• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Питання 1. Сутність матеріалістичної діалектики: її основні принципи, закони і категорії.

Основи діалектики.

Лекція 9.

EarlyNE

The means of expressing subordination are growing more stabilized. In certain types of subordinate clause, first of all in object and adverbial clauses of purpose, the tense form becomes dependent on the tense of the predicate-verb in the main clause. This phenomenon, termed "sequence of tense" is considered now one of the means of expressing subordination.

2.Альтернативи діалектики.

Термін "діалектика" має давньогрецьке походження. Перекла­дається він як "вміння, мистецтво сперечатись, вести розмови про наукові речі. Якщо виходити із кореневої основи, то цей термін можна перекласти як "вибирати, сортувати, розділяти на частини". Обидва ці значення так чи інакше присутні в змісті діалектики. Коли саме з'являється цей термін у філософії, точно не відомо. Проте він вже фігурує у міркуваннях Сократа, Пла­тана, Аристотеля, а в подальшому не зникає з горизонту філо­софії.

В ранніх виявленнях діалектика постала як:

* мистецтво не лише вести наукову розмову, а як вміння вдумуватись у мов­лене;

* виділяти у словах елементи їх значення;

* співвідносити їх та робити виправдані висновки.

В такому сенсі діалектика постає як справа, поза якою взагалі неможливо виправдано су­дити про будь-що та в будь-якій сфері пізнання. Ні у філософії, ні в науці не можна сподіватись на успіхи справи, якщо не приділя­ти належної уваги точності виразу думки в мові, термінах, сим­волах або формулах.

Співвідношення діалектики і філософії знаходить своє вираження в наступних твердженнях:

діалектика і є найбільш виправданою філософією, оскільки вона подає єдино правильну картину світу;

діалектика являє собою лише допоміжний інструментарій філософії, але її не можна сприймати як вираження сут­ності дійсності, бо вона перш за все та переважно є "органоном", тобто засобом, інструментом виправданого пізнання та мислення.

Існують також позиції, що намагаються синтезувати означені підходи: вони подають діалектику як певну теорію світу, а після того спрямовують її в бік пізнання; і стверджують, що мислити і пізнавати треба діалектичне, тому і що саме такою є дійсність (в усіх її проявах - як природа, суспільство, людина). Такою поста­вала діалектика в одного із її засновників - у Геракліта Ефеського, у Гегеля, в марксизмі.

Засновником свідомо діалектичного осмислення світу називають давнь­огрецького філософа Геракліта Ефеського (VII - VI ст. до Р. X). "'Все тече, все змінюється", "Війна є всьому батько", "Живе вмирає, мертве відрод­жується" - ці відомі вислови філософа стали майже прислів'ями.

Як світобачення діалектика передбачає розуміння світу як непе­рервного процесу змін. Це значить, що рухові у явищах та процесах дійсності належить провідне місце; наявність рівноваги, спокою, фіксованого стану постає скоріше явищем тимчасовим та рідкісним на тлі нескінченних рухів та флуктуацій (раптових збурень). Самий спокій в світлі діалектичних тверджень постає зовсім не відсутні­стю руху, а лише його рівновагою чи збалансованістю в межах цілком певного (наприклад, механічного) руху. З позиції діалектики усякий спокій є відносним, а рух - абсолютним. Звідси випливає принципово важливий висновок: будь-який спокій рано чи пізно по­рушується хоча б тому, що він врівноважує в якомусь тілі тільки певні рухи; скаж­імо, тіло покоїть­ся на землі, про­те в ньому руха­ються молекули, атоми, елемен­тарні частинки. Цей останній рух так чи інакше змінює дане тіло.

Тому підрухом слід розуміти не якійсь його конкретний прояв (ска­жімо, зміну місця розташування), а будь-які зміни взагалі.

Теорія діалектики також передбачає й те, що світовий потік рухається впо-роядковано, а із певним ритмом та певними напрямами.Це значить, що рух розуміється в діалектиці як розвиток. Теорія руху як розвитку зустріла у XX ст. досить рішучий опір з боку сцієнтистів та представників аналітико-прагма-тичних філософських течій. Вони вважають, що визнання розвитку веде до визнання жорстокого, та ще й цільового визначення всього, що відбувається в світі та в суспільстві. Виходить, що при тому суттєво знецінюється людська свобода, значення вибору та випадку в людській життєдіяльності. В гегелівсь­ких міркуваннях дійсно можна побачити дещо схоже на телеологію – цільову визначеність всього, що відбувається в світі.

В твердженнях К. Маркса можна побачити телеологізм у відношенні до суспільних процесів (комунізм, наприк­лад, повинен неминуче перемогти в усьому людстві, бо він випливає із діалек­тичних законів). Але в той же час слід сказати, що сама теорія діалектики зовсім не страждає від того, якщо ми будемо розуміти розвиток як певною мірою впо­рядкований процес, в якому відбуваються незворотнізміни. Тобто, як не мож­на звести рух до якогось його прояву, так не слід розуміти розвиток як невпин­ний рух по висхідній лінії; останній рух називається прогрес (поступ). Діалек­тика лише стверджує, що в світі відбуваються незворотні зміни.

Наступний змістовий компонент теорії діалектики: діалектика при­пускає принципову єдність, цілісність світу та його процесів, зв'я­зок всього із усім. Цілісний світ передбачає, що всі події та процеси, що в ньому відбуваються, впливають не лише на найближчі явища та процеси, а й на стан (припустимо - інформаційний) всього світо­вого цілого.

До особливостей діалектичного світобачення слід віднести також вчення про суперечливу природу світу, руху, всіх явищ та процесів дійсності.Якщо світ існує, то він рухається; якщо він рухається, то змінюється; якщо змінюється, то не інакше, як шляхом зміни певної якості на протилежну і навпаки. Значить, саме протилежності по­стають умовою та формами виявлення руху, тобто протилежності слід осмислити як джерело та причину саморуху світового цілого.

Дане положення діалектики має дуже важливе евристичне значення. Згідно нього, розглядаючи певні явища, ми повинні шукати їх внутрішні,властиві їм протилежності, а не перекладати причини якихось змін та процесів на зовнішнічинники та фактори. Коли ми кажемо, наприклад, що кон'юнктура зовнішнього ринку є в даний момент несприятливою для певного виду виробничої діяльності якоїсь країни, то слід поставити запитання: а чому саме цим вироб­ництвом обмежена кон'юнктурна здатність даної країни? Коли якась людина вважає, що їй краще залишити дане місце перебування та виїхати кудись заради вирішення певних її життєвих проблем, то слід ще дослідити, чи не переїдуть ці проблеми разом із нею в нове середовище?

Отже, внутрішня суперечливість постає органічною складовою діалектичного світобачення. Коли діалектиці закидають, що логіка мис­лення не припускає суперечності та розглядає останню як прояв заб лудження, то відповісти можна хоча б в такому дусі, що будь-що кінце­ве передбачає існування двох кінців. "Кожна палиця з двома кінцями", — мовить англійське приспів 'я. Звичайна або формальна логіка справедливо вимагає: якщо ми сказали "ліве ", то не повинні робити вигляд, що ліве - це т праве. Проте, коли йдеться не про форми фіксації ходу нашого міркуван­ня, а про його зміст, то, безумовно, ми повинні розуміти, що там, де є ліве, передбачається й праве, і що жодна реальна річ не може бути за місцем та сенсом лише лівою або ж лише правою.

Нарешті, до важливих положень теорії діалектики слід віднести і їїрозуміння конкретності явищ та процесів дійсності.Якщо світ є цілісним, то в ньому все постає пов'язаним із усім, але це зовсім не значить, що всі речі постають якоюсь мішаниною або ж сумішшю всього. Кожна річ у міру того, що вона визначається співвідношен­ням певних протилежностей, постає яскравим носієм саме такої про­порції і саме таких протилежностей. Звідси випливає, що кожна річ має свою індивідуальну міру виявлення протилежностей (протилеж­них якостей) і вступає в цілком визначену систему співвідношень із іншими речами. З огляду на те, що вирішальна роль у розумінні дійсності в діалектиці відведена внутрішнім протилежностям, для буття кожної речі вирішальне значення має саме їх співвідношення.

Діалектика як теорія світобачення добре підтверджуєть­ся науковими дослідженнями: у жодного науковця не виникає сумніву відносно того, що ми пізнаємо певні сутності, що в світі панує процесуальність та динамізм, що в явищах дійсності завжди присутня конкретна міра поєднання пев­них якостей чи властивостей.

За Гегвлем існують такі сходинки пізнавальної рефлексії: 1) чуттєвість, яка приносить в людський інтелект на-даність; 2) рефлексія чуттєвого (коли людина фіксує в ро­зумі те, що потрапляє в ті сприйняття); 3) рефлексія реф­лексії, коли свідомість фіксує свої власні рухи, пов'язані із пізнанням та реакціями на чуттєвість.

Якщо поставити питання, на якому із цих рівнів вочевидь про­являється внутрішня однорідність, ніколи непорушувана єдність, то відповідь буде досить очевидною: звичайно, на рівні рефлексії рефлексії, оскільки тут думка має справу із самою собою, тобто тут завжди є думка і тільки думка або думка спрямована на дум­ку. Відповідно, і внутрішні суперечності у власному смислі мож­ливі лише тут, оскільки справжні суперечності передбачають повне симетричне протистояння своїх сторін, а таке можливе лише в єдиному, проте такому, де ця єдність весь час спостерігається і, так би мовити, для себе є прозорою.

Гегелівська діалектика- це діалектика вибудовування внутрішнього змісту думки, що відстежує свій власний хід.

Можна тепер зрозуміти й те, чому К. Маркс в одній із перед­мов до "Капіталу"зазначав, що діалектика може спрацювати лише як засіб впорядкування та викладу наукової теорії, а не як настанова для визначення самої реальності. Гегелівський діалек­тичний метод - це метод вибудовування ідеальної, тобто еталон­ної конструкції для тих дій та змістів, які розум встановлює як свої власні орієнтири та системи відліку. Цим же пояснюється і те, що "елементи діалектики"(вислів В. І. Леніна) ми можемо спо­стерігати у будь-яких наших свідомих твердженнях, адже йдеть­ся про те, на що орієнтується наш розум в самоусвідомлених актах, тобто про те, що у наших свідомих міркуваннях про будь-що ми тою чи іншою мірою усвідомлюємо, що йдеться про те ж саме наше міркування, тобто що саме Іце міркування в чомусь завжди дорівнює самому собі.

Проте було би абсолютно невиправданим та помилковим пе­ренести діалектику розуму на процеси дійсності, із якою має спра­ву свідомість; це було все одно, що спробувати відшукувати в дійсності ідеальну пряму на тій підставі, що ми нею оперуємо у геометрії. Але саме це намагалися зробити розробники матеріа­лістичної діалектики, проголошуючи тези про те, що сама дійсність виявляє себе діалектичною, що діалектика панує всю­ди: в природі, в суспільстві, в історії, не вміючи розвести те, що є справою свідомості від усвідомлення суті справи.

Навіть численні відкриття в галузі квантової механіки, галак­тичної астрономії, генетики та інформатики, які засвідчували, що в природі скоріше відсутня симетрія та панує асиметрія, не при­мусили адептів матеріалістичної діалектики замислитись над її по-чатками: адже асиметрія вимагала визнати, що не може існувати ідеальних протилежностей, а значить їх взаємного переходу та ви­никнення нової якості в такому варіанті, як це описувала діалек­тика Регеля. А це вимагало певного перегляду гегелівського ар­сеналу діалектичної методології, доповнення її, зокрема, положеннями так званої негативної діалектики, принципом допов-нюваності в його пізнавальній версії.

Констатуємо: діалектична методологія в найбільш повному варіанті була розроблена Регелем, проте це був варіант ідеальної конструкції для самовибудовування думки на рівні "другої рефлексії". Щоби наблизити діалектичну методологію до реалій сьогоднішнього рівня пізнання її слід переробити та доповнити новими методологічними засобами.

Отже, діалектичне мислення - це мислення "другої рефлексії", де й проявляє себедіалектична логіка із її складовими та принципами.

До останніх відносяться такі.

Принцип тотожності мислення і буття. Цей принцип передбачає, що, здійснюючи певні розумові процедури, ми повинні бути впевненими, що вони ведуть до адекватного виявлення та виразу буття. Буття в даному випадку по­стає тою єдиною та однорідною засадою, на якій може відбуватись будь-який реальний, в тому числі і пізнавальний рух.

Принцип єдності рефлекси та руху.Він полягає в тому, що в русі думки кожен її крок не відкидається, а включається в зміст подальшого руху. Значить, всі здійснені нею кроки збагачують інтелектуальний досвід і несуть його крок за кроком до подальших визначень, ущільнюючи їх зміст. В цьому русі кожна на­ступна категорія постає багатшою за змістом за попередні, а результат всього руху співпадає за змістом з усім рухом. Цей принцип, застосований до індивіду­ального розвитку людської особистості, вимагає, щоби людина, міркуючи над своїм життя, своїми вчинками, не забувала того, що відбувається, не відмовля­лась від зробленого, а навпаки вбирала би у свої подальші дії вже здобуті досв­іди. Лише за таких умов людина має надію не повторювати зроблені помилки, накопичувати та збагачувати свій досвід, постати для самої себе у повноті своїх можливостей та проявів.

Читайте також:

1. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
2. IV. Закони ідеальних газів.
3. IV. Питання самоконтролю.
4. V. Питання для самоконтолю
5. V. Питання туристично-спортивної діяльності
6. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
7. А.1 Стан , та проблемні питання застосування симетричної та асиметричної криптографії.
8. Аграрні закони України
9. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
10. Актуальні питання управління земельними ресурсами та їх охорони
11. Амортизація основних засобів, основні методи амортизації
12. Аналогія права - вирішення справи або окремого юридичного питання на основі принципів права, загальних засад і значення законодавства.

Переглядів: 759