Захист володіння

Феномен володіння як самостійного правового інституту полягав у тому, що фактичне обладания річчю, основане на факті, а не на праві, все ж одержувало правовий захист з боку суспільства. У спеціальній літературі це пояснюється по-різному. Одні дослідники (Р.Ієринг, САМуромцев) стверджують: надання фактичному обладанию річчю правового захисту пов'язано з тим, що здебільшого володільцями були власники. Найчастіше зустрічається і тому вважається нормальним становище, коли володілець і власник співпадали в одній особі. В таких випадках діє юридична презумпція — володілець речі має право на неї. Той, хто вагається, нехай спростує це доведенням зворотного, тобто особа, яка вагається в правомірності володіння, повинна довести, що право на річ належить не володільцю, а їй. Виходячи із зазначеної презумпції (володілець завжди власник), держава для полегшення захисту власника від зазіхань третіх осіб надавала йому більш спрощений і полегшений захист.

Це пояснення грунтується на багатьох постулатах римського права. Відповідно до нього інколи під володільницький захист потрапляли особи, яким, як правило, правовий захист не повинен надаватися (злодії, загарбники тощо). Проте, виходячи з інтересів пануючого стану (здебільшого володільцями були саме його представники), вважалося за потрібне надати захист кільком неправомірним володільцям, аби невинно не постраждав один правомірний.

Інші дослідники (Ф.К.Савін'ї, І.А.Покровський) вважали, що полегшений і спрощений володільницький захист був введений з метою недопущення самоуправства. Навіть якщо фактичним обладателем речі виявлялась особа, що не мала права на володіння, відновити справедливість повинен був тільки суд, а не правомірний власник. Боротьба із самоуправством як одна з складових частин захисту громадського порядку була в центрі уваги римлян. Тому навіть фактичний володілець, який був неправомірним, одержував захист проти зазіхань третіх осіб, навіть якщо їхні вимоги були основані на праві. Порядок захисту прав встановлений, і ним належить користуватися. Здійснювати захист своїх прав самостійно, тобто самоуправно, категорично заборонялося. При такому поясненні лишається незрозумілим: чому володільницьким захистом не користувалися держателі. Вони проти зазіхань третіх осіб захисту не мали.

Можна припустити ще одне пояснення виникнення володільницького захисту, яке чомусь залишилося поза увагою дослідників. Як зазначалося, володіння спочатку виникло щодо Общинних земель, які були власністю римського народу і передавалися окремим родам тільки у володіння, без права власності. З часом таке володіння, переходячи з покоління в покоління та концентруючись в руках небагатьох землево-лодільців, поступово перетворилось у величезні латифундії. В свою чергу, цей процес призводив до постійного і систематичного обезземелювання та зубожіння селян, що викликало з їхнього боку певний опір, який проявлявся у спробах самоуправно здійснити перерозподіл володіння землями. Згадаємо боротьбу братів Гракхів за переділ земель. Отже, саме в цьому є причина появи правового захис-ту фактичного володіння. Претори, гідні представники свого стану, перешкоджаючи переділу замель, за який наполегливо боролися малоземельні та безземельні селяни в НІ—II ст.ст. до н.е., почали вводити володільницькі інтердикти для захисту фактичного володіння землями, не припускаючи при цьому навіть посилань на право в посесорному процесі. Останнє пояснюється тим, що фактичні володільці великих земельних наділів дійсно не мали права на них. Однак, якщо це так, то землю можна було відібрати і перерозподілити. Аби цього не допустити, претори створили своєю практичною діяльністю засоби правового захисту фактичного стану, тобто фактичного обладания громадською землею без посилань на право, якого у них і не було. У такий спосіб фактичному становищу було дано юридичне обгрунтування.

Володіння захищалося засобами преторських інтердиктів. Такий захист називався володільницьким, чи інтердиетним. Його особливістю було те, що намагалося довести лише факти володіння і порушення володіння. При цьому посилання на право не допускалось. Отже, доводити правову підставу володіння не вимагалось. Якщо доведення права у певної особи не вимагалося, захист називався посесор ним а якщо вимагалося, то петиторним (наприклад, захист права власності). Останній був складнішим, тут необхідно було. довести, звідки походить право певної особи. За петиторно-го захисту обов'язок доведення (тягар доведення — onus pro-bandi) був на стороні, яка стверджувала, що в неї є право (позивач, стверджуючи наявність у нього права на спірну річ, повинен був це довести).

У посесорному процесі позивач повинен був довести лише факти володіння і порушення володіння, що було значно легше, ніж довести право на річ. Тому власники в разі порушення їхніх прав намагалися вдатися саме до посесорного захисту, як більш доступного, при цьому він був лише попереднім (провізорним) захистом. Власник речі, що втратив володіння нею, заявляв інтердикт до фактичного обладателя і програвав процес, однак він мав потім закласти позов про право власності (віндикацію) і виграти його на основі свого права власності. Отже, більш проста й легша форма захисту засобом інтердикту була менш стабільною і міцною порівняно з петиторним захистом.

Посесорним захистом користувалися як власники, так і фактичні володільці. Це зумовлювало ще одну особливість захисту володіння. Законне володіння (володіння власника) користувалося ніби двояким захистом — посесорним як володіння, а при потребі петиторним як право власності. Це стосувалося і права власності. Як право воно могло користуватися петиторним зростом, а як фактичне володіння — посесорним. Незаконне володіння і володіння прекаріста, заставодержця і секвестрарія подвійним захистом не користувалися.

Сутність володільницького захисту. Володіння захищалося не позовами, а інтердиктами — преторським винаходом. Суд не здійснював захист володіння. Характер захисту не мав форми позовного провадження. Скоріше це був адміністративно-правовий захист, який здійснював претор своєю владою. Інтердикт — це наказ претора припинити самоуправство, який віддавався порушнику. Якщо порушник не припиняв самоуправство, не виконував наказ, претор застосовував силу для примусу.

Інтердикти поділялися на дві основні групи:

а) для утримання наявного володіння - retinendae possessions;

б) для повернення насильно чи таємно втраченого володіння -recuperandae possessions.

Класичне право знало два інтердикти для захисту наявного володіння: interdictum uti possidetis — нерухомими і utrobi — рухомими речами.

Interdictum uti possidetis дістав назву з початкових слів преторського формулювання інтердикту, коли претор проголошував: «Забороняю застосовувати насильство і як ви володіли, так і володійте тими будівлями, з приводу яких виншс спір, якщо це володіння не є насильним, прекарним чи таємно одержаним одним від одного» Отже, для одержання захисту наявного володіння інтердиктом uti possidetis вимагалося, щоб фактичне володіння річчю не було знеславлене насильним чи таємним оволодінням і не було передано одне одному прекарно. Преторський інтердикт спрямований на утримання існуючого становища^- «Як ви володієте, так і володійте надалі». Він з давніх часів застосовувався для полегшеного захисту володіння громадськими землями. Володільці цих земель наприкінці республіки не мали позовів щодо права власності, як і самого права власності. Проте й після одержання цих позовів (НІ ст. до н.е.) вони продовжували користуватися «им через його зручність і швидкість. Преторський інтердикт виник порівняно давно — у II ст. до н.е. Це підтверджує нашу думку, що метою посесорного захисту було передусім збереження існуючого становища з володінням громадськими землями, аби не допустити переділу їх.

Інтердикт utrabi також дістав свою назву від початкового слова формули: де з двох, у кого з двох. Він застосовувався для захисту володіння нерухомістю. Його особливістю було те, що захист надавався тому з двох суперечників, хто во-лодів спірною річчю більшу частину останнього року, починаючи з дня проголошення інтердикту. Отже, в спорі про володіння перемагав той, хто володів спірною річчю триваліше протягом останнього року (за тих же умов чистоти володіння, аби воно не було знеславлене таємним, насильним чи прекарним оволодінням).

Обидва розглянутих інтердикти мають заборонний характерну їхніх формулах є пряма вказівка претора не застосовувати насильство — vim fieri veto — проти фактичного становища і особи, що здійснює його. Вони мали так званий «подвійний» характер: у такому посесорному процесі захист володіння міг одержати і той, хто звернувся до претора за допомогою, і той, проти кого інтердикт був спрямований Наприклад, якщо на незаконне володіння володільця посягав той, хто не мав права на спірну річ, фактичний володілець одержував захист свого володіння на основі одного із зазначених інтердиктів. Якщо ж незаконний володілець просив у претора інтердикт проти особи, у якої він таємно захопив річ, захист надавався не прохачу, а відповідачу, оскільки володіння прохача було знеславлене таємним захопленням спірної речі. Таким чином, при застосуванні зазначених інтердиктів немає відповідача і позивача, оскільки во-лодіння могло бути визнаним не за тим, хто закладав інтердикт, а за іншою стороною.

До групи, що складали інтердикти для повернення втраченого володіння — interdicta recuperandae possessionis, — так звані рекуператорні, належали:

а) unde vi, що надавався юридичному володільцю нерухомістю, насильно позбавленого володіння. Цей наказ, звернений тільки до однієї сторони — правопорушника, активного насильника, в якому наказувалося повернути потерпілому неправомірно захоплене (наприклад, землю). При цьому не допускалося посилання відповідача на своє право власності, а також на те, що володілець землі, який позбавився цього права в наслідок насильства, сам набув його vi clam чи прекарно відносно відповідача. Позивачем за цим інтердиктом був кожен, хто втрачав через насильство юридичне володіння, а відповідачем — той, хто витіснив позивача, незалежно від того, зберігав він за собою володіння чи вже перестав ним володіти. Інтердикт надавався протягом року після вигнання володільця із земельної ділянки;

б) de ргесагіо, що надавався особі, яка передала річ (майна) іншій в тимчасове і безоплатне користування до вимоги Якщо той, хто одержав річ прекарно, відмовлявся повернути її за першою вимогою власника, йому надавався інтердикт.

Для захисту добросовісного володіння можна було скористатися спеціальним засобом — публіціанським позовом, який надавався особі, володіння якої відповідало всім вимогам. що ставилися щодо набуття права власності за давністю, строк якої ще не сплив. У цьому разі допускалася фікція, що володілець проволодів давнісний строк і, отже, набув право власності.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Виникнення та припинення володіння	\|	Види права власності

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.