• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

СТРОКИ ТА ТЕРМІНИ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ. ПОЗОВНА ДАВНІСТЬ.

ЗДІЙСНЕННЯ ТА ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ.

ЛЕКЦІЯ 7.

Представництво без повноважень або з їх перевищенням

За загальним правилом, особа, яка діє в інтересах іншої особи, при укладенні певних правочинів повинна додержуватися меж наданих їй повноважень. Якщо ж особа діє без повноважень або перевищує межі своїх повноважень, настають визначені законом правові наслідки. Повноваження -це можливі дії представника по укладенню пра­вочину від імені та в інтересах особи, яку він представляє.

Особа може розглядатися як така, що діяла без повноважень, коли правові підстави для здійснення нею певних юридичних дій взагалі відсутні, або повноваження хоча і існували раніше, але на момент вчинення певних дій, зокрема, правочину, припинилися. Знав чи не знав про це представник, правового значення не має.

Від дій без повноважень істотно не відрізняються і дії з перевищен­ням повноважень. Під останнім необхідно розуміти такі дії представ­ника при укладенні правочинів, що хоча й передбачені його повнова­женнями, але при їх здійсненні він відступив від положень, визначе­них договором, довіреністю, законом або актом юридичної особи.

Юридичні наслідки правочину, укладеного з перевищенням повно­важень, законодавчо визначені. Згідно з ч.1 ст. 241 ЦК правочин, вчи­нений представником з перевищенням повноважень, створює, змі­нює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного його схвалення цією особою. Правочин вва­жається схваленим, зокрема, у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наприк­лад, вчинила дії, які свідчать про початок виконання нею визначених змістом цього правочину обов'язків. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні пра­ва та обов'зки з моменту вчинення цього правочину (ч. 2 ст. 241 ЦК). Положення ст. 241 ЦК поширюються лише на випадки добровільного представництва.

1. Здійснення цивільних прав та обов’язків.

2. Способи захисту цивільних прав та інтересів.

3. Поняття, ознаки, види та форми цивільно-правової відповідальності.

4. Підстави застосування цивільно-правової відповідальності.

5. Строки та терміни у цивільному праві.

6. Позовна давність.

1. Здійснення цивільних прав та обов’язків.

Здійснення суб'єктивного цивільного права - це реалізація міри можливої поведінки управомоченої особи шляхом здійснення на­лежних їйправомочностей (права на власні дії, права на чужі дії та права на захист. Наприклад, здійснення права власності — це здійснення власником правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню своїм майном у межах, визначених Конституцією та актами цивільного законодавства. Слід мати на увазі, що в цивіль­них правовідносинах суб'єктивному праву управомоченої особи ко­респондує обов'язок зобов'язаної особи вчинити певні дії або утри­матися вщ їх вчинення. Так, стосовно власника майна всі інші особи мають пасивний обов'язок утримуватися від дій, які б перешкоджали здійсненню власником своїх повноважень. Відповідно до ст. 12 ЦК особа здійснює своє цивільне право вільно, на власний розсуд. Це означає, що суб'єкти цивільного права без будь-якого стороннього впливу і можливого тиску обирають варіанти дозволеної поведінки, які полягають у реалізації належних їм правомочностей, що склада­ють відповідне суб'єктивне право. Крім цього, вони вільно обирають порядок і способи здійснення суб'єктивних цивільних прав.

Порядок вчинення дій, які здійснює управомочена особа, нази­вається способом здійснення суб'єктивних прав.Цей порядок і самі дії можуть бути різноманітними. Різноманітність дій уповноваженої особи і порядок їх здійснення залежить від характеру права, його призначення та змісту правової норми, за допомогою якої забезпе­чується правове регулювання цих відносин. Вибір способу здійснен­ня суб'єктивного права залежить від мети, яку переслідує управомочена особа. Наприклад, якщо власник має за мету використовувати корисні властивості належної йому речі особисто, він здійснює своє право на користування своею річчю. Крім особистого використання корисних властивостей належної йому речі, власник може передати цю річ у користування іншій особі безкоштовно або за плату.

Здійснюючи суб'єктивні права, управомочена особа не повинна своїми діями порушувати норми права, а також права інших осіб та держави, тобто має здійснювати своє право у відповідних межах. Ме­жі суб'єктивного права визначають міру можливої поведінки уповно­важеної особи. Порушення існуючих меж здійснення суб'єктивного права є недозволеною дією і тягне за собою несприятливі наслідки для порушника або відмову в захисті суб'єктивного права. Так, відпо­відно до ч. 8 ст. 41 Конституції використання власності не може зав­давати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам су­спільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Порушення меж суб'єктивного права при його здійсненні в науці цивільного права вважають «зловживанням правом».

Суб'єктивному цивільному праву завжди кореспондує юридичний обов'язок. Він може бути активним, якщо зобов'язана особа повинна вчинити певні дії, і пасивним, якщо вона мусить згідно зі своїм обо­в'язком утримуватись від вчинення дій.

Особа зловживає суб'єктивним правом, якщо вона своїми діями порушує права і законні інтереси інших осіб та держави, завдає шко­ди довкіллю, порушує чинне законодавство та вчинює інші недозволені дії.

Таким чином, суб'єктивне цивільне право повинно здійснюватись у межах, передбачених законом. Уповноважена особа може здійсню­вати свої права шляхом вчинення дій, які визначаються змістом суб'єктивного права як забезпеченої законом міри можливої поведін­ки цієї особи.

Цивільний кодекс присвячує даному питанню ст. 12-14 (Здійснення цивільних прав. Межі здійснення цивільних прав. Виконання цивільних обов’язків), які необхідно уважно вивчити.

2. Способи захисту цивільних прав та інтересів.

Будь-яка заінтересована особа має право в порядку, встановлено­му законом, звернутися до суду за охороною свого права і захистити його відповідними способами, передбаченими законом.

Під способом захисту суб'єктивного права розуміється визначений законом порядок забезпечення відновлення (визнання) порушених прав і од­ночасного правового впливу на порушника з метою відновлення по­рушеної майнової і немайнової сфери.

Положеннями актів цивільно­го законодавства (ст. 16 ЦК) встановлюються такі способи захисту цивільних прав: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку особи в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи залагодження матеріальної шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнан­ня незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого са­моврядування.

Перелік способів захисту в ст. 16 ЦК, не є вичерпним. Суд може за­хистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановле­ний договором або законом. Як правило, особа, право якої порушене, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом за­хисту свого права. Іноді спосіб захисту порушеного права прямо ви­значений спеціальним законом. Частіше ж власнику суб'єктивного права надається можливість вибору способу захисту свого порушеного права.

Перша група містить способи захисту, застосування яких дозволяє підтвердити (засвідчити) право, що захищається, або припинити (змінити) обов'язок. Даний результат настає при застосуванні таких способів захисту як визнання права; примусове виконання обов'язку особи в натурі; зміна правовідношення або його припинення.

Одним із способів, визначених положеннями ст. 16 ЦК, є визнання суб'єктивного права. Даний спосіб застосовується у ви­падку, коли наявність у особи конкретного суб'єктивного права під­дається сумніву, суб'єктивне право оспорюється, заперечується або ж мається реальна погроза таких дій, наприклад, за позовами про ви­знання права авторства на твори науки, літератури і мистецтва, за по­зовами про визнання права власності тощо. Так, якщо власник жилого будинку не має на нього правовстановлюючих документів, то він не може ним розпорядитися, а також захистити свої права як власник у разі порушення їх третіми особами.

Примусове виконання обов'язку особи в натурі характеризується тим, що порушник за вимогою потерпілого повинний реально вико­нати дії, які складають предмет його зобов'язання. Наприклад, реаль­но передати річ, виконати роботу, надати послуги. І тільки у тих ви­падках, коли реальне виконання стало об'єктивно неможливим або ж небажаним для потерпілого, даний спосіб має бути замінений іншим способом захисту на вибір потерпілого, зокрема, відшкодуванням збитків.

Такі способи захисту цивільних прав як зміна і припинення правовідношення найчастіше реалізуються у судовому порядку, оскільки пов'язані з примусовою зміною або припиненням правовідношення. Прикладом зміни останнього буде виступати обов'язок перевізника відшкодувати одержувачу вартість втраченого вантажу, якщо за до­говором перевезення він був втрачений з вини перевізника.

До другої групи способів захисту цивільних прав можна віднести такі способи, застосування яких дозволяє попередити або припинити порушення права. До них належать: припинення дії, яка порушує пра­во; визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу дер­жавної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу

Такий спосіб як припинення дії, що порушує право, може застосо­вуватися поряд з іншими способами захисту, наприклад, відшкоду­ванням збитків, або може мати самостійне значення. Так, автор твору, який незаконно використо­вується (готується до випуску в світ без його відома спотворюється, переробляється та ін.) третіми особами, може вимагати припинення цих дій, не висуваючи ніяких інших, наприклад, майнових претензій.

Захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян і юридич­них осіб може здійснюватися шляхом визнання незаконними рішен­ня, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Авто­номної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Це означає, що фізична або юридична особа, цивільні права або охоро-нювані законом інтереси яких порушені прийнятим рішенням, що не відповідає закону або іншим правовим актам; здійсненням дій чи вия­вом бездіяльності з боку органу державної влади, органу влади Авто­номної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, ма­ють право на їх оскарження в суді. Третя група поєднує способи захисту цивільних прав, застосуван­ня яких має за мету відновити порушене право і ( або) компенсувати втрати, понесені у зв'язку з його порушенням. Такий результат може бути досягнуто шляхом відновлення становища, що існувало до по­рушення права; визнання правочину недійсним; відшкодування збит­ків; компенсації моральної шкоди.

Відновлення становища, що існувало до порушення права, як спо­сіб захисту, застосовується в тих випадках, коли порушене суб'єктив­не право внаслідок цього не припиняє свого існування і може бути ре­ально відновлене шляхом усунення наслідків правопорушення. Даний спосіб захисту охоплює широке коло конкретних дій, наприк­лад, повернення власнику його майна з чужого незаконного володін­ня (ст. 387 ЦК), виселення особи, що самоправне зайняла жиле при­міщення (ст. 116 ЖК) та інші.

Визнання правочину недійсним являє собою окремий випадок від­новлення становища, що існувало до порушення права як способу за­хисту, оскільки збігається з ним за правовою сутністю. Найяскра­віший приклад — приведення сторін, що вчинили недійсний правочин, у попереднє майнове становище як загальний наслідок недійсно­сті правочину (ст. 216 ЦК).

Відшкодування збитків, заподіяних порушенням права, є най­більш універсальним з названих способів захисту цивільних прав і може використовуватися як самостійно, так і поряд з іншими спосо­бами захисту як у сфері договірних, так і позадоговірних відносин.

Під збитками розуміють втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі зни­щенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реаль­ні збитки) та доходи, які особа могла б реально одержати за звичай­них обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода)(ст. 22 ЦК). Стаття 16 ЦК називає поряд із відшкодуванням збитків інші спосо­би залагодження матеріальної шкоди. Під ними насамперед мається на увазі стягнення неустойки у вигляді штрафу та пені.

Такий спосіб захисту цивільних прав як компенсація моральної шкоди полягає в покладанні на порушника обов'язку по відшкоду­ванню потерпшому моральної шкоди у виді грошової суми або іншо­го майна. Право на відшкодування такої шкоди мають як фізичні, так і юридичні особи.

Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів ЇЇ сім'ї чи близьких

родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної

або юридичної особи.

Стаття 23 ЦК не обмежує право на компенсацію моральної шкоди будь-якими випадками, зокрема, встановленими законом. Фізичні і юридичні особи мають право на її відшкодування в усіх випадках за­подіяння їм такої шкоди внаслідок порушення їх прав. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди і, як правило, одноразово. Розмір відшкодування визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страж­дань, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, а також ступеня вини правопорушника, у випадках коли вона є підставою відшкодування. Суд має брати до уваги те, що моральна шкода - категорія глибоко суб'єктивна, така, що залежить і від потерпілого, і від конкретних обставин справи. При визначенні розміру шкоди враховуються вимоги розумності й справедливості.

Застосуванням розглянутих способів захист особистих немайнових або майнових прав не вичерпується. Суд може захистити цивіль­не право чи інтерес в інший спосіб, передбачений договором або за­коном. Наприклад захистити порушене право шляхом звернення стягнення на майно боржника, яке є предметом застави (ст. 576 ЦК), зобов'язати боржника виконати роботи або надати по­слуги за його рахунок (ст. 621 ЦК) та ін.

Розрізняють юрисдикційні і неюрисдикційні форми за­хисту порушених суб'єктивних цивільних прав. Порядок захисту по­рушених або оспорюваних суб'єктивних цивільних прав та інтересів, який здійснюється уповноваженими на те державними органами, від­носиться до юрисдикційних форм захисту. Самозахист розглядається як неюрисдикційна форма забезпечення захисту порушених суб'єк­тивних цивільних прав та інтересів.

За загальним пра­вилом захист цивільних прав і охоронюваних законом нтересів здій­снюється в судовому порядку. Судами загальної юрисдикції є місцеві, апеляційні, Вищі спеціалізовані суди і Верховний Суд України. Поряд з ними правосуддя здійснюють господарські суди, що розглядають спори, які виникають у процесі підприємницької діяльності. За зго­дою учасників цивільного правовідношення спір між ними може бути переданий на розгляд третейського суду. Якщо ж конституційні права та свободи громадян порушуються чи можуть бути порушені законом, який застосований чи піддягає застосуванню в конкретній справі, роз­гляд якої завершено чи розпочато в суді або іншому органі, громадяни мають право на звернення до Конституційного Суду України.

Спеціальним порядком захисту цивільних прав і охоронюваних за­коном інтересів вважається адміністративний порядок. Захист, здій­снюваний шляхом звернення до вищого органу чи посадової особи, нетиповий для цивільного права і здійснюється лише у випадках, пе­редбачених законом. Згідно зі ст. 17 ЦК такий захист цивільного пра­ва й інтересу здійснюється органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим і органом місцевого самоврядування. Адміністративний порядок захисту може виражатися в оскарженні дій і актів державних органів у вищестоящий стосовно них орган виконавчої влади або ж у прийнятті державними органами, наділеними відповідними повноваженнями, рішень з використанням способів за­хисту цивільних прав, передбачених ст. 16 ЦК, при дотриманні про­цедури, встановленої нормативними актами.

Захист цивільного права нотаріусом, передбачений ст. 18 ЦК, здій­снюється шляхом вчинення виконавчого напису на борговому доку­менті в порядку і випадках, встановлених законом.

Самозахист є основною неюрисдикційною формою захисту су­б'єктивного цивільного права і інтересу, які підлягають правовій охо­роні. Положеннями ч. 5 ст. 55 Конституції визначається право кож­ного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і вободи. У приватно-правовій сфері вказана конституційно-правова можливість знайшла конкретизацію і законодавче втілення у положеннях ст. 19 ЦК, що визначають право особи на здійснення са­мозахисту порушеного суб'єктивного цивільного права або ітересу, які належать їй або іншій особі.

Способи самозахисту можуть визначатися положеннями договору або актів цивільного законодавства, а також безпосередньо особою, яка реалізує право на самозахист (наприклад, право притримання (ст. 94 ЦК).

3. Поняття, ознаки, види та форми цивільно-правової відповідальності.

Під цивільно-правовою відповідальністю розуміють неви­гідні наслідки майнового характеру, які настають для осіб, що допустили цивільні правопорушення.

Цивільно-правова відпо­відальність завжди має майновий характер. Вона може виступати у формі відшкодування збитків, сплати штрафу, пені, неустойки, втрати завдатку.

За підставами виникнення розрізняють відповідальність до­говірну та недоговірну (деліктну).

Договірна відповідальність має місце, коли одна із сторін не виконала чи неналежно виконала умови договору. Міри дого­вірної відповідальності можуть бути передбачені як законом, так і безпосередньо договором.

Недоговірна (деліктна) відповідальність випливає безпосе­редньо із правопорушення і за відсутності укладеного між порушником і потерпілим договором.

Якщо суб'єктів відповідальності більше одного, то цивільно-правова відповідальність може мати частковий, солідарний або субсидіарний характер.

Долъовою або частковою визнається відповідальність, коли дві або більше особи відповідають перед кредитором в рівних частках, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Солідарна відповідальність характеризується тим, що на вимогу кредитора на будь-якого боржника може бути покладена відповідальність в повному обсязі. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом чи дого­вором. Так в ст. 1190 ЦК прямо зазначено, що особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солі­дарну відповідальність перед потерпілим.

Субсидіарна (додаткова) відповідальність має місце тоді, коли у зобов'язанні беруть участь два боржника, один з яких є основ­ним, а другий — додатковим. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або не дав відповіді на пред'явлену вимогу в розумний строк, кредитор має право пред'явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність. Суть субсидіарної відповідальності полягає в тому, що умовою притягнення до відповідальності додаткового боржника є неможливість пов­ністю або частково отримати задоволення від основного.

Під формою цивільно-правової відповідальності розуміють форму вираження додаткових обтяжень, що покладаються на правопорушника.

Найбільш поширеною формою відповідальності є відшко­дування збитків.

Неустойкою вважається передбачена договором, законом або іншими правовими актами грошова чи інша встановлена у до­говорі майнова цінність, яку боржник зобов'язаний сплатити або передати кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання ним основного зобов'язання.

За співвідношенням із збитками відповідальність може бути обмеженою, повною і підвищеною.

За загальним правило шкода, завдана неправомірними діями чи бездіяльністю, відшкодовується в повному обсязі. Водночас в законодавстві чи в договорі сторони можуть передбачити випадки, коли розмір відповідальності боржника може бути обмежено або збільшено.

Особливості відшкодування моральної шкоди встановлені у статтях 276, 1167, 1168 ЦК та окремими нормативними актами.

4. Підстави застосування цивільно-правової відповідальності.

Сукупність умов, які необхідні для настання цивільно-правової відповідальності, називають складом цивільного право­порушення.

За загальним правилом цивільно-правова відповідальність настає за наявності таких умов (підстав):

· протиправність;

· шкода;

· вина;

· причинний зв'язок між протиправною поведінкою і на­слідками.

Протиправною є поведінка, яка порушує норму права або умови укладеного між контрагентами договору. Протиправними можуть бути не лише дії, а й бездіяльність.

Шкода може бути заподіяна і правомірними діями. Так, право­
мірними вважаються дії, пов'язані із здійсненням прав та виконан­ням обов'язків (наприклад, працівники санепідемстанції знищу­ють хворих тварин; пожежники, гасячи пожежу, заливають сусідні квартири); у разі згоди потерпілого на заподіяння шкоди(потерпі­лий попросив зламати сарай, щоб побудувати гараж); у випадку протиправної поведінки самого потерпілого (шкода заподіяна в стані необхідної оборони).

Під шкодоюв цивільному прав розуміють загибель, втрату або зменшення певного майнового або немайнового блага.

В юридичній літературі інколи використовуються поняття "шкода" і "збитки". Ці поняття не є тотожними і не збігаються. Шкода за своїм змістом ширше поняття, оскільки вона може бути заподіяна як майновим, так і немайновим інтересам.

Майнова шкода може настати у вигляді як реальних збитків, так і упущеної вигоди. Коли ж шкода заподіюється особистим немайновим благам, то поняття "збитки" законодавець не ви­користовує, оскільки неможливо поновити в повному обсязі немайнові права в тому вигляді, в якому вони існували до порушення (наприклад, коли шкода, заподіяна особі при роз­голошенні таємниці усиновлення, смертю близького родича, честі та гідності тощо). В цих випадках йдеться не про відшко­дування збитків, а про відшкодування шкоди.

Вина боржника. Вина — це психічне ставлення особи до своєї неправомірної поведінки та її наслідків. Залежно від того, чи бажав правопорушник настання протиправних наслідків, розв'язується питання щодо поділу вини на дві форми: умисну чи необережну.

Проте зазначена класифікація на впливає на вирішення питання щодо стягнення збитків, оскільки вони повинні від­шкодовуватися в повному обсязі за наявності будь-якої форми вини.

На відміну кримінального права, де діє презумпція невинува­тості, у цивільному діє презумпція винності боржника, тобто зобов'язана особа вважається винною, доки не доведе відсутність своєї вини.

Водночас форма вини кредитора (потерпілого) може впли­вати на розмір відшкодування, яке стягується.

За загальним правилом цивільно-правова відповідальність настає за наявності вказаних вище чотирьох умов. На відміну від кримінально-правової, цивільно-правова відповідальність може наставати і без вини, якщо це прямо передбачено законом чи договором.

Так, володілець джерела підвищеної небезпеки звільняється від відповідальності за заподіяну шкоду лише у випадках непереборної сили або умислу потерпілого (ст. 1187 ЦК). Тобто відсутність вини не звільняє його від відповідальності.

Під підставами звільнення від цивільно-правової відповідаль­ностіми розуміємо обставини, з якими закон або договір пов'язу­ють звільнення особи від застосування до неї санкцій за правопо­рушення,

Стаття 617 ЦК вперше закріплює загальні підстави звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання. Так, особа, яка поруши­ла зобов'язання, звільняється від відповідальності за його порушен­ня, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадкуабо непереборної сили.

Непереборна сила— це надзвичайна і непере­борна за певних обставин подія, настання якої неможливо було передбачити і відвернути доступними засобами.Непереборна сила є об'єктивним явищем, тобто подією, яка не за­лежить від волі, свідомості та бажання людини. При цьому ця подія, як правило, має стосовно діяльності суб'єкта зовнішній характер втручання.Під поняття непереборної сили підпадають як руйнівні сили природи (землетрус, повінь), так і деякі суспільні явища (військові дії, масові заворушення, страйки тощо).

Випадок (казус) — це обставина, яка свідчить про відсут­ність вини контрагентів. Цю обставину хоча і можна відверну­ти, але її неможливо передбачити. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Значення випадку полягає у тому, що незважаючи на наявність протиправної поведінки особи, шкоди та причинного зв'язку між ни­ми, він стає підставою для звільнення від цивільно-правової відпо­відальності. За загальним правилом, випадок (відсутність вини) звільняє суб'єкта від цивільно-правової відповідальності, якщо інше не встановлено договором або законом.

Ще однієюобставиною, яка звільняє від цивільної відповідальнос­ті, є форс-мажор.

Форс-мажоромвизнається обставина (дія чи подія), що спричи­няє неможливість виконання договірних зобов'язань у обумовле­ний сторонами строк.Отже, на відміну від випадку та непереборної сили, форс-мажор є спеціальною підставою звільнення від відпо­відальності лише за невиконання (неналежне виконання) договірних зобов'язань.

Категорія «форс-мажор» традиційно в законодавстві визнавалася підставою звільнення від відповідальності у зовнішньоекономічній діяльності.

Залежно від часу існування форс-мажорні обставини поділяються на тривалі і короткострокові. До перших відносяться, як правило, за­борона експорту певної сировини (продукції), війна, валютні обме­ження тощо. Короткостроковими, здебільшого, є стихійні лиха. У будь-якому випадку ці обставини розглядаються як юридичні факти, які спричиняють неможливість виконання договірних зобов'язань. При цьому неможливість виконання цивільних обов'язків може бути фізичного, економічною, юридичною або Іншою. Короткострокові форс-мажорні обставини зумовлюють тимчасову неможливість вико­нання зобов'язань. У цих випадках вони виступають як підстави від­строчки виконання. При дії форс-мажорних обставин тривалий час, що перевищує зазначений у договорі строк, або коли виконання дого­вору втрачає економічну доцільність, домовленістю сторін такі об­ставини визнаються перешкодою, яка призводить до звільнення сто­рін від виконання договору.

Для визнання обставин форс-мажором, необхідна наявність пев­них умов. По-перше, виникнення їх після укладення договору. По-друге,неможливість виконання зобов'язання у період їх існуван­ня. По-третє, закріплення цих обставин у договорі. Сторони у догово­рі повинні узгоджувати форс-мажорні обставини шляхом прямого за­значення їх переліку. При цьому цей перелік вважається вичерпним й не підлягає розширювальному тлумаченню.

5. Строки та терміни у цивільному праві.

Під строкому цивільному праві розуміють проміжок часу, зі спливом якого пов'язана певна дія чи подія, яка має юри­дичні наслідки.

Термін— це певний момент в часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Так, на­приклад, із досягненням 18 років фізична особа стає повністю дієздатною, через рік, якщо невідомо місце перебування особи, заінтересовані особи можуть вимагати визнання її безвісно від­сутньою; по закінченні визначеного строку припиняється дія довіреності тощо.

За правовими наслідками строки поділяються на:

· правовстановлювальні або правостворювальні. Це строки, з якими пов'язане виникнення правовідносин або окремих прав та обов'язків;

· правоприпиняючі. Це строки, з перебігом яких законода­ вець пов'язує припинення певних правовідносин, окремих прав та обов'язків. Так, по закінченні певного часу кредитор втрачає право звернутися з претензією до поручителя;

· правозмінювальні. По закінченні цих строків припиняють­ ся одні права та обов'язки і виникають інші. Так, якщо особа загубила річ, то по закінченні визначеного строку вона перестає
бути власником речі, і право власності на цю річ може виникнути у іншої особи.

За підставами встановлення розрізняють строки:

· законні (тобто строки, встановлені законом чи підзаконним актом, наприклад, законодавець встановлює шестимісячний строк для прийняття спадщини);

· судові. Це строки, тривалість яких визначається судом залежно від обставин конкретної справи і з урахуванням змісту дій, які повинні виконати сторони;

· договірні. Це строки, які визначаються сторонами самос­тійно з урахуванням індивідуальних особливостей конкретних правовідносин. Наприклад, строк дії довіреності, договору оренди, договору позики тощо.

За ступенем самостійності сторін у встановленні стро­ків вони поділяються на:

· імперативні, тобто такі, що не можна змінити за до­мовленістю;

· диспозитивні, тобто такі, які хоч і передбачені законом, але можуть бути змінені за погодженням сторін.

За призначенням розрізняють:

· строки здійснення цивільних прав, тобто строки, протягом яких власник суб'єктивного права може реалізувати можли­вості, закладені в суб'єктивному праві;

· строки виконання зобов 'язань;

· строки захисту цивільних прав, тобто строки, протягом яких сторона може розраховувати на захист свого права в разі порушення і отримати цей захист.

За способом визначення їх поділяють на строки, визначені:

· календарною датою(строк повернення боргу);

· певним періодом часу (поставка продукції — поквартальна, щомісячна);

· вказівкою на подію, яка неодмінно має настати (початок навігації).

За ступенем визначеності строки класифікуються на:

· визначені;

· невизначені, якщо це пов'язано з певною подією, яка обов'язково настане, або бажанням кредитора (наприклад, строк повернення боргу "за першою вимогою").

Обчислення строків і термініввідбувається відповідно до правил статтей 252 - 255 Цивільного кодексу України:

– строквизначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинником;

– термінвизначається календарним числом або вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.

Можливість захисту цивільних прав у багатьох випадках безпосередньо залежить від дотримання строків, встановлених для цього законом.

6. Позовна давність.

Питання позовної давності, в основному, регулює Розділ 19 Цивільного кодексу.

Позовна давність– це строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшеназа угодою сторін. При цьому договір про збільшення позовної давності полягає у письмовій формі. Позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за угодою сторін.

Виділяють два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давністьвстановлюється тривалістю в три роки. Спеціальна позовна давність може встановлюватися законом для окремих видів вимог.

Вона може бути в порівнянні із загальною позовною давністю

· скороченою

· збільшеною.

Скорочений термінпозовної давності в один рік застосовується, зокрема, до вимог:

1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) про спростування недостовірної інформації, розміщеної в засобах масової інформації;

3) про переклад на співвласника має рацію і обов'язків покупця у разі порушення права переважної покупки частки в праві загальної часткової власності (стаття 362 Цивільного кодекси);

4) у зв'язку з недоліками проданого товару (стаття 681 Цивільного кодексу);

5) про розірвання договору дарування (стаття 728 Цивільного кодексу);

6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошта (стаття 925 Цивільного кодексу);

7) про оскарження дій виконавця заповіту (стаття 1293 Цивільні кодекси);

8) про відшкодування збитків, заподіяних пошкодженням речі, переданої в користування наймачеві, а також до вимог про відшкодування витрат на поліпшення речі (стаття 786 Цивільного кодексу);

9) про неналежну якість роботи, виконаної за договором підряду, за винятком будівель і споруд (стаття 863 Цивільні кодекси);

10) до вимог чековласника про оплату чека (стаття 1106 Цивільного кодексу).

Збільшений термінпозовної давності передбачається в п'ять і десять років.

Так, позовна давність в п'ять роківзастосовується до вимог про визнання недійсної операції, здійсненої під впливом насильства або обману.

Позовна давність в десять роківзастосовується до вимог про застосування наслідків недійсної операції.

Читайте також:

1. Адміністративна відповідальність та строки адміністративної відповідальності
2. Видання. Поліграфічне виконання. Терміни та визначення
3. Види відповідальності і терміниподання податкової декларації
4. Визнання урядів у міжнародному публічному праві.
5. Виникнення, роль і значення емблеми Червоного Хреста чи Червоного Півмісяця в міжнародному гуманітарному праві.
6. Відповідальність у цивільному праві. Принципи компенсації моральної шкоди у сфері медичної діяльності.
7. Вступ. Основні терміни в галузі метрології
8. Вступ. Основні терміни і визначення в галузі стандартизації
9. Доведення і доказування у цивільному процесі та обставини, які не підлягають доказуванню (доведенню).
10. Загальна методика складання процесуальних документів особами, які беруть участь у справі.
11. Загальні правила і строки накладення адміністративних стягнень
12. Загальнонаукові терміни

Переглядів: 2218