• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Поняття позовної давності (загальна і спеціальна позовна давність).

Наділяючи суб’єктів цивільних правовідносин певними правами та обов’язками, законодавець водночас піклується і про їх охорону. Проте державний захист деяких цивільних прав не є безстроковим, а тому законодавець встановлює певні строки такого захисту таким інститутом, як позовна давність.

На відміну від Цивільного кодексу 1963 року, новий Цивільний кодекс України дає визначення поняття позовної давності (ст. 256 ЦКУ).

Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Діючий Цивільний кодекс України розділяє такі види позовної давності: загальну, яка встановлюється тривалістю у три роки, і спеціальну позовну давність (ст. 258 ЦКУ).

Для окремих видів вимог законом може встановлюватись спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог:

8) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

9) про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації;

10) про переведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;

11) у зв’язку з недоліками проданого товару;

12) про розірвання договору;

13) у зв’язку з перевезенням вантажу, пошти;

14) про оскарження дій виконавця заповіту.

Позовна давність у п’ять років застосовується до вимог про визнання недійсним право чину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

4. Право власності: поняття, зміст. Види власності.

ПРАВО ВЛАСНОСТІ – центральний інститут цивільного права, який являє собою систему правових норм, що врегульовують відносини власності.

Поняття „власність” розглядається в економічному і юридичному значекннях.

Як економічна категорія „власність” – це суспільні відносини, що виникають з приводу володіння, користування і розпорядження певними соціальними цінностями.

Соціальні цінності – це об’єкти, які служать для задоволення матеріальних і духовних потреб людини.

Згідно з цим розрізняють матеріальні та духовні цінності, а також об’єкти матеріальної та об’єкти інтелектуальної власності.

Матеріальні об’єкти власності – це матеріальні цінності, якими є засоби виробництва та предмети споживання і які охоплюються поняттям речі або майно.

Розрізняють також рухоме і нерухоме майно.

Об’єктами інтелектуальної власності є твори науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки, результати науково – дослідних робіт та інші результати інтелектуальної праці.

В юридичному смислі категорія „власність” трактується як право суб’єктивне, зміст якого утворюють засновані на законі повноваження конкретної особи – власника володіти, користуватися і розпоряджатися конкретними благами (цінностями) у межах, визначених законом.

Зміст права власності включає три повноваження:

- право володіння;

- право користування;

- право розпорядження

Право володіння – це заснована на законі можливість фактичного утримання конкретною особою конкретної цінності у своєму господарстві і здійснення фактичного панування на нею.

Право володіння повинне мати належну правову підставу – титул, а тому розрізняють володіння законне і незаконне.

Правовою підставою права володіння власника є його право власності, яке підтверджується відповідними документами або іншими доказами.

Для інших осіб – не власників – такими підставами можуть бути договори (найму, прокату тощо), адміністративні акти (наприклад, наказ керівника підприємства або виділення службового автомобіля, житла) тощо.

Якщо особа фактично володіє цінностями без належної правової підстави, то таке володіння є незаконним і може бути оспорене, а внаслідок цього припинене.

Залежно від ставлення володільця до цінностей, якими він володіє, розрізняють добросовісне і недобросовісне володіння.

Право користування полягає у законній можливості володільця використовувати корисні властивості конкретних цінностей, які дають можливість задовольняти його відповідні потреби, тобто господарської експлуатації цінності.

Право розпорядження – це законна можливість визначення фактичної або юридичної долі цінності шляхом її безпосередньої реалізації (споживання), відчудження (продажу, дарування, обміну) або здійснення інших угод з приводу неї (здавання в найом тощо).

Тільки власник має всі три повноваження, тобто право володіння, право користування, право розпорядження. Інші особи – не власники, можуть володіти і користуватися цінностями, але розпоряджатися ними вони не вправі.

Отже, право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження власником належним йому майном.

Основні положення права власності врегульовані в статті 13,14,41 Конституції України, а також в Законі України від 7 лютого 1991 року “Про власність” та книгою третьою Цивільного Кодексу України.

Суб’єкти права власності в Україні є народ України, громадяни, юридичні особи та держава. При цьому суб’єктами права власності можуть бути інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.

В Україні існують слідуючи форми власності:

- приватна;

- державна;

- комунальна

Право приватної власності – це сукупність правових норм, які закріплюють право людини володіти, користуватися, розпоряджатися належним їй майном, іншими матеріальними благами і результатами інтелектуальної діяльності.

Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.

Об’єктами приватної власності в Україні можуть бути: жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачні, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери та інше майно споживчого і виробничого призначення.

Право державної власності.У державній власності знаходиться майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі.

Суб’єктом права державної власності є держава в особі Верховної Ради України, обласних рад.

Об’єктами загальнодержавної, республіканської власності є:

- земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворених нею державних органів; майно Збройних сил України, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ, оборонні об’єкти, єдина енергетична система, системи транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне значення, кошти республіканського бюджету, республіканський національний банк, інші державні республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси, майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, майно державних підприємств, об’єкти соціально – культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток.

Об’єктами права власності Українського народу є земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться у межах території України, природну ресурси континентального шельфу та морської виключної економічної зони. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, що визначаються ст. 13 Конституції України.

Право комунальної власності. У комунальній власності майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.

Суб’єктами права комунальної власності єтериторіальна громада.

Об’єкти права комунальної власностіє майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворених ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об’єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації, а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуває також інше майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб’єктами права власності.

Держава гарантує захист права власності.

Власник може вимагати усунення будь – яких порушень його права власності. Він також має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності.

Захист права власності здійснюється в судовому порядку.

Для захисту права власності застосовуються майново – правові і зобов’язально - правові засоби.

До майново – правових засобів захисту відносяться:

- віндикаційний позов – це позов про витребування майна з чужого незаконного володіння;

- негаторний позов,тобто повернення або відшкодування всіх прибутків, що були або могли бути здобуті за час незаконного володіння майном;

- позов про визнання права власності.

Відносно зобов’язально – правових засобів захисту права власності, то вони, як правило, засновані на договорах, але можуть бути пов’язані і з позадоговірними зобов’язаннями. До них відносяться позови про відшкодування збитків; про повернення речей, що надані в користування за договором тощо.

Новий цивільний кодекс України окремим нормами регулює відносини права власності на земельну ділянку та житлове приміщення. В новому цивільному кодексі закріплені і речові права на чуже майно (Розділ II книга третя).

Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом.

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. При цьому особа, яка користується сервітутом, зобов’язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлене договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпорядження цим майном.

Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) встановлюються договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально – культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту.

Читайте також:

1. II. Поняття соціального процесу.
2. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
3. А/. Поняття про судовий процес.
4. Адміністративний проступок: поняття, ознаки, види.
5. Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії
6. Акти застосування юридичних норм: поняття, ознаки, види.
7. Аналіз претензійної та позовної роботи на підприємстві
8. Аналіз ступеня вільності механізму. Наведемо визначення механізму, враховуючи нові поняття.
9. АРХІВНЕ ОПИСУВАННЯ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ, ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ
10. Аудиторські докази: поняття та процедури отримання
11. Базове поняття земле оціночної діяльності.
12. Базові поняття

Переглядів: 1240