Романтичне спрямування філософських та суспільно-політичних поглядів українських письменників, Кирило-Мефодіївське товариство

До романтичного світогляду зробили значний внесок діячі української культури Микола Іванович Костомаров (1817—1885),Пантелеймон Олександрович Куліш (1819 — 1897), Тарас Григорович Шевченко (1814 — 1861) та ін., які склали основу таємної організації — Кирило-Мефодіївського товариства, заснованого в січні 1846 р. Батьком цього товариства був історик, поет М. Костомаров, який зібрав навколо себе гурток молодих ентузіастів, романтиків. — складали програми своєї діяльності, виробили «Статут», установчу «Записку». Програма кирило-мефодіївців складалася з двох частин — зовнішньої і внутрішньої. Зовнішня частина вміщувала думки про перебудову слов'янського світу на основі єднання, зближення окремих слов'янських народів, а внутрішня спиралася на розвиток освіти, визволення українського народу, його національне відродження, провідними ідеями були: ідея єднання слов'янських народів та федерація на основі непорушної автономності кожного народу. Вирахування прав, свобод особи, поширення освіти, літератури тощо. Але 28 лютого 1847 почалися арешти братчиків.

«Книги буття українського народу», підготовлена М. Костомаровимстала історичною програмою спасіння людства через любов до єдиного Бога, який є поряд з людиною. У момент найбільшого падіння роду людського він дає початок для його відродження, посилаючи на землю Христа, земне життя якого є поворотним пунктом в історії людства: «Змилувався Господь, Отець небесний, над родом чоловічим і послав на землю Сина свого, щоб показати людям Бога, Царя і Пана. І прийшов Син Божий на землю, щоб одкрити людям істину. Народ виступає спадкоємцем, що несе божественну спадщину. Сама ж Україна повинна стати вільною, незалежною і посяде почесне місце в Союзі Слов'янськім. Так соборно, разом з визволенням усіх слов'янських народів, мислилось визволення українського народу. В «Книзі буття» автор висловив думку про українську народну пісню, поезію, які пронизані глибоким духовним сенсом.

У філософській праці «Дві руські народності» (1861 р.) Через порівняння характерів двох східнослов'янських народів (росіян і українців) він змальовує низку відмінностей, а саме: 1) панування загального (Бог і цар) над особистістю у росіян; в українців більшу цінність складає окрема людина, ніж загал; 2) для росіян характерним є «нетерпимість до чужих вір, презирство до чужих народів, погорда думка про себе». В Україні ж поважають і чужу мову, і не цураються людей з іншим обличчям, з іншими звичаями. В Україні панував «дух терпимости», неприязнь в українців до інших народів вибухала «лише тоді, коли українці помічали, що чужинці ображали його власні святощі»; 3) росіяни — «народ матеріалістичний, українці здатні до фантазії, до одухотворення всього світу; 4) з цим зв'язане те, що росіяни мало люблять природу, мають навіть якусь «холодність до краси природи», а українці люблять природу, тому «українська поезія нерозривна від природи, вона оживлює її...», в ній «усе дихає, мислить, почуває разом з людиною, усе одзивається до неї чарівним голосом то участи, то надії, то осуду»; 5) так само і любов до жінки — матеріальна у росіян, духовна в українців; 6) в релігії — у росіян увага та інтерес звернені на зовнішність, форму, на «букву»; в українців «неможливо, щоб повстав якийсь розкол з-за обряду, з-за букви», їх ставлення до Бога є внутрішнім, таємним, а обряди, формули їх не цікавлять; 7) в суспільному житті у росіян панує «стремління до тісного сполучення частин, знищення особистих ідей під владою загальних, нерушима законність загальної волі і придушення особистої волі, а для українців такий порядок є тяжким і неприємним, вони віддають перевагу «особистій свободі», добровільному об'єднанню тощо.

Через всю творчість Костомарова проходить ідея духовного відродження людини, ідея вільного духу. Це і є основою його романтичного світорозуміння.

Розглядаючи творчість ще одного члена Кирило-Мефодіївського братства, романтика, українського письменника, історика, фольклориста, етнографа Пантелеймона Куліша, який відводив особливу роль в становленні української державності національній культурі, просвіті, де важливим є етнографічне самовизначення. Провідна ідея – це ідея України. Весь світ для Куліша розділився на дві протилежні сторони, дві групи: ті, що за Україну, і ті, хто проти неї. Це привело його до принципу «подвійности людини, двох природ, двоякого єства душі» Так виникає у нього ідея «внутрішньої людини» і зовнішнього в ній. Головну свою увагу він спрямовує на «внутрішню людину», в якій найсуттєвішою є глибина душевна, яку Куліш називає «серцем». «Серце» є «глибокий таємний колодязь», «невідомий нікому». Через «серце» людина спілкується з Богом, та й воно саме є божественним, воно є найкращим даром Бога. Тому важливим є очистити серце від усякої скверни, зробити його храмом Божим.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Антропологічна спрямованість філософії Г.С.Сковороди.	\|	Проблема визначення свідомості

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.