Джерела права класичного періоду. Сенатусконсульти. Едикти магістратів імператорські укази. Юриспруденція і діяльність юристів.

Едикти магістратів, насамперед преторів, були джерелом утворення особливої системи правових норм, яка дістала назву преторського права.

За часів принципату правотворча діяльність преторів помітно занепадає, оскільки не узгоджується з новими формами державного ладу. За Адріана юрист Сальвій Юліан (бл. 125—126 pp.) здійснює остаточну редакцію постійного хорського едикту, а саме провадить кодифікацію преторського права. На пропозицію Адріана спеціальним сенатус-консультом едикт був затверджений і визнаний незмінюваним. Тільки імператор мав право доповнювати едикт. Кодифікація преторського едикту — перша велика кодифікація після Законів XII таблиць.

Постанови сенату — сенатус-консульти ( senatus consulta) В період принципату вища державна, в тому числі і законодавча, влада формально належала сенату. Принцепси ще не наважувалися проголошувати себе абсолютними монархами. Вони_виголошували свою волю у формі постанов сенату. Гай Цезар Октавіан, який був тріумвіром, в 27 р. до н.е. оголосив, що має намір відійти від державних справ. Однак сенат наказав Октавіану залишатися на чолі управління Римською республікою, що той і «змушений був зробити». Відповідно до постанови сенату Гай Юлій Цезар Октавіан очолював Римську державу з 13 січня 27 р. до н.е. до моменту смерті (серпень 14 р. н.е.). Система державного управління, введена Октавіаном і закріплена його наступниками, одержала пізніше назву принципат. Ця форма державного управління проіснувала до II ст. На словах Октавіан стверджував, що відновив республіку, фактично ж він був єдиним правителем Римської держави, діставши від сенату почесний титул Августа, який раніше вживався лише в звертанні до богів. Сенат оголосив Октавіана Августа своїм принцепсом. Він міг накласти вето на рішення будь-кого із магістратів, сенату, навіть коміцій. Поступово його влада стала необмеженою.

Деякий час сенат продовжує відігравати неабияку роль в державному житті Риму. З IV ст. до н.е. його склад поповнювався магістратами, що відслужили свій строк і після складення повноважень автоматично включалися в сенатський список. Однак, починаючи з Августа, склад сенату повністю формує принцепс. Формально сенат стає єдиним законодавчим органом. Аби воля принцепса набула значення закону, її вносили у вигляді проекту до сенату, а потім вона отримувала формальне затвердження. Сенат вибирав магістратів (якийсь час вони ще зберігалися), навіть самого принцепса, проте це обрання носило чисто формальний характер, оскільки титул принцепса став успадковуваним. На той час сенат зберігав судову та адміністративну владу, однак його повноваження все більше обмежувалися.

З І до середини III ст. сенатус-консульти стають головною формою законодавства. Сенат при цьому не мав законодавчої ініціативи і своїми постановами фактично лише оформляв пропозиції принцепсів, які на підставі своєї влади мали право проголошувати свою волю у вигляді усних або письмових промов у сенаті. В сенатус-консультах нерідко давалися лише загальні принципові положення, які претори повинні були відображати в едиктах.

До складу сенату входили представники вищих кіл рабовласницької знаті. Вони так само, як і принцепс, були виразниками інтересів пануючого стану — рабовласників. Відповідно до цього постанови сенату (сенатус-консульти) виражали їх волю.

Діяльність юристів. За найдавніших часів юристами були жерці — служителі храмів (понтифіки). Вони складали замкнуту касту, юридичні знання тримали в глибокій таємниці, консультації надавали за певну винагороду. Так продовжувалось досить довго, поки Гней Флавій, син вільновідпущеника, не вкрав книгу, в якій містилися позови та інші відомості про закони, і не передав її народу. Пізніше вона дістала назву Флавія цивільне право. На подяку народ обрав Флавія трибуном, сенатором і курульним едилом (Д. 1.2.7). Після обнародування Флавієм позовів юриспруденція перейшла до рук світських юристів.

В період республіки, як і в інші часи, юристи відносилися до пануючого стану і були виразниками його світогляду, в основному посідали високе службове становище. Свої консультації та іншу юридичну допомогу вони здійснювали у вигляді порад, як належить поступити в тих чи інших спірних ситуаціях (respondere). Cavere — консультації з питань укладення договорів та інших правочинів, складання ділових документів тощо;

Agere — керівництво процесуальними діями сторін при розгляді спорів.

Юристи користувалися авторитетом і популярністю, оскільки вони мали глибокі знання права, були майстрами юридичного аналізу конкретних правовідносин, хоча їх консультації в цей період носили ще чисто практичний характер. Своїми тлумаченнями законів вони надавали окремим нормам потрібного змісту, необхідного напряму і цим самим фактично створювали нові норми. В силу авторитету юристів та їхніх консультацій такі тлумачення набули загальнообов'язкового характеру і вже в республіканський період стали своєрідним джерелом права. Консультаційна практика юристів, науково-практичні висновки їх безпосередньо впливали на розвиток права.

Проте найвищого розквіту римська юриспруденція досягла за часів принципату, коли центр правотворчої діяльності переноситься від преторів до юристів. Претори як демократичний інститут республіканського Риму не вписувалися в межі принципату, вони поступово втрачали авторитет, нормотворчу активність.

Оскільки юристи користувалися великою повагою. Август для надання стійкості своїй владі вирішив залучити їх на свій бік. Найвидатнішим юристам він надав право офіційних консультацій Gus publici respondendi).

Юристи, отримавши таке право, давали консультації ніби від імені принцепса, спираючись на його авторитет, що надавало консультаціям офіційного характеру, а судді обґрунтовували свої рішення, приймаючи їх як обов'язкові. В такому союзі були зацікавлені обидві сторони — і принцепси, і юристи. Принцепси через авторитет юристів дістали опору своєї влади і активних провідників політики.

За умов станових протиріч юристи засобами права зміцнювали рабовласницький лад, вишукували нові рішення правових колізій повсякденного життя, правові засоби задоволення потреб обороту, який швидко розвивався.

Юристи були зацікавлені в підтримці принцепсів. В переважній більшості вони поділяли їх політику в силу спільності їх станових інтересів і всіляко їм допомагали. Крім того, держава надавала юристам широкий простір для правотворчої діяльності, в чому вони були зацікавлені як професіонали. Внаслідок такого союзу правотворча діяльність отримала новий могутній імпульс.

Практика надання окремим видатним юристам права офіційного тлумачення законів продовжувалося до V ст. Однак за встановленням абсолютної монархії правотворча активність їх помітно занепала. В 426 р, був прийнятий закон «Про цитування юристів», згідно з яким в основу судового рішення можна було покласти твори Папініана, Павла, Уль-піана, Гая, Модестіна і тих юристів, на кого вони посилались.

Класична юриспруденція (І—ІІІ ст.ст.) розвивалася досить бурхливо. В основу її покладено дві юридичні школи — про-куліанців і еабиніащів. Першу очолював Лабеон, новатор в галузі права, який мав тривалий і плідний вплив на розви ток юриспруденції. Школа названа на честь одного з його учнів і продовжувачів — Прокула. Політичним противником Лабеона був Капітон, який заснував другу юридичну школу, названу на честь його учня Мазурія Сабіна — найви-датнішого юриста І ст., великого коментатора цивільного права.

До основних напрямів діяльності класичної юриспруденції можна віднести:

а) твори, присвячені розробці цивільного права (Сабіна, Павла, Ульпіана та ін.);

б) коментарі до преторського права (Лабеона, Гая, Павла, Ульпіана та ін.);

в) збірники творів юристів (дигести), що об'єднували цивільне і преторське право;

г) підручники з права — інституції (найвщоміші Інституції Гая — II ст.), а також збірники правил (regulae), міркувань (sententiaej;

д) збірники казусів «Питання» (Цельза, Помпонія та ін.) і «Відповіді» (Папініана та ін.).

Науково-практичних творів римських юристів до нас дійшло надзвичайно мало. До них належать імператорські конституції.

Імператорські конституції. Від часів абсолютної монархії (домінату) правотворча діяльність повністю зосередилась в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Ще раніше Ульпіан зазначав: «Те, що вирішив принцепс, має силу закону», сам «принцепс вільний від обов'язку (дотримуватися) закону» (Д. 1.4.1; Д. 1.3.31). Всі інші форми пра-вотворчості в цей період фактично припинилися.

Постанови (установлення) імператора дістали назву конституцій від римського слова constituo — установляю.

Ще за часів принципату приймалися конституції чотирьох видів: едикти, декрети, рескрипти, мандати.

Едикти відрізнялися від преторських. Останні являли собою програму діяльності магістратів, тоді як імператорський едикт містив постанови обов'язкові для всього населення Римської імперії. Декрети — рішення імператорів з конкретних судових справ. Рескрипти — письмові відповіді на запити, що надійшли імператору з різних питань. Мандати — інструкції чиновникам з адміністративних і судових

справ.

У період домінату мандати вже вийшли з практики право-творчої діяльності імператорів. Декрети та рескрипти застосовувались як рішення імператорів в конкретних справах. Отже, основною формою імператорської правотворчості залишився едикт. Імператорські постанови почали називатися законами — leges. В цей же час робляться спроби перших приватних кодифікацій імператорських конституцій, яких до того часу накопичилось досить багато. Наприкінці III ст (295 р.) прийнято Кодекс Грегоріана, названий на честь його укладача, в якому зібрані конституції, починаючи від Адріа-на. Він дістав офіційне визнання, але потім його було відмінено Кодексом Юстініана.

Як доповнення до Кодексу Грегоріана незабаром приймається Кодекс Гермогеніана, також названий на честь його укладача, що складався з 120 конституцій, поділених за змістом на 69 титулів.

Однак першим офіційним зібранням конституцій був Кодекс Феодосія, прийнятий східно-римським імператором Феодосієм II (402—450 pp.). В ньому знайшли відображення зміни, що сталися в державній і приватно-правовій сферах рабовласницької держави.

§ 4. Джерела пізнання римського приватного права

Джерелами пізнання римського приватного права є численні пам'ятки давньоримської та інших культур, археологічні розкопки, нумізматика, папірусологія, книги тощо.

На цей час зібрано і систематизовано багато написів (на могилах, будівлях, камінні, дереві, шкірі, посуді тощо), знайдених в різних частинах Римської імперії, внаслідок археологічних розкопок, що істотно поповнило наші знання в галузі римського приватного права.

У визначенні хронології правових подій істотну допомогу надає нумізматика. На монетах зазначаються роки правлінь ня відповідного правителя, що допомагає визначити дату прийняття того чи іншого закону, едикту чи сенатус-кон-сульту.

Немало цікавих відомостей про зміст окремих інститутів римського приватного права, особливо земельної власності, містять папіруси. Велике значення їх полягає в тому, що вони дають змогу судити про реалізацію норм римського приватного права в дійсному житті.

Дуже важливою і цікавою пам'яткою права є юридичні та неюридичні твори. Це передусім твори римських істориків (Тіта Лівія, Авла Гелія), граматиків (Варрона, Феста, Валерія Проба та ін.). Велику цінність мають твори римських письменників ІІІ—II ст.ст. до н.е. Плавта і Теренція, які в своїх творах часто торкались правових питань. Багато цінних відомостей містять твори римських ораторів. Один з них (Ка-тон) писав про землекористування, інший (Цицерон) багато виступав у судових процесах, дуже яскраво передавав картини римської судової практики. Великий інтерес становлять з цієї точки зору твори Сенеки (І ст. до н.е.)

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Джерела право утворення в Давньому Римі	\|	Кодифікації римських імператорів. Кодифікація Юстиніана

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.109 сек.