• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Громадянська війна на українських землях з 1663 р. до 1686 р.

ВСТУП

РОЗДАВАЛЬНИЙ МАТЕРІАЛ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

„УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ХІМІКО-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ”

З ДИСЦИПЛІНИ “ІСТОРІЯ УКРАЇНИ” НА ТЕМУ:

“УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІ – ХVІІІ СТ.”

ДЛЯ СТУДЕНТІВ 1 КУРСУ

Затверджено на засіданні кафедри

історії та українознавства

Протокол № 9 від 15.06.2010

Дніпропетровськ ДВНЗ УДХТУ 2011

Роздавальний матеріал з дисципліни „Історія України” на тему: „Українські землі у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.” для студентів 1 курсу всіх спеціальностей / укл.: Н.А. Ковальова. – Д.: ДВНЗ УДХТУ, 2011. – 26 с.

Укладач: Н.А. Ковальова, канд. іст. наук

Відповідальний за випуск Н.А. Ковальова, канд. іст. наук

Навчальне видання

Роздавальний матеріал з дисципліни „Історія України” на тему: „Українські землі у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.” для студентів 1 курсу всіх спеціальностей

Укладач: КОВАЛЬОВА Наталія Анатоліївна

Редактор Л.М. Тонкошкур

Коректор Л.Я. Гоцуцова

Підписано до друку . Формат 60х84 1/16. Папір ксерокс. Друк ризограф. Ум.-друк. арк. . Облік.-вид. арк. . Тираж 100 прим. Зам. № . Свідоцтво ДК № 303 від 27.12.2000.

ДВНЗ УДХТУ, 49005, м. Дніпропетровськ-5, просп. Гагаріна, 8.

Видавничо-поліграфічний комплекс ІнКомЦентру

ЗМІСТ

ВСТУП 2

1. ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІ СТ.: ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА (РУЇНА) 2

1.1 Українська держава після смерті Б. Хмельницького. Початок громадянської війни (1657 – 1663 рр.) 2

1.2 Громадянська війна на українських землях з 1663 р. до 1686 р. 6

1.3 Основні риси української державності другої половини ХVІІ ст. 10

2. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК ПРАВОБЕРЕЖНОЇ ТА ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ У ХVІІІ СТ. 11

3. ОБМЕЖЕННЯ ТА ЛІКВІДАЦІЯ АВТОНОМНОГО УСТРОЮ ГЕТЬМАНЩИНИ, СЛОБОЖАНЩИНИ, ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ У ХVІІІ СТ. 14

3.1 Політика Російської держави щодо Гетьманщини (Лівобережної України) 14

3.2 Суспільно-політичний устрій та управління Слобідської України 18

3.3 Запорозька Січ у ХVІІІ ст. 20

4. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ 22

ВИСНОВКИ 24

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 25

Українська держава, сформована впродовж Визвольної війни 1648 – 1657 рр., проіснувала до початку 80-х років ХVІІІ ст. Друга половина ХVІІ ст. була періодом активізації національно-визвольної боротьби українського народу, яку сучасні історики оцінюють як Українську національну революцію. Вона супроводжувалася втягненням українського суспільства у громадянську війну, наслідками якої стали розкол України та поділ українських земель між сусідніми державами. У ХVІІІ ст. відбувається обмеження автономії українських земель, посилюється централізаторська політика Російської держави та Речі Посполитої, що знищило залишки української державності. Цей етап в історії українського народу характеризується переплетенням героїчних і трагічних подій, вивчення яких є особливо цінним для усвідомлення українцями власного державотворчого потенціалу та процесів становлення української нації.

Друга половина ХVІІ – ХVІІІ ст. постійно привертає увагу як українських, так і зарубіжних дослідників, які створили низку праць з різних аспектів політичного та соціально-економічного розвитку українських земель. У запропонованому роздавальному матеріалі узагальнено та систематизовано здобутки історичної науки у вивченні історії української державності, що має допомогти студентам при самостійній підготовці та на семінарському занятті проаналізувати політичні та соціально-економічні процеси в українських землях у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.

Метою семінарського заняття є характеристика становища Української держави у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. (від смерті Б. Хмельницького й аж до ліквідації залишків державності), з’ясування особливостей її розвитку в усіх регіонах України (на Правобережжі, Лівобережжі, Слобожанщині та Запорожжі). Основними завданнями семінарського заняття є висвітлення причин, основних подій та підсумків громадянської війни в Україні; характеристика основних етапів політичного розвитку у ХVІІІ ст.; аналіз основних рис державності на українських землях у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.: система влади, адміністративний і територіальний устрій, соціально-економічне становище тощо.

1. ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІ СТ.: ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА (РУЇНА)

1.1 Українська держава після смерті Б. Хмельницького. Початок громадянської війни (1657 – 1663 рр.)

Російсько-українські стосунки після укладення союзу з Російською державою у 1654 р. не виправдали сподівання Б. Хмельницького. Першого серйозного випробування цей союз зазнав у 1656 р. під час переговорів між Росією та Річчю Посполитою у Вільно. Перемовини безпосередньо стосувалися України, але відбулися без участі української делегації. Б. Хмельницький, надзвичайно цим обурений, з листопада 1656 р. розгорнув активну дипломатичну діяльність, спрямовану на пошуки нових союзників для боротьби з Польщею, та поновив демонстративні переговори з Польщею і Туреччиною. Однак реалізації цих планів завадила смерть гетьмана (6 серпня (27 липня за ст. ст.) 1657 р.).

Після смерті Б. Хмельницького для України настав трагічний період міжусобної боротьби козацької старшини, агресії сусідніх держав та руйнації господарства. Період втрат основних досягнень Визвольної війни тривав до 80-х років ХVІІ ст. і отримав назву доба Руїни.

Боротьба за верховну владу в Україні стала одним з основних внутрішніх чинників, які дестабілізували життя Козацької держави. Обраний за гетьмана син Б. Хмельницького – 16-річний Юрій – через молодість і недосвідченість не зміг утримати владу у своїх руках і добровільно відмовився від булави (сучасні українські науковці В.А. Смолій та В.С. Степанков вважають, що його було усунено внаслідок державного перевороту).

З жовтня 1657 р. повноправним гетьманом Української держави став І. Виговський (1657 – 1659)[1]. Найближче оточення І. Виговського складалося з перевіреної за часів Визвольної війни козацької старшини та з представників польської шляхти. Серед них були брати Виговського та Юрій Немирич[2] – один з найяскравіших представників цієї епохи. Союз двох таких досвідчених державних діячів, як І. Виговський та Ю. Немирич, створював для Української держави сприятливі перспективи. Однак подальший розвиток подій не виправдав ці сподівання. Протягом піврічного терміну гетьманування І. Виговського в Україні визріла і розпочалася громадянська війна.

Основними причинами громадянської війни, на думку істориків, є:

1. Боротьба козацької старшини за гетьманську булаву, спричинена усуненням І. Виговським від влади династії Хмельницьких (багато представників генеральної старшини та полковників вважали себе більш достойними претендентами на гетьманство).

2. Прорахунки І. Виговського у внутрішній політиці (нехтування традиційними „свободами і вольностями” запорозьких і городових козаків, відновлення великого землеволодіння і закріпачення селян) сприяли загостренню соціальних суперечностей у суспільстві.

3. Втручання в українські справи російського і польського урядів, які намагалися розколоти українську правлячу еліту і взагалі все суспільство, спрямовуючи гнів козацтва та козацьких низів проти старшини. Польща була найбільш вигідним союзником для частини козацької старшини, звиклої за часів Речі Посполитої до широких політичних прав і свобод (у Росії родовиті бояри залежали виключно від волі самодержця), вищого духовенства і особливо української шляхти Волині, Поділля і Брацлавщини. Однак широкі народні маси – міщани, рядові козаки та селяни – не підтримували союз із Польщею, вбачаючи в ньому загрозу відновлення старих порядків, зокрема соціально-економічного і національно-релігійного гніту. І. Виговський у відносинах із Польщею та Росією намагався балансувати, щоб бодай зберегти автономію Української держави і, найголовніше – втриматися при владі. Однак така тактика вимагала надзвичайних зусиль від гетьмана.

Центром соціальної боротьби у 1657 – 1658 рр. стали Запорозька Січ та Полтавський полк. Участь в антигетьманському повстанні на чолі з полтавським полковником Мартином Пушкарем (один з претендентів на гетьманську булаву) та кошовим отаманом січовиків Яковом Барабашем, взяли козаки Полтавського і Миргородського полків, запорожці, багато робітних людей (винники, броварники, пастухи, наймити), селяни та просто декласовані елементи. Боротьба І. Виговського з повстанцями переросла у збройну міжусобицю (березень – червень 1658 р.), спричинивши трагічний період Руїни. У цій боротьбі і влада, і опозиція намагалися використати зовнішніх союзників. Зокрема опозиція І. Виговського, яка в боротьбі з гетьманом орієнтувалася на Росію, використала промосковські настрої народних мас.

Політичні події 1658 р. змусили І. Виговського розірвати Переяславський договір з Росією і укласти на козацькій раді під Гадячем 16 вересня 1658 р. угоду з Польщею. Гадяцька угода, проект якої розробив Ю. Немирич, передбачала перетворення Речі Посполитої на федерацію трьох держав: Польщі, Литви та України. Українські землі під назвою Князівства Руського (у початковому варіанті тексту договору – Велике Князівство Руське) мали включати Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Вища законодавча влада належала виборному парламенту (Національні Збори), а виконавча – гетьманові, пожиттєво обраному і затвердженому королем. Князівство отримувало власну скарбницю, свій вищий судовий трибунал та армію у складі 30-тисячного Війська Запорозького і 10-тисячного найманого війська. Православна церква урівнювалася у правах з Римо-католицькою, а унія на території ВКР мала бути скасована. В угоді обумовлювалося заснування двох університетів, та без обмежень – колегій та гімназій з правом викладання латинською мовою. Проголошувалася повна свобода друку і слова, аби лише не було випадів проти особи короля.

Водночас Гадяцька угода передбачала відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 р.; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях та відновлення повинностей українського селянства (усі права і вольності зберегли лише козаки).

Варшавський сейм, ратифікуючи угоду, ще більше урізав права України (обмежив вибори гетьмана, заборонив самостійну зовнішню політику). Через це Гадяцька угода перетворилася, за характеристикою сучасної дослідниці Н. Яковенко, на „модифікований варіант Зборівського договору 1649 р.”.

Відступ сейму та недоліки угоди викликали опір значної частини українського суспільства, особливо Запорозької Січі. Реалізації Гадяцької угоди завадило також російське військо, очолюване О. Трубецьким, Г. Ромодановським і С. Пожарським. Однак перемога над цим військом у червні 1659 р. козацько-татарського війська під Конотопом не принесла користі гетьману. У вересні 1659 р. розпочалося повстання козацької старшини проти І. Виговського, у ході якого загинув Юрій Немирич. Під тиском козацьких рад І. Виговський відмовився від влади і виїхав до Польщі.

Гетьманом у жовтні 1659 р. удруге було проголошено Ю. Хмельницького[3]. Обираючи Юрія Хмельницького гетьманом, козацька старшина сподівалася об’єднати українську еліту та консолідувати суспільство, щоб припинити громадянську війну та послабити втручання сусідніх держав. Однак тактику гри на суперечностях між Москвою та Варшавою Ю. Хмельницький не зміг опанувати. На початку свого гетьманування під тиском російської сторони він змушений був підписати новий Переяславський договір з Російською державою, який виявився фальсифікованим варіантом Березневих статей 1654 р. За умовами Переяславських статей, ухвалених 17 жовтня 1659 р., цар мав давати дозвіл для переобрання гетьмана, призначення і усунення полковників, виступ у похід; гетьман втратив право закордонних зносин; збільшувалося число російських залог в Україні; Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріархату. Ганебним пунктом Переяславської угоди була видача родини І. Виговського Москві.

Підписання цієї угоди не вирішило українського питання: порозуміння з Москвою не було досягнуто, а українське суспільство залишалося роз’єднаним і цей розкол все більше поглиблювався. До того ж треба було відстояти у боротьбі з Польщею Правобережну Україну.

Нова кампанія боротьби з Польщею за українські землі розпочалася влітку 1660 р. Польсько-татарська армія, в якій були і прибічники Виговського, оточила і розгромила російське військо під містечком Чудновом (нині Житомирської обл.). Під тиском пропольськи налаштованої козацької старшини на чолі з Г. Лісницьким та Г. Гуляницьким, Юрій схиляється до союзу з Польщею. 17 жовтня 1660 р. під с. Слободищем гетьман підписав мирну козацько-польську угоду (Слободищенський трактат), яка в загальних рисах нагадувала Гадяцьку, але погіршувала становище Козацької держави. За її умовами Україна втрачала статус окремого Князівства Руського і право самостійної зовнішньої політики, та повертала маєтності польській шляхті і магнатам.

Угода не вгамувала старшинські пристрасті. Опозицію проти гетьмана, яка виникла на Лівобережжі (Переяславський, Ніжинський і Чернігівський полки), очолив рідний дядько Юрія – Яким Сомко. У Переяславі він склав повторну присягу на вірність російському цареві і був проголошений наказним (тимчасовим) гетьманом. Україна фактично розкололася на дві частини, які воювали між собою: Лівобережжя під патронатом Москви, Правобережжя на боці Польщі. Однак одностайної єдності в жодному регіоні не було (не всі полки Лівобережжя орієнтувалися на Росію, а на Правобережжі проти союзу з Польщею виступали народні маси). Це підсилювало анархію та невдоволення населення.

В умовах загального хаосу і безвладдя Юрій Хмельницький у січні 1663 р. відмовляється від гетьманської булави і йде в монастир. Наслідком його гетьманування став територіальний розкол України, який після обрання нових гетьманів доповнився політичним. Події 1663 р. стали апогеєм Руїни.

Загострення боротьби за гетьманську булаву у 1663 р. супроводжувалось драматичними подіями, як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні. Переможцем у боротьбі за владу на Правобережжі вийшов переяславський полковник Павло Тетеря[4]. Він виступив, хоча й не одразу, прихильником пропольської орієнтації. На Лівобережжі переміг своїх конкурентів кошовий гетьман Запорозької Січі Іван Брюховецький[5], який своєю політикою намагався ще дужче зміцнити промосковську орієнтацію Лівобережжя.

У жовтні 1663 р. між гетьманами обох берегів розпочалася відкрита війна: польсько-татарське військо разом з 14 полками П. Тетері переправилося на лівий берег. Ця остання спроба Польщі завоювати Лівобережжя завершилася невдачею вже у лютому 1664 р. До того ж на Правобережжі у 1664 – 1665 рр. розпочалося повстання народних мас проти польської шляхти, яке незабаром перетворилося на антигетьманське. Не справившись із ситуацією, П. Тетеря у квітні 1665 р. відмовляється від влади і виїжджає до Польщі.

Гетьман Лівобережної України І. Брюховецький своєю внутрішньою політикою (обмеження міського самоуправління, оподаткування міст на свою користь, ігнорування інтересів запорожців) теж стрімко втрачав довіру козацтва. Шукаючи опори, він першим з українських гетьманів зробив візит до Москви і підписав з царем 11 жовтня 1665 р. Московські статті, де ще більше було обмежено автономні права України: розширювалися повноваження російських воєвод та збільшувалася чисельність російських гарнізонів в українських містах, податки з українського населення мали збиратися під контролем воєвод і йти до царської скарбниці. На початку 1666 р. царські ревізори розпочали перепис населення Лівобережжя та його прибутків. На Переяславщині розпочалися збройні антимосковські та антигетьманські заворушення.

Падіння авторитету І. Брюховецького у суспільстві прискорило Андрусівське перемир’я (30 січня 1667 р.) між Польщею та Росією терміном на 13,5 років. За його умовами територію України було поділено на три частини: Лівобережжя залишалося під владою Росії, Правобережжя – Польщі, а Запорожжя мало перебувати під опікою обох держав. Це юридично закріпило існування двох Україн – Ліво- і Правобережної, перекреслюючи майже двадцятирічну боротьбу за Козацьку державу. Розчарувавшись у відносинах з Росією, І. Брюховецький звертається до нового союзника – Туреччини і на початку 1668 р. проголошує війну Москві і Польщі. Однак рятувати „милу отчизну Україну” було вже запізно, 7 червня 1668 р. з гетьманом розправився натовп колишніх прихильників.

На Правобережжі патріотичні сили, сподіваючись зупинити громадянську війну, обрали 1665 р. своїм гетьманом П. Дорошенка[6].

Намагаючись звільнити Україну з-під влади Польщі та об’єднати Лівобережжя і Правобережжя, Дорошенко у грудні 1666 р. з допомогою кримського хана розгромив розквартировані на Поділлі польські війська. Розпочалася чергова козацько-польська війна. Прагнучи втілити у життя нереалізовані плани Б. Хмельницького, Дорошенко розпочав переговори з Туреччиною. Однак Андрусівське перемир’я надзвичайно ускладнило об’єднавчі плани гетьмана, а напад запорожців Івана Сірка на союзницький Крим восени 1667 р. звів їх нанівець. Татари поспішили додому, а Дорошенко, втративши союзника, присягнув на вірність королю та Речі Посполитій і ні з чим повернувся до Чигирина.

У травні 1668 р. полки Дорошенка переправилися на Лівобережжя, охоплене антимосковським повстанням. Після смерті Брюховецького у червні 1668 р. П. Дорошенко був проголошений гетьманом усієї України і на деякий час об’єднав українські землі в одну державу. Однак Росія та Польща не визнали об’єднання України і гетьман змушений був вести війну на два фронти (проти нього була і Запорозька Січ). Активізація польських військ на Правобережжі змусила Дорошенка залишити Лівобережну Україну, призначивши наказним гетьманом чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного. Останній під впливом проросійсько налаштованих козацької старшини і духовенства та внаслідок наступу російських військ розпочав перемовини з російським урядом.

Д. Многогрішний, обраний гетьманом Лівобережної України (1668 – 1672), домігся пом’якшення російсько-українських відносин. Згідно з умовами Глухівських статей 1669 р. Росія повернула гетьманській адміністрації право збору податків, обмежила число міст, де мали бути російські гарнізони (Чернігів, Остер, Ніжин, Переяслав та Київ). Домагаючись широкої автономії України у складі Російської держави, Многогрішний займав досить незалежну позицію, різко висловлювався проти московського правління та не приховував своєї симпатії до П. Дорошенка. Маючи простакувату, круту і недипломатичну вдачу (через селянське походження його звали „мужичим сином”), Многогрішний досить швидко нажив собі ворогів. Скривджена ним козацька старшина звинуватила гетьмана у зраді та видала московській владі.

Визнання Д. Многогрішним верховенства російського царя перекреслило сподівання П. Дорошенка на об’єднання України під своєю владою та змусило його посилити протурецьку орієнтацію: у березні 1669 р. Корсунська генеральна старшинська рада обговорювала перспективи офіційного прийняття турецького протекторату, але без принесення присяги. У привезеній турецьким послом на чергову раду у липні грамоті султан оголошував, що приймає козаків у підданство. Чутка про султанську протекцію викликала невдоволення в Україні та спровокувала загострення боротьби за гетьманство на Правобережжі. Конкурентами Дорошенка виступили писар Запорозької Січі Петро Суховій та уманський полковник Михайло Ханенко, який під тиском польського уряду був проголошений гетьманом Правобережної України (1669 – 1674 рр.). З допомогою Польщі він відвоював у Дорошенка майже все Поділля.

У червні 1672 р. Дорошенко за підтримки турецького султана розпочав війну з Польщею. Турецькі і українські війська захопили Поділля, Волинь і частково Галичину (до Львова). Приголомшена Польща 18 жовтня 1672 р. на ганебних для себе умовах підписала Бучацький мирний договір з турками: Поділля ставало власністю Туреччини, Дорошенку перейшли Брацлавське і південна частина Київського воєводств, а султану мала сплачуватися велика контрибуція і чималі щорічні упоминки[7]. Польський сейм цієї угоди не ратифікував і обидві країни залишались у стані війни.

Від перемоги Туреччини Дорошенко майже нічого не виграв. Навпаки, руйнація фортець, роззброєння населення, сплата данини туркам, безчинства татар, влаштування мечетей замість церков та костьолів змушували населення масово переселятися з підвладної гетьману території на Лівобережжя та Слобожанщину. Гетьман втрачав підтримку народних мас, які засуджували його за союз з турками і татарами, та своїх однодумців.

Цією зміною політичної ситуації на Правобережжі скористалися російський уряд та новообраний гетьман Лівобережної України Іван Самойлович[8]. У 1674 р. лівобережні полки та російські війська перейшли на правий берег та розпочали воєнні дії проти Дорошенка та його союзників – турок і татар, проливаючи ріки крові і проводячи люті репресії. Внаслідок цих репресивних заходів населення та козацька старшина змушені були визнати І. Самойловича гетьманом усієї України. З осені 1674 р. у війну проти Дорошенка вступили і польські війська, які прагнули відвоювати втрачені за Бучацькою угодою землі.

Правобережжя було спустошене бойовими діями російських, польських і, особливо турецьких військ, оселі та фортеці зруйновано і спалено. П. Дорошенка підтримували не більше п’яти тисяч козаків, а підвладна йому територія скоротилася до Чигирина і його найближчої округи. Та й саме місто татари перетворили на страхітливий невільницький ринок. Перебуваючи у безвихідному становищі, П. Дорошенко вирішує скласти гетьманські повноваження і здатися Росії, що і зробив у вересні 1676 р.

Правобережна Україна ввійшла до складу Української держави І. Самойловича. Тут було запроваджено і два роки протримався той же устрій, що і на Лівобережжі. Свої війська російський уряд з цієї території не вивів. Тому з 1677 р. розпочалася нова війна – російсько-турецька. Новим претендентом на булаву турки призначили Ю. Хмельницького. Епіцентром збройного протистояння між Правобережжям і Лівобережжям став Чигирин, зруйнований турками у 1678 р. Турецький контроль був встановлений над південною і середньою Київщиною та східним Поділлям. Населення Лівобережжя влаштувало організований опір турецьким завойовникам. Війна перетворилася в безперспективне протистояння.

У січні 1681 р. Росія, Туреччина і Кримський ханат уклали Бахчисарайське перемир’я терміном на 20 років. За його умовами під владою Туреччини залишалися землі Південної Київщини, Брацлавщини та Поділля (1699 р. повернулися до складу Польщі), Росія отримувала Лівобережну Україну та Запорожжя. Територія між Дністром і Бугом (колишні володіння Дорошенка) мала залишатися незаселеною.

Однак Польща і Туреччина не припинили воєнні дії на Правобережжі. Поряд з іншими причинами (геополітичні і територіальні міркування), цей регіон становив значний економічний інтерес для сусідніх держав. Тому польський король Ян Собеський всіляко сприяв відновленню правобережного козацтва (для боротьби з турками) і відродженню краю. Результатом його „козакофільської” політики стали кілька вдалих походів правобережних козаків у турецькі володіння, участь у розгромі польською армією турецьких військ під Віднем у 1683 р., а також у молдавських походах 1685 – 1686 рр.

Проти Туреччини спрямовувалося і врегулювання польсько-російських відносин. Підписаний у 1686 р. між Росією та Польщею „Трактат про вічний мир” закріпив основні положення Андрусівського перемир’я, остаточно визнавши встановлений ним розподіл території України між сусідніми державами (Правобережжя залишалося під владою Польщі, Поділля – під протекторатом Туреччини, Лівобережжя і Запорозьку Січ контролювала Російська держава).

Підписання цих мирних угод ознаменувало завершення доби Руїни.

Читайте також:

1. I світова війна
2. Аграрна еволюція українських земель у др. пол. ХVІІ - ХVІІІст.
3. Адміністративний поділ, площа і населення українських земель у складі Речі Посполитої в першій воловині ХVІІ ст.
4. Адміністративний устрій і управління в українських землях під час татаро-монгольського панування.
5. Адміністративно-територіальний устрій, економічне становище українських земель у першій половині ХІХ ст.
6. Адміністративно-територіальний устрій, економічне становище українських земель у першій половині ХІХ ст.
7. Арабо-ізраїльська війна 1967 р.
8. Арабо-ізраїльська війна 1973 р. та Кемп-Девідська мирна угода.
9. АРХІТЕКТУРНІ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ ДЕРЕВ‘ЯНИХ ЦЕРКОВ
10. Асоціація українських письменників
11. Боротьба українських козаків проти турецько-татарської агресії. П.Сагайдачний - видатний військовий та політичний діяч України.
12. Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.

Переглядів: 2966