Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Види права власності

Література: Л1, Л2, Л7, Л4, Л12, Л9.

Форми і методи поточного контролю: письмове опитування

Методи навчання: розповідь, пояснення, бесіда

Форми навчання: лекція – розповідь

Лекція 7. Тема 6.1 Право власності

Запитання для перевірки засвоєння матеріалу

1. Що таке речове право ?

2. Поняття і види речей.

3. Що таке майно і який його склад?

4. Що таке володіння?

5. Чим відрізняється володіння від права власності, держання?

6. Які види володіння Ви знаєте?

7. Як виникало і припинялося володіння?

8. У чому полягає володільницький захист і чим він відрізняється від петиторного ?

9. Якими інтердиктами захищалося володіння?

 

 

 

Мета заняття: охарактеризувати поняття та зміст права власності, види, підстави виникнення та припинення права власності

План

1. Поняття та зміст права власності.

2. Види права власності.

3. Підстави виникнення та припинення права власності.

4. Захист права власності.

 

 

 

1. Поняття та зміст права власності

В усі часи інститут права власності займав центральне місце в приватному праві. Його основні положення зумовлюють зміст всіх інших розділів цивілістики — права на чужі речі, договірного, спадкового тощо. Саме цим пояснюється вели­кий інтерес до права власності з боку як науковців, так і практичних працівників, політичних і громадських діячів, представників багатьох галузей науки (економістів, філософів, соціологів, юристів, політологів та ін.). Не менший інтерес до питань права власності виявляли і римські юристи. Вони ретельно і глибоко досліджували суспільні відносини влас­ності, про що свідчать численні трактати й висловлювання, їхні дослідження носять відбиток свого часу, і все ж багато принципових положень права приватної власності не втра­тили свого значення і зараз їх покладено в основу сучасної науки цивільного права.

Римських юристів більше цікавив практичний бік права власності, ніж теоретичні пошуки, і тому вони не залишили нам визначення даного поняття, що не завадило їм широко користуватися ним, як і багатьма іншими (контракт, делікт, позов). Проте їм належить пріоритет в розробці основ права приватної власності. К.Маркс зазначав, що римляни перші розробили право приватної власності, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особистості. Спочатку римське приватне право знало державну і об­щинну власність на землю, а також приватну власність на інше майно.І Уже в Законах XII таблиць згадується право власності, яке в ті часи позначалося терміном dominium, до «кого додавали jure Quiritium — власність по праву квіритів, найдавнішого племені. Цим римляни хотіли підкреслити давність, а отже, усталеність, непохитність, недоторканість відносин власності (dominium — від лат. domus — будинок, дім, житло, сім'я, господарство, майно, звідси dominus — володар, хазяїн, власник). Спочатку цим терміном визначали всі права на річ, всю сукупність влади в будинку. Проте вже з І ст. римляни розмежовують різні значення терміна dominium. Наприкінці класичного періоду (ІІІ ст.) власність почали визначати терміном proprietas. Однак сутність по­няття власності полягала не в самому терміні. 3 найдавніших часів Римська держава безроздільно воло­діла землею. Племенам, родам, а потім і сім'ям земля пере­давалася тільки в тимчасове користування і не більше як по 2 югера. Перша форма власності (племінна) мала форму дер­жавної, а право окремого індивідуума на неї обмежувалося простим володінням, що, як і племенна власність взагалі, поширювалося лише на земельну власність.

Внаслідок загарбницьких війн Рим накопичував землі і рабів, які передавалися в тимчасове користування окремим родам. Патриції, що одержували більше рабів та інших за­собів для обробітку земель, зосереджували у своїх руках ве­личезні латифундії. Цей процес супроводжувався обезземе­люванням і розоренням плебейських родів. З їхнього сере­довища формувався прошарок вільних пролетаріїв, які не мали ні землі, ні хліба, ні інших засобів для існування. Це стимулювало безперервну боротьбу плебеїв з патриціями за переділ земель. Тому історія Риму того часу (III—І ст.ст. до н.е.) характеризується саме боротьбою за землю. За умов нескінченної боротьби за переділ земель склалися суспільні відносини щодо користування нею, що наклало відбиток на формування їх правового оформлення. Користування окре­мих родів общинними землями, що продовжувалося протя­гом багатьох віків, згодом стало безроздільним привілеєм їх. Звичним було твердження: це земля моя, оскільки вона на­лежить моєму роду з незапам'ятних часів. Проте це стано­вище вимагало правового забезпечення і закріплення проти посягань з боку безземельних і малоземельних селян. З цією метою претори спочатку конструюють такий правовий інсти­тут, як володіння, надавши володільцю правову основу на користування державною землею і юридичний захист проти будь-яких посягань. Однак при цьому необмеженому і без­роздільному володарюванні все ж власником землі залиша­лася держава. Необхідно було передати це володарювання фактичним обладателям земель, що й було здійснено преторською практикою. До терміна dominium додається ex jure Quiritium, що засвідчує і підтверджує родову приналежність землі і, отже, давнє походження безроздільного володарю­вання на ній саме даного роду чи сім'ї. Так поступово без­роздільність і необмеженість володарювання над земельни­ми наділами перемістилася від держави до їх фактичних во­лодільців. Приватне володіння перетворюється в приватну власність на землю. Оскільки претендентами та зазіхачами на володіння землею могли бути не тільки безземельні і ма­лоземельні селяни, а й безправні селяни, то проти них пре­тори винайшли, крім засобів володільницького захисту, ефек­тивніший позовний захист, оскільки був додаток ex jure Quiritium. Теоретичне обгрунтування цього володарювання, визначення його змісту і правомочностей з'явилося пізніше. Спочатку утвердився принцип: «Я володар цього земельно­го наділу, цього раба і тому ніхто інший не може поділити зі мною цю владу». Власна основа приватної власності — во­лодіння. Лише завдяки юридичним визначенням останнє набуває якості правового володіння, приватної власності.

Отже, неподільність і практична необмеженість користу­вання державною чи общинною землями перетворилися в повне правове володарювання фактичного володільця спо­чатку над рабами та іншим рухомим майном, а потім і над землею та іншими нерухомими речами, які дістали назву власність. Володарювання полягало в тому, що той, хто об­ладав ним, одержував безпосередній і повновласний вплив на річ, повністю усуваючи подібний вплив інших осіб. На­прикінці II ст. до н.е. було оформлено право приватної влас­ності на землю.

Обсяг і межі права приватної власності римляни визнача­ли шляхом правомочностей власника. Сукупність цих пра­вомочностей становила зміст права власності. Римський влас­ник мав такі правомочності: право володіння; право корис­тування; право розпорядження; право одержувати прибут­ки; право захисту (мал. 12). Проте з часом, помітивши, що деякі правомочності певною мірою повторюють одна одну, римляни звужують їх коло. Внаслідок цього відпала така правомочність, як право захисту, оскільки будь-яке право підлягає захисту і виділяти правомочність захисту для права власності недоцільно; до права користування належало пра­во одержання прибутків від речі — jus fruendi. Залишилися лише три правомочності — право володіння, право корис­тування і право розпорядження, що охоплювали будь-які можливі форми і способи впливу власника на річ і одночас­но відмежовували посягання інших осіб на ту саму річ. Тому право власності називають ще найбільш повним правом за об­сягом, оскільки всі інші права на річ поступаються йому в цьому.

Право володіння — jus possidendi — правомочність власни­ка, яка полягає в тому, що власник має право фактично обладати своєю річчю. Це значить, що річ має знаходитися в господарстві власника, займати в ньому становище, яке відповідає її господарському призначенню. Фактичне обла­дания річчю — реальна можливість здійснення безпосеред­нього володарювання над нею. Проте цю свою правомочність власник може здійснювати не тільки одноособово, а й пере­давати право володіння іншим особам (наприклад, за дого­вором), зберігаючи при цьому право власності на річ.

У такому випадку фактичні обладателі здійснювали воло­діння не від свого імені, а від імені власника, що передав їм річ на підставі договору. Так, власник передає свою річ у володіння заставодержцю, прекарісту чи секвестрарію. Проте не кожний договір про передачу речі в тимчасове користу­вання іншій особі переносить на неї володіння. Більшість договорів передбачають передачу власником лише фактич­ного обладания річчю, тобто держання, а не володіння. На­приклад, за договором найму власник передає наймачу річ тільки в держання, а не володіння. Наймач фактично обла-дає річчю, проте в нього немає володільницької волі, тобто він не має права вважати її своєю, отже, не може користува­тися засобами посесорного захисту — інтердиктами. І вза­галі наймач може захищатися від посягань третіх осіб на річ, передану йому в найм, лише засобами власника. Сам він таких засобів не мав, що ставило його в ще більшу залежність від наймодавця.

Право користування — jus utendi — це більш містка по­рівняно з правом володіння правомочність власника. Вона полягає в тому, що власник має право вилучати з речі її корисні якості, одержувати доходи і прирощення від неї. Користування річчю може здійснюватися в різноманітних (що не суперечать чинному законодавству) формах і спосо­бах: передача в найм, оренда, споживання (наприклад, про­дукти харчування, сировина, будівельні матеріали тощо). Корисні якості можна вилучати з речі шляхом її носіння як прикраси, одягу, проживання в житлі, одержання приплоду тварин, птиці, врожаю землі, садів та інших форм приро­щення. Іншими словами, вилучення корисних якостей речі може приймати різноманітні форми, способи, методи, види тощо. Проте в римському праві є деякі загальні правила ко­ристування річчю. Так, не можна вчиняти шкоду чи інші незручності іншим особам або користуватися річчю всупе­реч закону. Згідно з загальним правилом, обсяг користуван­ня, що здійснюється відповідно до закону, практично не обмежений, крім випадків, коли це випливає із закону, до­говору чи інших прав третіх осіб. Наприклад, користування може бути обмежене в інтересах сусіда або іншої особи, що має право на таке обмеження.

Право користування річчю — найважливіша правомочність власника. В ній закладена можливість задовольняти його особисті, побутові, господарські та інші потреби. З цією метою потрібна річ і набувається. Власника цікавить не стільки сама по собі річ, володіння нею, скільки реалізація зазначеної правомочності. У Римі право власності найповніше проявлялося саме в правомочності користування. Власник міг робити зі своєю річчю все, що прямо не заборонено законом. Право корис­тування він також міг переуступити іншим особам, зберіга­ючи за собою право власності. Так, власник міг передати свою річ за договором позички в тимчасове і безоплатне користування іншій особі. В цьому випадку він позбавлявся права користуватися своєю річчю, не одержуючи замість неї нічого. Позичальник користувався річчю не від свого імені, а від імені власника. За договором найму (це також форма користування, але видозмінена) право користування річчю переходило до наймача за певну винагороду.

Право розпорядження — jus abutendi — полягало в тому, що власник міг визначати правову долю речі, тобто відчужувати усіма дозволеними способами, заповідати, встановлювати сервітути на користь інших осіб тощо. Володільці земельних наділів тривалий час не мали цієї правомочності і одержали її тільки в ІІІ ст. до н.е. за законом Спурія Торія. Відповідно до цього закону земельні наділи стали об'єктами недоторка­ної приватної власності, а володільці їх — приватними влас­никами. Повна свобода власності на землю означала не лише можливість безперешкодно і необмежено володіти нею, а й можливість відчужувати її. Поки земля була власністю роду, такої можливості не існувало.

При вирішенні правової долі речі необхідно визначити її правовий статус, а також змінити його на свій розсуд тощо, тобто змінити або припинити відносини власності. Наприк­лад, змінити можна встановленням сервітуту на користь іншої особи, а припинити — одним із способів припинення права власності (фізичним знищенням речі, вилученням із ци­вільного обороту, відчуженням). Розумне фізичне знищен­ня речі може бути тоді, коли з однієї речі виробляють іншу, тобто при специфікації. При цьому дійсно змінюється пра­вовий статус речі — право власності на нову річ встанови люється відповідно до спеціальних правил. За іншими фор­мами фізичного знищення речі право власності на неї при­пиняється. Вилучення речі з цивільного обороту також при­зводить до припинення права приватної власності на неї. Нарешті, відчуження може бути здійснено шляхом продажу. міни, дарування, передачі в позику, переходу права влас­ності за спадкуванням тощо. В усіх цих випадках зміна пра­вового статусу здійснюється за волевиявленням самого влас­ника, тобто за його розпорядженням.

Право розпоряджатися річчю може здійснюватися в різних правових формах за однієї неодмінної умови — воно не по­винно суперечити закону. Цю правомочність власник також може передавати іншим особам. Наприклад, позбавлений можливості самому здійснити цю правомочність (хвороба, похилий вік тощо), він може доручити іншій особі продати річ тощо.

У сукупності всі три правомочності (знаменита тріада) ста­новлять зміст права власності, його сутність, хоча і не ви­черпують всієї різноманітності прояву володарювання влас­ника над річчю, його правового впливу на відносини влас­ності. Право приватної власності є правом довільного став­лення до речі —jus utendi et abutendi. Головний інтерес рим­лян був спрямований на розвиток і визначення тих відно­син, які є абстрактними відносинами приватної власності.

Отже, право приватної власності — це виключне право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю згідно зі свої­ми інтересами. Право є виключним тому, що воно неподіль­не, тобто належить тільки власнику, який ні з ким його не поділяє. Римляни називали право власності ще необмеже­ним, підкреслюючи цим повноту володарювання власника над річчю, ніби ніким не обмеженого. Насправді, право влас­ності в Римі в усі часи певною мірою було обмеженим. Як один з проявів пануючого стану воно могло обмежуватися в інтересах держави, суспільства, на користь сервітутів, заста-водержця та інших прав на чужі речі, на користь сусідів.

Таким чином, у римському приватному праві були обме­ження правомочностей власника, але при цьому римські юристи (і деякі сучасні дослідники) трактували (трактують) право приватної власності як виключне і неподільне. Голов­ним в їхньому розумінні зазначеного права було здійснення власником необмеженого володарювання над річчю. Інколи вони уточнювали, що це володарювання правове. Виходячи з цього, право власності трактується як володарювання осо­би над річчю, як відношення, що виникає між власником і річчю. Звідси їхня непохитність: змінити своє відношення до речі людина може лише сама і ніхто інший, тобто відно­сини власності мають усталений, непохитний характер, змінити який ніхто не може.

 

Довгий час римляни визнавали найбільш давній, відомий ще за Законами XII таблиць вид права власності — квіритську власність — dominium ex jure Quiritium. Межі і зміст цього права були встановлені цивільним правом і свої витоки ве­дуть з глибокої давнини. Квіритами спочатку називали тільки римських громадян, які відносилися до одноіменного ста­ровинного роду, а квіритське право власності встановлюва­лося на особливо важливі з точки зору господарювання речі (рабів, землю, худобу, сервітути) і лише пізніше воно поши­рилося на інші речі. Характерним є й те, що спочатку його суб'єктами могли бути тільки римські громадяни, а потім — латини, оскільки вони одержали римську правоздатність у сфері майнових відносин — jus commercii.

Іншою характерною рисою квіритського права власності були суворо встановлені форми набуття її: манципація і по­ступка права в ході процесу in jure cessio.

Квіритська власність була лише римською, національною, мала замкнутий характер, кастові риси. Поки існувала Рим­ська держава-місто, вона повністю відповідала його внутрішнім потребам, проте з виходом Риму за межі своїх міських стін вона стала гальмом розвитку цивільного обороту.

Преторська, або бонітарна, власність — це власність, що одержала захист від претора, від лат. in bonis habere — мати в своєму добрі, тобто річ, придбана покупцем, стає його май­ном. Консервативний характер права квіритської власності не тільки не сприяв цивільному обороту, а й стримував роз­виток права власності. Як відомо, об'єкти права квіритської власності могли відчужуватися лише засобами, встановле­ними для цього правовими формами, — манципацією і по­ступкою права —in jure cessio. Якщо ж річ набували без до­тримання вимог зазначених форм, то право власності до на­бувача не переходило з усіма наслідками, що з цього випли­вали. Відчужувач речі залишався квіритським власником, а набувач ставав лише добросовісним володільцем без права на річ. Фетишизація правового формалізму в цьому випадку підривала усталеність цивільного обороту, породжувала не­впевненість у приватних відносинах. Квіритський власник, що продав свою річ без дотримання формальних вимог ман-ципації, не міг перенести на набувача речі своє квіритське право власника. За спливом певного часу відчужувач речі на підставі права квіритської власності, що формально зберіга­лося за ним, мав право вимагати повернення проданої ним речі, незважаючи на те, що вона фактично була передана продавцем покупцеві і продавець одержав за неї обумовлену ціну. Внаслідок формалізму римського права ця безпідстав­на і неправомірна вимога задовольнялася, що викликало справедливе обурення навіть пануючого стану.

Виявивши невідповідність цивільної правової норми фак­тичним відносинам, що складалися, претор вдається до практичних дій для усунення цього протиріччя. В одному із своїх едиктів він проголошує, що надалі буде надавати захист по­купцеві речі, який її набув без дотримання встановлених формальностей. Преторське правило, як таке, що відповіда­ло інтересам рабовласників, поступово стає правовою нор­мою. Введення цього правила претором призвело до втрати значення поділу речей на манципні і неманципні, оскільки манципацію як спосіб набуття права власності фактично було визнано недоцільною.

Отже, були усунені формальні обмеження квіритської влас­ності. Паралельно виникла преторська власність. Для її за­хисту був встановлений спеціальний публіціанський позов.

Дослідження останніх років підтвердили, що, крім квірит­ської, римське приватне право ніякої іншої власності не зна­ло. Аргументація цих тверджень недостатньо переконлива, а сама проблема потребує додаткових досліджень.

Власність иєрегрінів. Римляни змушені були вступати в цивільно-правові відносини з особами, які населяли тери­торію навколо Риму і не мали статусу римського громадя­нина, — це так звані перегріни, тобто неримські громадяни. Врешті-решт їхнє тривале безправ'я виявилося невигідним передусім римським громадянам і спричинилося до надан­ня перегрінам певної правоздатності. У цивільно-правовій сфері перегріни підпорядковувалися місцевим правовим сис­темам.

На початку періоду республіки римляни змушені були до­пустити перегрінів до римської власності шляхом здійснен­ня правочинів, насамперед з приводу рухомих речей і в інте­ресах самих римських громадян. Деяким общинам і окре­мим громадянам-перегрінам надавалося право брати участь в цивільному обороті римлян — jus in commercio.

Внаслідок цього деякі перегріни набували власність у римських громадян і таким способом ставали власниками речей, які раніше були у власності тільки римських грома­дян. Однак до вільної участі в цивільному обороті римлян перегрінів все ж таки не допускали. Участь їх обмежувалася окремими правочинами: манципацією і літеральними дого­ворами. Набуте право власності захищалося едиктами перегрінського претора шляхом «фіктивних позовів», тобто припускалося, що перегрій став римським громадянином і тому на нього поширюються правові засоби захисту квіритської власності. Отже, права перегрінів порівняно з римськими громадянами були значно менше захищені. У багатьох ви­падках перегріни з приводу своїх речових прав вдавалися до володільницьких інтердиктів, що не завжди забезпечувало надійний захист. Першоджерела не дають інформації про інші правові засоби захисту прав власності перегрінів.

Провінційна власність. Внаслідок розширення загарбниць­ких війн виникає провінційна власність на землю. Земля підкорених Римом народів є власністю римського народу (ager populi romani), тобто державною. Одна частина загар­баних земель поповнювала державний фонд і була власніс­тю держави, інша — також переходила у власність Римської держави, але залишалася при цьому у володінні і користу­ванні підкореного народу. Рим в будь-який час міг припи­нити це володіння і користування, оскільки був власником землі.

Земля з державного фонду передавалась у володіння і ко­ристування, але тільки римським громадянам. Володільця­ми величезних наділів провінційної землі були представни­ки верхівки рабовласницького стану (оскільки тільки вони мали кошти і засоби для обробітку цих земель, що знаходи­лися далеко від Риму), одержували величезні прибутки від цієї провінційної власності за рахунок жорстокої експлуа­тації рабів і місцевого населення.

У II ст. за володільцями провінційних земель було визна­но право, яке позначалося терміном, близьким до володін­ня, а фактично це було право власності. Вони могли не тільки володіти і користуватися наділами, а й розпоряджатися ними. Вважають, що захист провінційних земель засобами воло­дільницьких інтердиктів існував раніше — близько І ст. до н.е. Висока родючість провінційних земель, жорстока і без­контрольна експлуатація рабів і місцевого населення, як наслідок високий прибуток у поєднанні з розвитком оборо­ту широко залучала наймогутніші сили римського населен­ня до цих земель, збільшуючи їх величезні багатства.

Провінційна власність на землю відрізнялася від квірит­ської на італійських землях головним чином тим, що власники провінційних земель зобов'язані були вносити до скарб­ниці певні платежі, які не стягувалися з квіритських влас­ників. Окрім того, в цивільному обороті власники про­вінційних земель користувалися тільки засобами права на­родів — jus gentium. Дія норм цивільного права на них не поширювалася, що значною мірою вивільнювало цивільний оборот у провінціях.

Розвиток римського приватного права, особливо права приватної власності в класичний період, мало ряд важливих наслідків. Поступове зближення цивільного права і права народів, відмова від манципації, визнання простої традиції при відчуженні земель та іншого майна, а також усунення інших формальностей обороту зумовило розпад дуалізму між квіритською і бонітарною власністю. Відмінності між цими видами власності були усунені.

Зростання потреб Римської держави у коштах зумовило поширення спеціального податку і на італійські землі. Крім того, була встановлена єдина форма публічної реєстрації земельного правочину на всій території Риму. Все це при­звело до усунення правових відмінностей між італійськими і провінційними землями.

Отже, відмінності в правовому режимі різних видів влас­ності за часів Юстініана повністю зникли. Натомість було вироблено єдине поняття права приватної власності — do­minium ex jure privato. Характерними ознаками цього права були належність власності приватним особам (фізичним і * юридичним) і необмежені можливості отримання нетрудо­вих доходів за рахунок експлуатації рабів та інших нижчих кіл вільного населення.

Виключний характер права власності передбачав, що влас­ником даної речі може бути тільки єдина особа. Якщо одна особа має повне право власності на дану річ, то інша не могла мати такого самого права на цю ж річ. Один власник речі виключає іншого такого ж власника. Кілька прав на одну й ту саму річ неможливі. Проте римські юристи, вив­чаючи реальний стан справ, помітили, що на практиці часто виникають ситуації, за яких одна і та сама річ може бути власністю кількох особ, наприклад у випадках, коли річ пе­реходить у спадщину до двох або кількох спадкоємців або якщо особа, що не має достатніх коштів для набуття певної речі, укладає договір з кількома іншими особами з метою придбати цю річ спільно. У таких випадках одна і та сама річ є власністю кількох осіб. Отже, погляди римських юристів щодо виключного характеру права власності суперечили дійсності, зумовивши необхідність пошуку пояснення цьогофакту.

Ще давньоримський класик Сцевола висловлював ідею власності багатьох осіб на одну річ в ідеальних частках — pars pro indiviso (Д.50.16.25). Ця ідея мала подальший розви­ток. Цельз-син говорив: «Не може бути власності або воло­діння двох в повному обсязі, але вони мають власність в частині на все тіло роздільно». Іншими словами, кожному із власників належить ідеальна частка речі, яку можна уявити подумки, а не фізично. Отже, не може бути кількох прав власності на одну й ту саму річ, проте одне право власності на одну і ту саму річ може належати кільком особам, і тоді наявне право спільної власності, яке римські юристи назива­ли communio, condominium.

Виходячи з вищевикладеної характеристики відносин влас­ності Цельза, кожний із власників має часткове право влас­ності на всю річ в цілому, тобто кожний з них має право не на частину речі, а на частку в праві на річ. Таке розуміння права спільної власності означає, якщо річ буде зруйнована, зіпсована або якимось іншим чином її вартість зменшиться чи просто річ впаде в ціні, кожний із власників зберігає свою частку права на частку, що залишилася, чи на уцінену річ. Наприклад, будинок, що належав за правом спільної влас­ності двом співвласникам, згорів, від нього залишилося всього кілька балок, вони належать двом співвласникам відповідно їхнім часткам права. Такі ж наслідки були й у випадках, коли ціна будинку збільшувалася. Проте не слід змішувати частку права на річ в цілому з реальною долею права користування, що належить кільком співвласникам. Наприклад, трикімнатний будинок належить двом співвласникам у рівних частках права — по 1/2 кожному. Ідеальна частка кожного буде становити 1/2 будинку. Кожному з них належить ,1/2 права на будинок в цілому. При цьому реальна частка користування може бути іншою — одному дві кімнати із трьох, другому — одна із трьох. Отже, реальні й ідеальні частки не співпадають.

Оскільки річ в цілому і в усіх своїх частках належить всім власникам разом, то звідси випливає непорушне правило — розпорядження, володіння і користування річчю може здіснюватися тільки за згодою всіх співвласників. При цьо­му не має значення, кому і яка частка (більша чи менша) права належить. Всі співволодільці рівні в своєму праві здійснювати право власності. Якщо хоча один із них не зго­ден з прийнятим рішенням, воно не могло бути здійсненим. Кожне фактичне розпорядження усією річчю або хоча б най­меншою її частиною стосується права спільної власності на всю річ в цілому, яке не належить нікому окремо, а тільки всім разом.

Однак кожний із співвласників має право на свій розсуд розпоряджатися своєю часткою права спільної власності. Він може її продати, обміняти, передати в спадщину, подарува­ти і взагалі здійснити все, що не заборонено законом.

Однак переважне право на придбання відчужувальної од­ним із співвласників своєї частки права в спільній власності належить іншим співвласникам. Тільки при відмові їх від придбання зазначеної частки співвласник-відчужувач має право продати свою частку будь-якій третій особі. і Кожний із співвласників правомочний вимагати розділу спільної власності в будь-який час. Інші співвласники не можуть йому в цьому відмовити, якщо тільки негайний розділ не зашкодить самій речі.

 

 


Читайте також:

  1. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
  2. А/. Право власності.
  3. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
  4. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
  5. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
  6. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
  7. Адміністративне право як галузь права
  8. Адміністративний захист об’єктів інтелектуальної власності від недобросовісної конкуренції
  9. Адміністративно-правовий захист об’єктів інтелектуальної власності
  10. Адміністративно-правовий захист права інтелектуальної власності
  11. Аксіологія права у структурі філософсько-правового знання. Соціальна цінність права.
  12. Акти застосування норм права в механізмі правового регулювання.




Переглядів: 2384

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Захист володіння | Підстави виникнення та припинення права власності

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.006 сек.