Дискреційна і недискреційна фіскальна політика

Бюджетний дефіцит представляє собою різницю між державними доходами і видатками. Економісти схильні вважати, що небезпеку для економіки представляє не дефіцит як такий, а джерела фінансування та природа дефіциту. Рівень бюджетного дефіциту визначається як відношення обсягу дефіциту до валового внутрішнього продукту, виражене у відсотках. Допустимим або відносно безпечним рівнем бюджетного дефіциту визнається його значення в межах 2-3 %. Основна небезпека для економіки, що виходить з дефіциту державного бюджету, пов'язана з проблемою інфляції.

За природою бюджетний дефіцит може бути активним і пасивним Активнийобумовлений законом зростання вартості, пасивний – зростанням темпів інфляції. Активний дефіцит бюджету стимулює розвиток країни. Згідно міжнародних стандартів, бюджетний дефіцит до 3 % ВВП виконує активну функцію в економіці. Фінансові ресурси використовуються не на поточне споживання, а в якості додаткового джерела фінансування державних інвестиційних програм. Провідні країни Заходу, в тому числі країни ЄС, здійснюють емісію національної валюти в основному через механізми обслуговування бюджетного дефіциту, використовуючи відповідні ресурси на цілі економічного розвитку.

Існує три способи фінансування дефіциту державного бюджету:

– грошово-кредитна емісія (монетизація);

– внутрішні і зовнішні позики (боргове фінансування);

– збільшення податкових надходжень до бюджету.

При грошово-кредитній емісії Національний банк випускає нові гроші, які не забезпечені зростанням товарної маси. При монетизації дефіциту бюджету держава отримує доход від друкування грошей — сеньйораж. Сеньйораж виникає в умовах перевищення приросту грошової маси над приростом реального ВВП. Наслідки дуже негативні: розвивається не контрольована інфляція, підриваються стимули для довгострокових інвестицій, розкручується спіраль цін — заробітна плата і заощадження населення знецінюються. Даний засіб дає ефекти в короткостроковому періоді, але надалі все повертається в старе положення тільки в більших масштабах.

Іншим засобом покриття бюджетного дефіциту є метод державних позик— внутрішніх і зовнішніх. Заборгованість держави громадянам, фірмам і установам даної країни, які є утримувачами цінних паперів, випущених державою, є внутрішнім боргом держави.

Внутрішні державні позики здійснюються у вигляді продажу державних цінних паперів, позик у позабюджетних фондів (наприклад, у фонду страхування по безробіттю або пенсійному фонду) і одержання кредитів у банків (ця форма фінансування дефіциту часто порушується місцевою владою).

Заборгованість держави іноземним громадянам, фірмам і установам є зовнішнім боргом держави

Головною хибою державних позик є зростання державного боргу, а його необхідно виплачувати з відсотками. Говорять, що сьогоднішні державні позики — це завтрашні податки.

Якщо дефіцит бюджету фінансується за допомогою випуску державних запозичень, то збільшується середня ринкова ставка відсотку, що приводить до зниження інвестицій у приватному секторі, падіння чистого експорту і частково — до зниження споживчих витрат. У підсумку виникає ефект витіснення,який значно послаблює стимулюючий ефект фіскальної політики.

Боргове фінансування бюджетного дефіциту нерідко розглядається як антиінфляційна альтернатива монетизації дефіциту. Однак борговий спосіб фінансування не усуває загрози зростання інфляції, а тільки створює тимчасову відстрочку для цього зростання, що є характерним для багатьох перехідних економік.

Параметри державного боргу України не є критичними. На кінець 2002 р. загальний державний борг складав 34,3 %, у тому числі зовнішній — 24,6 % ВВП, і був у 1,9 разів менший, ніж в Угорщині, і у 1,4 рази — ніж у Польщі.

На початку XXI ст. доволі актуального значення набуває така категорія суспільного життя, як національна безпека, а надто її складові — економічна, фінансова та боргова безпека. Для країн, які відрізняються темпами розвитку економічної системи, показники боргової безпеки також різні.

Базовими показниками, на підставі яких у Міністерстві фінансів України приймається рішення про управління державним боргом, є:

– відношення державного боргу до ВВП (критичним рівнем для цього встановлюється діапазон від 60 % (за методологією МВФ та Маастрихтськими критеріями) до 80—100% (за методологією МБРР)). На 01.01.2003 р. цей показник перебував у межах 35 %;

– відношення державного боргу до доходів державного бюджету базового року, за яким бюджет затверджений (за методологією МВФ граничним значенням цього показника є 300 %). На 01.01.2003 р. цей показник перебував у межах 143 %;

– відношення загальної суми річних платежів по зовнішніх державних боргах до доходів державного бюджету поточного року, за яким бюджет затверджений (згідно з Маастрихтськими критеріями граничною межею цього співвідношення є 20 %). На 01.01.2003 р. цей показник перебував у межах 16 %;

– відношення загальної суми річних платежів за державним боргом до ВВП (критичним рівнем для нього часто встановлюється діапазон 10—15 %). На 01.01.2003 р. цей показник перебував у межах 5 %.

Крім зазначених вище показників, існує ще близько 30 індикаторів, які тією чи іншою мірою характеризують рівень боргової безпеки держави.

До того ж стандартним світовим показником середньозваженої заборгованості вважається 15 років.

В існуючій системі управління зовнішнім боргом, яка має інтернаціональний характер, використовуються різноманітні моделі реструктуризації, що реалізуються залежно від типів кредиторів та боржників і можуть здійснюватися на базі однієї або комбінації схем (рис. 11. 5.).

Серед основних схем реструктуризації зовнішнього боргу заслуговують на увагу такі шляхи подолання боргової кризи: перенесення платежів (пролонгація), нові кредити з цільовим призначенням оплати минулих боргів, списання боргу, викуп боргу із дисконтом на вторинному ринку, обмін боргу на акції національних підприємств, обмін боргу на національну валюту, сек'юритизація (обмін боргу на облігації боржника).

Політика реструктуризації боргу шляхом пролонгації має першочергове значення при розв'язанні проблеми заборгованості. Перенесення строків платежів дає змогу перетворити короткотермінові та середньо термінові борги у довготермінові, відклавши час оплати основної частини боргу. Але така реструктуризація боргів здійснюється під високі відсотки, і можливість зберегти фінансові ресурси сьогодні у подальшому призведе до підриву кредитоспроможності зі всіма негативними наслідками.

Ще більш ризиковою є схема реструктуризації через залучення нових кредитів для оплати минулих боргів.

Наступний варіант — списання боргів. Найчастіше подібні механізми застосовуються відносно найменш розвинутих країн, нездатних погасити свої зобов'язання навіть у віддаленій перспективі.

Із середини 80-х років XX століття набули поширення ринкові методи регулювання заборгованості, серед яких провідне місце займає конверсія боргів. Під конверсією розуміють усі механізми, що забезпечують заміну зовнішнього боргу перед іншими видами зобов'язань, менш обтяжливими для боржника (наприклад, конверсія боргу в акції, інвестиції, погашення товарними поставками, зворотний викуп боргу самим позичальником на вторинному ринку на особливих умовах, обмін на боргові зобов'язання третіх країн, взаємозалік та інше). Пік популярності схем конверсії боргів припадає на початок 90-х років XX століття. Серед конверсійних операцій найбільшу питому вагу має схема викупу боргу із вторинного ринку за ціною нижче ринкової (40 % усіх операцій) і конверсія в акції корпоративних підприємств (34 % усіх операцій).

Сек'юритизація. Основна ідея сек'юритизації полягає у тому, що країна-боржник емітує нові боргові зобов'язання у вигляді облігацій, які або безпосередньо обмінюються на старий борг, або продаються. У разі продажу отримані кошти використовуються на викуп старих зобов'язань. Якщо нові цінні папери торгуються на ринку з меншим дисконтом, така операція приведе до скорочення загального обсягу заборгованості.

Третій метод фінансування дефіциту державного бюджету — це збільшення податкових надходжень до державного бюджету. Даний метод виходить за рамки власне фінансування бюджетного дефіциту, оскільки реалізується у довгостроковій перспективі на базі комплексної податкової реформи, націленої на зниження ставок і розширення бази оподаткування.

Жоден зі способів фінансування дефіциту державного бюджету не має абсолютних переваг перед іншими і не є повністю не-інфляційним.

Слід зазначити, що кількісна оцінка бюджетного дефіциту і боргу об'єктивно ускладнюється наступними факторами: Звичайно при оцінці величини державних витрат не враховується амортизація в державному секторі економіки, що приводить до завищення розмірів бюджетного дефіциту і державного боргу. Важлива стаття державних витрат — обслуговування заборгованості, тобто виплата відсотків за нею і поступове погашення основної суми боргу

Дискреційна фіскальна політика – це система заходів, яка передбачає цілеспрямовані зміни в розмірі державних витрат, податків і сальдо державного бюджету. Дискреційна фіскальна політика використовується державою для активної протидії циклічним коливанням. Для стимулювання сукупного попиту в період економічного спаду уряд цілеспрямовано створює дефіцит державного бюджету, збільшуючи державні витрати або знижуючи податки. Відповідно, в період піднесення цілеспрямовано створюється бюджетний надлишок.

Недискреційна фіскальна політика – автоматична фіскальна політика, при якій бюджетний дефіцит та бюджетний надлишок виникають автоматично, внаслідок дії автоматичних стабілізаторів економіки. Такими стабілізаторами в економіці є прогресивна податкова система і трансфертні платежі. Зміна вказаних величин внаслідок циклічних коливань сукупного доходу приводить до збільшення чистих податкових надходжень у періоди зростання ВВП і до їхнього зменшення у фазі економічного спаду.

Автоматичні (вмонтовані) стабілізатори – механізми ринкової економіки, що не залежать від держави і згладжують спади і підйоми в економіці, або це механізм, який дозволяє зменшити циклічні коливання в економіці без проведення спеціальної економічної політики. Діяавтоматичнихстабілізаторів впливає на зміну обсягу виробництва, рівня цін і ставок відсотка. Стабілізатори при зміні попиту забезпечують більш плавну зміну випуску продукту. Дія автоматичних стабілізаторів відбивається на розмірі циклічного дефіциту/профіциту бюджету.

Основні автоматичні стабілізатори:

 прогресивне оподатковування. Впливає на розмір прибутку – збільшення валового прибутку індивіда або підприємства збільшує їхні податкові відрахування. Вплив на прибуток контролює сукупний попит. У періоди піднесення/спаду витрати збільшуються/знижуються більш плавно, ніж одержувані прибутки;

 соціальні виплати. При піднесенні кількість безробітних і малозабезпечених скорочується, зменшуючи соціальні витрати держави;

 споживання. При зростанні доходів споживання домашніх господарств зростає, але не тією мірою, як доход.

Зміна вказаних величин внаслідок циклічних коливань сукупного доходу приводить до збільшення чистих податкових надходжень у періоди зростання ВВП і до їхнього зменшення у фазі економічного спаду.

Не викликає сумніву, що вбудована стабільність, забезпечувана нашою податковою системою, пом'якшувала економічні коливання. Однак вбудовані стабілізатори не здатні скорегувати небажані зміни рівноважного ЧВП. Усе, що роблять стабілізатори, це обмеження розмаху чи глибини економічних коливань. Тому кейнсіанські економісти погоджуються, що для корекції інфляції чи спаду вимагаються дискреційні фіскальні заходи з боку парламенту, тобто зміни податкових ставок, податкової структури і величини витрат. За оцінками експертів, у США сьогодні вбудовані стабілізатори можуть зменшити коливання національного доходу приблизно на третину

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Податки як інструмент державного регулювання макроекономічних процесів	\|	Сутність грошей

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.