Позовна давність

Поняття та види позовів. Захист і заперечення проти позовів. Колізія і конкуренція позовів.

Екстраординарний процес, причини виникнення

Екстраординарний процес. Зі встановленням абсолютної монархії інститут претури як демократичне утворення республіканського Риму починає занепадати. Імператори не довіряли ні виборним преторам, ні виборним суддям. Державна перебудова вимагала перебудови судової системи. Ще за часів принципату в деяких випадках почали практикувати розгляд окремих майнових спорів особисто магістратами без передачі їх присяжному судці. Між тим, для римлян, що протягом багатьох століть звикли до двостадійного процесу, розгляд справ суддею одноособово був незвичайним явищем, тому і порядок розв'язання спорів вони почали називати надзвичайним (extra ordinem) — екстраординарним. Якийсь час новий процес існував паралельно із звичайним цивільним процесом. Однак новий порядок розгляду спорів мав безсумнівні позитивні якості: він був одностадійним, отже, більш оперативним, швидким. За нових соціально-економічних умов це мало неабияке значення. Згодом екстраординарний процес витісняє формулярний і в період абсолютної монархії стає пануючим. Імператори ведуть боротьбу з правопорушеннями самостійно чи за допомогою своїх чиновників.

Судові функції виконують адміністративні органи: в Римі і Константинополі — начальник міської поліції, в провінціях — правителі провінцій. Деякі майнові спори імператор розглядав особисто, а незначні — муніципальні-магістрати.

Справи розглядалися на закритих засіданнях тільки за участю сторін та особливо почесних гостей. У разі неявки позивача справа припинялася, при неявці відповідача вона розглядалася у його відсутності.

Принциповим нововведенням екстраординарного процесу є встановлення офіційного виклику відповідача до суду і допущення оскарження судового рішення (начальнику поліції, правителю поліції і навіть імператору). Безумовно, це був крок уперед в розвитку судочинства.

У екстраординарному процесі принцип змагальності зберігався і навіть одержав подальший розвиток, проте принцип публічності був обмежений. Вперше було введено судове мито на покриття судових витрат.

У класичному римському праві позов (actio) є правом домагатися через суд того, що тобі належить (Nihil aliud est actio, quam jus quod sibi debeatur judicio persequendi), тобто позов — це звернення до суду за захистом своїх порушених прав.

Під час дії формулярного процесу претор мав право давати позов, виходячи з принципу добра, справедливості, а не з наявності норми права. Була розроблена ціла система позовів. У преторських едиктах постійно публікувалися формули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які отримали правовий захист з боку претора. Такі позови були створені для захисту від правопорушень основних приватноправових інститутів і приведені до певної системи. Розглянемо найтиповіші з них.

Речові та особисті позови (actio in rem et actio in personam) Якщо предметом спору є право на річ, то це — речовий позов (actio in rem), наприклад спір про право власності, сервітутне, заставне або якесь інше речове право. Порушником речового права потенційно може бути будь-яка третя особа, бо в кожної з них може виявитися спірна річ, право на яку оспорює позивач. Хто буде відповідачем за речовим позовом — невідомо, бо невідомо, хто може виявитися порушником речового права. Захист засобом речового позову називається абсолютним захистом.

Найпоширеніші речові позови (віндикаційний, негатор-ний, публіціанський та ін.) розглядатимуться далі.

Коли предметом спору є певна дія, право вимагати виконання якої належить позивачеві, — це особистий позов (actio in personam). Він випливає з особистих правовідносин, що складалися між двома або декількома певними особами найчастіше з приводу договору або іншого зобов'язання. Правовідношення тут встановлюються між конкретними особами. При цьому заздалегідь відомо, хто з них може виявитися порушником і хто — відповідачем за даним позовом. Захист за допомогою особистого позову дістав назву відносного захисту.

Розрізнялися позови суворого права і позови доброї совісті. Основна їх відмінність в тому, що при розгляді позовів суворого права суддя керується буквою договору чи закону і не може від цього відступити, навіть коли припустилися помилки. При розгляді позовів доброї совісті суддя поглиблювався у зміст договору, в справжню волю сторін, з'ясовував передусім, до чого сторони прагнули при укладенні договору, а не що було виражено в букві договору чи закону. Витоки суворого права були відбиттям більш давніх часів, коли панував формалізм. Позови доброї совісті — породження пори пом'якшення формалізму. Наприклад,.при відчуженні особливо важливих речей не дотримувались спеціального обряду (так званої манципації), право власності до набувача не переходило, що давало формальне право відчужу-вачу вимагати повернення проданої речі. Відповідно до позовів суворого права вимоги позивача підлягали задоволенню. Пізніше за позовом доброї совісті вимоги того ж позивача відхилялись, бо продаж все ж мав місце.

За обсягом і метою майнові позови поділялися на три види:

1. Позови для поновлення порушеного майнового права. За цими позовами задовольнялися вимоги позивача шляхом повернення спірної речі чи боргу, відшкодування заподіяної шкоди;

2. Штрафні позови, що мали на меті піддати відповідача певному приватному покаранню — штрафу. Інколи з одного і того самого факту випливали два позови — про відновлення і штрафний. Наприклад, злодій зобов'язаний був повернути вкрадене власнику і заплатити штраф;

3. Позови, спрямовані на відшкодування заподіяних збитків і покарання відповідача. Наприклад, за законом Аквілія за пошкодження речі стягувалась не її вартість, а вища ціна, що склалася протягом останнього місяця чи року.

Позови за аналогією. Відомий позов застосовується для подібного випадку. Наприклад, відповідно до вже згадуваного закону Аквілія відповідач зобов'язаний був відшкодувати заподіяну ним чужій речі шкоду за умови, що їй заподіяна шкода іншою річчю — согроге согрогі. Наприклад, чужа тварина вбита дрючком, але якщо вона заморена голодом, то відповідальність не наступала. Оскільки кінцевий результат в обох випадках був однаковим, претор застосовував зазначений позов на випадок заморення голодом тварини за аналогією.

Позови з фікцією. З розвитком господарського обороту виникали нові майнові відносини, для яких цивільне право не передбачало захисту. В таких випадках претор надавав судовий захист новому відношенню, пропонуючи в формулі судді допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто допустити фікцію і підвести під неї це нове відношення. Наприклад, коли в практику почала впроваджуватися така форма поступки правами, як передача вимоги, претор писав в формулі судді: «Ти, суддя Октавій, допусти, що Агерій є спадкоємцем Нумерія Негідія і за спадщиною тримав від нього право вимоги». Завдяки фікції особа, якій передано право вимоги до іншої особи, одержувала позовний захист. Кондикції. Припускалось, що кондикції — це абстракт» вимоги, що грунтувались на нормах цивільного права.При цьому конкретна правова основа кондикції не приводилась. Чим відрізнялися кондикції від позовів — невідомо.

Сплив великого строку після правопорушення породжує певні негативні наслідки і в судочинстві. За давністю важко встановити дійсні обставини справи — втрачені документи, померли чи виїхали свідки, забуті окремі факти тощо. Зовсім інша справа, коли позивач звертається за захистом свого порушеного права відразу чи протягом нетривалого строку після правопорушення. Крім того, тривале незвернення позивача за захистом свого права породжує певну невизначеність у правових відносинах, в цивільному обороті. Наприклад, до покупця звернулася третя особа, стверджуючи, що куплена нею річ належить їй на праві власності. Проте активних дій ця третя особа не проявляє (позову не закладає). Покупець, між тим, купив річ для подарунка, а тепер не знає, як бути. Невизначеність породжувала нестабільність цивільного обороту, чого не можна допускати. Тому з давніх часів строки в майнових спорах — необхідний елемент судочинства.

Строки в праві мають різне значення і в інших правовідносинах. В одних випадках час може породжувати правовий захист, в інших — погашати. Сплив певного часу перетворює факт в право (набувна давність), проте він і гасить право (позовна давність). Час надає право одному, водночас позбавляючи права іншого.

Поміж часово-правових категорій в судочинстві найбільшого значення набула позовна давність — встановлений законом строк для захисту порушеного права в суді. Як правова категорія в римському праві вона виникла досить пізно, класичне римське право цього поняття не знало. За тих часів були законні строки для деяких позовів, з яких поступово розвинулась й позовна давність. Законні строки погашали саме матеріальне право, отже, право на захист його в суді. Вони були не довгочасними.

Основна відмінність законних строків від позовної давності полягала в тому, що:

1. Законні строки менш тривалі — один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність — ЗО років.

2. Сплив законного строку погашав не тільки право на захист, а й саме матеріальне право. Наприклад, в спорі про право власності зі спливом законного строку власник втрачав як право на захист, так і право власності на спірну річ. Із спливом позовної давності власник втрачав право на судовий захист свого права власності, проте він не втрачав самого права власності.

3. Законні строки не переривались і не зупинялись. Позовна давність могла зупинитися й перерватися.

Спочатку цивільні позови ніякою давністю не обмежувалися — доки, поки існувало саме право- існувало й право на позов, тобто на судовий захист. Однак вже претори внаслідок викладених вище причин обмежують право на захист строком в один рік (строк повноважень самого претора). Потім були встановлені строкові обмеження для деяких цивільних позовів. І тільки в 424 р. імператор Феодосій II вводить спеціальні строки для погашення права на позов тривалістю ЗО років. Згодом для позовів (церкви, державні скарбниці та ін.) встановлюються строки 40 років, для інших — коротші, але основний строк позовної давності — 30 poків.

Встановлення жорстких строків позовної давності потребувало точного визначення початку їх перебігу, що залежало від характеру правовідношення. В строкових договорах початком перебігу позовної давності вважався наступний день після спливу договірного строку. Наприклад, договір позики грошей був укладений на 5 років — з 01.01.80 р. до 01.01.85 р. н.е. Позовна давність починає свій перебіг з 02.01.85 p., проте якщо в договорі строк виконання не зазначений, то через 7 днів після заяви вимоги кредитора. В спорах про речове право перебіг позовної давності починається з того часу, коли в суб'єкта речового права (власника) виникає право на позов, тобто коли йому стає відомо, де знаходиться його річ.

Нормальний перебіг позовної давності може перериватися й зупинятися. Перерва настає з двох підстав: підтвердження боргу і закладання позову в установленому порядку Так, боржник, якому кредитор нагадав про необхідність виконати зобов'язання, своїм проханням про відстрочку виконання не тільки не заперечує наявності боргу, а й підтверджує його і тільки просить про відстрочку. Інший випадок перерви позовної давності — закладання позову, який не був розглянутий судом внаслідок досягнення мирної угоди про ту саму відстрочку. В зазначених випадках позовна давність переривалась і починала свій перебіг спочатку. Час, що сплив до перерви, до уваги не приймається.

(Зупинення тільки на певний строк перебігу позовної давності може бути викликане певними обставинами, однак після усунення їх позовна давність триває. Строк, що минув після зупинення позовної давності, компенсується часом піфія її поновлення. У сумі він не повинен перевищувати строку позовної давності. Зупинення позовної давності могло мати місце у випадках: військових дій, епідемії, неповноліття правомочної особи на закладання позову та інших обставинах, що були перепоною для закладання позову.

Сплив строку позовної давності призводив до погашення права на позов, однак не припиняв права вимоги чи права на річ. Спірне право продовжувало існувати, проте воно вже позбавлене захисту з боку держави. Отже, виконання зобов'язання після спливу строку позовної давності (наприклад, повернення боргу) вважається виконанням належного, оскільки саме право існує, хоча й позбавлене захисту позовом. Наприклад, якщо йдеться про спірне зобов'язання, то воно зберігає силу і після спливу строку позовної давності, проте позбавляється позовного захисту. Такі зобов'язання дістали назву натуральних.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Формулярний процес, характерні ознаки. Поняття формули, види формул	\|	Запитання для перевірки засвоєння матеріалу

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.