Виникнення та припинення володіння

Володіння набувалося поєднанням двох елементів — corpus і animus. Проте, як вже відзначалося, одного фактичного володіння або наміру вважати певну річ своєю для виникнення володіння було недостатньо. Лише в поєднанні ці елементи давали володіння. Такому встановленню юридично значимого володіння завжди передувало фактичне заво-лодіння річчю.

Волевиявлення володіти річчю для себе (від власного імені) встановлювалося зовнішнім, об'єктивним проявом цієї волі. Спеціального акта не вимагалося. Володілець повинен був вести себе стосовно до речі як власник. Вважалося, якщо володілець фактично володіє річчю, то в нього є намір володіти нею від свого власного імені, вважати її своєю. Якщо наявність у володільця такої волі викликала сумнів у будь-кого, той, хто вагався, мав довести відсутність підстав для володіння.

Однак змінити свою володільницьку волю не можна було: nemo sibi causam possessionis mutare potest (Д.41.2.3.19) — ніхто не може змінити сам собі володільницьку волю і стати володільцем речі, не змінивши підставу володіння. Це не означало, що на підставі договору найму особа не може стати володільцем речі. Наприклад, купивши річ, якою він обпадав на підставі договору найму, і змінивши в такий спосіб підставу обладания, він набуває володільницьку волю і стає володільцем речі.

Спосіб набуття володіння залежав також від характеру володіння — добросовісне володіння набувалось одним способом, недобросовісне — іншим (те саме у випадках законного і незаконного володіння).

Законне володіння, що базується на правовому титулі, набувалося тим же способом, що і право власності, чи на підставі відповідного договору. Отже, володіння, основане на праві власності, може набуватися тими самими способами, що й право власності: а) первісним (захват нічийних речей, переробка речей, набуття за давністю, змішування і злиття, прирощення тощо); б) похідним (купівля-продаж, позика, дарування, перехід за спадкуванням тощо) У першому випадку первісне володіння набувалося разом з правом власності на певну річ і було елементом права власності, правомочністю власника; в другому (похідне) — засобом відповідного договору: володіння заставодерж-ця засобом договору застави, прекаріста — засобом передачі власником свого майна в його тимчасове і безоплатне користування, нарешті, володіння секвестра за волею сторін, між якими виник спір, що передали йому на зберігання спірну річ.

Незаконне володіння набувалося тими самими способами, що і право власності, проте з одним істотним відхиленням: право власності до набувача не переходило. Мала місце ніби імітація — ставилася мета придбати право власності, яке з огляду на певні фактори до набувача не переходило і володілець речі не ставав її власником. Він міг про це знати — тоді його володіння було незаконним і недобросовісним, а міг не знати — тоді його володіння було незаконним, однак добросовісним.

Незаконним, але добросовісним володіння ставало, наприклад, через купівлю-продаж манципних речей, проте без дотримання манципації. Куплений раб — манципна річ, але через які-небудь причини манципація не була виконана і тому право власності на раба до покупця не переходило. Покупець, що став фактичним обладателем раба, вважав його своєю власністю, однак права на цього раба у нього не виникало. Такий покупець добросовісний, але незаконний володілець.

Подібні наслідки були і у випадку продажу речі не власником. Внаслідок правила nemo ad alteram plus juris transferre potest quam ipse habet-( ніхто не може передати іншому більше прав, ніж сам має) продавець, що не мав права власності на продану ним річ, не міг перенести цього права і на покупця. Покупець, прийнявши у фактичне володіння передану йому річ, має на неї володільницьку волю, проте власником цієї речі він не стане. У нього є фактичне обладания річчю, є володільницька воля на неї, але немає права власності, бо його не мав і сам продавець.

Подібний юридичний наслідок буде мати місце в усіх випадках уявного переходу права власності на річ, якщо відчу-жувач не є власником речі, звичайно, крім тих випадків продажу, коли річ продавалася за дорученням чи з публічних торгів. Наприклад, за договором дарування особа, якій подарували майно, не стане його власником, якщо даруваль-ник не був його власником. Те саме буде при міні, позиці та інших формах похідного набуття права власності.

Незаконне і недобросовісне набуття володіння можливе також через неправомірні дії: насильний захват чужої речі, крадіжку, привласнення знахідки та ін. У цих випадках фактичне заволодіння річчю здійснювалося саме з метою набуття власності на цю річ, але з огляду на юридичні правила, право власності в таких випадках не виникає. Проте римські юристи вважали такого обладателя речі її володільцем, оскільки він має корпус володіння і володільницьку волю.

Припинення володіння. Володіння припинялось у таких випадках:

а) фізичної загибелі речі — не можна здійснювати володіння річчю, якої немає;

б) юридичної загибелі речі, тобто коли вона вилучалася з цивільного обороту — не була об'єктом права приватної власності і, отже, об'єктом володіння;

в) якщо володілець втрачав один з правових елементів володіння (тіло володіння чи володільницьку волю), тобто фактичне обладания річчю, бажання вважати її своєю Іншими словами, володіння припинялося тими самими способами, як і набувалося. Після продажу володілець втрачав право на володіння річчю, передаючи її покупцеві. Він втрачав володіння і при будь-якому іншому позбавленні фактичного обладания річчю, наприклад при її загубленні, крадіжці. Крім того, володіння припинялося зі смертю обладателя речі. Його спадкоємці повинні були знову здійснити і обгрунтувати весь склад володіння у своїй особі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття та види володіння.	\|	Захист володіння

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.