодення та елементів техніки майбутнього.

Нерівномірність розвитку техніки, технології і організації ви-робництва в різних галузях, на різних промислових підприємствах обумовлює збереження масивів некваліфікованої ручної і важкої фізичної праці, що не сприяє соціальному і професійному розвитку трудящих. Суспільна ситуація така, що на теперішньому етапі вітчизняне виробництво поки що бідує:

· 70 % переважно фізичної праці;

· 30 % переважно розумової праці.

Розподіл на ці види праці при сучасному рівні продуктивних сил поки що має місце. Він заснований на ролі в громадській організації праці працівників, зайнятих зазначеними видами праці, і виступає в нинішніх умовах як розбіжність соціального і культурного.

Соціальність розбіжностей виявляється насамперед у тому, що фі-
зичну і розумову, кваліфіковану і некваліфіковану працю диктують різні:

· вимоги до рівня загальної і фахової освіти;

· вимоги до професійної підготовки працівників;

· вимоги до професійної культури працівників;

· можливості для реалізації професійних і особистісних здіб-
ностей у процесі трудової діяльності.

Виходячи з розуміння предмету соціології праці, одна з основних категорій цієї дисципліни – ставлення до праці.

У соціології існує точка зору, що ставлення до праці не обмежується зв’язком індивіда з безпосереднім його заняттям. Воно виражає фундаментальний зв’язок індивіда із суспільством, виявляється через суспільну оцінку праці – престиж професії, праця як вища цінність і спосіб визнання людини в суспільстві – і отримує суб’єктивно-індивідуальне вираження у висловленнях і вчинках людини.

Ставлення до праці визначається об’єктивними і суб’єктивними факторами.

Об’єктивні фактори – це зміст і характер праці, що визначають професійний і соціокультурний розвиток працівника, а також умови праці (соціально-економічні, соціально-гігієнічні, соціально-психоло-гічні), що безпосередньо впливають на те чи інше ставлення до нього.

У ході емпіричних досліджень виявлено, що саме під впливом соціально-економічних умов праці (можливість службового просування, можливість підвищення кваліфікації, можливість підвищення заробітної плати) у працівників складаються позитивні і негативні ціннісні орієнтації на працю. Створюючи відчуття перспективності роботи, соціально-економічні умови активно формують сукупність ціннісних орієнтацій на цю перспективність і сприяють підвищенню продуктивності праці.

Суб’єктивні фактори – це система орієнтацій і мотивів трудової діяльності. Мотиваційне ядро відносин до праці містить три рівні ставлення:

· до праці як до цінності;

· професії як певного виду праці;

· роботи як до специфічного виду трудової діяльності в конк-
ретних умовах.

Наприкінці ХХ століття соціологами ставилися питання:

· про неадекватність ціннісно-нормативної і діючої сторін суб’єкта праці;

· необхідність розгляду ставлення до праці як у плані мотивації, так і в плані фактичної продуктивності працівника, що залежить від умов і організації праці, від суб’єктивної готовності реалізувати свій фактичний «діловий» потенціал.

Таким чином, ставлення до праці пов’язане з соціальною активністю людини і виражається в ії поведінці і трудовій діяльності.

Дослідження соціально-економічних і соціально-психологічних факторів пробудження і розвитку соціальної активності працюючих – актуальна задача фахівців у сфері соціології праці. Особливо важлива своєчасність виявлення і використання соціальних резервів, котрі у разі їх незатребуваності, виснажуються або викликають негативні наслідки.

Наприклад, подавлена активність може перерости не просто в пасивність працівників, але і у схований опір усяким нововведенням, що зроблені чи схвалені без їхньої участі.

Необхідність пояснення трудової поведінки індивідів і соціальних груп викликала появу концепції розвитку взаємозв’язку мотиву і стимулу.

Мотив взагалі визначається як пояснення причин дії, що сприяють ухваленню рішення про його початок. Регулююча роль мотиву базується на визначенні мети дії і призначеної для цього програми, що створює основу для прийняття рішень про дію.

Ставлячи питання таким чином, можна визначити мотив як вербалізацію мети і програми, що дає можливість певній особі почати конкретну діяльність. Факторами, що спонукують до дії, у цьому розумінні будуть деякі стани напруги, пов’язані з потребами людини.

Процеси ініціації і реалізації дій, спрямованих на досягнення даної мети і визначальних щодо того чи іншого вчинку, є процесами мотивації. Тому вивчення мотиваційних процесів є, по суті, вивчення особистості в її дії.

Для соціологічного аналізу проблем мотивації принципове значення має питання про співвідношення мотивів і стимулів.

Стимул розуміється як зовнішній вплив на організм індивіда або групу людей.

Якщо дотримуватися етимологічного трактування стимулу як ціпка чи батога, то стимулювання стає сугубо зовнішнім примусом, що викликає не мотив, а тільки негативну реакцію якщо не прямого опору, то пристосування, конформізму. Стимул від своєї етимологічної основи зберіг тільки одне – те, що це дійсно зовнішнє спонукання.

Під стимулом розуміється будь-який зовнішній об’єкт (мате-
ріальний предмет, образ, у тому числі й образ деякого стану), що проектує для себе індивід і робить цей об’єкт метою своїх прагнень.

Кожна людина оточена стимуляційним полем. Це можуть бути і об’єкти природного середовища (ліс, море, гори та ін.), і духовні цінності, і матеріальні предмети, і запропоновані суспільством знаки уваги, відзнаки, зразки поведінки, групові символи. Це не просто навколишній світ, а світ, «пропущений» крізь сито корисності, значущості для суб’єкта.

Стимуляційне поле особистості рухливе і динамічне. Воно змінюється з розвитком потреб (те, що було стимулом раніше, згодом може перестати відігравати таку роль) і зі зміною набору об’єктів. Якщо необхідних для стимуляції об’єктів немає, то вектор мети повер-тається, діяльність не має сенсу, соціальна активність гасне.

Виникають різного роду антистимулюючі ефекти, коли те, що пропонується суспільством як стимул, дає протилежний результат. Стимули дистанційовані від індивіда. Щоб опанувати стимул, індивіду необхідне відповідне настроювання як інструментальне (навички, уміння, знання, засоби діяльності), так і психологічно-світоглядне. Таке настроювання індивіда означає перехід стимулу в мотив як внутрішнє спонукання до дії для досягнення мети – оволодіння об’єктом-стимулом. У цьому випадку мотив виступає як внутрішнє спонукання індивіда, групи, індуковане стимулом. При відсутності реальних, діючих стимулів мотиви виникнути не можуть. Сама по собі потреба таку роль виконувати не здатна.

Даний методологічний підхід дозволяє по-новому розглядати систему мотивації в колишньому радянському суспільстві, де діяла планово-адміністративна система управління працею.

Не можна сказати, щоб радянська система не була зацікавлена в розвитку творчої активності, підвищенні продуктивності праці. По-своєму вона наполегливо домагалася цього. Але засоби знецінили зусилля, поступово зруйнували залишки традиційних елементів мотивації, не пропонуючи замість нічого нового. Система породила ілюзію високої ефективності примусу.

Практика взяла на озброєння «концепцію мотивації», що спочивала на трьох «китах»:

по-перше, людина завжди прагне до більш високої посади, більшій винагороди;

по-друге, найбільш ефективно людина працює в рамках регламенту, знаючи що її роботу можна перевірити;

по-третє, при соціалізмі особисті інтереси підпорядковувалися суспільним.

У важкі повоєнні роки емпірична вірогідність даних положень була очевидною. Але, починаючи з середини 60-х років ХХ ст., практика управління не в змозі була задіяти величезні соціальні резерви, що складають на сучасному підприємстві до 40 % усіх резервів. Зростання матеріального добробуту: 1) знизило особисту залежність працівника, економічну необхідність інтенсивної праці заради засобів до існування; 2) збільшило освітній, культурно-технічний рівень, істотно підвищило прагнення до творчої роботи, до самостійності.

Що ж стосується співвідношення особистих і суспільних інтересів, то воно по суті діалектично. Це означає, що інтереси утворюють єдність, але не тотожність. Розбіжності, що випливають з їх самостійності, не тільки не виключають, але і припускають протиріччя між ними. Способом їх розв’язання не може бути домінування загального над особистим чи жертовність особистого загальному. Дійсне вирішення цієї проблеми означає реалізацію одного через інше, взаємовтілення в іншому, з поверненням до власної основи на новому рівні. Прийняті постулати в принципі не могли забезпечити адекватну мотивацію, отже, неминучість кризи коренилася в них самих.

Для теперішнього періоду трансформаційних процесів у
суспільстві найбільш характерним типом мотивації є інструментальний. Інакше кажучи, орієнтація на заробляння. Посиленню цього типу мотивації сприяють:

· інфляція і падіння життєвого рівня населення;

· зростаюче безробіття;

· труднощі індивідуальної інтеграції в ринкові відносини з незвичними економічними критеріями.

При таких високих темпах економічних змін переважна більшість населення втратила багато критеріїв «нормального» існування:

· остаточно зруйнований зв’язок заробітної плати з рівнем і змістом кваліфікації, рівнем професіоналізму;

· відбулася зміна самого змісту поняття «професіоналізм у роботі»;

· загострилася ще давня і дуже болісна проблема, коли на промислових підприємствах більш цінується фізична праця, ніж розумова (основа якої середня фахова освіта і висока кваліфікація).

Якщо колись заробітна плата не стимулювала істотної трудової мотивації в силу свого порівняльного характеру, то тепер вона антистимулює трудову мотивацію в силу втрати зв’язку з якістю і кількістю праці, а також у силу виникнення зворотного зв’язку між ними. Чим більш професійна праця, чим більше років вона потребує на оволодіння даною професією, тим гірше вона оплачується.

Таким чином, заробітна плата стала антистимулом трудової мотивації в стимуляційному полі людини при руйнуванні в цьому полі інших мотиваторів професійної, кваліфікованої праці. А це означає, що науково-технічний і соціальний прогрес ведуть до виникнення і посилення люмпенської за своєю природою свідомості в тих чи інших соціальних групах.

Така ситуація повинна змінитися з приведенням механізму оплати праці у відповідність до критеріїв прибутку, економічної ефективнос-ті і внеску в неї, здійснюваного працівником чи підрозділом. Але це можливо лише при введенні системи стабілізації нових економічних відносин.

У зв’язку з різкими і непередбачуваними змінами в конкретній суспільній ситуації, особливого значення набуває концептуально обґрунтована система соціологічних показників, за допомогою яких:

1. Визначається досягнутий рівень розвитку явищ і процесів, що складають предмет соціології праці – соціально-типові настанови на трудову діяльність.

При цьому сукупність тих чи інших показників, їх рівень мають адекватно виявляти суспільні зміни, що відбуваються, відбивати
досліджувані явища в зв’язку з усім процесом суспільного розвитку, зосереджуючи увагу на проблемах, що виникають.

2. Визначаються фактори, що впливають на явища, процеси в сфері формування ціннісного ставлення до праці.

При цьому мова йде насамперед про чинники, за допомогою яких можна цілеспрямовано впливати на соціальні процеси, що спонукають природну потребу в праці. Це насамперед формування в праці характерних рис особистості і позитивно-зацікавленого ставлення до праці, прояв різних форм соціальної активності.

3. Визначаються тенденції змін у змісті й характері праці, його соціально-економічних, гігієнічних і психологічних умовах, а також у соціальній якості робочої сили з метою прогнозування тих чи інших змін щодо ефективної високопродуктивної праці.

Таким чином, основні умови вдосконалювання соціологічних показників, зокрема в сфері праці, – це:

· уточнення концептуального бачення предмета дослідження в плані більшої адекватності концепції трансформаційним процесам у суспільстві;

· у методичному плані – це уточнення процесів операціоналізації основних понять у рамках соціологічної думки, використаних для пояснення досліджуваного явища;

· в емпіричному аспекті – це пошук нових об’єктивних і суб’єктивних показників, адекватних реальним процесам у момент і на етапі проведення дослідження.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Ієрархічна структура особистості	\|	Предмет і категорії соціології конфлікту

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.027 сек.