МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
Основні принципи діалектичної логікитотожність мислення і буття тотожність протилежностей єдність рефлексії та руху зв 'язок всього із усілі (всезагального зв 'язку) співпадіння початку та основи певного явища чи руху співпадіння початку та кітія (явища, процесу) діалектичне заперечення. Принцип зв'язку всього із усім (всезагального зв'язку): не існує відірваних від інших, ізольованих явищ; кожна часткова дія або подія позначається не лише на речі та її прямому оточенні, але й на стані взаємозв'язків в цілому. Принцип тотожності протилежностей.Цей принцип базується на теоретичному припущенні про те, що рух дійсності породжується не зовнішніми, а внутрішніми чинниками, тобто протилежностями. Протилежності неможливі одна без іншої: як тільки ми сказали "чисте", як воно відсилає нас до "брудного", світле -до темного і т. ін. Проте діалектичний метод передбачає не лише виявлення та фіксацію протилежностей, а й прослідковування процесу їх визрівання та взаємного переходу, ототожнення] Тільки тоді ми можемо слідкувати за рухом, а не просто констатувати суперечливий характер дійсності. Наприклад, усе живе передбачає самозбереження, останнє - фіксацію живого у певній формі (наприклад, насіння). Проте живе є тим, що проявляє активність, змінюється, рухається. Тільки так воно засвідчує, що воно є живе. Таким чином, виявляється, що живому притаманні дві тенденції: збереження у фіксованих формах та рух змін будь-яких форм. Це приводить до того, що живе набуває форм, але ці форми, навіть будучи фіксованими, включають у свій зміст те, що відбулось із ним в процесі руху та проявів активності. Тому, наприклад, насіння, що виросло в минулому році, не може бути цілком тотожним тому, що виросло із нього ж у цьому році, оскільки умови їх виростання чимось відрізнялись. Для палеоботаників (людей, що вивчають давні форми життя) дослідження пилку якоїсь закам'янілої рослини може багато чого сказати про час та умови її розвитку. Або: покоління дорослих досвідчених людей бажало би, щоби їхні діти (молодь) виконала те, чого не змогли виконати вони самі, проте молодь народилась та ввійшла в життя за зовсім інших умов і, відповідно, отримала зовсім інші прагнення та мрії. Принцип співпадіння початку та сутнісної основи даного явища чи руху.Цей принцип випливає із того, що весь діалектичний процес постає принципово єдиним і тому початок його повинен бути нічим іншим, як проявом сутнісної засади, але в її простому, елементарному виявленні. Якщо ж, припустимо, в якійсь справі починають із чогось другорядного, несуттєвого, а то й взагалі іншого, то це, скоріше за все, буде свідченням розриву процесу, а значить відсутністю його єдності, через це - діалектичності та розвитку. Принцип співпадіння початку та кінця (явища, процесу).Цей принцип постає певним продовженням попереднього, оскільки він передбачає, що наприкінці процесу ми повинні вичерпати можливості певної засади або сутності. Проте він передбачає також і те, що в процесі руху ми не маємо права втратити його спрямування або його засади, мусимо послідовно витримати всю дистанцію розгортання певного процесу, а результат лише тоді буде виправданим, коли він засвідчить, що ми отримали саме те, з чого та заради чого починали рух. Принцип діалектичного заперечення.Його сутність випливає із принципу тотожності протилежностей. Оскільки рух можливий лише шляхом зміни певного стану на протилежний, то це значить, що початковий стан піддається запереченню, але дане заперечення не полишає засади процесу і, таким чином, постає лише виявленням її можливих граничних меж цієї засади. Це значить, що в діалектичному запереченні ми не виходимо за межі даного явища чи процесу, а лише вичерпуємо (окреслюємо) можливості їх поширення та розвитку. Через це заперечення не повинно бути розривом із початковим станом, а лише виявленням його інших якостей. Означені принципи попри те, що деякі професійні логіки не бажають визнавати діалектику, досить часто фігурують у народній мудрості та стихійно використовуються людьми. Наприклад, ми кажемо: від любові до ненависті - лише крок; не смійся, як би плакати не довелось; з чого почнеш, тим, і закінчиш; в житті чергуються радість і біда; той, хто не знав горя, не оцінить і щастя та ін. Психологи та медики, наприклад, переконують нас у тому, що гарний відпочинок можна забезпечити, змінивши вид діяльності; в Біблії, як відомо, встановлюється певний ритм життя: буденні дні повинні доповнюватись святковими та днями відпочинку. Проте такого роду стихійне визнання та використання діалектики, по-перше, здатне зафіксувати далеко не всі принципи діалектичної методології, а, по-друге, не встановляє ніяких послідовних правил та інструментів застосування таких принципів. Наприклад, народною мудрістю фіксується єдність протилежностей, але вона не аналізується, не пояснюється і не передбачає методику відслідковування того, як зароджуються та стають тотожними протилежності. Саме для здійснення цих завдань в теорії та методології діалектики використовуються категорії та закони діалектики. Гегель, як творець найбільш розвиненої теорії діалектики був проти застосування у діалектиці поняття закону. Свою позицію він мотивував тим, що діалектика передбачає рух та зміни, в той час як закон постає сталим, чітко фіксованим відношенням. Але всю теорію діалектики Гегеля пронизує тріадний цикл, а це підстави стверджувати, що в діалектиці наявні стійкі типи зв'язків, а, значить, мають місце закони. Можна вважати справедливими те, що застосування діалектичного підходу не розкриває фізичного змісту певного процесу, але дозволяє вписати цей процес в загальне уявлення про світ. Для того, щоби більш чітко відділити філософський, діалектичний зміст певних окреслених явищ та процесів дійсності від змісту конкретно наукового чи матеріально-речового, слід звернутися до поняття категорій. Категорії - це найбільш загальні та важливі поняття будь-якої наук (сфери знання), що фіксують якісні характеристики предмету пізнання, а тому в певній сфері знання не можна правильно міркувати, не вживаючи категорії. У філософії внаслідок її особливостей (надавати людині найперші та най-фундаментальніші життєві орієнтири) категорії постають граничне широкими поняттями. Але тому, що найширшим є поняття буття, то філософські категрії постають визначеннями саме буття. Тому в діалектичній логіці Гегеля буття є першою вихідною категорією. Усі ж подільші категорії конкретизують буття та водночас постають характеристиками всього того, що має відношення до буття. Наприклад, буття може виявлятись через якість, кількість, явище, сутність, а це значить, що все існуюче може також поставати у даних характеристиках. Оскільки всі категорії діалектичної логіки є визначенням того ж самого, тобто буття, то всі вони постають в єдності, в русі переходу від одного визначення до іншого. Окреслюючи одне - єдине явище - явище буття, вони, утворю ють свого роду коло: все починається буттям, але їм і завершується. Це значить, що категорії діалектичної логіки постають в системі. Фіксація будь-чого для самоусвідомленої думки починається із констатації факту реального існування такого будь-чого. Тобто перше відношення думки до будь-якого змісту передається через поняття буття. Але таке перше буття немає ніяких конкретних визначень і змісту, тому для думки воно постає як ніщо. Буття і ніщоє першими категоріями мислення. Буття все ж не ніщо, але без визначення воно є саме ніщо. Виходить, що буття впускає в себе ніщо, а ніщо є таким, що перебуває у єдності із буттям. Діалектика цих категорій в чомусь постає вирішальною для подальшого діалектичного руху. Справа в тому, що Гегель вважав негативність, тобто те, що пов'язане із небуттям ніщо, рушійною силою діалектичного процесу. За Гегелем, у суцільній щільності буття все залишається невизначеним. Тому безмежному буттю треба десь та в чомусь покласти межі. Але, як ми вже зазначали, такі межі не можуть бути зовнішніми. Що ж може постати для тотального буття його внутрішніми межами? Гегель наполягає на тому, що негативність притаманна самому буттю. Проте це не є ні очевидним, ні доведеним. Більше того, оскільки при розгортанні категорій ми весь час утримуємо нашу споглядаючу думку в стані активного спостереження, то звідси можна зробити висновок, що ніщо знаходить не на боці буття, а на боці думки, яка на початку пізнання є порожньою і тільки вступає в рух змістового наповнення. Коли ми, стикаючись із чимось, просто фіксуємо: "це є", але що саме воно "є" спочатку нам невідомо; отже, воно за змістом є ніщо. Єдність буття і ніщо, яка передбачає, що ніщо входить в буття і зливається із ним, а буття набуває характеристик ніщо, ® постає як становлення: рух змін, в якому вже існують межі, але вони ще не фіксуються чітко. Проте ці межі є, вони володіють характеристиками буття, і фіксовані як саме межі, вони усталюють процес становлення навколо якихось границь, визначень. Це значить, що результатом повного переходу буття в ніщо і навпаки, постає дещо - окреме, обмежене, визначене буття. Дещо має визначеність, але ця визначеність тотожна із його буттям. Тотожна із буттям безпосередня визначеність дечого є якість. Якість є проявом речі такою, якою вона безпосередньо є у відокремленні від інших речей. В звичайному слововживанні ми розуміємо якість як надійність певної речі, проте, згідно філософії, цю надійність ми не змогли би визначити, якби не знали, що це за річ та яке місце належить їй з-поміж інших речей. А це і є тотожність речі із своїм визначенням.Якість переходить у кількість тому, що межі, що виникли в бутті в процесі завершення процесу становлення, є межами різних речей; ці межі і відокремлюють, і сполучають речі. А цезначить, що різні речі постають єдиними, такими, що можутьпереходити одне в одне і цим засвідчувати свою однорідність. Відмінності в межах однорідної сукупності є вже не якісними, а кількісними. Кількість - це не відмінність, це множинність якісно однорідних речей. Кількість, у свою чергу, також переходить у якість тому, що кількісне відношення вказує на відмінності між різними речами, певним чином характеризує та окреслює речі, що, як ми зазначили, притаманне якості. Отже, якість переходить у кількість, а кількість - у якість; за суттю це є той же самий перехід. Кількість та якість зливаються, утворюючи багатоманітність різних дещо, але в кожному дещо їх єдність буде своєю. Тепер єдність кількості та якості постає як міра:конкретне сполучення кількісних та якісних меж кожної речі. Якщо тепер сформулювати зміст діалектичного закону переходукількості у якість,то він звучить так: кожна річ має певне співвідношення кількісних та якісних характеристик в межах певної міри. Якісні характеристики співпадають із її буттєвою визначеністю, а кількісні постають зовнішніми (через співвідношення із іншим) характеристиками. До певної границі, що називається мірою, кількісні зміни не міняють якості речі, але при досягненні такої границі найменші кількісні зміни приводять до зміни якості. Категорії сфери сутності.Міра засвідчує, що характеристики речі не можна відокремити одну від одної, що відмінність цих характеристик умовна, діє тільки в певному діапазоні. Тому внутрішня будови кожної речі визначається через внутрішні відношення. Ці ж відношення мають своїми границями протилежні стани речі. Отже, протилежності є основним типом внутрішніх відношень речей. Звідси випливає закон єдності і боротьби проттилежностей. Закон єдності і боротьби протилежностей: сутність речі, а також можливості її змін визначаються внутрішнім співвідношенням протилежностей. Річ може мати низку властивостей, а, відповідно, низку внутрішніх відношень, проте ми повинні відшукати (за допомогою використання категорій якість,кількість, міра)те відношення, яке для буттєвої визначеності (ролі) речі є провідним. Взявши протилежні окреслення такого відношення та визначивши їх конкретну пропорцію наданий момент, ми отримаємо сутність речі. Сутність - це те відношення або той внутрішній зв'язок характеристик речі, який стягує на себе усі інші. Наведемо приклад. Ріка як природне явище володіє цілою низкою властивостей: вона є джерелом більшої вологи, середовищем життя цілої низки організмів та ін. Проте рікою її робить не це, а те, що вона має регіон водозбору та являє собою водний потік, що певним чином рухається. Отже, рух водного потоку є її найпершою якістю. Придивимося до руху: він може бути спрямованим за напрямом русла, колоподібним, радиальним та ін. Ми можемо знайти причину кожному із таких рухів, проте, якщо спробуємо знайти причину усіх причин, то з'ясується, що є лише одне відношення, що стягує на себе явища ріки: це суперечливе співвідношення характеру земної поверхні та особливостей руху води як рідини. Саме ця суперечність визначає спрямування водного потоку, особливості такого спрямування на окремих ділянках ріки, її здатність розливатись у періоди повені, її здатність розмивати певні грунти та, навпаки, певні - не розмивати. У такого роду міркуваннях можна зробити ще крок далі, наприклад, поставити питання, а чому Земля має саме такі грунти та чому на ній є вода? Шукаючи відповіді на ці питання, ми повинні будемо пройти той же самий шлях міркування, який щойно був описаний. Поставимо питання: що додають такого роду описи до вивчення ріки гідрографам? Відповідь може бути досить очевидною: цілісність, зв'язаність нашого бачення явища, концентрацію змісту знань на певних змістових елементах, чітку, контрольовану логіку міркування, можливість включати у дану логічну структуру новий зміст, що буде видобутий подальшим пізнанням. Категоріями, що характеризують полярні відношення, постають перш за все « сутність та явище, • необхідність та випадковість, • можливість і дійсність, • форма та зміст, • причина та наслідок. Будь-яку із полярних (парних) категорій не можна зрозуміти інакше, ніж через співставлення із тою, що їй протилежна. Наприклад, якщо ми сприймаємо дійсність безпосередньо, натуралістичне, у нас немає потреби у категорії сутність. Остання передбачає те, що ми вбачаємо у сприйтому, дещо неповне, недостатнє, тобто не сутність, а явище. Але явище вказує на сутність, а сутність припускає її явище. За Гегелем, це можна передати тезами: сутність являється, а явище є суттєвим. З іншої сторони, це значить, що сутність не відокремлена від явища, а постає її певною стороною та характеристикою. Сутність розкривається через закон: це є стійкий, повторюваний зв'язок між явищами або всередині явища між його окремими елементами. Але закон фіксує стале, в той час як сутність не лишається тою ж самою. Наприклад, рослина і насіння не лише постають різними етапами єдиного процесу, а й фіксують факт зміни сутності в даному процесі. Отже, єдність сутності та явища засвідчує певну форму єдності сталого та відмінного. Ця єдність найповніше розкривається категоріями необхідність та випадковість. Необхідність пов'язана із сутністю, випадковість - із явищем. Необхідним постає все те, що випливає із сутності певного явища, а випадковим те, що зумовлене не тільки і не стільки сутністю, скільки перехрещенням цієї сутності із іншими. Необхідність має внутрішню, випадковість - зовнішню зумовленість. А оскільки необхідність повинна себе проявити, то її проявом постає випадковість', за будь-якою випадковістю прихована певна необхідність. Наприклад, те, що на голову людини може впасти цеглина, це як для самої людини, так і для її голови явище випадкове, проте те, що в світі людини існують цеглини, що людина чомусь іде саме тоді і саме тут, - все це, як правило, має якусь необхідність. Випадковість та необхідність переходять у можливість та дійсність. Можливими та дійсними постають і необхідність, і випадковість, проте дійсністю постає вже єдність, злиття необхідності та випадковості. Можливим же є те, що не суперечить необхідності, проте не має умов для здійснення. Можливість може мати різні ступені вірогідності, починаючи від абстрактної і закінчуючи реальною та навіть неминучою можливістю. Вже відмінності між сутністю та явищем були пов'язані із кількістю та якістю, а можливість та дійсність вводять нас якраз у диференційовані аспекти проявів процесів та явищ. Сукупність елементів певного явища постає його змістом, а спосіб зв'язку їх між собою - формою. У змісті та формі явища набувають повноти та конкретності. Це стосується і їх внутрішньої будови, і їх зв'язків та відношень із іншими явищами та процесами. В останньому випадку на перший план виходять категорії причини та наслідку. Ці категорії часто відокремлюються одна від одної, в той час, як вони є нічим іншим, як формами передавання дії: причина є там, звідки виходить певна дія, наслідок є результатом прояву даної дії. Там, де факту передавання дії немає, немає ні причини, ні наслідку. При такому підході стає зрозумілим, що не лише наслідок залежить від причини, а й причина від наслідку. Скажімо, дія магніту може проявитись лише там, де є тіла, що можуть реагувати на магнітне поле. Отже, при відсутності відповідної умови з боку наслідку не відбудеться й прояву причини. Звідси й випливає, що причина та наслідок реально постають сторонами універсальної взаємодії', все в світі здатне бути причиною лише тому, що все в світі здатне реагувати на певні дії. Універсальна взаємодія переводить весь діалектичний процес в останню сферу діалектики - у сферу поняття. Категорії сфери поняття. Поняття характеризується тим, що воно включає в свій зміст кожне явище в аспектах його одиничності, особливості та всезагальності. Тобт9, будь-яке явище постає відокремленим від інших (одиничним), але водночас таким, що перебуває у якісних зв'язках із іншими (часткове, особливе) та у кількісних зв'язках із усім буттям (всезагальне). Саме ці зв'язки зумовлюють те, що кожне явище має певне буттєве виявлення (спрямування) та певні особливості. Отже, будь-яке поняття (поняття будь-якої речі), якщо воно правильно утворене, буде дієвим завжди і у будь-якому місці, але водночас фіксує те, чим дана річ відрізняється від всього іншого, можливого у бутті. Тобто, поняття повинно бути конкретним, по,ставати результатом усіх буттєвих виявлень речі і окреслювати те. за саме ця річ постає незамінним елементом в усій тотальності буття. Якщо так розуміти поняття, то саме воно повинно бути метою пізнавальної діяльності. Тобто, лише більш-менш повне вивчення якогось явища здатне призвести до утворення його поняття. Тут ми тільки не повинні плутати поняття як конкретний зміст певного буттє-вого утворення (поняття у діалектиці) із поняттям як формою думки у формальній логіці (тут поняття - слово, що позначає сукупність суттєвих ознак певного явища). В сфері поняття спрацьовує останній закон діалектики - закон заперечення заперечення. Цьому закону в історичному розвитку філософії часто давали неадекватні тлумачення, інколи його взагалі не визнавали. Наприклад, Л. Фейєрбих стверджував, що наявність двох почергових заперечень у цьому законі засвідчує непевність кожного із них. а оскільки в природі панує повнота, то він протиставляв діалектичному запереченню позитивне ствердження. Марксисти інколи були схильні вважати цей закон найважливішим, оскільки, на їх думку, все існуюче рано чи пізно підлягає відкиданню, революційному запереченню. Вони так і подавали зміст цього закону: все підлягає запереченню; наприклад, брунька заперечує гілку, а квітка - бруньку, та ін. Представники негативної діалектики вважали, що двом запереченням слід протиставити одне, проте рішуче і справжнє ( Адорно). Насправді ж необхідність двох заперечень в цьому законі зумовлена тим, що рух відбувається через протилежності, які є двома граничними характеристиками певного предмету (напр., гума - це те, що розтягується і стискається). В процесі руху спочатку одна протилежність виразніше виявляє себе (перше заперечення), а потім на перший план виходить інша протилежність (заперечення заперечення), а результатом цього постає синтез. Наприклад, коли рослина зростає, то її вегетативні властивості заперечують стан генетичної рівноваги (відбувається перше заперечення), проте стан генетичної рівноваги врешті вступає в дію, вбирає в себе результат росту і резюмується в насінні (друге заперечення і синтез). Або: кожна одинична річ постає запереченням світового цілого, проте це світове ціле також заперечує дану одиничну річ тим, що дає можливість їй існувати відокремлено лише в певній системі загальних світових зв'язків. Отже, кожна річ с проявом подвійного заперечення, а її мінливість весь час підтверджує те, що це подвійне заперечення весь час реально діс, і річ оновлюється. Це дозволяє нам схарактеризувати закон заперечення заперечення як закон діалектичного ствердження: для ствердження чогось це щось повинно відокремитись від іншого (заперечити його) та стати із цим іншим у систему стосунків (заперечити саме заперечення). Наш екскурс крізь етапи діалектичного процесу засвідчує те, що для утворення більш-менш завершеного поняття про будь-яку річ необхідно провести її через закони, категорії та рівні діалектичного мислення. Лише тоді дана річ засвідчить свою багатогранність, змістову повноту та конкретність. Проте в дійсності у нас далеко не завжди можуть бути в наявності необхідні знання та умови для такого проведення, тому: * повний діалектичний процес може просто надати нам орієнтири відносно того, що ми можемо знати напевне, а чого саме нам не вистачає для завершення пізнавального циклу; * домінуючі прояви та властивості певних речей можуть зумовити те, що для їх осмислення доцільніше буде застосувати не всі категорії діалектичного процесу, а лише їх певну частину. Наприклад, коли певне явище слід зафіксувати в його найперших проявах, можна обмежитись лише категоріями буття. В цьому моменті найкраще проявляється відмінність між діалектикою як логікою (вона передбачає проходження всього циклу усіх категоріальних визначень буття) та діалектикою як методом. Діалектичний метод: * орієнтує нас щодо пізнавальних завдань та можливостей, вказує, що саме ми повинні виявляти у пізнанні речей та на які результати можемо при тому сподіватись; * може включати в себе не всі, а лише частину категорій діалектичної логіки; * виконує роль впорядкування, систематизації здобутих знань. Він вказує, наприклад, на відмінності сутності від явища і надає вказівки щодо їх розрізнеяння. Між діалектикою як теорією, як логікою та методоміснує сутнісна єдність, але існують і певні відмінності. Єднає всі прояви діалектики визнання найперших елементів діалектичного світобачення, а відрізняють цілі застосування елементів такого світобачення. Найясніше всі елементи діалектики представлені в системі діалектичної логіки як завершеного циклу руху категорій - родових визначень буття. У формі принципів та категоріальних структур діалектика представлена у діалектичному методі. Єдиною засадою для логіки та методу постає теорія діалектики. Разом же всі ці форми існування діалектики утворюють її повноту. Чому для цілої низки філософів та науковців діалектика постає неприйнятною? Окрім того, що вони досить часто пов'язують діалектику із політичними та ідеологічними явищами, тут спрацьовують й деякі інші причини: * по-перше, багатьом науковцям діалектичні пасажі видаються дуже абстрактними, беззмістовними, заплутаним;. * по-друге, часто видається, що діалектичні міркування нічого не додають до того, що можуть дати конкретні досліди та експерименти; * по-третє, декому здається, що не варто упереджувати досліди якимись загальними міркуваннями, які можуть і не підтвердитись, проте збити науковця із неупередженої позиції; * по-четверте, багато науковців мають справи не із широкими теоретичними узагальненнями, а із частковими, фрагментарними, до того зіс - прикладними знаннями, де потреба у засобах узагальнення на рівні другої рефлексії (вироблення парадигм, принципів, алгоритмів інтелектуального пошуку) відсутня. В даному випадку діалектика дійсно може не знайти сфери застосування. Від часів виникнення позитивізму існуєціла низка науковців, яка дотримується тези: "Я вірю лише тому, що можна підтвердити фізичним експериментом''. Варто поставити їм лише одне питання: яким фізичним експериментом можна підтвердити саму цю тезу? їхню віру? А то й просто самий факт того, що вони мають свідомість і віру9 Ясно, що поза роботою апарату людського мислення ніякого пізнання, ніякої віри немає і бути не може, а цей апарат працює не за законами фізики, а за зовсім іншими законами. Цей апарат потребує певного використання та певного спрямування. Якщо хтось не визнає діалектичного способу організації мислительної діяльності, то він повинен подбати про якийсь інший. Окреслений нами підхід до роботи мислення, що намагається повністю підпорядкувати свідомість фізичним фактам, отримав назву фізикалізму. З позиції фізикалізму людське мислення не має ніяких власних особливостей: його зміст визначається виключно лише тим, що може бути отриманим із фізичної реальності. Якщо ж навіть визнається, що свідомість може здійснювати якісь власні побудови, то їх виправданість перевіряється, знову-таки, на основі фізичних явиш. Якщо би справді можна було уявити таку свідомість, то треба сказати, що вона була би досить дивною: в ній були би відсутні: норми логіки, моральні норми і правила, весь світ мистецтва і, напевне, релігії. В такий свідомості також була би відсутньою або суттєво урізаною уся сфера людського спілкування, оскільки в більшості випадків у спілкуванні фігурує така інформація, яку не можна звести до фізичних фактів. Така свідомість була би просто різновидом приладу, що реєструє певні фізичні чинники, параметри, величини. Може для когось це і є ідеал людської інтелектуальності, але він аж ніяк не відповідає реальному (не тільки фізичному, а й надфізичному) стану людського буття. Якщо ж ми вийдемо за межі фізикалізму, то питання способу мислення постане для нас одним із найбільш актуальних, оскільки від способу мислення будуть залежати не лише результати нашої пізнавальної діяльності, а й окреслення світу, що ми його будемо створювати в своїй уяві та своєму спілкуванні, в якому ми будемо розгортати своє життя і реалізовувати свої прагнення. Взявши діалектику за вихідне в оцінці інших способів мислення, розглянемо найбільш поширені із них. Догматизм. В будь-якому процесі пізнання та думання, якщо вони здійснюються правильно, на певній дистанції повинна зберігатись вихідна основа усього руху. Прагнення взяти цю основу як найважливіше у всьому русі, виділити її та вивести на перший план постає одним із механізмів догматизму. За Регелем, у діалектичному русі наявні відносне (змінне) та абсолютне (незмінне). Догматизм протиставляє абсолютне відносному і це абсолютне лише й приймає до уваги. В іншому варіанті догматизм може утворюватись наступним чином: ті здобутки та утворення мислення, які виправдали себе, розглядаються як виправдані та важливі. Вони свідомо протиставляються будь-якому іншому (зокрема, новому) знанню як єдино виправдані. Із діалектикою догматизм споріднює прагнення здобути безумовне, абсолютне знання, проте діалектика розуміє абсолютне як те, що лише поступово викреслюється в русі відносних категорій, а догматизм відкидає відносне і прагне лише абсолютного. Отже, догматизм не володіє мистецтвом поєднання протилежностей. Осмислюючи механізми виникнення догматизму, варто мати на увазі й те, що його утворенню можуть сприяти • соціальні, • психологічні, • моральні, • ціннісні чинники. Так, прагнення будь-що зберегти якісь традиції також може привести до догматизму або стимулювати його появу. Психологічна прихильність до якихось певних позицій, залучення до певної системи цінностей, надмірна довіра окремим компонентам пізнавальної діяльності - все це може абозапустити в дію інтелектуальні механізми утворення догматизму, або стимулювати його появу і утвердження. Релятивізм. Цей спосіб думання постає протилежним догматизмові: релятивізм стверджує, що все є відносним, що немає нічого, що може тривалий час зберігати своє значення. Якщо догматизм абсолютизує в мисленні момент сталого, незмінного, то релятивізм, навпаки, - момент змінного, рухливого. Сутність релятивізму можна передати тезою "Все є відносним" Дотепну критику релятивізму вигадали ще давньогрецькі філософи. Вони казали: якщо все є відносним, тоді й твердження "Все є відносним" є також відносним. А якщо воно відносне, тоді може існувати щось і безвідносне, тобто - абсолютне. Таким чином, виходило, що теза "Все є відносним'' поставала парадоксальною, внутрішньо суперечливою. Головне ж полягає у тому, що поняття відносного обов'язково передбачає певне мірило, певний взірець, із яким порівнюють наявне і роблять висновок щодо його відносності. Але без уявлення про те, чим відносне відрізняється від іншого, безумовного та абсолютного, такий висновок був би просто неможливим. Отже, релятивіст не виявляє засади своєї позиції, а ми можемо поставити питання: на основі чого можна зафіксувати відносність? Якщо все перебуває у тому ж самому русі, то його просто не можна виявити. Згадаймо, що ще Г.Галілей встановив, що не можна відрізнити спокій від рівномірного прямолі-нійного руху. Можна стверджувати, що релятивізм також: не вміє по-єднувати протилежності, розв'язувати суперечності; на відміну від догматизму, він зупиняється на відносному, не здобуваючи абсолютного. Релятивізм також може підкріплюватись зовнішніми стимулами, наприклад, усвідомленням того, що існує невизначена множина різних підходів до того ж самого явища, що немає одного єдиного критерію істини, що не існує такого експерименту, який встановив би щось одного разу і назавжди. Софістика сповідує принцип релятивізму, але додає до нього кілька моментів. По-перше, софісти прив'язують відносність до якогось людського інтересу, тобто починають стверджувати, що існує зіткнення різних інтересів, що мають однакові права на претензії, а тому врешті будь-який з цих інтересів може реалізуватись. Скоріше за все, це буде інтерес або сильнішого, або дотепнішого. Софістика, таким чином, вважає, що відносність позицій та знань можна використати для проведення приватного інтересу. По-друге, момент: софістика звертає увагу й на те, що зміст знання залежить від форм його виразу в мові, а тому варто лише переформулювати певне твердження, як воно може всіх влаштувати; отже - все є відносним. В сфері ж відносного безвідносним постає певний інтерес, який, незалежно від його змісту та спрямування, може бути реалізованим через використання прийомів свідомого перекручення думки чи за допомогою мови, чито через демонстрацію відносності знань і рівності всіх можливих позицій. Еклектика. Діалектика передбачає вичерпування множини шляхом здійснення певного складного руху: ототожнення протилежностей, заперечення заперечення, поєднання одиничного та всезагального та ін. Еклектика передбачає довільне, часто механічне або зовнішнє поєднання елементів певної множини. Із діалектикою вона має ту схожість, що намагається поєднати певну множину явищ або елементів, але докорінно відрізняється способом поєднання. Еклектика не прагне відшукати внутрішні засади єдності, а лише збирає множину за допомогою довільних прийомів. Невиправдане внутрішніми зв'язками поєднання постає характерною ознакою еклектики. В той же час еклектику не можна розглядати як виключно негативне явище, оскільки збирання, накопичення певних елементів, знань, фактів може підготовити грунт для подальших виправданих узагальнень, а, дещо штучний спосіб поєднання певних елементів може породити ефект відкриття. Згадаймо, наприклад, той факт, що рентгенівське випромінювання було відкрите випадковим поєднанням фотоплатівки із шматочком радіоактивної речовини. В мистецтві еклектика дала цікаві ефекти в архітектурі (стиль еклектика), живописі (сюрреалізм), літературі (постмодернізм). Метафізика. Розглянемо і співвідношення діалектики з метафізикою. За механізмом утворення метафізику можна вважати різновидом догматизму (так вважали Г. Гегель, О. Конт та ін.). Метафізика наполягає на тому, що в пізнанні наявні деякі незмінні складові, існування яких обумовлено тим, що є особливі, часто -надфізичні сутності. З позиції метафізики, там, де немає абсолютного, не може виникнути й відносне, оскільки саме це відносне постає або виявленням абсолютного, або формою його фіксації. У підході до протилежностей метафізика стверджує, що лише одна протилежність є істинною, такою, що відповідає вимогам абсолюту, а інша, постає лише недосконалою формою виразу першої. Більше того, між протилежностями не може бути рівності та взаємного переходу: розрив позитивного та негативного є абсолютним, і вони є несумісними. Позиція метафізики значною мірою пояснюється тим. що. з її погляду, матеріальне не може бути виявленням справжньої сутності буття, оскільки воно є подільним, мінливим, розпорошеним. Лише духовне володіє характеристиками абсолютного, а тому лише через духовне людині відкритий шлях до справжніх сутностей. Метафізика фіксує той реальний факт, що людське пізнання, людське ставлення до дійсності передбачають наявність в людському інтелекті елементів надфізичного, ідеального плану; що задля свідомого орієнтування в дійсності людині конче потрібні не біологічні, а взірцеві, еталонні орієнтири та системи відліку. Виникає питання: ці орієнтири та еталони і є справжньою, найпершою, вищою реальністю, чи вони постають лише інтелектуальними утвореннями, необхідними для сприйняття та осмислення реальності? Відповідь на це питання може виявитися вирішальною для оцінки того, що саме можна вважати метафізикою. Г.Гегель категорично поставав проти догматичного мислення, але для нього ідеальна реальність була першою та єдиною. Тому можна стверджувати, що за сутнісними орієнтирами Г.Гегель був метафізиком, у той час як за стилем мислення - діалектиком. Ця суперечність проявилась в його філософії у вигляді суперечності між методом та системою філософії. Слід визнати, що інтелектуальні (ідеальні) побудови мають значення виправданих та ефективних інструментів нашого осмислення та освоєння дійсності, що пізнання та людська життєдіяльність постають процесами взаємодії ідеального та реального. А тому гегелівську діалектичну логіку слід сприймати як ідеальну конструкцію певних проявів дійсності. Ця конструкція є еталоном, інструментом її осмислення. Із нею, як і з будь-яким іншим еталоном, можна виправдано діяти лише у певний спосіб: * її не можна ототожнювати із самою дійсністю', * але її не можна і протиставляти дійсності; * еталонна конструкція дає можливість вимірювати стани дійсності, оцінювати їх, порівнювати між собою; * еталонна конструкція надає можливість побачити певні характеристики дійсності в їх чистоті, виразності, чіткій відмінності від інших. Отже, як гегелівську діалектичну логіку, так і інші методологічні позиції, ми повинні розглядати як ідеалізовані моделі дійсності, що роблять дійсність доступною до осмислення. Наскільки виправданою є точка зору, що діалектика існує лише у людських міркуваннях, а в реальних процесах її немає? Таке трактування діалектики було поширеним у філософських течіях| екзистенціального спрямування. Аргументація на користь даної точки зору така: сама природа не відрізняє лівого від правого, часткового від нескінченного. Це робить лише людина, оскільки вона намагається свідомо регулювати свою діяльність. Людська ж діяльність так чи інакше пов'язана із кінцевим, відокремленим від світової цілісності. А там, де є кінцеве, виникає початок та кінець, добре й погане, часткове та нескінченне, ліве і праве та ін. Отже, причиною появи діалектики є відокремлення людини від світу, протистояння її тому цілому, в межах якого вона змушена пізнавати і діяти. Людське мислення також відбувається у формі здійснення серії часткових актів, тому воно, наприклад, нездатне усвідомити, як світло може бути водночас частинкою та хвилею, тоді як в природі світло не буває окремо частинкою, а окремо -хвилею. Це є дещо єдине. Діалектика - це нібито прокляття, що лежить на всьому, до чого доторкується людина. Марксизм запевняв, що діалектика мислення є лише відображенням діалектики світу, природи, суспільної історії. Проте навряд чи можна ігнорувати аргументи, наведені вище: людське пізнання дійсно рухається в сфері обмежених кінцевих форм, а там, де немає обмеженого, не виникне й питання про відмінності та протилежності. З іншої сторони, закономірно виникає питання: чому в монолітному світі виникає процес, що носить діалектичний характер? Оскільки діалектика відбувається в тому ж самому монолітному світі, то слід вважати, що світ якщо й постає не таким, не діалектичним, проте він має передумови для переростання монолітного процесу у діалектичний. Але при такому припущенні ми навіть дещо підвищуємо значущість діалектичного мислення: саме воно вимагає від нас не зупинятись на відмінностях та протилежностях, а доводити їх до синтезу, тобто будувати мислення весь час з огляду на принципову цілісність буття, яке ми намагаємось осягнути. Поставимо, нарешті, резюмуюче запитання: як же нам сьогодні ставитись до діалектики? Приймати її, сприймати із критичними зауваженнями, відкидати в ім'я тих методологічних позицій, які сьогодні більше імпонують частині науковців? Досвід історії філософії вчить нас вмінню займати неупереджену та виважену позицію. Будь-які явища, що виникли та засвідчили свою буттєву спро можність в історії культури, навряд чи можна спростувати простим відкиданням. З іншої сторони, діалектичний погляд на світ не є вигадкою лише філософії: він мав і має свої прояви в науці, народній мудрості, психології, мистецтві. Значить, мова повинна йти про те, щоби визначити для цього погляду належне місце та осмислити його через сучасні світоглядні та методологічні позиції. Діалектика, безумовно, має свій предмет, свою інтелектуальну схематику, свої евристичні (такі, що сприяють творчому відкриттю) та пояснювальні можливості. Проте спроба подавати її як єдино виправдану методологію мислення і пізнання очевидно не відповідає сучасному стану філософії та науки. Як тип мислення з позиції другої рефлекси (рефлексіїрефлексії), діалектика і понині залишається однією із найбільш вдалих та докладно розроблених методологій. Але навряд чи це дає нам привід розглядати її в якості єдино можлгівої методології. Існуючі на сьогодні методологи аналітичної філософії, метафізики (переважно у межах релігійної філософії), феноменології дають інші типи мислення, і всі вони мають своє виправдання. Поліфонія цих типів засвідчує надзвичайну складність проблеми. Читайте також:
|
||||||||
|