• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Основні принципи діалектичної логіки

тотожність мислення і буття

тотожність протилежностей

єдність рефлексії та руху

зв 'язок всього із усілі (всезагального зв 'язку)

співпадіння початку та основи певного явища чи руху

співпадіння початку та кітія (явища, процесу) діалектичне заперечення.

Принцип зв'язку всього із усім (всезагального зв'язку): не існує відірва­них від інших, ізольованих явищ; кожна часткова дія або подія позначається не лише на речі та її прямому оточенні, але й на стані взаємозв'язків в цілому.

Принцип тотожності протилежностей.Цей принцип базується на теоретичному припущенні про те, що рух дійсності породжується не зовнішні­ми, а внутрішніми чинниками, тобто протилежностями. Протилежності немож­ливі одна без іншої: як тільки ми сказали "чисте", як воно відсилає нас до "брудного", світле -до темного і т. ін. Проте діалектичний метод передбачає не лише виявлення та фіксацію протилежностей, а й прослідковування процесу їх визрівання та взаємного переходу, ототожнення] Тільки тоді ми можемо слідкувати за рухом, а не просто констатувати суперечливий характер дійсності. Наприклад, усе живе передбачає самозбереження, останнє - фіксацію живого у певній формі (наприклад, насіння). Проте живе є тим, що проявляє активність, змінюється, рухається. Тільки так воно засвідчує, що воно є живе. Таким чи­ном, виявляється, що живому притаманні дві тенденції: збереження у фіксова­них формах та рух змін будь-яких форм.

Це приводить до того, що живе набуває форм, але ці форми, навіть будучи фіксованими, включають у свій зміст те, що відбулось із ним в процесі руху та проявів активності. Тому, наприклад, на­сіння, що виросло в минулому році, не може бути цілком тотожним тому, що виросло із нього ж у цьому році, оскільки умови їх виростання чимось відрізня­лись. Для палеоботаників (людей, що вивчають давні форми життя) досліджен­ня пилку якоїсь закам'янілої рослини може багато чого сказати про час та умо­ви її розвитку. Або: покоління дорослих досвідчених людей бажало би, щоби їхні діти (молодь) виконала те, чого не змогли виконати вони самі, проте мо­лодь народилась та ввійшла в життя за зовсім інших умов і, відповідно, отри­мала зовсім інші прагнення та мрії.

Принцип співпадіння початку та сутнісної основи даного явища чи руху.Цей принцип випливає із того, що весь діалектичний процес постає принципово єдиним і тому початок його повинен бути нічим іншим, як проявом сутнісної засади, але в її простому, елементарному виявленні. Якщо ж, припусти­мо, в якійсь справі починають із чогось другорядного, несуттєвого, а то й взагалі іншого, то це, скоріше за все, буде свідченням розриву процесу, а значить відсут­ністю його єдності, через це - діалектичності та розвитку.

Принцип співпадіння початку та кінця (явища, процесу).Цей прин­цип постає певним продовженням попереднього, оскільки він передбачає, що на­прикінці процесу ми повинні вичерпати можливості певної засади або сутності. Проте він передбачає також і те, що в процесі руху ми не маємо права втратити його спрямування або його засади, мусимо послідовно витримати всю дистанцію розгортання певного процесу, а результат лише тоді буде виправданим, коли він засвідчить, що ми отримали саме те, з чого та заради чого починали рух.

Принцип діалектичного заперечення.Його сутність випливає із прин­ципу тотожності протилежностей. Оскільки рух можливий лише шляхом зміни певного стану на протилежний, то це значить, що початковий стан піддається запереченню, але дане заперечення не полишає засади процесу і, таким чином, постає лише виявленням її можливих граничних меж цієї засади. Це значить, що в діалектичному запереченні ми не виходимо за межі даного явища чи про­цесу, а лише вичерпуємо (окреслюємо) можливості їх поширення та розвитку. Через це заперечення не повинно бути розривом із початковим станом, а лише виявленням його інших якостей.

Означені принципи попри те, що деякі професійні логіки не бажа­ють визнавати діалектику, досить часто фігурують у народній муд­рості та стихійно використовуються людьми. Наприклад, ми каже­мо: від любові до ненависті - лише крок; не смійся, як би плакати не довелось; з чого почнеш, тим, і закінчиш; в житті чергуються радість і біда; той, хто не знав горя, не оцінить і щастя та ін.

Психологи та медики, наприклад, переконують нас у тому, що гарний відпочинок можна забезпечити, змінивши вид діяльності; в Біблії, як відомо, вста­новлюється певний ритм життя: буденні дні повинні доповнюватись святковими та днями відпочинку. Проте такого роду стихійне виз­нання та використання діалектики, по-перше, здатне зафіксувати далеко не всі принципи діалектичної методології, а, по-друге, не вста­новляє ніяких послідовних правил та інструментів застосування таких принципів. Наприклад, народною мудрістю фіксується єдність протилежностей, але вона не аналізується, не пояснюється і не пе­редбачає методику відслідковування того, як зароджуються та ста­ють тотожними протилежності.

Саме для здійснення цих завдань в теорії та методології діалектики використовуються категорії та закони діалектики.

Гегель, як творець найбільш розвиненої теорії діалектики був про­ти застосування у діалектиці поняття закону. Свою позицію він мо­тивував тим, що діалектика передбачає рух та зміни, в той час як закон постає сталим, чітко фіксованим відношенням. Але всю тео­рію діалектики Гегеля пронизує тріадний цикл, а це підстави ствер­джувати, що в діалектиці наявні стійкі типи зв'язків, а, значить, ма­ють місце закони.

Можна вважати справедливими те, що застосування діалектично­го підходу не розкриває фізичного змісту певного процесу, але дозво­ляє вписати цей процес в загальне уявлення про світ. Для того, щоби більш чітко відділити філософський, діалектичний зміст певних ок­реслених явищ та процесів дійсності від змісту конкретно наукового чи матеріально-речового, слід звернутися до поняття категорій.

Категорії - це найбільш загальні та важливі поняття будь-якої наук (сфери знання), що фіксують якісні характеристики предмету пізнання, а тому в певній сфері знання не можна правильно міркувати, не вживаючи категорії.

У філософії внаслідок її особливостей (надавати людині найперші та най-фундаментальніші життєві орієнтири) категорії постають граничне широкими поняттями. Але тому, що найширшим є поняття буття, то філософські категрії постають визначеннями саме буття. Тому в діалектичній логіці Гегеля буття є першою вихідною категорією.

Усі ж подільші категорії конкретизують буття та водночас постають характеристиками всього того, що має відношення до буття. Наприклад, буття може виявлятись через якість, кількість, явище, сутність, а це значить, що все існуюче може також поставати у даних характеристиках. Оскільки всі категорії діалектичної логіки є визначенням того ж самого, тобто буття, то всі вони постають в єдності, в русі переходу від одного визна­чення до іншого. Окреслюючи одне - єдине явище - явище буття, вони, утворю ють свого роду коло: все починається буттям, але їм і завершується. Це зна­чить, що категорії діалектичної логіки постають в системі.

Фіксація будь-чого для самоусвідомленої думки починається із констатації факту реального існування такого будь-чого. Тобто перше відношення думки до будь-якого змісту передається через по­няття буття. Але таке перше буття немає ніяких конкретних визна­чень і змісту, тому для думки воно постає як ніщо. Буття і ніщоє першими категоріями мислення. Буття все ж не ніщо, але без визна­чення воно є саме ніщо. Виходить, що буття впускає в себе ніщо, а ніщо є таким, що перебуває у єдності із буттям.

Діалектика цих категорій в чомусь постає вирішальною для по­дальшого діалектичного руху. Справа в тому, що Гегель вважав негативність, тобто те, що пов'язане із небуттям ніщо, рушійною силою діалектичного процесу. За Гегелем, у суцільній щільності буття все залишається невизначеним. Тому безмежному буттю тре­ба десь та в чомусь покласти межі. Але, як ми вже зазначали, такі межі не можуть бути зовнішніми. Що ж може постати для тотально­го буття його внутрішніми межами?

Гегель наполягає на тому, що негативність притаманна самому буттю. Проте це не є ні очевид­ним, ні доведеним. Більше того, оскільки при розгортанні категорій ми весь час утримуємо нашу споглядаючу думку в стані активно­го спостереження, то звідси можна зробити висновок, що ніщо зна­ходить не на боці буття, а на боці думки, яка на початку пізнання є порожньою і тільки вступає в рух змістового наповнення. Коли ми, стикаючись із чимось, просто фіксуємо: "це є", але що саме воно "є" спочатку нам невідомо; отже, воно за змістом є ніщо.

Єдність буття і ніщо, яка передбачає, що ніщо входить в бут­тя і зливається із ним, а буття набуває характеристик ніщо, ® постає як становлення: рух змін, в якому вже існують межі, але вони ще не фіксуються чітко.

Проте ці межі є, вони володіють характеристиками буття, і фіксо­вані як саме межі, вони усталюють процес становлення навколо якихось границь, визначень. Це значить, що результатом повного переходу буття в ніщо і навпаки, постає дещо - окреме, обмежене, визначене буття. Дещо має визначеність, але ця визначеність то­тожна із його буттям. Тотожна із буттям безпосередня визначеність дечого є якість. Якість є проявом речі такою, якою вона безпосе­редньо є у відокремленні від інших речей.

В звичайному слововживанні ми розуміємо якість як надійність певної речі, проте, згідно філософії, цю надійність ми не змогли би визначити, якби не знали, що це за річ та яке місце належить їй з-­поміж інших речей. А це і є тотожність речі із своїм визначенням.Якість переходить у кількість тому, що межі, що виникли в бутті в процесі завершення процесу становлення, є межами різних речей; ці межі і відокремлюють, і сполучають речі. А цезначить, що різні речі постають єдиними, такими, що можутьпереходити одне в одне і цим засвідчувати свою однорідність.

Відмінності в межах однорідної сукупності є вже не якісними, а кількісни­ми. Кількість - це не відмінність, це множинність якісно однорідних речей.

Кількість, у свою чергу, також переходить у якість тому, що кількісне відношення вказує на відмінності між різними речами, пев­ним чином характеризує та окреслює речі, що, як ми зазначили, при­таманне якості. Отже, якість переходить у кількість, а кількість - у якість; за суттю це є той же самий перехід. Кількість та якість зли­ваються, утворюючи багатоманітність різних дещо, але в кожному дещо їх єдність буде своєю. Тепер єдність кількості та якості постає як міра:конкретне сполучення кількісних та якісних меж кожної речі. Якщо тепер сформулювати зміст діалектичного закону переходукількості у якість,то він звучить так: кожна річ має певне співвідно­шення кількісних та якісних характеристик в межах певної міри.

Якісні характеристики співпадають із її буттєвою визна­ченістю, а кількісні постають зовнішніми (через співвідношення із іншим) характеристиками.

До певної границі, що називається мірою, кількісні зміни не міня­ють якості речі, але при досягненні такої границі найменші кількісні зміни приводять до зміни якості.

Категорії сфери сутності.Міра засвідчує, що характеристики речі не можна відокремити одну від одної, що відмінність цих харак­теристик умовна, діє тільки в певному діапазоні. Тому внутрішня будови кожної речі визначається через внутрішні відношення. Ці ж відношення мають своїми границями протилежні стани речі. Отже, протилежності є основним типом внутрішніх відношень речей. Звідси випливає закон єдності і боротьби проттилежностей.

Закон єдності і боротьби протилежностей: сутність речі, а також можливості її змін визначаються внутрішнім співвідношенням протилежностей.

Річ може мати низку властивостей, а, відповідно, низку внутрішніх відно­шень, проте ми повинні відшукати (за допомогою використання категорій якість,кількість, міра)те відношення, яке для буттєвої визначеності (ролі) речі є про­відним. Взявши протилежні окреслення такого відношення та визначивши їх конкретну пропорцію наданий момент, ми отримаємо сутність речі.

Сутність - це те відношення або той внутрішній зв'язок характеристик речі, який стягує на себе усі інші.

Наведемо приклад. Ріка як природне явище володіє цілою низкою властиво­стей: вона є джерелом більшої вологи, середовищем життя цілої низки організмів та ін. Проте рікою її робить не це, а те, що вона має регіон водозбору та являє собою водний потік, що певним чином рухається. Отже, рух водного потоку є її найпершою якістю. Придивимося до руху: він може бути спрямованим за напря­мом русла, колоподібним, радиальним та ін. Ми можемо знайти причину кожно­му із таких рухів, проте, якщо спробуємо знайти причину усіх причин, то з'ясуєть­ся, що є лише одне відношення, що стягує на себе явища ріки: це суперечливе співвідношення характеру земної поверхні та особливостей руху води як рідини. Саме ця суперечність визначає спрямування водного потоку, особливості такого спрямування на окремих ділянках ріки, її здатність розливатись у періоди повені, її здатність розмивати певні грунти та, навпаки, певні - не розмивати. У такого роду міркуваннях можна зробити ще крок далі, наприклад, поставити питання, а чому Земля має саме такі грунти та чому на ній є вода? Шукаючи відповіді на ці питання, ми повинні будемо пройти той же самий шлях міркування, який щойно був описаний.

Поставимо питання: що додають такого роду описи до вив­чення ріки гідрографам? Відповідь може бути досить очевидною: цілісність, зв'язаність нашого бачення явища, концентрацію змісту знань на певних змістових елементах, чітку, контрольовану лог­іку міркування, можливість включати у дану логічну структуру новий зміст, що буде видобутий подальшим пізнанням.

Категоріями, що характеризують полярні відношення, поста­ють перш за все « сутність та явище, • необхідність та випад­ковість, • можливість і дійсність, • форма та зміст, • причина та наслідок. Будь-яку із полярних (парних) категорій не можна зро­зуміти інакше, ніж через співставлення із тою, що їй протилежна.

Наприклад, якщо ми сприймаємо дійсність безпосередньо, на­туралістичне, у нас немає потреби у категорії сутність. Остан­ня передбачає те, що ми вбачаємо у сприйтому, дещо неповне, не­достатнє, тобто не сутність, а явище. Але явище вказує на сутність, а сутність припускає її явище. За Гегелем, це можна пе­редати тезами: сутність являєть­ся, а явище є суттєвим. З іншої сторони, це значить, що сутність не відокремлена від явища, а постає її певною стороною та ха­рактеристикою.

Сутність розкривається через закон: це є стійкий, по­вторюваний зв'язок між явищами або всередині явища між його окремими елементами. Але закон фіксує стале, в той час як сутність не лишається тою ж самою.

Наприклад, рослина і насіння не лише постають різними етапами єдиного процесу, а й фіксують факт зміни сутності в даному процесі. Отже, єдність сутності та явища засвідчує певну форму єдності сталого та відмінного. Ця єдність найповніше розкривається категоріями необхідність та випадковість.

Необхідність пов'язана із сутністю, випадковість - із явищем. Необхідним постає все те, що випливає із сутності певного явища, а випадковим те, що зумовлене не тільки і не стільки сутністю, скільки перехрещенням цієї сутності із іншими. Необхідність має внутрішню, випадковість - зовнішню зумовленість. А оскільки не­обхідність повинна себе проявити, то її проявом постає випад­ковість', за будь-якою випадковістю прихована певна необхідність. Наприклад, те, що на голову людини може впасти цеглина, це як для самої людини, так і для її голови явище випадкове, проте те, що в світі людини існують цеглини, що людина чомусь іде саме тоді і саме тут, - все це, як правило, має якусь необхідність.

Випадковість та необхідність переходять у можливість та дійсність. Можливими та дійсними постають і необхідність, і ви­падковість, проте дійсністю постає вже єдність, злиття необхід­ності та випадковості. Можливим же є те, що не суперечить не­обхідності, проте не має умов для здійснення. Можливість може мати різні ступені вірогідності, починаючи від абстрактної і зак­інчуючи реальною та навіть неминучою можливістю. Вже відмінності між сутністю та явищем були пов'язані із кількістю та якістю, а можливість та дійсність вводять нас якраз у дифе­ренційовані аспекти проявів процесів та явищ.

Сукупність елементів певного явища постає його змістом, а спосіб зв'язку їх між собою - формою. У змісті та формі явища набувають повноти та конкретності. Це стосується і їх внутріш­ньої будови, і їх зв'язків та відношень із іншими явищами та про­цесами.

В останньому випадку на перший план виходять категорії при­чини та наслідку. Ці категорії часто відокремлюються одна від одної, в той час, як вони є нічим іншим, як формами передавання дії: причина є там, звідки виходить певна дія, наслідок є результа­том прояву даної дії. Там, де факту передавання дії немає, немає ні причини, ні наслідку. При такому підході стає зрозумілим, що не лише наслідок залежить від причини, а й причина від наслідку. Скажімо, дія магніту може проявитись лише там, де є тіла, що можуть реагувати на магнітне поле. Отже, при відсутності відпо­відної умови з боку наслідку не відбудеться й прояву причини. Звідси й випливає, що причина та наслідок реально постають сто­ронами універсальної взаємодії', все в світі здатне бути причиною лише тому, що все в світі здатне реагувати на певні дії. Універ­сальна взаємодія переводить весь діалектичний процес в остан­ню сферу діалектики - у сферу поняття.

Категорії сфери поняття. Поняття характеризується тим, що воно включає в свій зміст кожне явище в аспектах його одинич­ності, особливості та всезагальності. Тобт9, будь-яке явище постає відокремленим від інших (одиничним), але водночас та­ким, що перебуває у якісних зв'язках із іншими (часткове, особ­ливе) та у кількісних зв'язках із усім буттям (всезагальне). Саме ці зв'язки зумовлюють те, що кожне явище має певне буттєве виявлення (спрямування) та певні особливості. Отже, будь-яке поняття (поняття будь-якої речі), якщо воно правильно утворене, буде дієвим завжди і у будь-якому місці, але водночас фіксує те, чим дана річ відрізняється від всього іншого, можливого у бутті. Тобто, поняття повинно бути конкретним, по,ставати результатом усіх буттєвих виявлень речі і окреслювати те. за саме ця річ постає незамінним елементом в усій тотальності буття. Якщо так розуміти поняття, то саме воно повинно бути метою пізнаваль­ної діяльності. Тобто, лише більш-менш повне вивчення якогось явища здатне призвести до утворення його поняття. Тут ми тільки не повинні плутати поняття як конкретний зміст певного буттє-вого утворення (поняття у діалектиці) із поняттям як формою думки у формальній логіці (тут поняття - слово, що позначає сукупність суттєвих ознак певного явища).

В сфері поняття спрацьовує останній закон діалектики - закон заперечення заперечення. Цьому закону в історичному розвитку філософії часто давали неадекватні тлумачення, інколи його вза­галі не визнавали. Наприклад, Л. Фейєрбих стверджував, що на­явність двох почергових заперечень у цьому законі засвідчує не­певність кожного із них. а оскільки в природі панує повнота, то він протиставляв діалектичному запереченню позитивне стверд­ження. Марксисти інколи були схильні вважати цей закон най­важливішим, оскільки, на їх думку, все існуюче рано чи пізно підлягає відкиданню, революційному запереченню. Вони так і подавали зміст цього закону: все підлягає запереченню; наприк­лад, брунька заперечує гілку, а квітка - бруньку, та ін. Пред­ставники негативної діалектики вважали, що двом запереченням слід протиставити одне, проте рішуче і справжнє ( Адорно).

Насправді ж необхідність двох заперечень в цьому законі зу­мовлена тим, що рух відбувається через протилежності, які є дво­ма граничними характеристиками певного предмету (напр., гума - це те, що розтягується і стискається). В процесі руху спочатку одна протилежність виразніше виявляє себе (перше заперечення), а потім на перший план виходить інша протилежність (запере­чення заперечення), а результатом цього постає синтез. Наприк­лад, коли рослина зростає, то її вегетативні властивості запере­чують стан генетичної рівноваги (відбувається перше заперечен­ня), проте стан генетичної рівноваги врешті вступає в дію, вби­рає в себе результат росту і резюмується в насінні (друге запере­чення і синтез). Або: кожна одинична річ постає запереченням світового цілого, проте це світове ціле також заперечує дану одиничну річ тим, що дає можливість їй існувати відокремлено лише в певній системі загальних світових зв'язків.

Отже, кожна річ с проявом подвійного заперечення, а її мінливість весь час підтверджує те, що це подвійне заперечення весь час реально діс, і річ оновлюється. Це дозволяє нам схарактеризувати закон заперечення заперечення як закон діалектичного ствердження: для ствердження чогось це щось повинно відокремитись від іншого (заперечити його) та стати із цим іншим у систему стосунків (запере­чити саме заперечення).

Наш екскурс крізь етапи діалектичного процесу засвідчує те, що для утворення більш-менш завершеного поняття про будь-яку річ необхідно провести її через закони, категорії та рівні діалек­тичного мислення. Лише тоді дана річ засвідчить свою багато­гранність, змістову повноту та конкретність.

Проте в дійсності у нас далеко не завжди можуть бути в наяв­ності необхідні знання та умови для такого проведення, тому:

* повний діалектичний процес може просто надати нам оріє­нтири відносно того, що ми можемо знати напевне, а чого саме нам не вистачає для завершення пізнавального циклу;

* домінуючі прояви та властивості певних речей можуть зумо­вити те, що для їх осмислення доцільніше буде застосувати не всі категорії діалектичного процесу, а лише їх певну частину. Наприклад, коли певне явище слід зафіксувати в його найпер­ших проявах, можна обмежитись лише категоріями буття.

В цьому моменті найкраще проявляється відмінність між діа­лектикою як логікою (вона передбачає проходження всього цик­лу усіх категоріальних визначень буття) та діалектикою як ме­тодом.

Діалектичний метод:

* орієнтує нас щодо пізнавальних завдань та можливостей, вказує, що саме ми повинні виявляти у пізнанні речей та на які результати можемо при тому сподіватись;

* може включати в себе не всі, а лише частину категорій діа­лектичної логіки;

* виконує роль впорядкування, систематизації здобутих знань.

Він вказує, наприклад, на відмінності сутності від явища і надає вказівки щодо їх розрізнеяння.

Між діалектикою як теорією, як логікою та методоміснує сутнісна єдність, але існують і певні відмінності. Єднає всі прояви діалектики визнання найперших елементів діалектичного світобачення, а відрізняють цілі застосування еле­ментів такого світобачення. Найясніше всі елементи діалек­тики представлені в системі діалектичної логіки як завер­шеного циклу руху категорій - родових визначень буття. У формі принципів та категоріальних структур діалектика представлена у діалектичному методі. Єдиною засадою для логіки та методу постає теорія діалектики. Разом же всі ці форми існування діалектики утворюють її повноту.

Чому для цілої низки філософів та науковців діалектика по­стає неприйнятною? Окрім того, що вони досить часто пов'язу­ють діалектику із політичними та ідеологічними явищами, тут спрацьовують й деякі інші причини:

* по-перше, багатьом науковцям діалектичні пасажі видаються дуже абстрактними, беззмістовними, заплутаним;.

* по-друге, часто видається, що діалектичні міркування нічо­го не додають до того, що можуть дати конкретні досліди та експерименти;

* по-третє, декому здається, що не варто упереджувати дос­ліди якимись загальними міркуваннями, які можуть і не підтвер­дитись, проте збити науковця із неупередженої позиції;

* по-четверте, багато науковців мають справи не із широкими теоретичними узагальненнями, а із частковими, фрагментарни­ми, до того зіс - прикладними знаннями, де потреба у засобах уза­гальнення на рівні другої рефлексії (вироблення парадигм, принципів, алгоритмів інтелектуального пошуку) відсутня. В даному випад­ку діалектика дійсно може не знайти сфери застосування.

Від часів виникнення позитивізму існуєціла низка науковців, яка дотримується тези: "Я вірю лише тому, що можна підтвер­дити фізичним експериментом''. Варто поставити їм лише одне питання: яким фізичним експериментом можна підтвердити саму цю тезу? їхню віру? А то й просто самий факт того, що вони мають свідомість і віру⁹ Ясно, що поза роботою апарату людського мис­лення ніякого пізнання, ніякої віри немає і бути не може, а цей апа­рат працює не за законами фізики, а за зовсім іншими законами. Цей апарат потребує певного використання та певного спряму­вання. Якщо хтось не визнає діалектичного способу організації мислительної діяльності, то він повинен подбати про якийсь інший.

Окреслений нами підхід до роботи мислення, що намагається по­вністю підпорядкувати свідомість фізичним фактам, отримав назву фізикалізму. З позиції фізикалізму людське мислення не має ніяких власних особливостей: його зміст визначається виключно лише тим, що може бути отриманим із фізичної реальності. Якщо ж навіть визнається, що свідомість може здійснювати якісь власні побудови, то їх виправданість перевіряється, знову-таки, на ос­нові фізичних явиш.

Якщо би справді можна було уявити таку свідомість, то треба сказати, що вона була би досить дивною: в ній були би відсутні: норми логіки, моральні норми і правила, весь світ мистецтва і, напевне, релігії. В такий свідомості також була би відсутньою або суттєво урізаною уся сфера людського спілкування, оскільки в більшості випадків у спілку­ванні фігурує така інформація, яку не можна звести до фізичних фактів. Така свідомість була би просто різновидом приладу, що реєструє певні фізичні чинники, параметри, величини. Може для когось це і є ідеал людської інтелектуальності, але він аж ніяк не відповідає реальному (не тільки фізичному, а й надфізичному) стану людського буття.

Якщо ж ми вийдемо за межі фізикалізму, то питання спо­собу мислення постане для нас одним із найбільш актуаль­них, оскільки від способу мислення будуть залежати не лише результати нашої пізнавальної діяльності, а й окреслення світу, що ми його будемо створювати в своїй уяві та своє­му спілкуванні, в якому ми будемо розгортати своє жит­тя і реалізовувати свої прагнення. Взявши діалектику за ви­хідне в оцінці інших способів мислення, розглянемо найбільш поширені із них.

Догматизм. В будь-якому процесі пізнання та думання, якщо вони здійснюються правильно, на певній дистанції повинна збері­гатись вихідна основа усього руху. Прагнення взяти цю основу як найважливіше у всьому русі, виділити її та вивести на перший план постає одним із механізмів догматизму. За Регелем, у діа­лектичному русі наявні відносне (змінне) та абсолютне (незмінне). Догматизм протиставляє абсолютне відносному і це абсолютне лише й приймає до уваги. В іншому варіанті догматизм може ут­ворюватись наступним чином: ті здобутки та утворення мислен­ня, які виправдали себе, розглядаються як виправдані та важливі. Вони свідомо протиставляються будь-якому іншому (зокрема, новому) знанню як єдино виправдані.

Із діалектикою догматизм споріднює прагнення здобути безу­мовне, абсолютне знання, проте діалектика розуміє абсолютне як те, що лише поступово викреслюється в русі відносних категорій, а догматизм відкидає відносне і прагне лише абсолютного. Отже, догматизм не володіє мистецтвом поєднання протилежностей.

Осмислюючи механізми виникнення догматизму, варто мати на увазі й те, що його утворенню можуть сприяти • соціальні, • психологічні, • моральні, • ціннісні чинники. Так, прагнення будь-що зберегти якісь традиції також може привести до догматизму або стимулювати його появу.

Психологічна прихильність до якихось певних позицій, за­лучення до певної системи цінностей, надмірна довіра окре­мим компонентам пізнавальної діяльності - все це може абозапустити в дію інтелектуальні механізми утворення дог­матизму, або стимулювати його появу і утвердження.

Релятивізм. Цей спосіб думання постає протилежним догматиз­мові: релятивізм стверджує, що все є відносним, що немає нічо­го, що може тривалий час зберігати своє значення. Якщо догма­тизм абсолютизує в мисленні момент сталого, незмінного, то релятивізм, навпаки, - момент змінного, рухливого.

Сутність релятивізму можна передати тезою "Все є відносним"

Дотепну критику релятивізму вигадали ще давньогрецькі філософи. Вони казали: якщо все є відносним, тоді й твердження "Все є відносним" є також відносним. А якщо воно відносне, тоді може існувати щось і безвідносне, тобто - абсолютне. Таким чином, виходило, що теза "Все є відносним'' по­ставала парадоксальною, внутрішньо суперечливою.

Головне ж полягає у тому, що поняття відносного обов'язково передба­чає певне мірило, певний взірець, із яким порівнюють наявне і роблять вис­новок щодо його відносності. Але без уявлення про те, чим відносне відрізняється від іншого, безумовного та абсолютного, такий висновок був би просто неможливим. Отже, релятивіст не виявляє засади своєї позиції, а ми можемо поставити питання: на основі чого можна зафіксувати відносність? Якщо все перебуває у тому ж самому русі, то його просто не можна виявити. Згадаймо, що ще Г.Галілей встановив, що не можна відрізни­ти спокій від рівномірного прямолі-нійного руху.

Можна стверджувати, що релятивізм також: не вміє по-єднувати протилежності, розв'язувати суперечності; на відміну від догматизму, він зупиняється на відносному, не здобуваючи абсолютного.

Релятивізм також може підкріплюватись зовнішніми стимула­ми, наприклад, усвідомленням того, що існує невизначена мно­жина різних підходів до того ж самого явища, що немає одного єдиного критерію істини, що не існує такого експерименту, який встановив би щось одного разу і назавжди.

Софістика сповідує принцип релятивізму, але додає до нього кілька мо­ментів. По-перше, софісти прив'язують відносність до якогось людського інтересу, тобто починають стверджувати, що існує зіткнення різних інтересів, що мають однакові права на претензії, а тому врешті будь-який з цих інте­ресів може реалізуватись. Скоріше за все, це буде інтерес або сильнішого, або дотепнішого. Софістика, таким чином, вважає, що відносність позицій та знань можна використати для проведення приватного інтересу. По-друге, момент: софістика звертає увагу й на те, що зміст знання залежить від форм його виразу в мові, а тому варто лише переформулювати певне твердження, як воно може всіх влаштувати; отже - все є відносним. В сфері ж відносного безвідносним постає певний інтерес, який, незалежно від його змісту та спря­мування, може бути реалізованим через використання прийомів свідомого перекручення думки чи за допомогою мови, чито через демонстрацію віднос­ності знань і рівності всіх можливих позицій.

Еклектика. Діалектика передбачає вичерпування множини шляхом здійснення певного складного руху: ототожнення проти­лежностей, заперечення заперечення, поєднання одиничного та всезагального та ін. Еклектика передбачає довільне, часто меха­нічне або зовнішнє поєднання елементів певної множини. Із діа­лектикою вона має ту схожість, що намагається поєднати певну множину явищ або елементів, але докорінно відрізняється спосо­бом поєднання. Еклектика не прагне відшукати внутрішні заса­ди єдності, а лише збирає множину за допомогою довільних прийомів. Невиправдане внутрішніми зв'язками поєднання постає характерною ознакою еклектики.

В той же час еклектику не можна розглядати як виключно не­гативне явище, оскільки збирання, накопичення певних елементів, знань, фактів може підготовити грунт для подальших виправда­них узагальнень, а, дещо штучний спосіб поєднання певних еле­ментів може породити ефект відкриття. Згадаймо, наприклад, той факт, що рентгенівське випромінювання було відкрите випадко­вим поєднанням фотоплатівки із шматочком радіоактивної речо­вини. В мистецтві еклектика дала цікаві ефекти в архітектурі (стиль еклектика), живописі (сюрреалізм), літературі (постмо­дернізм).

Метафізика. Розглянемо і співвідношення діалектики з мета­фізикою. За механізмом утворення метафізику можна вважати різновидом догматизму (так вважали Г. Гегель, О. Конт та ін.). Метафізика наполягає на тому, що в пізнанні наявні деякі незмінні складові, існування яких обумовлено тим, що є особливі, часто -надфізичні сутності. З позиції метафізики, там, де немає абсолют­ного, не може виникнути й відносне, оскільки саме це відносне по­стає або виявленням абсолютного, або формою його фіксації.

У підході до протилежностей метафізика стверджує, що лише одна про­тилежність є істинною, такою, що відповідає вимогам абсолюту, а інша, постає лише недосконалою формою виразу першої. Більше того, між проти­лежностями не може бути рівності та взаємного переходу: розрив позитив­ного та негативного є абсолютним, і вони є несумісними. Позиція метафізи­ки значною мірою пояснюється тим. що. з її погляду, матеріальне не може бути виявленням справжньої сутності буття, оскільки воно є подільним, мінливим, розпорошеним. Лише духовне володіє характеристиками абсо­лютного, а тому лише через духовне людині відкритий шлях до справжніх сутностей.

Метафізика фіксує той реальний факт, що людське пізнання, людське ставлення до дійсності передбачають наявність в людському інте­лекті елементів надфізичного, ідеального плану; що задля свідомого орієн­тування в дійсності людині конче потрібні не біологічні, а взірцеві, еталонні орієнтири та системи відліку. Виникає питання: ці орієнтири та еталони і є справжньою, найпершою, вищою реальністю, чи вони постають лише інте­лектуальними утвореннями, необхідними для сприйняття та осмислення ре­альності? Відповідь на це питання може виявитися вирішальною для оцінки того, що саме можна вважати метафізикою. Г.Гегель категорично поставав проти догматичного мислення, але для нього ідеальна реальність була пер­шою та єдиною. Тому можна стверджувати, що за сутнісними орієнтирами Г.Гегель був метафізиком, у той час як за стилем мислення - діалектиком. Ця суперечність проявилась в його філософії у вигляді суперечності між мето­дом та системою філософії.

Слід визнати, що інтелектуальні (ідеальні) побудови мають зна­чення виправданих та ефективних інструментів нашого осмислен­ня та освоєння дійсності, що пізнання та людська життєдіяльність постають процесами взаємодії ідеального та реального. А тому гегелівську діалектичну логіку слід сприймати як ідеальну кон­струкцію певних проявів дійсності. Ця конструкція є еталоном, інструментом її осмислення. Із нею, як і з будь-яким іншим етало­ном, можна виправдано діяти лише у певний спосіб:

* її не можна ототожнювати із самою дійсністю',

* але її не можна і протиставляти дійсності;

* еталонна конструкція дає можливість вимірювати стани дійсності, оцінювати їх, порівнювати між собою;

* еталонна конструкція надає можливість побачити певні ха­рактеристики дійсності в їх чистоті, виразності, чіткій відмінності від інших.

Отже, як гегелівську діалектичну логіку, так і інші мето­дологічні позиції, ми повинні розглядати як ідеалізовані мо­делі дійсності, що роблять дійсність доступною до осмис­лення.

Наскільки виправданою є точка зору, що діалектика існує лише у людських міркуваннях, а в реальних процесах її немає? Таке трактування діалектики було поширеним у філософських течіях| екзистенціального спрямування. Аргументація на користь даної точки зору така: сама природа не відрізняє лівого від правого, ча­сткового від нескінченного. Це робить лише людина, оскільки вона намагається свідомо регулювати свою діяльність. Людська ж діяльність так чи інакше пов'язана із кінцевим, відокремленим від світової цілісності.

А там, де є кінцеве, виникає початок та кінець, добре й погане, часткове та нескінченне, ліве і праве та ін. Отже, причиною появи діалектики є відокремлення людини від світу, протистояння її тому цілому, в межах якого вона змуше­на пізнавати і діяти. Людське мислення також відбувається у формі здійснення серії часткових актів, тому воно, наприклад, нездатне усвідомити, як світло може бути водночас частинкою та хвилею, тоді як в природі світло не буває окремо частинкою, а окремо -хвилею. Це є дещо єдине. Діалектика - це нібито прокляття, що лежить на всьому, до чого доторкується людина.

Марксизм запевняв, що діалектика мислення є лише відобра­женням діалектики світу, природи, суспільної історії. Проте на­вряд чи можна ігнорувати аргументи, наведені вище: людське пізнання дійсно рухається в сфері обмежених кінцевих форм, а там, де немає обмеженого, не виникне й питання про відмінності та про­тилежності.

З іншої сторони, закономірно виникає питання: чому в моно­літному світі виникає процес, що носить діалектичний характер? Оскільки діалектика відбувається в тому ж самому монолітно­му світі, то слід вважати, що світ якщо й постає не таким, не діа­лектичним, проте він має передумови для переростання моно­літного процесу у діалектичний. Але при такому припущенні ми навіть дещо підвищуємо значущість діалектичного мислення: саме воно вимагає від нас не зупинятись на відмінностях та про­тилежностях, а доводити їх до синтезу, тобто будувати мислен­ня весь час з огляду на принципову цілісність буття, яке ми на­магаємось осягнути.

Поставимо, нарешті, резюмуюче запитання: як же нам сьогодні ставитись до діалектики? Приймати її, сприймати із критичними зауваженнями, відкидати в ім'я тих методологічних позицій, які сьогодні більше імпонують частині науковців? Досвід історії філо­софії вчить нас вмінню займати неупереджену та виважену пози­цію. Будь-які явища, що виникли та засвідчили свою буттєву спро можність в історії культури, навряд чи можна спростувати про­стим відкиданням. З іншої сторони, діалектичний погляд на світ не є вигадкою лише філософії: він мав і має свої прояви в науці, народній мудрості, психології, мистецтві. Значить, мова повин­на йти про те, щоби визначити для цього погляду належне місце та осмислити його через сучасні світоглядні та методологічні позиції. Діалектика, безумовно, має свій предмет, свою інтелек­туальну схематику, свої евристичні (такі, що сприяють творчо­му відкриттю) та пояснювальні можливості.

Проте спроба подавати її як єдино виправдану методо­логію мислення і пізнання очевидно не відповідає сучасному стану філософії та науки. Як тип мислення з позиції другої рефлекси (рефлексіїрефлексії), діалектика і понині зали­шається однією із найбільш вдалих та докладно розробле­них методологій. Але навряд чи це дає нам привід розгляда­ти її в якості єдино можлгівої методології. Існуючі на сьогодні методологи аналітичної філософії, метафізики (пе­реважно у межах релігійної філософії), феноменології да­ють інші типи мислення, і всі вони мають своє виправдан­ня. Поліфонія цих типів засвідчує надзвичайну складність проблеми.

Читайте також:

1. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
2. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
3. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
4. Амортизація основних засобів, основні методи амортизації
5. Антикорупційні принципи
6. Артеріальний пульс, основні параметри
7. АРХІВНЕ ОПИСУВАННЯ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ, ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ
8. Б/. Принципи виборчого права.
9. Базові принципи обліку виробничих витрат і калькулювання собівартості продукції
10. Базові принципи психології спорту.
11. Банківська система та її основні функції
12. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. особливості побудови банківської системи в Україн

Переглядів: 2186