Види угод за звичаєвим правом.

Договір купівлі-продажу – це угода, за якою продавець зобов’язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. У давнину угода про купівлю-продаж зазвичай укладалася усно і мала символічний характер. У литовську добу договір став формальним і мав відповідати вимогам звичаєвого права, яке лягло в основу норм Литовського статуту.

У період Гетьманщини договір передбачав записи у спеціальні торгові книги. Предметом продажу могли бути рухомі й нерухомі речі, причому, обов’язковою умовою було встановлення права власності на них продавця, оскільки продаж викраденої речі вважався злочином. Договір купівлі-продажу міг бути розірваний, якщо виявилося, що продавець увів в оману покупця щодо якості речі. Звичаєве право передбачало можливість різної оплати купленого майна: нерідко покупці сплачували гроші за товар частинами, інколи давали лише завдаток, а решту сплачували після доставки товару.

Звичаєві правила купівлі-продажу закарбувалися у фольклорі, зокрема в приказках та прислів’ях: «Твої гроші, твої й очі, не сподобалося – не бера на торг не гніви» - так виправдовували нечесний торг. «Хоча очі й заливав, але крамом торгував» - так підтверджували правочинність угоди, укладеної продавцем у нетверезому стані.

Особлива система правовідносин існувала між землевласниками та землекористувачами на умовах оренди та майнового договору. Оренда землі – це форма землекористування, за якою власник землі надає свою земельну ділянку іншій особі на певний термін за винагороду (орендну плату). Власник землі був обмежений у праві розривати договір оренди, якщо орендар виконував умови договору, так само і орендар не міг свавільно розірвати договір оренди. Та із сторін, яка б хотіла розірвати договір, або змінити його умови, мала зустрітися з іншою стороною на день свята Стрітення.

У давні часи переважала натуральна форма орендної плати, так звана здольщина (скіпщина), яка передбачала виплату орендарем частки врожаю, зібраного з найманої землі. З розвитком товарно-грошових відносин панівною стає земельна рента – грошова форма орендної плати. У Литовській державі та в Гетьманщині у договорі вимагалося називати суму орендної плати, термін її сплати, строки договору. Він міг укладатися як усно в присутності свідків, так і письмово. Поширеною формою найму була скіпщина – звичай передавати орну землю на один посів в оренду за певну частку врожаю.

У Руській Правді згадуються тивуни та ключники як особи, що зобов’язуються особисто служити. Тут йдеться про договір особистого найму, який, як правило, за нормами Руської Правди, приводив до рабства. Виключення становили договори із спеціальною вказівкою на виключення рабства в кожному конкретному випадку. Традиційними видами особистого найму серед сільського населення були зажин та замолот, толока, супряга, випас худоби.

Договір зажину та замолоту укладався тоді, коли хліб вже поспів остаточно і працівник був впевнений, що його праця не буде марною і він отримає винагороду. Винагородою зазвичай служили 3 або 4 сніп, а за молотьбу 10-та або 12-та міра вимолоченого хліба. Серед умов договору обов’язковим було зобов’язання господаря під час роботи годувати та поїти робітника за свій кошт.

Супрягою називався звичай взаємодопомоги під час оранки. Він полягав у спільному запряганні худоби. Зазвичай договори супряги укладалися усно без сторонніх осіб, але істотною умовою було визначення меж участі кожного, черговість оранки, умови харчування робітників, ремонту знарядь тощо.

Особливим видом особистого найму, був найм пастуха. Порівняно з іншими видами особистого найму, де сторонами були фізичні особи, тут однією зі сторін була юридична особа – сільська громада. Громада платила пастухові після закінчення терміну найму, вона ж відповідала за несправність платників. Наймана праця пастухів мала сезонний характер і була чітко визначена в часі – «з весняного Юрія (6 травня) і до самих білих мух, а коли снігу не буде, то й до загонів (листопад)».

Свої особливості мав найм на річну службу. Оплата праці найманця називалася роківщиною і видавалася йому у сумі, встановленій звичаєм наприкінці року, а також хлібом та одягом. Річний термін, за звичаєм, вважався від свята до свята, хоч би вони й припадали не на один день і не на одну дату, наприклад, від Великодня до Великодня.

Найдавнішим є зобов’язальний договір про обмін або міну,що спрямований на невідворотне відчуження кожною із сторін належного їй майна і передачу його у право власності. У ранній період історичного розвитку за відсутності товарно-грошових відносин міна була основною правовою формою забезпечення потреб товарообігу.

Договір позики за звичаєвим правом, оформлюється зобов’язальною угодою: одна особа передає безкоштовно відповідну річ іншій особі в тимчасове користування, володіння, але не у власність, лише не потримання. Руська Правда знає кільки видів позики: 1) проста позика, що передбачала повернення боргу з відсотками, які називалися різом (із зайнятих грошей), наставмо (з меду), присопом (з жита). Відсотки були великі й ділилися на річні, третні й місячні; 2) своєрідною формою позики було закупництво або, так, звана, самозакладна позика й позика з відпрацюванням відсотків у господарстві кредитора.

Договори позики укладалися зазвичай в присутності свідків. Предметом позики могли бути всі рухомі об’єкти за винятком трьох – дружини, собака, зброї.

Договір дарування спрямований на безповоротне припинення права власності дарувальника і передачі його обдарованій особі. Із самої суті дарування випливає, що особа, яка приймає дарунок, не може висловлювати, не може висловлювати претензій щодо характеру та якості подарунку, оскільки дарування є угода безкоштовна. Цей принцип знайшов відображення у народному прислів’ї – «дарованому коню у зуби не дивляться».

3.Звичаєве право спадку.Спадкове право –це сукупність правових норм, які регулюють умови й порядок переходу за спадкуванням права особистої власності людини після її смерті до інших осіб – спадкоємців.

Згадки про спадщину містяться в русько-візантійських договорах. Договір 911 р. вже розрізняв спадкування за законом, тобто за звичаєвим правом і за заповітом – духівницею, односторонньою угодою, за якою дієздатна особа на випадок смерті передає право власності на майно іншій особі.

Спадкоємство за законом відбувалося на сімейній та родинних засадах .

За руською правдою батьківський двір без розподілу переходив до молодшого сина, покладало на сина обов’язок догляду за батьками похилого віку. При виділенні старшого сина, що прагнув жити самостійно, за звичаєм давали хоча б мінімум необхідного для ведення господарства, будували нову хату. Після повного виділення він втрачав право на сімейне майно, якщо не був єдиним спадкоємцем. Дочки спадкоємицями не вважалися, вони отримували придане, коли виходили заміж. Спадкування дочок у випадку, коли немає синів визнається тільки у бояр і дружини і не визнається у смердів. За відсутності синів у смерда його майно переходить до князя.

Спадкове звичаєве право визнавало й право на окреме майно за особами жіночої статі, що входили до складу сім'ї . Українське спадкове право визнає материзну - майно, що є власністю матері. Становить цю власність придане матері і жіночі речі, а також нерухомість. Материзну спадкують дочки порівну. Руська Правда нічого не говорить про права чоловіка спадкувати після дружини. У ХІХ ст.. при дітях звичай не визнавав за чоловіком ніяких спадкових прав на жіноче майно, яке переходило дітям. Однак чоловік не позбавляється права користування майном дружини для утримання і виховання малолітніх дітей.

Жінка-вдова одержувала частку майна на прожиття, якою вона розпоряджалася на власний розсуд, однак заповідати майно могла виключно дітям. Якщо мати-вдова вдруге виходила заміж, то вона втрачала усі прав на майно і на нього призначався опікун з найближчих родичів, якому і передавалося майно при свідках. За виконання опікунських обов’язків він користувався прибутками з майна підопічних. Із закінченням терміну опікунства майно повністю поверталося дітям.

Заповіт (духівниця) за звичаєвим правом, укладався словесно, його можна було змінити навіть декілька разів, проте від заповідача вимагалася добра пам'ять і розум. Крім дітей у розподілі спадку не обминали церкву, виділяючи частку на душі померлих. Правом робити заповіт наділялися за часів Руської Правди батько та мати стосовно дітей та чоловіків щодо виділу дружині. У литовські часи при складанні заповіту вимагалася свідчення земської або гродської ради повіту, де той заповіт складався.

Внаслідок проведення кодифікаційних робіт у литовсько-руській державі, норми звичаєвого права Київської Русі щодо збереження родового майна за його спадкоємцями були не тільки визнані дійсними, а й розвинуті і закріплені в Литовських статутах.

4. Земельні відносини в звичаєвих традиціях українців.Земля з давніх часів була об’єктом майнових відносин. В основі права на землю та володіння нею була витрачена на її обробіток праця людини. Власне праця накладає на землю печатку права власності. Розвиток права власності на землю еволюціонував у такому порядку: спочатку утвердилось право власності для обробітку, у той час як луги та пасовиська залишалися у спільному володінні громад і родів, а згодом стали предметом володіння приватних осіб.

Початковий етап виникнення й розвитку земельної власності на теренах України не підлягає дослідженню, бо писемних джерел практично немає. Але на час утворення Київської Русі писемні джерела свідчать про існування земельної власності як економічного та юридичного явищ. Однією з характерних ознак земельних відносин у Х-ХІІ ст. є виникнення різниці між поняттями земельна власність і землеволодіння, що значною мірою пов’язане з первинними способами набуття права власності на землю за нормами звичаєвого права: заволодіння, давність володіння, передача землі у спадок, дарування, які були зафіксовані у статтях Руської Правди, а згодом і в судових рішеннях князів.

З утворення держави у руському праві досить рано сформувався принцип відсутності одноособового власника на земельні території, залишилося общинне землеволодіння й землекористування.

До найдавнішого способу набуття права власності на землю належить так звана окупація. Першим власником вважався той, хто позначив землю, яка раніше не була у власності іншої особи, знаком приватної приналежності (засікою, зарубкою). Поширеним було і пряме захоплення земельних ділянок від сусідських територіальних громад, так зване «окняжіння» або «оборювання» земель.

Право власності на землю іноді надавалося особам за принципом давності володіння. Тобто власник по закінченні терміну давності отримує не лише права довічного користування майном, але й право власності на нього. Свідчення старожилів були вагомою підставою для законного врегулювання земельних спорів. За звичаєвим правом термін давності становив 10 років, що згодом знайшло закріплення в Литовському статуті 1529 року.

Поширеною формою власності на землю в Україні була так звана займанщина – узвичаєвий спосіб одержання земельної власності на правах першості займання вільних земель. Іноді займанщики зверталися до владних представників із проханням затвердити за ними на майбутнє безсумнівне володіння земельною ділянкою і захистити це володіння шляхом встановлення грошових штрафів. Документи такого змісту називалися «позволительними листами», ними і засвідчувався акт окупації чи займанщини.

У козацькому праві земельні відносини регулювалися нормами звичаєвого права, існували такі поняття, як право першого володіння, давність володіння, але у ході диференціації козацтва козацька старшина прагнула закріпити за собою землі вже не на основі звичаєвого права, а на підставі гетьманських і царських грамот. Тому в гетьманську добу в цивільному праві існували два основних різновиди набуття права на землю: одержання земельного наділу з умовою несення служби (рангова земля) та набуття її різними законними способами (спадщина, купівля).

У ХІХ ст.. існували два типи громадського землеволодіння: общинно-подушний та общинно-подвірний. За першим із них одиницею розподілу землі була душа, за другим – двір. Періодичні переділи землі відбувалися прилюдно з додержанням певних звичаїв. Сільська громада мала право відібрати общинний наділ у одного господаря при несправній сплаті податків і передати іншому.

Аж до ХХ ст.. побутували давні традиції спільного господарювання у формі так званого сябринства. Кілька родичів або сусідів за домовленістю об’єднували свої наділи або разом обробляли неосвоєні землі і розділяли навпіл готовий продукт.

Міжрегіональна академія управління персоналом

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття цивільного права. Зобов’язальне право .	\|	Звичай – джерело формування українського трудового права.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.