Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Романтичне спрямування філософських та суспільно-політичних поглядів українських письменників, Кирило-Мефодіївське товариство

Антропологічна спрямованість філософії Г.С.Сковороди.

Філософські ідеї у творчості давньоруських книжників.

План

Тема8. Вітчизняна філософія.

1. Філософські ідеї у творчості давньоруських книжників.

З книжними знаннями був безпосередньо пов'язаний початок філософської думки Києворуської доби. Починає в цей час домінувати уявлення, що філософ — це важлива постать, це вчений книжник, граматик, освічена людина, яка глибоко розуміється на книжній премудрості. Їх цінували за те, що вони свої знання втілювали в життя, використовували їх у процесі життєдіяльності. На цьому тлі визначилися постаті видатних давньоруських книжників: Іларіона Київського, Луки Жидяти, Феодосія Печерського, Нестора, Никифора, Володимира Мономаха, Климента Смолятича, Кирила Туровського, Данила Заточеника та ін.

Доречним буде згадати про такий твір як «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського (поч. XII ст.) — Одного з перших давньоруських філософів. Відомості про його життя досить обмежені. Іларіон під «законом» розуміє віру, що передувала християнству і мала риси поганства.

Під «благодаттю» автор розуміє — засадниче поняття християнського віровчення, яке було покладено в основу Нового Заповіту і Біблії. Крім того, «благодать», на думку Іларіона, - це щось дуже особливе, послана Богом людству, для того, щоб останні мали можливість спокутувати всі свої гріхи.

Відомим був той факт, що Іларіон входив до числа наближених князя Ярослава Мудрого, боровся за об'єднання Русі, був поборником освіти, виступав за рівні права руської і грецької церков, за незалежність руського народу. Іларіон був першим, хто так яскраво змалював образ історії, створив своєрідну її концепцію, замислюючись над подальшою долею людства, яка, до речі, не була йому байдужою.

У своєму творі Іларіон прагнув показати зростання божественної участі в людській історії, яка, на його думку, розділяється на:

а)період «язичницький»,

б)період іудейського «закону»,

в) і період панування безпосередньої християнської «благодаті та істини».

Природна ницість людини має змінитися на розуміння та слідування благодатним божественним істинам, які дав Господь для того, щоб люди увірували в єдиного Бога, позбулися мирських спокус і сьогоденної скверни. Цікавий та неординарний підхід мав мислитель Іларіон щодо процесу християнізації, який розглядав крізь складний процес хрещення язичницької Русі, до речі, хрещення він сприймав як благодатне розповсюдження Божого закону і Божих заповідей, які здатні підживлювати своєю потужною силою людство. Іларіон у «Слові...» говорить і про значну перевагу світла над темрявою, про перевагу «благодаті та істини» (Нового Заповіту) над «законом» (Стариим Заповітом), оскільки, на його думку язичництво вже повністю себе вичерпало, не звільнювало і не просвітлювало людський розум, воно не мало подальшої можливості задовольняти духовні аспекти людства. Давньоруський мислитель і книжник Іларіон розмірковував над етапами взаємодії Бога і людства, прийшовши до висновку, що, на відміну від язичництва, християнство, з ідеєю єдності, та однократності земного історичного циклу надає особливого значення «кінцю історії» — останньому універсальному та цілісному суду Бога над людьми і над майбутнім життям, де благодать, вводячи людей у вічність, подарує всім людям рівність перед Богом. Крім того, значну увагу автор «Слова...» надавав утвердженню патріотизму. Ці та інші ідеї філософсько-світоглядного характеру, висунуті Іларіоном в його творі, плідно використовувались. На подальше становлення філософської думки, суттєво вплинули філософські здобутки Іларіона на ідейний процес Київської Русі, до речі, саме з Іларіона бере свої витоки українська філософська думка давньоруських книжників.

Постать Луки Жидяти (невід.— 1059). позначилася на суспільній думці Київської Русі XI ст. Про його життя майже нічого не відомо. Він виконував функції «книжника» Ярослава Мудрого, що в подальшому позначилося на його діяльності.

Фактичного визнання набув його оригінальний твір соціально-етичного спрямування під назвою «Повчання архієпископа Луки до братії» Актуальним доводиться визнати заклики автора до любові, до загальної злагоди і миру у людських відносинах, де червоною ниткою проходить через його твір ідея всезагального християнського прощення, примирення і милості.

Одним із перших книжників-полемістів прийнято визначати Феодосія Печерського (бл. 1008 — 1074). Феодосій тридцять років проводить затворником, в «трудах» і молитвах, не думаючи про свою плоть, переносячи труднощі та митарства печерського подвижника, що не могло не відбитися на його подальшій творчості. Його творчу спадщину складали одинадцять творі, серед яких значне місце посіли твори «Слово про терпіння і любов», «Повчання про терпіння і смирення». Його позиція визначилася як проповідь християнської моралі, захист позицій істинної релігії, піддаючи гострій критиці позиції, які намагалося утримувати язичництво. Різко засуджував тих, хто називали себе християнами, але були віддаленими від духовних позицій християнстваУ «Поученні про кари Божі», пояснюється взаємозв’язок християнства з язичництвом, де останнє не бажає послаблювати свої позиції. Відносно соціальних поглядів, Ф. Печерський наголошував на тому, що інтереси церкви переважають над інтересами світськими, домінує ідея про те, що світська влада повинна відділитися від. Бога і вона повинна стояти на боці церковних інтересів, а сама церква повинна здійснювати нагляд над світською владою.

Друга половина XI — поч. XII ст. відзначилася діяльністю відомого ченця-літописця Нестора (бл. 1056 — після 1113), який є автором «Житія преподобного отця нашого Феодосія, ігумена Печерського» та інших творів, серед яких особливої уваги заслуговує створена ним редакція «Повісті временних літ», що стала об’єднуючою ланкою між роздрібненими літописними творами. «Повість временних літ» цікаво висвітлює цілу низку історіософських поглядів, що формувалися на тлі порівняльно-історичних першопричин і наслідків, котрі повинні були давати відповідь на актуальне питання. «откуда єсть пошла Русская земля», а погляд на історію людства набув певної конкретизації та нового звучання по відношенню до політичних ідей та концепцій.

На той же період, припадає творчість відомого політичного і церковного діяча Никифора (невід.— 1121). Ним було написано п'ять творів — послань і повчань, серед яких «Послання митрополита Никифора Володимиру Мономаху», «Послання Ярославу Святославовичу», твори про піст тощо.

Найбільш цікавим у філософському відношенні є «Послання...» до Володимира Мономаха. В ньому Никифор замислюється над вирішенням пізнавальних можливостей людини, акцентуючи на психологічних аспектах людської сутності. Автор намагався розглянути людину всебічно, спрямовуючи увагу на її багатофункціональність, яку створюють для неї дві субстанції - тілесна та духовна, що перебувають у стані єдності і в той же час постійної боротьби. Душа людини складається з трьох частин: а)словесної, б) лютої, в) бажане. Перша частина відповідає розуму, логосу, це вище, домінуюче начало; друга частина відповідає за почуття, пристрасті, емоції людини, це стихійна сила, що створює життєву енергію; а третя частина — це воля, прагнення, цілеспрямованість. Саме воно, бажане, пов'язує раціональне (словесне) з ірраціональним (лютим), емоції підпорядковує розуму.

Таким чином, Никифор аналізує боротьбу розумного і пристрасного начал в людині, виходить на аналіз боротьби доброго і злого, що нероздільно пов'язані і вічно існуватимуть в людині. В своїх поглядах Никифор наголошує на тому, що людина повинна розрізняти добро і зло, активно користуючись знаннями, які, в свою чергу, спираються на органи чуття людини, черпають з них для себе інформацію. Ці знання він визначав як початкові, вважав їх недосконалими і такими, які вимагають від людини неабиякої перевірки, котру повинен здійснити розум. Синонімами до слова «розум» є «знання», «доброчесність», «мудрість», «моральність», «порядність», - іншими словами Никифор робить спробу розкрити непростий механізм людського пізнання, з’ясувати його структурні особливості.

Осторонь від релігійних аспектів посів місце твір давньоруського письменника XI — поч. XII ст. є Володимир Мономах (1053 — 1125) — сина князя Всеволода, який дістав від матері прізвище Мономаха. Видатний державний і політичний діяч, він водночас був талановитим письменником і мислителем, був князем, який відновив значними зусиллями великокнязівську владу на значній території розрізнених руських земель.

Мономах видав цілий ряд законодавчих актів, які дістали назву «Статут Володимира Мономаха». Найбільш відомим його твором є «Повчання» («Поучення»), який став зразком тогочасної світської філософської думки. Цей твір є своєрідним духовним заповітом не тільки своїм дітям, не тільки всім сучасникам, але й майбутнім нащадкам. В творі провідною ідеєю є ідея утвердження справжнього князівського правління, яке повністю повинно було відповідати і захищати інтереси Київської Русі. Крім того, цікавою виявляється його думка про те, що Бог є постійно присутнім у людських справах, а стосунки «Людина-Бог», підкреслюючи велич і могутність Бога, який створив багато «великих чудес і благ», будуються на особливому ставленні Бога до свого створіння, тобто до людини.

Основними питаннями у творі Мономаха є питання про світобудову, державну владу, могутність людини, її моральність.

Крім того, Володимир Мономах вчив поважати старших і менших, застерігав від накопичення матеріальних багатств, які спустошують духовне багатство людини, заповідав оберігатися від клятвопорушення і неправди, гордині.

Особливо застерігав Мономах від лінощів, пияцтва і блуду. Основою життя людини вважав працю, не принижував ні фізичний, ні розумовий труд, не розривав їх, вважаючи перший необхідною умовою для другого. Автор «Повчання» виступав з активною позицією щодо засудження смертної кари як форми покарання, стверджуючи, що кожна людина має право жити стільки, скільки їй визначено Богом, оскільки ми не в праві вирішувати скільки і кому треба жити, а тим паче, відбирати людське життя дане Богом. Провідну роль Мономах віддавав світському знанню, світській мудрості, якими повинні користуватися князі, що мають на меті керувати народом, захищати його інтереси та ідеали. особистих, різко засуджував князівські усобиць, дотримуючись загальних принципів концепції суспільного примирення, загального державного блага і злагоди, які повинні тісно переплітатися з економічними, соціальними та політичними аспектами і концепціями.

Домінуючого статусу набуває маральний інтерес, оскільки важливим для Мономаха було розглянути людину як багатоаспектну соціальну одиницю, яка розумно виважено будує своє життя, життя своєї сім'ї і життя, переймаючись долею власного народу. Звертаючи свої помисли до величі і всемогутності Бога, Мономах не забуває про земне буття людини, про самі насущні її потреби.

Період з середини XII ст. до середини XIII ст.— це період занепаду київської державності відзначився діяльністю видатного мислителя, письменника і церковниого діяча, просвітника, філософа, київського митрополита Климентія Смолятича (невід.— після 1154). До нас дійшов лише один його твір — «Послання, написане Климом митрополитом руським Хомі Пресвітеру, витлумачено Афанасієм монахом». Автор добре ознайомленим із з античною спадщиною, зачитувався творами Гомера, Арістотеля, Платона. Смолятич виступає за доцільне використання здобутків античної спадщини, при цьому не переходячи на її позиції, а створюючи свою особисту позицію з новим типом мислення.

Мислитель переосмислює проблеми віри, походження та сутності знань, віддаючи перевагу і звеличуючи Бога. Крім того, у цьому ж творі він піднімає проблему пізнання, зазначаючи, що в цьому процесі провідне місце належить розуму, за допомогою якого людина повинна усвідомити премудрість Бога і Його силу, здатна пізнати істину.

Все коло проблем Смолятич «обіграє» навколо головного питання — на що перетворюється людина, коли нею керують марнославство та славолюбство. Відкрито засуджуючи марнославство і славолюбство, Смолятич віддає перевагу виконанню обов’язку любові до Бога і ближнього, оскільки без любові до останнього, унеможливлюється любов до такої субстанції як Бог.

Друга половина XII ст. відзначилася творчістю Кирила Туровського (1130 — бл. 1182) — видатного діяча культури, який натхненно проповідував духовну красу, був оригінальним мислителем, філософом, майстром урочистого красномовства, за що був прозваний «Златоустом».

Будучи добре освіченою людиною, Кирило Туровський сам створив цілий ряд оригінальних творів — урочистих слів, повчань, послань, молитов тощо. Для нащадків залишилися деякі з його творів: «Притча про сліпця та кульгавого», «Слово про премудрість», «Слово Кирила, недостойного монаха, по Великодню...», «Повість про білоризця» та інші, частина з яких увійшла до збірників «Златоуст» і «Торжественник».

Активно використовуючи євангельські епізоди, він, практично, подолає містико-аскетичне ставлення до світського життя, тим самим, виробляючи низку моральних критеріїв для світської людини, що дозволило б, на його думку, відійти від ортодоксально-теологічного вчення.

Оспівуючи світ духовності, світ Божий, він не протиставляє його світові земному, а говорить про органічний їх зв'язок. Однак, повинен набути домінанти все ж таки світ духовний, оскільки завдяки йому уможливлюється процес оновлення.

Цікавим було вирішення ним проблеми душі та тіла, де вони повинні, на його думку, існувати у гармонійному зв’язку, проте, провідне місце повинна посідати душа. Далі, він акцентує увагу на людському розумі, оскільки той надається небесним покровителем. Правильно користуючись такою перевагою як розум, людина здатна усвідомлювати, що Бог причетний до її світського життя, позбавляє її від «духовних недуг», «просвітлює», а людина, в свою чергу, повинна постійно перебувати у розумових пошуках, свою мудрість спрямовувати на благо.

Оригінальною пам'яткою давньоруської культури, останнього періоду в історії Київської Русі є «Слово», або «Моління» Данила Заточеника(кінець XII — поч. XIII ст.) — де дві назви одного й того ж твору — це дві його редакції, які дійшли до нас. «Слово» («Моління»)—це видатна пам'ятка світової культурної спадщини, одне з найвищих досягнень філософської думки цього періоду. У своєму творі він звеличує Князя Данила, наділяє його моральними доброчинностями і цим самим проводить ідею міцної князівської влади.

Всі ці цінності відносні, їх можна придбати, - розмірковує автор, - а розум – це особлива якість людини, яка дається не кожній, а, отже, не кожного можна навчити бути розумним. Авторе переконаний, що, навіть, здібній людині розум не дається сам по собі, для цього потрібен труд, праця.

Але при всій значущості розуму для людини, не втрачає своєї актуальності, що формують підвалини буття, серце, яке в розумній людині наділяє свого господаря красою і мудрістю.

Князівська влада, на думку Заточеника є «богоданою», а . церква, духівництво повинні служити князю, допомагати в зміцненні його влади. Князь повинен оточувати себе розумними радниками, де пануватимуть мудрість, розважливість, які поступово будуть сприяти розквіту суспільства, відповідати за його благополуччя, спокій та злагоду.


Читайте також:

  1. Аграрна еволюція українських земель у др. пол. ХVІІ - ХVІІІст.
  2. Адміністративний поділ, площа і населення українських земель у складі Речі Посполитої в першій воловині ХVІІ ст.
  3. Адміністративний устрій і управління в українських землях під час татаро-монгольського панування.
  4. Адміністративно-територіальний устрій, економічне становище українських земель у першій половині ХІХ ст.
  5. Адміністративно-територіальний устрій, економічне становище українських земель у першій половині ХІХ ст.
  6. Активний бюджетний дефіцитхарактеризу­ється спрямуванням коштів на інвестування еко­номіки, що сприяє зростанню ВВП.
  7. Акціонерне товариство, як форма організацій бізнесу. Акції, їх суть і види.
  8. Акціонерний капітал і акціонерне товариство.
  9. АРХІТЕКТУРНІ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ ДЕРЕВ‘ЯНИХ ЦЕРКОВ
  10. Асоціація українських письменників
  11. Боротьба українських козаків проти турецько-татарської агресії. П.Сагайдачний - видатний військовий та політичний діяч України.
  12. Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.




Переглядів: 466

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Екзистенційна філософія | Антропологічна спрямованість філософії Г.С.Сковороди.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.003 сек.