Поняття, правова природа та класифікація міжнародних договорів. Форма та структура міжнародного договору

На позначення міжнародного договору як загального родового поняття у міжнародному крім власне договору, можуть використовуватися і інші терміни, наприклад, угода, конвенція, протокол, домовленість, пакт, трактат тощо. Незалежно від назви всі міжнародні договори в рівній мірі обов’язкові для їх учасників та мають однакове значення щодо утворення міжнародних прав та обов’язків.

Відповідно до ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. міжнародний договір – це міжнародна угода, укладена між державами у письмовій формі і врегульована міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

Слід зауважити, що таке визначення не охоплює усієї сукупності міжнародних договорів, до якої, крім договорів у письмовій формі, відносяться також угоди у будь-якій іншій формі, укладені як між державами, так і між іншими суб’єктами міжнародного права, перш за все міжнародними організаціями. Тому у доктрині міжнародного права набуло більш широке розуміння міжнародного договору.

Міжнародний договір – це угода, що добровільно укладається між суб’єктами міжнародного права, як правило у письмовій формі, з метою встановлення, фіксації, зміни чи припинення їх прав і обов’язків у певній сфері міжнародних відносин.

Об’єктами міжнародного договору найчастіше виступають матеріальні та нематеріальні блага, дії та утримання від дій. Міжнародне право не містить яких-небудь обмежень щодо вибору державами та міжнародними організаціями об’єкта договору. В залежності від наміру сторін це може бути будь-яке питання як зі сфери міжнародних відносин, так і зі сфери внутрішніх справ держав. Як правило, об’єкт визначається у преамбулі або у тексті самого міжнародного договору. Наприклад, об’єктом Статуту ООН є дії держав пов’язані зі створенням та функціонуванням ООН, а об’єктом Європейської конвенції про громадянство 1997 р. – дії держав, спрямовані на врегулювання відносин громадянства.

Сторонами договору можуть бути тільки суб’єкти міжнародного права, що володіють договірною правоздатністю. Віденська конвенція 1969 р. визнає таку правоздатність за державами (ст. 6), а Конвенція 1986 р. – за міжнародними організаціями, які мають право укладати міжнародні договори у відповідності до їх засновницьких актів (ст. 6).

У цих Конвенціях, а також у практиці міжнародних відносин на позначення осіб (держав або міжнародних організацій), що беруть участь у відносинах, врегульованих договором, вживаються такі терміни:

· учасник переговорів – держава чи міжнародна організація, яка брала участь у складенні та прийнятті тексту договору;

· договірна сторона – держава або міжнародна організація, яка погодилася на обов’язковість для себе міжнародного договору, незалежно від того, чи набрав договір чинності чи ні.

· учасник договору – держава чи міжнародна організація, яка погодилася на обов’язковість для себе міжнародного договору і для якої договір є чинним;

· третя держава (міжнародна організація) – держава або міжнародна організація, яка не є учасником договору.

Класифікація міжнародних договорів може бути здійснена за різними критеріями.

Так, за колом осіб, договори бувають двосторонні і багатосторонні. В свою чергу, багатосторонні договори можуть бути універсальними (розрахованими на участь всіх держав світу), регіональними (регулюють міжнародні відносини в межах певного регіону) та партикулярними (тобто договорами з обмеженим колом учасників). Більшість міжнародних договорів, які стосуються прав людини, зокрема, такі, як Конвенція про рабство 1926 р. або Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., є універсальними. Прикладами регіональних договорів можуть бути Європейська соціальна хартія (переглянута у 1996 р.) та Європейська конвенція про імунітет держав 1972 р. Партикулярні договори, як правило, укладаються для врегулювання двосторонніх міждержавних відносин. Класичними прикладами партикулярних договорів можуть бути договори про встановлення дипломатичних або консульських відносин між державами, договори про кордон тощо.

Залежно від можливості та процедури приєднання нових учасників, розрізняють договори відкриті, закриті і напівзакриті. Учасниками відкритих договорів можуть бути будь-які держави. Закриті договори – це такі, вступ (приєднання) до яких нових учасників не допускається самим договором або неможливий в силу специфічної природи такого договору. Напівзакриті договори допускають приєднання до них нових учасників, але, як правило, за згодою всіх або переважної більшості інших учасників. Практично всі універсальні договори є відкритими, регіональні договори, як правило, носять напівзакритий характер, а партикулярні – закритий.

За строком дії договори можуть бути строковими (тобто певний строк їх дії фіксується у самому тексті) або безстроковими, що або також визначається у тексті, або випливає із суті договору. Наприклад, двосторонні договори про державний кордон завжди є безстроковими, хоча часто у договорі про це й не зазначається. Крім того, існують договори, дія яких у часі яких обмежується виконанням певних дій чи досягненням певної мети. Зокрема, у рамках СНД часто приймалися договори, дія яких розрахована на “перехідний період” (Угода про Об’єднані збройні сили на перехідний період 1993 р., Угода між Україною та Російською Федерацією про Об’єднане командування Чорноморським флотом на перехідний період 1993 р. і т.п.).

За об’єктом регулювання договори можуть бути політичними, економічними, науково-технічними, науково-культурними тощо.

За порядком виконання сторонами взятих на себе зобов’язань міжнародні договори поділяються на самовиконувані та несамовиконувані[8]. Самовиконуваними договори міжнародного права – це договори міжнародного права, які не вимагають прийняття додаткового імплементаційного законодавства для свого ефективного застосування в національній правовій системі. Міжнародні договори, що вимагають прийняття стороною додаткоаих актів внутрішнього законодавства називаються несамовиконуваними.

У внутрішньому законодавстві держав, як правило, містяться класифікації міжнародних договорів залежно від органів чи посадових осіб, від імені яких договори укладаються. За цією ознакою ст. 3 Закону України “Про міжнародні договори України” виділяє такі їх види:

· міждержавні, які укладаються від імені України Президентом України або за його дорученням;

· міжурядові, які укладаються від імені Уряду України Кабінетом Міністрів України або за його дорученням;

· міжвідомчі, які укладаються від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів цими міністерствами (органами).

Такий поділ має виключно внутрішньодержавне значення, тому будь-які з цих договорів у міжнародних відносинах розглядаються як договори України.

Від імені України укладаються міжнародні договори України:

а) політичні, мирні, територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України;

б) що стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина;

в) про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, включаючи терміни виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і компенсації;

ґ) про використання території та природних ресурсів України;

д) яким за згодою сторін надається міждержавний характер.

Від імені Уряду України укладаються міжнародні договори України з економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших питань, віднесених до відання Кабінету Міністрів України.

Міжвідомчими договори України укладаються з питань, віднесених до відання міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Форма міжнародного договору – це сукупність способів та засобів, за допомогою яких виражається воля договірних сторін (держав та міжнародних організацій).

Щодо форми міжнародного договору у міжнародному праві та практиці міжнародних відносин склалися два загальновизнані принципи: по-перше, при підготовці договору сторони вправі обрати будь-яку прийнятну для них форму, а по-друге, питання форми не впливають на дійсність та юридичну силу договору.

Міжнародні договори можуть укладатися у письмовій формі (у формі єдиного документа чи кількох пов’язаних документів), формі обміну нотами або листами, усній чи будь-якій іншій зручній для сторін формі.

До структури міжнародного договору, як правило, входять такі його складові частини:

· назва. Назви договорів можуть бути різноманітні (угода, конвенція, договір, пакт статут, хартія, протокол тощо). Самостійного юридичного значення конкретне найменування не має, угода під будь-якою назвою створює взаємні права і обов’язки для сторін;

· преамбула, в якій зазначається мета укладання договору, а іноді окреслюється і коло відносин, на які поширюється дія конкретного договору. Крім того, преамбула часто використовується для тлумачення змісту договору;

· основна частина, що містить відповідні міжнародно-правові норми і складається зі статей (артикулів, параграфів тощо). Останні можуть об’єднуватися у розділи, глави, частини, книги тощо;

· заключна частина, в якій часто викладаються умови набуття договором чинності та припинення його дії, визначається мова, на якій укладено договір, місце та порядок зберігання його автентичних примірників і т.п.;

· додатки. У випадку, коли в тексті договору має місце безпосереднє посилання на додатки як невід’ємну частину договору, його положення мають таку ж саму силу, як і положення самого договору, а у випадку, коли такого посилання договір не містить, додатки до нього носять рекомендаційний характер, зокрема можуть використовуватися для тлумачення норм міжнародного договору.

Мова, якою складається договір, обирається його сторонами. Двосторонні угоди, звичайно, укладаються на двох мовах, а іноді – й на третій (нейтральній) мові. При цьому для тлумачення подібних договорів найчастіше застосовується саме примірник договору, укладений на нейтральній мові. Багатосторонні договори укладаються на одній чи більше мовах, обраних сторонами. Договори, що укладаються під егідою ООН та інших міжнародних організацій, складаються на офіційних мовах цих організацій. Наприклад, офіційними мовами ООН є китайська, французька, російська, англійська, арабська та іспанська, а офіційними мовами Міжнародного суду ООН – англійська та французька мови, тому більшість багатосторонніх міжнародних договорів укладаються саме цими мовами.

Тексти договорів, укладених на різних мовах є автентичними і мають однакову юридичну силу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття, джерела та суб’єкти права міжнародних договорів	\|	Укладення міжнародних договорів

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.