• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Основи цивільного та сімейного права України.

Поняття адміністративного права. Джерела адміністративного права. Співвідношення переконання і примусу в державному управлінні. Види примусу. Принципи державного управління в Україні. Державна служба в Україні. Нормативно-правові акти органів державного управління. Поняття адміністративного правопорушення та його ознаки. Адміністративна відповідальність. Поняття та види адміністративних стягнення. Порядок притягнення до адміністративної відповідальності.

Адміністративне право України являє собою окрему галузь вітчизняного права, що покликана регулювати особливу групу суспільних відносин. Головною їх особливістю є те, що вони виникають, розвиваються і припиняють своє існування у сфері державного управління у зв’язку з організацією та функціо­нуванням системи виконавчої влади на всіх рівнях управління в
державі. Для правильного розуміння предмета адміністративного права необхідно зважити на низку важливих обставин, сукупність яких дає можливість визначити його місце у правовій системі.

По-перше, свій регулятивний вплив на суспільні відносини адміністративне право здійснює через управління і цим упорядковує відповідні відносини в державі та суспільстві.

По-друге, основна увага приділяється саме тим відносинам, які виникають з виконанням завдань і функцій державно-управлінської діяльності, тобто передбачається необхідність наявності відповідного суб’єкта виконавчої влади. Крім того, потрібна практична реалізація юридично-владних повноважень, що належать зазначеним суб’єктам.

Отже, визначаючи предмет адміністративного права, слід брати до уваги: сферу державного управління, що охоплює будь-які аспекти державно-управлінської діяльності; наявність у ній суб’єкта виконавчої влади; необхідність практичної реалізації повноважень, наданих суб’єктам виконавчої влади для провадження ними державно-управлінської діяльності.

Можна зазначити, що не всі суспільні відносини у сфері державного управління входять до кола відносин, які складають предмет адміністративного права. По суті, це лише ті умови, за яких управлінські відносини виникають як захід практичної реалізації завдань і функцій виконавчої влади.

Управлінські відносини, що регулюються адміністративним правом, багатогранні. На сучасному етапі залежно від особливостей їх учасників виокремлюють такі види управлінських відносин, що виникають, розвиваються і припиняють існування: між суб’єктами центральних і місцевих органів виконавчої влади (наприклад, Кабінетом Міністрів України та обласними, районними державними адміністраціями); між суб’єктами виконавчої влади, які перебувають на однаковому організаційно-правовому рівні та безпосередньо не пов’язані між собою підпорядкуванням (скажімо, на центральному рівні — між міністерствами, комітетами й відомствами, на місцевому рівні — між державними адміністраціями різних областей); між суб’єктами виконавчої влади і підпорядкованими їм державними підприємствами, організаціями, установами (приміром, Міністерство освіти і науки — ректорат вузу); між суб’єктами виконавчої влади та державними підприємствами, організаціями, установами, які не перебувають в їх організаційному підпорядкуванні (наприклад, у питаннях фінансового контролю тощо); між суб’єктами виконавчої влади і виконавчими органами місцевого самоврядування; між суб’єкта­ми виконавчої влади та недержавними господарськими й соціально-культур­ними об’єднаннями, підприємствами, установами (приміром, у комерційних, підприємницьких структурах); між суб’єктами виконавчої влади і громадськими об’єднаннями (скажімо, між обласною державною адміністрацією та президією обласної ради профспілок); між суб’єктами виконавчої влади і громадянами (наприклад, між відділом соціального забезпечення державної районної адміністрації та громадянином, який звернувся до відділу з відповідною заявою). У перелічених видах управлінської діяльності безпосередньо бере участь той чи інший орган виконавчої влади. Без його участі управлінські відносини в адміністративно-правовому розумінні виникати не
можуть.

На підставі викладеного необхідно зазначити, що предмет регулювання адміністративного права охоплює коло однорідних суспільних відносин, до яких слід віднести: управлінські відносини, в межах яких безпосередньо реалізуються завдання, функції та повноваження виконавчої влади; управлінські відносини внутрішнього організаційного характеру, що склались у процесі діяльності інших органів державної влади; управлінські відносини, що виникають за участі суб’єктів місцевого самоврядування; управлінські відносини організаційного характеру, що виникають усередині системи громадських організацій.

Отже, адміністративне право є окремою галуззю права, що складає систему правових норм, покликаних регулювати суспільні відносини управлінського характеру в сфері державно-управлінської діяльності органів виконавчої влади.

Джерела адміністративного права — це зовнішні форми відображення адміністративно-правових норм, закріплені в Конституції України, законодавчих актах, урядових постановах, рішеннях державних адміністрацій та інших нормативних актах державних органів.

Різноманітність адміністративно-правових норм передбачає й різні джерела адміністративного права України. За певними критеріями їх можна поділити на нормативні акти органів законодавчої влади, органів виконавчої влади, а також затверджені зазначеними органами положення, статути, нормативно-правові документи, що регулюють управлінську діяльність.

Необхідно зазначити, що джерела адміністративного права мають свої особливості, що зумовлюються спрямованістю норм, їх змістом, а також юридичною силою та сферою поширення. За вказаними ознаками джерела поділяються на загальнодержавні, галузеві та локальні. Загальнодержавні є обов’язковими для виконання всіма органами управління, незалежно від їх підпорядкування. Галузеві й локальні поширюються тільки на конкретно визначені підвідомчі органи.

Залежно від територіального устрою держави джерела поділяються на державні, обласні, міські, районні.

Джерела адміністративного права, що базуються на нормах Конституції України та законах, мають вищу юридичну силу щодо інших підзаконних актів, прийнятих нижчими за ієрархією органами виконавчої влади.

З огляду на чисельнність джерел адміністративного права доцільно поділити їх на такі види:

1. Конституція України. Вона є провідною у системі джерел адміністративного права. Закріплені в Конституції норми мають безпосередньо адміністративно-правову спрямованість. Вони визначають основи формування та діяльності органів виконавчої влади, розмежовують повноваження між центральними й місцевими органами влади, закріплюють права і свободи громадян щодо здійснення ними державного управління, участь громадських організацій в управлінні державними та громадськими справами тощо.

2. Адміністративно-правові норми закріплюються в законодавчих актах, що їх приймає ВерховнаРадаУкраїни. До найактуальніших законодавчих актів необхідно віднести Закони України «Про об’єднання громадян», «Про політичні партії в Україні», «Про державну службу», «Про місцеве самоврядування в Україні» та ін.

3. Постанови Верховної Ради України, які охоплюють адміністративно-правові норми організаційного характеру (наприклад, «Про ліквідацію наслідків стихійного лиха»).

4. Укази й розпорядження Президента України у сфері державного управління (наприклад, «Про загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України»).

5. Нормативні постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України, а також затверджені ним положення, статути, правила, інструкції та інші кодифіковані акти. Нормативні постанови прийняті Кабінетом Міністрів України спільно з профспілковими організаціями.

6. Джерелами адміністративного права в міжгалузевому й галузевому масштабах виступають відомчі нормативні акти, тобто ті, що їх приймають міністерства, державні комітети і служби України.

7. Нормативні накази керівників міністерств, державних комітетів і відомств. До цієї групи слід віднести положення, правила та інші акти, затверджені керівниками згаданих вище інституцій.

8. Нормативні накази керівників державних підприємств, об’єднань та організацій (чи акти їх колективних органів). Дія норм зазначених актів обмежена конкретним формуванням.

9. Джерелами адміністративного права можуть бути також нормативні акти представницьких і виконавчих органів місцевого самоврядування (наприклад, рішення місцевої ради, що передбачає адміністративну відповідальність за торгівлю в недозволеному місці).

10. Акти органів громадських організацій, якщо вони затверджені чи санкціоновані державними органами і містять правила, що регулюють будь-які аспекти адміністративного управління (скажімо, положення про ради громадськості мікрорайону).

Отже, джерелом адміністративного права виступає нормативний акт органу державної влади або управління, який містить адміністратив­но-правові норми, що регулюють державно-управлінську діяльність.

Адміністративне право належить до найменш систематизованих галузей системи права України. З одного боку, такий стан речей пояснюється багатоманітністю предмета регулювання су-
спільних відносин адміністративного права, а з іншого — відсутністю належного впорядкування наявних адміністративно-правових норм. Тому зараз однією з актуальних є проблема прискорення роботи з систематизації та кодифікації наявних адміністративно-правових матеріалів.

Кодифікація є одним з важливих напрямів систематизації адміністративного права. Вона має на меті впорядкування і вдосконалення чинного нормативно-правового матеріалу через його обробку й викладення за певною системою у вигляді збірників актів чи у формі об’єднаних кодифікованих актів. Завдяки кодифікації з’являються нові комплексні акти — кодекси, статути, положення — і водночас перестають існувати норми, що діяли до цього. Кодифікація має офіційний характер, тож, її здійснюють державні органи, наділені відповідною компетенцією.

В Україні було проведено копітку роботу з кодифікації адміністративно-правових актів, наслідком чого стало прийняття 7 грудня 1984 р. Кодексу України про адміністративні правопорушення (набув чинності з 01.06.85), який з доповненнями та поправками діє дотепер. Він складається з 5 розділів, які включають 33 глави.

Розділ І. Загальні положення. Він містить однойменну гла-
ву 1.

Розділ ІІ. Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність (Загальна та Особлива частини).

Загальна частина охоплює такі глави: 2. Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність. 3. Адмі­ністративне стягнення. 4. Накладення адміністративного стягнення.

Особлива частина включає такі глави: 5. Адміністративне правопорушення в галузі охорони праці і здоров’я населення. 6. Адміністративні правопорушення, що посягають на власність. 7. Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури. 8. Адміністративні правопорушення в промисловості, будівництві та в галузі використання електричної і теплової енергії. 9. Адміністративні правопорушення у сільському господарстві. Порушення ветеринарно-санітарних правил. 10. Адмініст­ративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку. 11. Адміністративні правопорушення в галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою. 12. Адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, фінансів і кустарно-ремісничих промислів. 13. Адміністра­тивні правопорушення в галузі стандартизації, якості продукції та метрології. 14. Адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку. 15. Адміні­стративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління.

Розділ ІІІ. Органи, які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення. Він містить такі глави: 16. Основні положення. 17. Підвідомчість справ про адміністративні правопорушення.

Розділ ІV. Провадження у справах про адміністративні правопорушення. Він охоплює такі глави: 18. Основні положення. 19. Протокол про адміністративне правопорушення. 20. Адміні­стративне затримання. Особистий огляд. Огляд речей і вилучення речей та документів. 21. Особи, які беруть участь у провадженні в справі про адміністративне правопорушення. 22. Роз­гляд справ про адміністративне правопорушення. 23. Постанова по справі про адміністративне правопорушення. 24. Оскарження і опротестування постанови по справі про адміністративне правопорушення.

Розділ V. Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень. Включає такі глави: 25. Основні положення. 26. Провадження по виконанню постанови про винесення попередження. 27. Провадження по виконанню постанови про накладення штрафу. 28. Провадження по виконанню постанови про оплатне вилучення предмета. 29. Провадження по виконанню постанови про конфіскацію предмета, грошей. 30. Про­вадження по виконанню постанови про позбавлення спеціального права. 31. Провадження по виконанню постанови про застосування виправних робіт. 32. Провадження по виконанню постанови про застосування адміністративного арешту. 33. Про­вадження по виконанню постанови в частині відшкодування майнової шкоди.

Формування демократичної правової держави в Україні повинно передбачати розширення сфери та вдосконалення діяльності правотворчих органів, рішуче підвищення ролі законодавчих актів, що регулюють найважливіші сфери суспільних відносин, кардинальний перегляд, кодифікацію та систематизацію законодавства. Ця закономірність розвитку національного права України охоплює й адміністративне право, численні норми якого на сьогодні містяться в розрізнених підзаконних актах.

Державна служба: поняття, правовий статус державних службовців

Державну службу необхідно розглядати в аспекті виконання службовцями їхніх обов’язків у державних організаціях, а саме: в органах державної влади, підприємствах, організаціях та установах.

Державною службою в Україні визнається професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їх апараті та на яких покладено практичне виконання завдань і функцій держави. Ця категорія осіб є державними службовцями, має відповідні службові повноваження та одержує заробітну плату з державних коштів.

Державна служба здійснюється на професійній основі. Такий порядок обумовлюється необхідністю забезпечення безперервної, компетентної діяльності державних організацій. Правовий інститут державної служби складають норми конституційного, трудового, цивільного, фінансового та інших галузей права. Вони регламентують правовий статус державних службовців, у тому числі порядок проходження державної служби, види заохочень і відповідальності службовців, обмеження, пов’язані з прийняттям і проходженням державної служби, підстави припинення державної служби. Адміністративно-правові норми, які регламентують питання державної служби, складають частину цього інституту і є самостійним інститутом адміністративного права.

Адміністративне право обслуговує передовсім державне управління. Воно визначає адміністративно-правовий статус державних службовців системи державного управління відповідно до Закону України «Про державну службу» від 16.12.93. Виходячи з принципу поділу влади, державна служба відокремлюється в органах законодавчої, виконавчої та судової влади. Залежно від специфіки сфер державної діяльності до державної служби належать державні службовці, які працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ і т. д.

Основні принципи, що лежать в основі державної служби, закріплено в Конституції України та Законі України «Про державну службу». Вони такі: служіння народові України; демократизм і законність; гуманізм і соціальна справедливість; пріоритет прав людини й громадянина; професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі; персональна відповідальність за виконання службових обов’язків і дисципліни; дотримання прав і законних інтересів органів місцевого й регіонального самоврядування; дотримання прав підприємств, установ та організацій, об’єднань громадян.

Право проходження державної служби надається громадянам України незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної належності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань і місця проживання. Для її проходження вони мають одержати відповідну освіту і професійну підготовку та пройти в установленому порядку конкурсний відбір або іншу процедуру, передбачену чинними законодавчими й нормативними актами. Головним компонентом державної служби як юридичного інституту є посада.

Посада — визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. Посадовими особами вважаються керівники і заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами чи іншими норма-
тивними актами покладено здійснення організаційно-розпоряд­чих і консультативно-дорадчих функцій.

Посада визначає коло службових обов’язків, права і межі відповідальності державного службовця, вимоги щодо його професійної підготовки. Крім того, вона відображає зміст роботи, яку виконує службовець, установлює його правовий статус.

Система посад будується за ієрархічним принципом. В основу такої побудови покладено сім категорій посад службовців. Основними критеріями класифікації посад державних службовців є організаційно-правовий рівень органу, який приймає їх на роботу, обсяг і характер компетенції на конкретній посаді, роль і місце посади у структурі державного органу.

Згідно з нормами Закону України «Про державну службу» зазначеним категоріям посад державних службовців присвоюються 15 рангів відповідно до посади, рівня професійної кваліфікації та результатів роботи. Ранги, що відповідають посадам І категорії, присвоюються Президентом України; ІІ категорії — Кабінетом Міністрів України; ІІІ—VII категорій — керівником державного органу, в системі якого працює державний службовець. З прий­няттям на державну службу службовцеві присвоюється ранг у межах відповідної категорії посад. Для присвоєння чергового рангу в межах відповідної категорії посад державний службовець повинен успішно відпрацювати на обійманій посаді два роки. Наразі передбачаються випадки, коли за виконання особливо відповідальних завдань державному службовцеві може бути присвоєно черговий ранг достроково в межах відповідної категорії посад. Крім того, з виходом на пенсію державному службовцеві за сумлінну працю може бути присвоєно черговий ранг на ступінь вищий, аніж це передбачено відповідною категорією посад.

Державний службовець може бути позбавлений рангу лише за вироком суду.

На державних службовців покладаються передбачені чинним законодавством обов’язки й права. До найсуттєвіших з них необхідно віднести: додержання Конституції України та інших актів законодавства України; забезпечення ефективної роботи і виконання завдань державних органів відповідно до їхньої компетенції; недопущення порушень прав і свобод людини і громадянина; безпосереднє виконання покладених на них службових обов’яз­ків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок керівників; забезпечення державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов’язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно із законодавством не підлягає розголошенню, тощо.

Державний службовець повинен діяти в межах його повноважень. У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець зобов’язаний невідкладно в письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а в разі наполягання на його виконанні повідомити вищузапосадою особу.

Державний службовець має право: користуватися правами й свободами, що гарантуються Конституцією та законами України; брати участь у розгляді питань і винесенні в межах своїх повноважень рішень; одержувати від державних органів, підприємств, установ та організацій, органів місцевого й регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до його компетенції; на повагу особистої гідності, справедливе й шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян; вимагати затвердженого керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця; на оплату праці залежно від посади, яку він обіймає, рангу, що йому присвоюється, якості, досвіду і стажу роботи; безперешкодно ознайомлюватися з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення; на просування службовими щаблями з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання службових обов’язків, участь у конкурсах на заміщення посад вищої категорії; вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри; на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці; на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу; захищати свої законні права та інтереси у вищих за ієрархією державних органах та в судовому порядку.

Адміністративне право об’єктивно взаємопов’язане з таким соціальним явищем, як управління. Сам термін (від лат. аdministratio — управління) став універсальним засобом для характеристики певного виду діяльності, спрямованої на досягнення відповідної суспільно значимої мети. У ширшому розумінні управління визначається як керівництво певними суспільними процесами. Отже, виникає потреба щодо розкриття змісту самого поняття «управління» та його функціонального призначення в суспільстві. Ці процеси органічно поєднані з виникненням і становленням держави і права — адже тільки з розвитком суспільства відбувається диференціація праці.

В історії людства сталися три великі суспільні поділи праці, внаслідок яких від рільництва відокремилося скотарство, потім — промислові ремесла, а останні, у свою чергу, також зазнали розгалуження. Зазначені процеси, як правило, супроводжуються зростанням населення і простою потребою координації їхніх дій, установленням стабільних зв’язків між виробниками. Отже, сама природа праці, багатогранність діяльності людей породжує потребу в управлінні. У загальному плані під ним розуміють будь-яку цілеспрямовану, організаційну дію щодо різноманітних процесів у природі, техніці, суспільстві.

Об’єктами управління виступають: суспільна праця (процес виробництва); державні органи та об’єднання громадян; громадяни, в тому числі й іноземні та особи без громадянства; тварини і рослинні організми; технічні засоби (машини, агрегати).

Отже, управління умовно можна поділити на таке, що здійснюється в технічній, біологічній та соціальній сферах суспільства.

Технічне управління направляє свою дію на управління механізмами, обладнанням з метою підвищення продуктивності праці людини, забезпечення її потреб у виробництві.

Біологічне управління спрямовується на тваринний і рослинний світ з метою підвищення їхньої продуктивності (прояв даного виду управління — біотехнологія, генна інженерія).

Соціальне управління є провідним видом управління. Його дія поширюється на соціальну сферу, де суб’єктом та об’єктом управління виступають як окрема людина, так і колективи людей. Від двох попередніх видів соціальне управління відрізняється вольовим впливом одних суб’єктів управлінських відносин на свідомість і волю інших.

Для соціального управління характерна множинність об’єктів. Звідси — і різноманітність видів управління. До них можна віднести й державне управління.

Державне управління — одна з головних форм діяльності держави, особливий вид соціального управління в суспільстві.

Державному управлінню притаманні всі основні риси, які характеризують суспільне управління. Це насамперед свідоме, цілеспрямоване здійснення впливу на всі сфери суспільства в інтересах людей. У широкому значенні — це діяльність усіх видів державних органів: законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових.

Структура державного управління відрізняється складністю. Її основними елементами виступають керівні й керовані системи, їх суб’єкти та об’єкти. Це — виконавчі органи, їх апарат, сфери й галузі управління, підприємства, установи, організації тощо.

Державне управління доцільно розглядати як виконавчу діяльність окремої системи державних органів, спеціально заснованих для здійснення державного управління. Але це жодним чином не означає, що державне управління є сферою діяльності виключно виконавчих органів. Питання управління вирішуються і законодавчими органами, які здійснюють законодавче регулювання всіх сфер суспільного життя. Щоправда, більшість функцій виконавчої діяльності покладається на органи виконавчої влади.

Державному управлінню властиві такі риси: діяльність щодо реалізації завдань і функцій держави; воно здійснюється спеціально створеними для цього державними органами й посадовими особами; вони діють за дорученням держави, від її імені та мають державно-владні повноваження; форми й методи роботи управлінських органів регламентуються правом.

Тобто, державне управління є підзаконна виконавча діяльність органів виконавчої влади, спрямована на практичне втілення законів у процесі повсякденного і безпосереднього управління в господарській, соціально-культурній та адміністративній сферах.

Державна влада реалізує свої функції через створені відповідні органи державного управління. В свою чергу, ці органи здійснюють надані їм державою повноваження шляхом використання системи різноманітних форм. Під формою треба розуміти окремий варіант відображення змісту певного виду діяльності.Стосовно до виконавчої влади форма є способом виразу змісту виконавчої діяльності однієї з гілок державної влади. Наразі орган виконавчої влади або його представник чи посадова особа наділені відповідною компетенцією, згідно з якою виконують свої функції шляхом запровадження певних правил поведінки (актів управління), видання конкретних приписів, проведення перевірок і ревізій, організації інструктивних нарад тощо. Всі форми взаємопов’язані і жодна з них не може замінити іншу. Тільки вміле поєднання форм управління може забезпечити безперервну діяльність органів виконавчої влади.

Форми державного управління мають як внутрішнє, так і зовнішнє спрямування. Зміст зовнішньої діяльності органу державного управління полягає в безпосередньому впливі того чи іншого органу виконавчої влади на відповідний об’єкт, що перебуває в його підпорядкуванні. Інакше мета управління взагалі не досягається. До внутрішньої специфіки необхідно віднести управлінські дії, що мають внутріорганізаційний характер і забезпечують порядок роботи окремого виконавчого органу. Прикладом форм державного управління, що мають зовнішнє спрямування, може бути діяльність Кабінету Міністрів України стосовно місцевих державних адміністрацій. У свою чергу, щоденні управлінські дії, здійснювані в інтересах забезпечення роботи самого Кабінету Міністрів, мають внутрішнє спрямування.

Отже, під формами державного управління слід розуміти зовнішній вираз змісту конкретних однорідних дій, що безперервно виконуються органами державного управління та їх представниками чи посадовими особами з метою реалізації функцій державного управління.

Форми управлінської діяльності залежно від їх змісту поділяються на види, зокрема юридично визначені і такі, що не несуть безпосередніх правових наслідків. Це означає, що на практиці форми управлінської діяльності проявляються як виданням юридичних актів, так і проведенням організаційної роботи й матеріально-технічних операцій. Перший вид реалізується в актах державного управління, будучи правовою формою виконавчої та розпорядчої діяльності органів управління. Правові форми завжди тягнуть за собою юридичні наслідки. У другому випадку форми управлінської діяльності зводяться до вчинення певних управлінських дій, що не пов’язані з виданням актів управління. Отже, у першому і другому випадках форми пов’язані з реалізацією та виконанням державно-владних повноважень.

Таким чином, в управлінській діяльності застосовуються через взаємодію як правові, так і неправові форми. При цьому використання неправових (організаційних) форм розширюється. Це можна пояснити тим, що відбувається посилення організаційної роботи, інструктування та здійснення контролю за підлеглими об’єктами, узагальнення передового досвіду тощо.

Сучасна система форм державного управління складається з таких видів: видання правових актів управління (нормативних та індивідуальних); здійснення організаційних дій; проведення матеріально-технічних операцій; здійснення юридично значимих дій.

Правові акти управління є найважливішою формою управлінської діяльності. Їх видання необхідне для забезпечення юридичних наслідків конкретних управлінських дій. Наприклад, функція добору, розміщення, підготовки кадрів реалізується через такі форми управлінської діяльності, як призначення (обрання на посаду), заміщення посади за конкурсом, контрактом, проведення атестації службовців тощо. Як бачимо, реалізація функції щодо забезпечення органу виконавчої влади кадрами реалізується через таку форму управлінської діяльності, як видання юридичного акта управління.

Організаційні дії — найвагоміша частина безперервної роботи апарату органів управління. Це — розробка, обговорення та узгодження проектів правових актів, напрацювання рекомендацій, надання практичної допомоги підлеглим органам. До організаційних дій слід віднести колективне обговорення найважливіших питань управлінської діяльності, проведення перевірок, ревізій, вивчення досвіду і впровадження кращих досягнень, науково-практичні конференції тощо. Організаційні дії поліпшують стиль управління, підвищують ефективність виконавської діяльності.

Матеріально-технічні операції необхідні для обслуговування всіх стадій управлінського процесу. До них належать: складання інформаційних довідок, звітів; підготовка та узагальнення матеріалів для розробки проектів актів управління; обробка стати­стичної інформації; діловодство, доведення управлінських рішень до виконавців.

Юридично значимі дії знаходять вияв у правовому оформленні нотаріусами різноманітних угод, посвідчень документів, фактів провадження органами реєстрації актів громадянського стану, видачі громадянам відповідними підрозділами державних адміністрацій та іншими органами довідок, установлених законодавством (наприклад, видача посвідчень, що встановляє особу, сімейний та майновий стан). Формою діяльності органів виконавчої влади є також виконання їх посадовими особами загальнообов’язкових правил паспортного, військового обліку, правил благоустрою, громадського порядку. Ця діяльність не є провідною для кожного органу, але обов’язкова, оскільки регламентується законодавством про управлінські органи.

Набуло поширення й укладання адміністративних угод. У процесі функціонування органів державної влади інколи виникають договірні зв’язки міжокремими суб’єктами управління, скажімо, між директором науково-дослідної установи та адміністрацією виробничого об’єднання стосовно проведення дослідницьких робіт. Втім, договірні відносини поки що не отримали належного розуміння у сфері державного управління і тому часто носять допоміжний характер.

Виконавча влада здійснює управління не тільки через певні форми, а й відповідними методами. У загальному розумінні метод означає спосіб практичної реалізації будь-чого. Що ж до його перенесення на виконавчу діяльність, то необхідно розуміти саме вжиття певних заходів з реалізації завдань і функцій виконавчої влади в особі органів державного управління (посадових осіб) через наділення їх компетенцією у певних межах і відповідних формах. У методах управління відображаються воля держави та юридично-владні повноваження органів управління.

Отже, під методами державного управління слід розуміти спосіб реалізації завдань і функцій виконавчої влади органами державного управління (посадовими особами) через вплив їх на волю і свідомість підпорядкованих органів, а також громадян.

У літературі не існує єдиної загальноприйнятої класифікації методів управління. Доцільно погодитись з думкою тих науковців, які вважають, що основу методів управління складає оптимальне співвідношення заходів переконання і примусу. Зазначені методи властиві будь-якій формі управління. Вони являють собою єдине ціле, тобто виступають механізмом забезпечення належної поведінки та правопорядку.

Метод переконання є провідним в управлінській діяльності. З його допомогою здійснюється вплив на свідомість людей і дотримання з їхнього боку певної поведінки. Він формує у громадян правосвідомість, внутрішню готовність сприймати і виконувати загальнообов’язкові правила поведінки. Метод переконання насамперед стимулює належну поведінку учасників управлінських відносин. Необхідно зазначити, що інтереси тих, хто управляє, і тих, хто підпорядковується, в адміністративно-правових відносинах, а також завдання, що стоять перед ними, є спільними. Тому виконання законів, приписів, планових завдань здійснюється на добровільній основі внаслідок високої організованості і дисципліни учасників управлінських відносин. Для досяг­нення поставлених завдань використовуються різноманітні засоби переконання, а саме: роз’яснення, виховання, поширення передового досвіду, моральне та матеріальне стимулювання.

Метод примусу — спосіб впливу на суб’єкти управління (громадян), нездатних керувати власною поведінкою відповідно до волі держави. Заходи примусу застосовуються тоді, коли вичерпано засоби переконання до тих осіб, які не дотримуються чи порушують вимоги законів та інших нормативних актів, дисципліну.

Крім переконання та примусу, розрізняють адміністративний та економічний методи.

Адміністративний метод полягає в тому, що органи управління безпосередньо встановлюють підпорядкованим суб’єктам (органам, колективам, громадянам) певну поведінку. Вплив на суб’єкти, що управляються, здійснюється через запровадження для них правил поведінки, обов’язків і завдань, у разі порушення яких може бути вжито заходів адміністративного примусу.

Економічний метод не передбачає адміністративних заходів, а здійснює вплив на суб’єкти управління через застосування до них різноманітних форм економічного стимулювання, зокрема цінового й тарифного регулювання, прибутку, вартості, матеріальних санкцій, кредитів, субсидій, монетарної й цінової політики, преміювання тощо. Наявність цих стимулів дає можливість суб’єктам самим обирати фор­ми діяльності для якісного виконання кінцевих виробничих завдань.

Поєднання цих методів дає змогу впливати на поведінку суб’єктів управління і домагатися від них більшої ефективності в реалізації завдань і функцій виконавчої влади.

У широкому розумінні правові акти управління являють собою будь-які дії органів управління, посадових осіб та інших суб’єктів, що здійснюють управлінську діяльність у відповідних правових формах, тобто через видання правових актів, що породжують певні юридичні наслідки, пов’язані з установленням, зміною чи припиненням адміністративно-правових відносин.

Для правових актів управління характерні такі властивості: зазначені акти є юридичним варіантом управлінського рішення; вони видаються тільки офіційними уповноваженими суб’єктами в межах їх компетенції, встановленої чинним законодавством; відображають юридичне волевиявлення відповідного суб’єкта уп­равління, наділеного владними повноваженнями в сфері управлінської діяльності; правовий акт управління є одностороннім волевиявленням певного суб’єкта; він містить юридично-владні приписи конкретного суб’єкта управління, які є обов’язковими для виконання відповідним адресатом; зазначений акт встановлює правила належної поведінки в сфері управління; правовий акт управління може утворювати юридичну базу для виникнення, зміни або припинення адміністративно-правових відносин чи служити юридичним фактом, який певним чином безпосередньо впливає на такі відносини; це підзаконний нормативно-правовий акт, який видається уповноваженим суб’єктом управління відповідно до Конституції України і чинного законодавства та на їх виконання; він являє собою юридичний різновид службових документів, які постійно використовуються в процесі управлінської діяльності; зазначений акт управління має письмову форму вираження і видається з дотриманням певних, офіційно визначених правил (процедур), які передбачають відповідний процес його підготовки та прийняття; правовий акт управління може бути опротестований чи оскаржений у порядку, визначеному чинним законодавством України; недотримання його приписів тягне за собою юридичну відповідальність для винної сторони.

Таким чином, правовий акт управління являє собою підзаконне офіційне одностороннє рішення юридично-владного характеру, прийняте уповноваженим суб’єктом управління в межах його компетенції з дотриманням належної процедури, яке спрямоване на виникнення, зміну чи припинення адміністративно-правових відносин з метою реалізації завдань та функцій управління.

Складність і багатогранність управлінської діяльності зумовлює її мету, завдання та функції, що реалізуються через правові акти управління, які відрізняються між собою за спрямованістю, змістом, юридичною силою та наслідками, що ними зумовлюються.

Значення правових актів управління полягає в тому, що через їх реалізацію здійснюється управлінська діяльність відповідних суб’єктів управління на підставі чинного законодавства та в межах їх компетенції.

Правові акти управління за своєю суттю відрізняються від інших актів державних органів. Така відмінність зумовлена різницею у правовому статусі осіб, що їх приймають. Зазначені акти завжди носять підзаконний характер. При розгляді співвідношення актів органу законодавчої влади, тобто закону і правових актів управління, слід зазначити, що в основу їх співвідношення закладено принцип підзаконності. Закон являє собою абстрактне правило, дія якого спрямована на регулювання у загальних рисах суспільних відносин, а тому його дія спрямована на невизначене коло випадків. У той же час правовий акт управління має похідний від закону характер і видається у випадку, коли це прямо передбачено законом. Його дія спрямована на досягнення часткового результату і має конкретно визначених адресатів. Акт управління не може змінити або скасувати закон, оскільки за його допомогою не можуть вирішуватися питання, що за Конституцією України віднесені до повноважень Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади.

З метою глибшого вивчення актів управління їх класифікують за такими критеріями: юридичними властивостями; дією в просторі і часі; характером компетенції органів, що їх прийняли; формою.

За юридичною властивістю акти поділяються на нормативні, індивідуальні та змішані.

Нормативні — це акти управління, що складаються з правових норм. Їх прийняття розраховане на певний термін і багаторазове застосування норм при виникненні однотипних правових відносин (наприклад, Положення про середній загальноосвітній навчально-виховний заклад).

Індивідуальні — це акти, які складаються з рішень щодо конкретних питань. Індивідуальні акти використовуються з метою реалізації нормативних актів і адресуються конкретним учасникам правових відносин у сфері виконавчої влади (наприклад, наказ ректора університету про призначення на посаду).

Змішані — це акти які одночасно складаються з правових норм і конкретних рішень. Ці акти знаходять своє застосування, наприклад, в урядових постановах, за допомогою яких формуються обов’язкові правила поведінки і одночасно передбачається застосування адміністративних стягнень до порушників.

Задією в просторі акти управління поділяються на такі види: акти, що діють у межах певної території (області, міста, району тощо); акти, дія яких поширюється на певну сферу, галузь чи підгалузь; акти локального характеру, дія яких поширюється на частину певної території чи колективу.

Задією в часі акти управління розмежовуються на такі, що мають обмежений і необмежений терміни застосування. Якщо акт прийнятий на певний термін, то його дія припиняється в установлений нормою строк. Якщо такі терміни не визначені, то дія зазначених актів поширюється до прийняття нового акту з цих питань.

За характером компетенції органів, що видали акт, вони поділяються на: акти органів загального напряму (так, постанова Кабінету Міністрів або рішення місцевої державної адміністрації носять загальний характер); акти галузевого напряму (наприклад, наказ міністра економіки та з питань європейської інтеграції України); акти міжгалузевого напряму (наприклад, спільний наказ Міністерства економіки України та іншого міністерства чи відомства України з питань регулювання відносин у сфері економіки).

Форма актів управління залежить від повноважень суб’єкта, що їх приймає. З урахуванням цього вони поділяються на такі види: постанови і розпорядження, що приймаються Кабінетом Міністрів України; накази, положення, інструкції, правила, вказівки Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України та інших мініс­терств і відомств України з питань регулювання економіки; рішення
місцевих державних адміністрацій; накази керівників структурних під­розділів державних органів, підприємств, установ, організацій тощо.

Підготовка та прийняття актів управління здійснюється апаратом відповідного органу чи за дорученням його керівника нижчими органами.

Порядок опублікування та набуття законної сили правовими актами управління залежить від їх юридичної сили. Наприклад, згідно з Указом Президента України від 10.06.97 № 503/97 «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набуття ними чинності» визначено, що нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України набувають чинності з моменту їх прийняття, якщо пізніший строк набуття ними чинності не передбачено в цих актах. Акти Кабінету Міністрів України, які визначають права і обов’язки громадян, набувають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях. При цьому зазначені документи не пізніше ніж у 15-денний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях («Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», «Урядовий кур’єр»). Крім того, в окремих випадках вони можуть бути офіційно оприлюднені через телебачення і радіо. Нормативно-правові акти управління, опубліковані в інших друкованих виданнях, мають інформаційний характер і не можуть бути використані для офіційного застосування.

Офіційне оприлюднення нормативно-правових актів здійснюється після включення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів і присвоєння їм реєстраційного коду.

Дія правового акта управління в сфері виконавчої влади припиняється за таких підстав: у разі його відміни; по закінченні строку, на який його було видано; у разі досягнення мети, поставленої перед актом; при зникненні адресата акта (ліквідації юридичної особи, смерті носія прав та обов’язків).

Фактичною підставою для настання адміністративної відповідальності є скоєне правопорушення, що тягне за собою адміністративне стягнення.

У законодавстві поняття «адміністративне правопорушення» сформульовано в Кодексі про адміністративні правопорушення. Згідно з цим Кодексом адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, що посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.

Адміністративна відповідальність настає лише в тому разі, коли правопорушення за його характером не тягне за собою згідно з чинним законодавством кримінальної відповідальності.

Отже, адміністративне правопорушення має притаманні тільки йому юридичні ознаки. До них необхідно віднести: протиправність, винність і відповідальність (адміністративне стягнення).

Визначальною зі згаданих ознак є поняття діяння, забороненого адміністративним законодавством.По-перше, це вольовий акт поведінки певної особи, по-друге, воно має два аспекти поведінки, зокрема дію чи бездію. Дія — активне невиконання законних вимог, а також порушення встановленого нормами права заборони (наприклад, порушення правил полювання тощо). Бездія — пасив­не невиконання передбачених законодавчими й нормативними актами обов’язків (скажімо, порушення порядку реєстрації чи виписки іноземних громадян та осіб без громадянства і оформлення для них документів).

Важливою ознакою адміністративного правопорушення є наявність суспільної небезпеки. За своєю природою таке діяння антигромадське і завдає шкоди інтересам громадян, суспільства, держави. Слід зазначити, що адміністративне законодавство конкретно не передбачає у своїх нормах цієї ознаки як універсальної властивості. Водночас адміністративні правопорушення посягають на конкретні відносини і завдають шкоди правопорядку, а до осіб, які їх скоїли, вживаються заходи державного впливу. Особливістю розмежування суспільної небезпеки є той критерій, за яким адміністративне правопорушення на ступінь нижче, ніж скоєння злочину.

Адміністративне правопорушення завжди є протиправним, тобто ця дія чи бездіяльність чітко заборонена відповідною нормою адміністративного законодавства. Доцільно зазначити, що правові норми, за порушення яких настає адміністративна відповідальність, урегульовані не тільки нормами адміністративного права, а й іншими галузями права, а саме: цивільного, трудового, земельного тощо (порушення правил охорони праці — трудове право; агрохімічних норм — аграрне право). Діяння, яке не є протиправним, не може утворювати адміністративного правопорушення і відповідно тягти за собою адміністративну відповідальність.

Наступною ознакою є вина, тобто психічне ставлення особи до її поведінки та наслідків. Вина виступає у двох формах: умисел і необережність. Ступінь вини береться до уваги під час накладання стягнення, звільнення від адміністративної відповідальності. Відсутність вини виключає визнання діяння адмініст­ративним порушенням.

Важливою юридичною ознакою адміністративного правопорушення є та обставина, що за його скоєння настає тільки адміністративна відповідальність. Тобто, якщо за порушення норм загальнообов’язкового характеру, що діють в управлінні та інших сферах, адміністративної відповідальності не передбачено, то воно не визнається адміністративним правопорушенням.

Адміністративне право надає великого значення складу адміністративного правопорушення. Його необхідно відрізняти від ознак адміністративного правопорушення. Це питання має не стільки теоретичне, скільки практичне значення, адже за наявності всіх ознак адміністративного правопорушення може бути відсутнім склад адміністративного правопорушення, що тягне за собою протизаконність притягнення до адміністративної відповідальності.

Отже, склад адміністративного правопорушення — це передбачена нормами права сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак, за наявності яких те чи інше діяння можна кваліфікувати як адміністративне правопорушення. Він містить: об’єкт; об’єк­тивну сторону; суб’єкт; суб’єктивну сторону.

Об’єкт адміністративного правопорушення — це сукупність суспільних відносин, що охороняються адміністративним правом, а також регулюються нормами трудового, цивільного, земельного, фінансового права, за порушення яких накладаються адміністративні стягнення. Об’єктом адміністративного правопо­рушення можуть бути також здоров’я, честь і гідність людини. Тобто, об’єктом виступають конкретні норми, приписи, законні вимоги, заборони. Це означає, що форми, в яких проявляється конкретний об’єкт, можуть бути різними. Скажімо, розпивання спиртних напоїв у громадських місцях — на вулицях, стадіонах, у скверах, парках, всіх видах громадського транспорту і т. д. чи поява в нетверезому вигляді, що ображає людську гідність і громадську мораль, є посяганням на громадський порядок, а отже, адміністративним правопорушенням.

Об’єктивна сторона адміністративного правопорушення знаходить прояв у дії чи бездіяльності, що заборонені адміністратив­ним правом. У багатьох випадках вона залежить від місця, часу, обставин і способу скоєння адміністративного правопорушення, а також від причинного зв’язку між діянням і шкідливими наслідками цього діяння, вчинення протиправного діяння в минулому, його системності. Законодавство про адміністративні правопорушення охоплює саме ці елементи змісту об’єктивної сторони адміністративного правопорушення.

Суб’єктами адміністративних правопорушень виступають громадяни чи посадові особи. Адміністративній відповідальності підлягають особи, яким на момент скоєння правопорушення виповнилося 16 років. Особа у віці 16—18 років, яка скоїла адміністративне правопорушення, притягається до відповідальності на загальних підставах.

Посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за правопорушення, пов’язані з недотриманням установлених правил у сфері порядку управління, громадського порядку, природи, здоров’я населення та інших правил, виконання яких входить до їхніх службових обов’язків. Це означає, що посадові особи несуть відповідальність не тільки за порушення певних правил своїми діями, а й за неналежне забезпечення виконання їх іншими особами, насамперед підлеглими.

Іноземні громадяни та особи без громадянства підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах згідно з чинним законодавством України.

Суб’єктивна сторона адміністративного правопорушення охоплює вину, мотив і мету поведінки правопорушника.

Адміністративне правопорушення може бути вчинене як умисно, так і з необережності. Адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, якщо особа, котра його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки та бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.

Адміністративне правопорушення визнається вчиненим через необережність, якщо особа, котра його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити.

Отже, тільки за наявності складу адміністративного правопорушення особа, яка його вчинила, може бути притягнута до адміністративної відповідальності.

До окремих адміністративних правопорушень в сфері економіки, що встановлені Кодексом України про адміністративні правопорушення, необхідно віднести такі: порушення порядку проведення розрахунків зі споживачами (ст. 155-1); порушення правил про валютні операції (ст. 162); порушення порядку заняття підприємницькою або господарською діяльністю (ст. 164); порушення законодавства з фінансових питань (ст. 164-2); недобросовісна конкуренція (ст. 164-3); незаконне розголошення або використання інформації, що становить банківську таємницю (ст. 164-11); порушення законодавства про бюджетну систему України
(ст. 164-12); порушення порядку формування та застосування цін і тарифів (ст. 165-2); зловживання монопольним становищем на ринку (ст. 166-1); порушення банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України або здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку (ст. 166-5) та ін.

Адміністративна відповідальність виступає одним з видів юридичної відповідальності.

Під адміністративною відповідальністю слід розуміти застосування уповноваженим органом чи посадовою особою адміністративного стягнення до особи, яка вчинила правопорушення, що за своїм характером не передбачає відповідно до чинного законодавства кримінальну відповідальність.

Адміністративній відповідальності притаманні ознаки, властиві й юридичній відповідальності. До особливостей, що характеризують саме адміністративну відповідальність і водночас відмежовують її від інших видів юридичної відповідальності, необхідно віднести викладені нижче.

Адміністративна відповідальність установлюється законами й підзаконними актами чи їх нормами про адміністративні правопорушення. У цих актах визначаються склади адміністративних правопорушень і санкції, а в деяких випадках — і порядок їх застосування. На відміну від цього, кримінальна відповідальність установлюється виключно законами; дисциплінарна — законодавством про працю, а також іншими законами, підзаконними актами, що визначають особливості становища окремих категорій працівників; матеріальна відповідальність — законодавством про працю, цивільним законодавством, а в окремих випадках — нормами адміністративного права.

В основі адміністративної відповідальності лежить адміністративне правопорушення, кримінальної відповідальності — злочин, дисциплінарної — дисциплінарний проступок, матеріальної — заподіяння матеріальної шкоди.

Суб’єктами адміністративної відповідальності виступають як фізичні особи, так і колективні утворення, а за кримінальної відповідальності — тільки фізичні особи.

Особливість адміністративної відповідальності полягає і в тому, що адміністративні стягнення накладаються спеціально уповноваженими органами виконавчої влади і посадовими особами чи суддями; кримінальне покарання накладається виключно судами.

Між суб’єктом адміністративного правопорушення та особою, яка накладає адміністративне стягнення, відсутні службові відносини. За цією ознакою адміністративна відповідальність відрізняється від дисциплінарної, для якої наявність таких взаємин є необхідною умовою.

На відміну від кримінального покарання, яке автоматично тягне за собою наявність судимості, застосування адміністративної відповідальності таких наслідків не передбачає. Адміністративне стягнення згідно з чинним законодавством діє протягом року з моменту його застосування.

Заходи адміністративної відповідальності вживаються відповідно до законодавства, що регламентує провадження у справах про адміністративні правопорушення. Кримінальні справи розглядаються згідно з кримінально-процесуальним законодавством.

Отже, адміністративна відповідальність має особливості, що вирізняють її з-поміж інших видів відповідальності. Причому основна її особливість — це те, що необхідною підставою для застосування цієї відповідальності є наявність адміністративного правопорушення, а заходом впливу має бути адміністративне стягнення.

Адміністративне стягнення — захід відповідальності, що застосовується з метою виховання особи, яка скоїла адміністративний проступок, а також попередження скоєння нових правопорушень як самим правопорушником, так й іншими особами.

Адміністративне стягнення зазвичай проявляється в моральному чи матеріальному впливі щодо правопорушника. Окремі види стягнень можуть одночасно поєднувати моральне засудження, матеріальний вплив і тимчасове обмеження прав правопорушника. Зокрема, такі наслідки настають за адміністративного арешту, позбавлення спеціальних прав і виправних робіт.

Загалом усі стягнення, будучи пов’язаними між собою, утворюють єдину систему, що базується на підставах і меті їх застосування, можливості їх взаємозаміни. У цьому процесі основним чинником є мета, передбачувана стягненням. Мету стягненняскладають: покарання правопорушника, припинення протиправного вчинку, відновлення порушених правовідносин, виправлення правопорушника та попередження можливих з його боку нових проступків, а також відшкодування завданих проступком збитків.

Види адміністративних стягнень закріплено в Кодексі про адміністративні правопорушення (ст. ст. 23—32). До них законодавець відносить такі види: попередження; штраф; оплатне вилучення чи конфіскацію предмета, що став знаряддям учинення чи безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення; конфіскацію грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення; позбавлення спеціального права, наданого громадянинові (права керування транспортними засобами, полювання); виправні роботи; адміністративний арешт.

Законодавством України може бути передбачено адміністративне висилання за межі держави іноземних громадян та осіб без громадянства за вчинки, що грубо порушують громадський порядок.

Слід зазначити, що оплатне вилучення та конфіскація предметів можуть застосовуватись не тільки як основні, а й як додаткові адміністративні стягнення. За одне адміністративне правопорушення може бути накладено або основне, або основне й додаткове стягнення.

Попередження є заходом виховного характеру, що засвідчує офіційну негативну оцінку поведінки правопорушника з боку державного органу (посадової особи) про недопущення скоєння протиправних дій. Цей вид стягнення застосовується за незначні правопорушення. Виноситься попередження в письмовій формі.

Штраф передбачено як вид стягнення за будь-яке скоєне адміністративне правопорушення. Цей вид стягнення впливає на матеріальне становище правопорушника. У деяких випадках передбачається накладення штрафу на правопорушника на місці скоєння адміністративного правопорушення (наприклад, за порушення Правил дорожнього руху).

Оплатне вилучення предмета, що став знаряддям вчинення чи безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, полягає у примусовому вилученні предмета з подальшими реалізацією та поверненням суми колишньому власникові з утриманням суми, що була пов’язана із затратами по реалізації вилученого предмета (наприклад, вилучення мисливської рушниці та боє­комплекту до неї).

Конфіскація предмета, що став безпосереднім засобом скоєння чи об’єктом адміністративного правопорушення, полягає у примусовій безоплатній передачі цього предмета на користь держави. Конфіскації підлягає тільки той предмет, що перебуває в особистій власності правопорушника, якщо інше не передбачене законодавством держави. Зокрема, предмети контрабанди підлягають конфіскації незалежно від того, кому вони належать.

Позбавлення спеціального права застосовується на термін до трьох років. У цьому виді стягнення є деякі винятки. Воно не може застосовуватись до осіб з огляду на їхню інвалідність, хіба що в разі керування транспортним засобом у стані сп’яніння. Сюди ж належить і позбавлення права полювання, якщо для особи таке полювання є основним джерелом існування.

Виправні роботи застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за основним місцем роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням до 20% її заробітку в дохід держави. Таке стягнення накладається тільки судами.

Адміністративний арешт установлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі адміністративні правопорушення на строк до 15 діб і накладається виключно судами (суддями). Адміністративний арешт не може бути застосований до вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 12 років, а також до осіб, які не досягли 18-річного віку, та інвалідів І і ІІ груп.

Законодавець передбачає також особливі заходи впливу щодо неповнолітніх. За вчинення адміністративних правопорушень до неповнолітніх у віці від 16 до 18 років можуть бути застосовані такі заходи впливу: зобов’язання публічно чи в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; застереження; догана чи сувора догана; передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заступають, або під нагляд педагогічного чи трудового колективу за їх згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання.

Наявність у системі адміністративних стягнень різних за харак­тером і ступенем тяжкості санкцій дає можливість зважити на
суспільну небезпеку правопорушення та особу правопорушника.

Поняття і джерела сімейного права. Сімейні правовідносини. Порядок і умови укладення шлюбу. Шлюбний контракт. Припинення шлюбу. Права і обов’язки подружжя. Права і обов’язки батьків і дітей, інших членів сім’ї. Усиновлення (удочеріння). Патронат. Опіка і піклування

1. Поняття і джерела сімейного права. Сімейні правовідносини.

сімейне право — це сукупність правових норм, які регулюють особисті немайнові та такі, що ґрунтуються на них, майнові відносини людей, які виникають на основі шлюбу, сім’ї, родства, усиновлення, прийняття дітей на виховання.

Сімейні правовідносини — це насамперед особисті немайнові відносини. Так, шлюбні відносини — це подружні стосунки взаємної поваги, любові, моральної підтримки, на основі яких виникають майнові права і обов’язки подружжя. Або батьківство — це передусім кровний і духовний зв’язок батька з дитиною, його піклування про неї, виховання тощо, а на їх основі виникає обов’язок щодо утримання цієї дитини до досягнення повноліття.

Сімейні відносини виникають лише між громадянами на підставі конкретних юридичних фактів. Юридичні ж особи взагалі не є суб’єктами сімейного права. Ці відносини регулюються спеціальними нормативно-правовими актами, основним з яких є Сімейний кодекс України. Істотний вплив на них мають норми етики, моралі, звичаї та традиції.

Сімейне право регулює особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір’ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання, між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком, а також деякі майнові відносини між іншими членами сім’ї. Але сімейне право не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником та між іншими родичами за походженням.

Сімейні правовідносини — це передусім стосунки між членами сім’ї. Поняття сім’ї розглядається багатьма науками: філософією, соціологією, психологією та ін. Щодо права, то єдиного визначення сім’ї для всієї правової системи України раніше не існувало, оскільки воно не визначалося на законодавчому рівні.

У Сімейному кодексі України зазначено, що сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.

Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Права члена сім’ї має й одинока особа. Право на створення сім’ї має особа, яка досягла шлюбного віку. Сім’ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно від віку. Подружжя вважаються сім’єю і тоді, коли вони у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.

Сімейне право України ґрунтується на певних принципах, відповідно до яких воно впливає на суспільні відносини:

· неприпустимість свавільного втручання будь-кого у сімейні справи та повага до сімейного життя: навіть правом сімейні відносини регулюються лише у тій частині, в якій це є допустимим і можливим з погляду інтересів їх учасників та інтересів суспільства;

· одношлюбність (моногамія): будь-яка особа може одночасно перебувати тільки в одному шлюбі;

· свобода шлюбу і добровільності укладення шлюбу: укладення шлюбу і вибір дружини або чоловіка здійснюється довільно, за власним бажанням; держава захищає право на вільний вибір дружини або чоловіка;

· свобода розірвання шлюбу: ніхто не вправі

Читайте також:

1. A) правові і процесуальні основи судово-медичної експертизи
2. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
3. R – розрахунковий опір грунту основи, це такий тиск, при якому глибина зон пластичних деформацій (t) рівна 1/4b.
4. А/. Верховна Рада України.
5. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
6. Аварійно-рятувальні підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, їх призначення і склад.
7. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
8. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
9. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
10. Адвокат як представник по потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача.
11. Адміністративне право як галузь права
12. Адміністративно-правове регулювання державної реєстрації актів цивільного стану, державної виконавчої служби, нотаріату та адвокатури.

Переглядів: 1189