Поняття, джерела та суб’єкти права міжнародних договорів

Перші міжнародні договори, зафіксовані у письмовій формі з’явилися досить рано, орієнтовно у сер. І тис. до н.е. Про міжнародні договори згадується вже у Законах Ману, а в Артхашастрах їм присвячено окремий розділ. Як правило, це були двосторонні договори, що регулювали питання торгівлі, війни та миру. Поступово коло договірного регулювання міждержавних відносин істотно розширилося – почали укладатися договори про кордони, дипломатичні відносини, мореплавство тощо. Відтоді договір набуває значення основного джерела міжнародного права, а міжнародна практика створює певні звичаєві правила щодо укладення, дії, виконання і припинення міжнародних договорів.

До початку буржуазно-демократичних революцій XVIII-XIX ст. виконання міжнародних договорів забезпечувалося в основному клятвами, релігійними обрядами, мораллю сторін. Навіть у ХVІІ-ХVІІІ ст. головним, хоча і ненадійним, фактором обов’язкової сили міжнародного договору була мораль монархів. Уявлення про те, що міжнародне право повинне містити у собі гарантії та механізми чіткого і неухильного виконання державами взятих на себе міжнародних зобов’язань („pacta servanda sunt”), остаточно закріплюється у першій половині ХХ ст. і є основним принципом сучасного права міжнародних договорів.

Право міжнародних договорів – це галузь міжнародного публічного права, яка об’єднує в собі норми і принципи, що регулюють відносини між суб’єктами міжнародного права з приводу укладення, дії і припинення міжнародних договорів.

Поряд із цим терміном у літературі часто зустрічаються і інші, наприклад, „міжнародне договірне право” та „міжнародне договірне право держави”. І якщо перше поняття є синонімом поняття „право міжнародних договорів”, то друге є значно вужчим і означає сукупність міжнародних договорів, укладених певною державою. Ця система норм є надзвичайно широкою, зокрема, Україна є учасником декількох тисяч міжнародних договорів, конвенцій, угод, протоколів тощо.

Як галузь міжнародного права, право міжнародних договорів займає специфічне місце у системі міжнародного права. З одного боку, воно є самостійною галуззю міжнародного права, а з іншого – відіграє головну роль у регулюванні міжнародних відносин, визначаючи порядок утворення та реалізації переважної частини міжнародно-правових норм. Право міжнародних договорів є також основою міжнародного процесуального права, з ним так чи інакше пов’язане формування та функціонування всіх інших галузей та інститутів міжнародного публічного права.

Тривалий час право міжнародних договорів існувало переважно у вигляді сукупності звичаєвих норм, які віддзеркалювали тисячолітню практику укладання та виконання державами різноманітних договорів. На початку ХХ ст. ряд учених-міжнародників, зокрема, П. Фіоре, Й. Блюнчлі та інші розпочали роботу з кодифікації міжнародного права, в т.ч. і права міжнародних договорів. Найвідомішою доктринальною розробкою у сфері кодифікації права міжнародних договорів, став Гарвардський проект, розроблений групою юристів Гарвардського університету і опублікований у 1935 р. Ця кодифікація і зараз користується популярністю як збірник міжнародно-правових звичаїв.

Першим регіональним міжнародно-правовим актом, який узагальнював норми міжнародних договорів, стала Міжамериканська конвенція про міжнародні договори 1928 р., що складалася лише з 21 статті.

У 1968 р. була скликана Віденська конференція з права міжнародних договорів, яка завершилася прийняттям у 1969 р. Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Ця Конвенція складається із 85 статей та додатка, який визначає особливості процедури розгляду спорів, пов’язаних з визнанням міжнародного договору недійсним. Ця конвенція представляє собою загальну кодифікацію права міжнародних договорів, що укладаються між державами у письмовій формі. За межами її регулювання залишилися угоди, хоча б однією із сторін яких є не держава, а інший суб’єкт міжнародного права, наприклад, міжнародна організація чи рух національного опору, а також угоди, які укладаються між державами не у письмовій формі. Проте Конвенція встановила, що це не позбавляє такі угоди юридичної сили, а також не виключає можливості застосовувати до таких угод норми цієї Конвенції, щоправда лише в якості звичаєвих норм. З метою врегулювання цієї прогалини у 1986 р. була прийнята Віденська конвенція про право договорів між державами та міжнародними організаціями та між міжнародними організаціями. По-суті, ця Конвенція є адаптацією Конвенції 1969 р. до міжнародних договорів, в яких хоча б однією із сторін є міжнародна міжурядова організація: вона має таку ж структуру, нумерацію зміст статей, як і Конвенція 1969 р. Так само вона поширюється лише на міжнародні договори, що укладаються у письмовій формі.

Питання правонаступництва прав та обов’язків за міжнародними договорами мають визначатися Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р.

Незважаючи на наявність цих конвенцій, роль звичаю як джерела права міжнародних договорів не зменшується, що зумовлюється низкою факторів. По-перше, Конвенція про право міжнародних договорів 1969 р., хоча і набула чинності, але багатьма країнами не ратифікована. Конвенції ж 1978 р. та 1986 р. взагалі не набули чинності. По-друге, останнім часом у міжнародному праві виникають і розвиваються нові інститути, які не є міжнародними договорами, але виконують ті ж самі функції. Зокрема, це стосується т.зв. “політичних угод” та „м’якого права”, які не мають прямої безпосередньої сили, але виражають спільну політичну волю двох чи більше держав і виконуються ними виключно з метою підтримання власного авторитету. Норми названих конвенцій до подібних угод не застосовуються, тому їх укладання, виконання та припинення регулюється саме звичаєвими нормами. Наприклад, в рамках Наради з безпеки та співробітництва в Європі діють такі політичні угоди, як Заключний акт 1975 р. та Паризька хартія для Нової Європи 1989 р. Ці документи зовні нагадують договори, але держави-учасники НБСЄ вирішили не надавати їм силу міжнародних договорів.

Положення норм міжнародного права, що стосуються конвенційних процедур, знаходять своє відображення і внутрішньодержавному законодавстві, зокрема, у Законі України від 29.06.2004 р. № 1906-IV “Про міжнародні договори України”, Положенні про порядок укладення, виконання та денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 17.06.1994 р. № 422, та деяких інших актах.

Закон України “Про міжнародні договори України” визначає особливості різних видів міжнародних договорів, учасником яких може бути Україна, врегульовує порядок укладення, виконання і денонсації міжнародних договорів. В цілому норми цього Закону є результатом трансформації норм Віденських конвенцій та відповідних міжнародно-правових звичаїв.

Суб’єктами права міжнародних договорів є держави, міжнародні організації, а в окремих випадках – також народи, що борються за своє звільнення в особі органів національно-визвольного руху. Держави в силу свого суверенітету ipso facto володіють універсальною договірною правоздатністю. Договірна правоздатність міжнародних організацій визначається її установчими актами, прийнятими у відповідності з ними рішеннями і резолюціями, а також практикою діяльності самої міжнародної організації. Інші специфічні суб’єкти міжнародного права (міжнародні неурядові організації, ТНК, фізичні особи тощо) не володіють публічною договірною правоздатністю і не можуть бути суб’єктами права міжнародних договорів. Навіть якщо вони і вступають у договірні відносини з державами чи міжнародними організаціями, такі договори мають приватноправовий або неправовий характер.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Політичний притулок, його види та умови надання	\|	Поняття, правова природа та класифікація міжнародних договорів. Форма та структура міжнародного договору

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.