• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Форма держави. 8 страница

Лекція 6. Загальні положення цивільного права України

1.Відносини, які регулюються цивільним правом. Учасники цивільних правовідносин.

2. Цивільна правоздатність і дієздатність фізичних осіб.

3. Юридична особа в цивільному праві.

4. Об’єкти цивільних прав.

5. Право власності та його конституційний захист. Форми і види власності.

6. Інтелектуальна власність.

1.Відносини, які регулюються цивільним правом. Учасники цивільних правовідносин.

Цивільне право України, як будь-яка інша галузь права, характеризується предметом та методом правового регулювання.

Предмет цивільного права складають правові відносини, які регулюються цивільно-правовими нормами. Зокрема, це майнові відносини та особисті немайнові відносини.

Майновими відносинами є правові відносини, які пов’язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядження майном. При цьому вони зумовлені використанням товарно-грошової форми. До майнових відносин, що засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Особисті немайнові відносини індивідуалізують особу, оскільки виникають у зв’язку із здійсненням нею своїх особистих прав і свобод (наприклад, право особи на життя, здоров’я, честь, гідність, ім’я та авторство), які поділяються на дві групи: особисті права, пов’язані з майновими (наприклад, права авторів на результати інтелектуальної праці в галузі науки, літератури, мистецтва тощо); особисті права, не пов’язані з майновими (наприклад, права особи на честь, гідність, ім’я, листування тощо).

Сторони цих відносин виступають як юридично рівні між собою, автономні та незалежні одна від одної, що є однією з характерних рис цивільно-правового методу. Учасниками цивільно-правових відносин можуть бути фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства) та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

При виникненні цивільно-правових відносин їх учасники не можуть нав’яз­вати свою волю один одному, у зв’язку з чим їх стосунки повинні базуватися на основі досягнутої згоди (наприклад, в основу реалізації договору купівлі-продажу сторони мають покласти досягнення спільної згоди відносно кількості, якості та ціни товару).

Цивільно-правовий метод характеризується такими ознаками: юридичною рівністю сторін; диспозитивністю сторін, на підставі чого сторонам надається право визнача-
ти свої взаємовідносини на власний розсуд повністю або част­ково в межах, передбачених чинним законодавством; особливим способом вирішення майнових спорів між учасника-
ми цивільних правовід­носин; наявністю майнової відповідальності сторін.

Таким чином, цивільне право як галузь права являє собою сукупність норм права, що регулюють майнові і особисті немайнові відносини, грунтуються на засадах юридичної рівності сторін, вільного волевиявлення та самостійній відповідальності їх учасників.

Основні засади цивільно-правового регулювання товарно-грошових відносин визначаються Конституцією України.

Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України.

Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які видаються відповідно до Конституції України та зазначеного Кодексу. Серед інших нормативних актів, які містять цивільно-правові норми, є укази Президента України, постанови та розпорядження Уряду України, а також положення, інструкції, накази та інші відомчі нормативні акти, які стосуються майнових та особистих немайнових відносин, що приймаються міністерствами і відомствами України.

Цивільний кодекс України є однією з форм кодифікації цивільного законодавства і являє собою єдиний законодавчий акт, в якому систематизовано цивільно-правові норми. Він складається із загальної та особливої частин.

Загальна частина включає основні положення; статті, що стосуються суб’єктів та об’єктів цивільних прав; правочинів; представництва й довіреності; строків і термінів позовної давності.

Особлива частина охоплює такі інститути: особисті немайнові права фізичної особи (загальні положення; особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи та її соціальне буття); право власності та інші речові права (поняття та види права власності, підстави його набуття та припинення, право спільної власності, право власності на землю та помешкання, захист права власності, речові права на чуже майно); право інтелектуальної власності; зобов’язальне право (загальні положення, окремі договори та зобов’язання); спадкове право.

Цивільний кодекс складається з 6 книг, що охоплюють 107 глав.

Цивільно-правові відносини — це врегульовані нормами цивільного права майнові і особисті немайнові відносини, що засновані на юри­дичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Для цивільних правовідносин характерні специфічні ознаки, які відрізняють їх від інших видів правових відносин, що виникають у суспільстві. Зокрема, слід відзначити такі особливості: цивільні правовідносини — це майнові та особисті немайнові відносини; учасники цих відносин характеризуються майновою відокремленістю і юридичною рівністю; юридичні права та обов’язки суб’єктів цивільно-правових відносин виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів.

Цивільно-правові відносини складаються з трьох основних елементів: суб’єктів, об’єктів і змісту.

Суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Правові відносини між фізичними особами виникають, як правило, з приводу матеріальних, духовних та інших потреб. З урахуванням зазначеного об’єктами цивільних правовідносинможуть бути: речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Зміст цивільних правовідносин утворюють цивільні права та обов’язки суб’єктів правовідносин.

У даному випадку суб’єктивне право — це заснована на законі можливість конкретної особи здійснювати певні дії та вимагати задоволення свого інтересу від зобов’язаної особи.

Зміст суб’єктивного права знаходить своє відображення у відповідних можливостях учасника зазначених відносин: здійснювати певні дії (наприклад, купувати, продавати, дарувати речі, використовувати твори тощо); вимагати належної поведінки від зобов’язаних осіб (наприклад, виконати роботу, передати речі і т. п.); можливість звернутися до застосування примусової сили державного апарату для реалізації права вимоги.

Суб’єктивний цивільний обов’язок — це міра необхідної поведінки зобов’язаної особи, яку вимагає від неї уповноважена особа з метою задоволення своїх інтересів.

Цивільно-правові відносини поділяються на такі види:

¨ за змістом: майнові — цивільні правовідносини, спрямовані на задоволення майнових інтересів фізичних та юридичних осіб (наприклад, правовідносини власності, передача майна однією особою іншій у порядку спадкування); немайнові — цивільні правовідносини щодо задоволення особистих немайнових інтересів учасників цих відносин (наприклад, авторські правовідносини);

¨ за зв’язком учасників відносин: абсолютні, тобто цивільні правовідносини, за яких уповноваженому суб’єкту протистоїть як зобов’язаний суб’єкт невизначене коло осіб (наприклад, правовідносини власності, авторства); відносні — цивільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб’єкту протистоїть конкретно визначена особа, яка повинна здійснити уповноваженому суб’єкту певні дії (наприклад, при купівлі-продажу, зберіганні, поставці);

¨ залежно від об’єкта правових відносин: речові — цивільні правовідносини, об’єктом яких є речі (наприклад, відносини щодо володіння та користування майном); зобов’язальні, тобто правовідносини, об’єктом яких є виконання відповідних зобов’язань (наприклад, відносини, які виникають з договору, заподіяння шкоди);

¨ залежно від структури: прості — цивільні правовідносини, в яких одній стороні належить тільки право, а іншій — тільки обов’язок (наприклад, правовідносини, які виникають з договору позики); складні — цивільні правовідносини, за яких дві сторони мають як права, так і обов’язки (наприклад, відносини, що виникають з договору купівлі-продажу);

¨ за характером нормативного спрямування: регулятивні — правові відносини, в основу яких покладено дію цивільно-правових норм, спрямованих на регулювання майнових та особистих немайнових відносин між їх учасниками; охоронні — правові відносини, які виникають внаслідок порушення цивільних прав одного із суб’єктів цих відносин і спрямовані на їх відновлення.

Цивільні правовідносини виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів, тобто обставин, які мають юридичне значення і породжують певні правові наслідки. Цивільний кодекс України (ст. 11) передбачає, що цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, мистецьких творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної діяльності; заподіяння матеріальної та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.

Цивільні права та обов’язки можуть виникати безпосередньо з акту цивільного законодавства (наприклад, безпосередньо з акту органів державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, з рішення суду), а у випадках, встановлених актом цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов’язків може бути настання або ненастання певної події.

Юридичні факти в цивільному праві поділяються на юридичні дії та юридичні події.

Юридичні дії — це такі юридичні факти, спричинення яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки (наприклад, укладання учасниками цивільних правовідносин певного договору).

Юридичні події — це юридичні факти, які настають незалежно від волі людини (наприклад, природні явища стихійного характеру).

2. Цивільна правоздатність і дієздатність фізичних осіб.

Суб’єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ.
В окремих випадках суб’єктом зазначених відносин може бути дер­жава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.

Для визнання осіб суб’єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб’єктності, тобто їх правоздатності та дієздатності.

Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і обов 'язки. Термін ''цивільна правоздатність'' вживається в широкому і вузькому розумінні. В широкому розумінні цивільна правоздатність - це здатність громадянина набувати права і приймати на себе обов'язки, які відносяться до різноманітних галузей права (конституційного, адміністративного, сімейного тощо). У вузькому розумінні під правоздатністю розуміється здатність особи бути суб'єктом прав і обов'язків лише у сфері цивільного права.

Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. При цьому у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої дитини.

У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися досягненням фізичною особою відповідного віку.

Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.

Зміст правоздатності фізичної особи становлять право мати майно в особистій власності, право користування жилими приміщеннями та іншим майном, право успадковувати і заповідати майно, обирати рід занять і місце проживання, мати права автора твору науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу, раціоналізаторської пропозиції, промислового зразка, а також мати інші майнові та особисті немайнові права.

Цивільна дієздатність — це здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та відповідати у разі їх невиконання. Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного здоров’я фізичної особи. Виходячи з цього, цивільна дієздатність поділяється на такі види: повна дієздатність; неповна дієздатність; часткова дієздатність; обмежена дієздатність; визнання громадянина недієздатним.

У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

Неповну цивільну дієздатність мають фізичні особи у віці від 14 до 18 років. Вони мають право: самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником та засновником юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи, самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Крім того, неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. У разі запере­чення того з батьків, з яким проживає дитина, правочин може бути здійснений з дозволу органів опіки та піклування.

Обмежена цивільна дієздатність визначається судом щодо фізичних осіб, які страждають на психічний розлад здоров’я, що суттєво впливає на їх здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними. Крім того, суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотич­ними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. При цьому обмежена цивільна дієздатність фізичної особи настає з моменту набуття чинності відповідним рішенням суду. Правовими наслідками зазначеного рішення є те, що над фізичною особою, яка обмежена у дієздатності, встановлюється піклування; вона може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини (правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, яка обмежена у дієздатності, за згодою піклувальника). Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, яка обмежена у дієздатності, та розпорядженнями здійснюються піклувальником. У той же час піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, яка обмежена у дієздатності, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними. Крім того, особи, які обмежені у дієздатності, самостійно відповідають за невиконання нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що заподіяна ними іншій особі.

Громадянин, який внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу здоров’я не здатний усвідомлювати значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним, у зв’язку з чим над ним встановлюється опіка, що призводить до втрати ним можливості вчиняти будь-який правочин. У разі одужання чи значного поліпшення психічного стану громадянина, якого визнано недієздатним, суд поновлює його у дієздатності.

У разі, коли громадянин зникає, його місце перебування невідоме та його розшуки не дають позитивних результатів, а тривала відсутність на місці його проживання робить правовідносини за його участю невизначеними, громадянин визнається безвісно відсутнім, а потім оголошується померлим у порядку, визначеному чинним законодавством.

3. Юридична особа в цивільному праві.

Юридична особа може бути створена однією особою, якщо це не заборонено законом щодо конкретного виду юридичних осіб. Вона має певні додаткові ознаки (юридична адреса, печатка, рахунок у банку тощо), індивідуалізована в цивільному обороті та наділена правоздатністю.

Як суб’єкт цивільного права юридична особа характеризується певними ознаками, відсутність хоча б однієї з яких у характеристиці певної організації ставить під сумнів можливість визнання за нею статусу юридичної особи. До цих ознак належать:

— організаційна єдність. Юридична особа має свою структуру, яка включає певні елементи. Всі елементи у цій структурі діють як єдине ціле для того, щоб досягти єдиної мети. Структура та організаційна єдність закріплені в документі, на основі якого діє конкретна юридична особа (статуті, установчому договорі, положенні).;

— наявність відокремленого майна.Кожна юридична особа має майно, яке є матеріальною основою її діяльності. Це майно належить юридичній особі на праві власності або на праві повного господарського відання (державні підприємства) чи оперативного управління (державні установи, організації). Це майно виокремлене в суспільному майні, відмежоване від іншого: майна членів трудового колективу цієї юридичної особи, її засновників, майна інших юридичних осіб, держави тощо;

— самостійність та участь у цивільному обороті від свого імені. Юридична особа виступає в цивільних правовідносинах, укладає різноманітні угоди як окремий суб’єкт від свого імені, а не від імені своїх засновників чи органу, що її створив. Для цього вона наділена певними засобами індивідуалізації: найменування, юридична адреса, рахунок у банку.

Юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму, характер її діяльності. Юридична особа, крім повного, може мати скорочене найменування. Юридична особа, що є підприємницьким товариством, повинна мати фірмове найменування (фірму), яке зазначається в установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб. У разі зміни свого найменування юридична особа, крім виконання інших вимог, встановлених законом, зобов’язана помістити оголошення про це в друкованих органах, в яких публікуються дані про її державну реєстрацію, та сповістити про це всіх осіб, з якими вона перебуває у договірних відносинах. Вона не вправі використовувати найменування іншої юридичної особи;

— здатність нести самостійну майнову відповідальність. Юридична особа як самостійний суб’єкт несе самостійну майнову відповідальність за своїми зобов’язаннями всім належним їй майном. Засновники (учасники) не несуть відповідальності за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями засновників (учасників), якщо це не передбачено законодавством або установчими документами юридичної особи;

— здатність виступати позивачем та відповідачем в суді. Юридична особа є самостійним учасником і всі свої права та обов’язки здійснює як право- і дієздатний суб’єкт, у тому числі захищає порушені права та інтереси і відповідає за виконання своїх зобов’язань, виступає стороною в судовому процесі як позивач або відповідач.

Статусу юридичної особи відведено в ЦКУ окремий підрозділ «Юридична особа», в якому докладно виписано як загальні положення щодо всіх юридичних осіб, так і положення, що стосуються їх конкретних видів, у тому числі різноманітних господарських товариств.

Як будь-який суб’єкт цивільних правовідносин юридична особа наділена правоздатністю та дієздатністю, тобто здатністю мати цивільні права та обов’язки та набувати їх для себе своїми діями. З моменту введення в дію нового ЦКУ юридична особа здатна мати такі самі цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині. Це означає, що юридичні особи наділені загальною правоздатністю. Однак таке положення юридичних осіб існувало не завжди. Протягом тривалого часу у правовій системі України юридичні особи були наділені так званою спеціальною правоздатністю — відповідно до встановлених цілей діяльності. Це означало, що юридична особа могла виконувати лише такі дії, укладати лише такі угоди, які не суперечать цілям, визначеним у статуті чи положенні про неї. Тому на практиці засновники юридичної особи (підприємства) були вимушені штучно закріплювати в установчих документах якомога ширше коло повноважень, якнайповніший перелік видів діяльності, що входять до її цілей. Якщо ж юридична особа порушувала це правило, укладала угоду, яка виходить за межі визначених цілей, то така угода була недійсною і не призводила до тих правових наслідків, яких прагнули сторони, що її укладали.

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення . Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації і припиняється з моменту внесення запису до Єдиного державного реєстру про припинення юридичної особи. Правоздатність і дієздатність юридичної особи збігаються за обсягом та у часі.

Юридична особа набуває для себе цивільних прав та обов’язків через свої органи, які утворюються і діють відповідно до закону та установчого документа. У деяких встановлених законом випадках юридична особа може набувати цивільних прав та обов’язків через своїх учасників.

Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками, якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження.

Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом.

Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації. Всі юридичні особи підлягають державній реєстрації у порядку, встановленому законодавством, в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб. До цього реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування (фірмове найменування), місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, якщо цього вимагає закон. Державна реєстрація юридичних осіб проводиться відповідними компетентними державними органами залежно від виду юридичної особи. Так, суб’єкти підприємницької діяльності реєструються виконавчими комітетами районних (міських) рад депутатів або районними державними адміністраціями; громадські організації, політичні партії — органами юстиції, комерційні банки — НБУ і т. д.

Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реєстрації за іншими мотивами (недоцільність тощо), а також зволікання з її проведенням не допускаються і можуть бути оскаржені в суді.

Розрізняють кілька способів утворення юридичних осіб:

розпорядчий — юридична особа виникає на підставі прийняття власником майна чи уповноваженим ним органом розпорядчого акта та затвердження статуту (положення) про неї. У такий спосіб утворюються, наприклад, державні підприємства;

дозвільний — для виникнення юридичної особи необхідно попередньоотримати дозвіл (згоду) відповідного компетентного органу. У такий спосіб утворюються, зокрема, комерційні банки (необхідна згода Національного банку України);

нормативно-явочний — юридична особа виникає на основі загального дозволу держави, який закріплено в нормативно-правовому акті (законі), якщо певні суб’єкти виявляють ініціативу і реєструють її у відповідних органах. У такий спосіб виникають, наприклад, кооперативи, громадські організації та об’єднання.

Юридична особа припиняєтьсяв результаті передачі всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділ, виділ, перетворення) або в результаті ліквідації.

Учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, зобов’язані негайно письмово повідомити про це орган, що здійснює державну реєстрацію юридичних осіб, який вносить до Єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення.

Учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, призначають за погодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію юридичних осіб, комісію щодо припинення юридичної особи (ліквідаційна комісія, ліквідатор тощо) та встановлюють порядок і строки припинення. Виконання функцій такої комісії може бути покладено на орган управління юридичної особи. З моменту призначення відповідної комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Комісія від імені юридичної особи, яка припиняється, виступає у суді. Вона ж поміщає в друкованих органах повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявлення вимог її кредиторами. Цей строк не може бути меншим двох місяців з моменту публікації пові­домлення про припинення юридичної особи.

Комісія вживає всіх можливих заходів щодо виявлення кредиторів, а також письмово сповіщає їх про припинення юридичної особи.

Реорганізація або ліквідація чи інший спосібприпиненняюридичної особи може відбуватися за рішенням органів, що зазначені в її установчих документах або в законодавчих актах.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. II. Критерій найбільших лінійних деформацій
3. III.4 Форматування тексту.
4. IV. Виклад інформаційного матеріалу
5. IV. Виклад інформаційного матеріалу
6. IV. Критерій питомої потенціальної енергії деформації формозміни
7. IV. Прийняття рішень у полі четвертої інформаційної ситуації
8. R – розрахунковий опір грунту основи, це такий тиск, при якому глибина зон пластичних деформацій (t) рівна 1/4b.
9. Tема 4. Фації та формації в історико-геологічному аналізі
10. V. Прийняття рішень у полі п’ятої інформаційної ситуації
11. VI. Прийняття рішень у полі шостої інформаційної ситуації
12. А. В. Дудник 1 страница

Переглядів: 462