• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ЗАВДАННЯ ТА МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДО МОДУЛЬНОЇ КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ № 2

I

И?

підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурент­них засадах.

Державні комерційні сільськогосподарські підприємства ут­ворюють за рахунок прибутку (доходу) спеціальні (цільові) фон­ди, призначені для покриття витрат, пов'язаних з їх діяльністю: амортизаційний фонд; фонд розвитку виробництва; фонд спожи­вання (оплати праці); резервний фонд; інші фонди, передбачені статутом підприємства.

Казенне сільськогосподарське підприємство здійснює господар­ську діяльність відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого воно входить. Воно самостійно організовує ви­робництво продукції (робіт, послуг) і реалізує її за цінами (тарифа­ми), що визначаються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, якщо інше не передбачено законом. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного під­приємству майна, і має право вилучити в казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за при­значенням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень. Ка­зенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до ос­новних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить.

Джерелами формування майна казенного сільськогосподарсь­кого підприємства є: державне майно, передане підприємству відповідно до рішення про його створення; кошти та інше майно, одержані від реалізації продукції (робіт, послуг) підприємства; цільові кошти, виділені з Державного бюджету України; кредити банків; частина доходів підприємства, одержаних ним за результа­тами господарської діяльності, передбачена статутом; інші джере­ла, не заборонені законом. Казенне підприємство одержує кредити для виконання статутних завдань під гарантію органу, до сфери уп­равління якого входить підприємство. Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебува­ють в його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить під­приємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язан­нями казенного підприємства.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке державне унітарне сільськогосподарське під­
приємство?

2. Які ознаки державного унітарного сільськогосподарського
підприємства Ви знаєте?

3. На основі якого документа діє державне унітарне сільсько­
господарське підприємство?

4. У чому специфіка казенного підприємства?

5. В якому порядку створюється казенне підприємство?

6. Яким Законом регулюється процедура банкрутства держав­
ного унітарного сільськогосподарського підприємства?

7. Що таке правовий режим майна державного унітарного
сільськогосподарського підприємства?

8. Як Ви розумієте поняття фондів державного унітарного
сільськогосподарського підприємства?

9. Які види майна належать до основних фондів державного
унітарного сільськогосподарського підприємства?

10. З яких джерел формується майно державного сільськогос­подарського підприємства?

ІІІ,

ТЕМА 16 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗДІЙСНЕННЯ

ОКРЕМИХ ВИДІВ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Правове регулювання племінної справи у тваринництві. Правове регулювання бджільництва. Правове регулювання вироб­ництва рибної продукції. Правове регулювання ветеринарної медицини. Охорона прав на сорти рослин. Правове регулювання насінництва. Правове регулювання захисту рослин.

Правове регулювання племінної справи у тваринництві.Згід­но зі ст. 1 Закону України «Про племінну справу у тваринництві» племінна справа — це система зоотехнічних, селекційних та ор-ганізаційно-господарських заходів, спрямованих на поліпшення племінних і продуктивних якостей тварин.

Об'єктами племінної справи є велика рогата худоба, свині, вівці, кози, коні, птахи, риба, бджоли, шовкопряди, хутрові звірі, яких розводять задля одержання певної продукції. Згідно зі ст. 5 цього Закону України до суб'єктів цієї справи належать: власни­ки племінних (генетичних) ресурсів, підприємства (об'єднання) з племінної справи, селекційні, селекційно-технологічні та селек­ційно-гібридні центри, іподроми, станції оцінювання племінних тварин, юридичні та фізичні особи, що надають відповідні послу­ги та беруть участь у створенні та використанні племінних (гене­тичних) ресурсів, власники неплемінних тварин — споживачі племінних (генетичних) ресурсів і замовники послуг з племінної справи у тваринництві.

Породна чистота сільськогосподарських тварин захищається законом шляхом встановлення вимог до племінних (генетичних) ресурсів. До останніх, згідно із цим законом, належать: тварини, сперма, ембріони, яйцеклітини, інкубаційні яйця, які мають пле­мінну (генетичну) цінність. Показником племінної (генетичної) цінності є усталена здатність тварин передавати нащадкам визна­чені якісні породні ознаки.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про племінну справу у тваринництві» племінних тварин треба ідентифікувати, Прону­мерувати, сфотографувати, присвоїти їм клички, що дасть змогу збирати інформацію про кожну з них окремо та встановліовати відповідність цій інформації.

Племінні тварини підлягають реєстрації в документах з пле­мінної справи, дані про них треба вносити до документів офіційного обліку продуктивності, які оформляються державними контроле-рами-асистентами та підтверджуються відповідними організація­ми, котрі досліджують якісні показники одержаної продукції. Во­ни підлягають також офіційній класифікації (оцінюванню типу в балах), яку провадять експерти-бонітери.

Згідно зі ст. 13 Закону України «Про племінну справу у тва­ринництві» власники племінних (генетичних) ресурсів зобов'я­зані мати племінні свідоцтва (сертифікати), які є документаль­ним підтвердженням якості належних їм племінних тварин, сперми, ембріонів, яйцеклітин. Ці свідоцтва (сертифікати) міс­тять відомості про походження, продуктивність, тип та інші якос­ті генетичних ресурсів, дані імуногенетичного контролю, оцінкутипу тварин у балах. Вони необхідні для підтвердження якості племінних (генетичних) ресурсів і для захисту прав споживачів племінної продукції.

Правове регулювання бджільництва. Правове регулювання бджільництва здійснюється на основі норм Закону України «Про бджільництво». Згідно з цим Законом бджільництво — галузь сільськогосподарського виробництва, основою функціонування якої є розведення, утримання та використання бджіл для аапи-ління комахозапильних рослин сільськогосподарського призна­чання і підійщінкя їх урожайності, виробництво харчових про= дуктів і сировини для промисловості. Об'єктами бджільництва є робочі бджоли, бджолині матки, трутні, бджолині сім'ї, яких розводять на племінних і товарних пасіках. Суб'єктами бджіль­ництва, незалежно від форм власності, є: племінні та товарні пасіки, племінні бджолорозплідники; підприємства з виготовлен­ня обладнання та пасічного реманенту; підприємства, установи й організації із заготівлі, переробки, реалізації продуктів бджіль­ництва та препаратів із них; лабораторії сертифікації продуктів бджільництва; наукові установи, заклади освіти, дослідні госпо­дарства, які займаються бджільництвом; спілки, асоціації та інші об'єднання, діяльність яких пов'язана з бджільництвом.

Право на зайняття бджільництвом мають фізичні особи, які мають відповідні навички або спеціальну підготовку, а також юридичні особи. Зайняття бджільництвом не потребує спеціаль­ного дозволу. Фізична або юридична особа для зайняття цією справою, зокрема формуванням пасіки з бджолиних сімей, має

придбати підсобне приміщення, реманент і обладнання на певній земельній ділянці. Кількість бджолиних сімей, що їх можуть ут­римувати юридичні та фізичні особи, не обмежується.

Статтею 13 Закону України «Про бджільництво» передбачено, що для обліку пасік та здійснення лікувально-профілактичних за­ходів на кожну пасіку видається ветеринарно-санітарний пас­порт. Пасіка реєструється один раз у рік її заснування за місцем проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка займається бджільництвом, у місцевих державних адмі­ністраціях або місцевих радах.

Згідно зі ст. 19 Закону України вироблені або заготовлені про­дукти бджільництва підлягають ветеринарно-санітарній експертизі. Виробництво вощини задля її реалізації здійснюється фізичними та юридичними особами в порядку, визначеному Ветеринарно-санітарними вимогами щодо заготівлі та переробки воскосирови-ни, затвердженими наказом Державного департаменту ветеринар­ної медицини України від 7 червня 2002 р. № 31.

Правове регулювання виробництва рибної продукції. Правову основу регулювання виробництва рибної продукції становлять нор­ми Закону України «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них». Об'єктами рибництва є риба та інші водні живі ресурси, які, згідно з цим законом, охоплюють сукупність водних організмів, життя яких неможливе без перебування у воді. До вод­них живих ресурсів належать: прісноводні, морські, ана- та ката-дромні риби на всіх стадіях розвитку, круглороті, водні безхребетні, в тому числі молюски, ракоподібні, черви, голкошкірі, губки, киш­ковопорожнинні, наземні безхребетні у водній стадії розвитку, голо­воногі, водорості та інші водні рослини.

За Законом України «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них» вирощування риби, інших водних жи­вих ресурсів у рибогосподарських водних об'єктах (їх ділянках) та континентальному шельфі України дозволяється суб'єктам аграр­ного права за наявності позитивної ветеринарно-санітарної оцін­ки стану водних об'єктів, що її провадять державні органи ветери­нарної медицини. Законом визначено, що якість і безпека живої риби, інших водних живих ресурсів, вирощених у ставках, інших водних об'єктах (їх ділянках), підтверджуються ветеринарним свідоцтвом, яке видають державні органи ветеринарної медицини один раз на рік на всю партію вирощеної живої риби або інших водних живих ресурсів.

Переробкою продукції лову мають право займатися суб'єкти аграрного права за наявності в них дозволу на цей вид діяльності, який видається органами державної санітарно-епідеміологічної служби та державною службою ветеринарної медицини. Суб'єкти аграрного права, які переробляють продукти лову, підлягають

обліку в державній службі ветеринарної медицини за місцезна­ходженням. Закон України «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з ншР> передбачає, що суб'єкти афарного пра­ва, які займаються переробкою рибної продукції, повинні мати акредитовані виробничі лабораторії для контролю за якістю про­дуктів лову, харчової продукції з них та супутніх матеріалів.

Правове регулювання ветеринарної медицини. Згідно із Зако­ном України «Про ветеринарну медицину» ветеринарна медици­на є галуззю науки та практичних знань про хвороби тварин, їх профілактику, діагностику та лікування, ветеринарно-санітарну якість та безпеку продукції тваринного, а на ринках — і рослин­ного походження, про збереження здоров'я і продуктивності тва­рин, запобігання хворобам і захисту людей від захворювань, спільних для тварин і людей.

Державний ветеринарно-санітарний контроль здійснюється лікарями державних установ ветеринарної медицини. Державний ветеринарно-санітарний нагляд здійснюється Головним дер­жавним інспектором ветеринарної медицини України, його заступ­никами, головними державними інспекторами ветеринарної ме­дицини Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, міст, районів, їх заступниками, головними держав­ними інспекторами ветеринарної медицини регіональних служб державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на дер­жавному кордоні та транспорті, їх заступниками та державними інспекторами ветеринарної медицини.

Закон України «Про ветеринарну медицину» передбачає поря­док встановлення карантину тварин. Карантин у місцях виник­нення небезпечних захворювань встановлюється та скасовується рішенням Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації #а відповідних територіях та виконавчи­ми органами місцевого самоврядування міст обласного значення, в тому числі на території окремих господарств за поданням відповідного органу державної ветеринарної медицини, а в межах одного або кількох регіонів — за рішенням Кабінету Міністрів Ук­раїни за поданням Державного департаменту ветеринарної меди­цини при Міністерстві аграрної політики України.

У разі виникнення на ■території України особливо небезпечних інфекційних хвороб тварин, у тому числі таких, що раніше не реєструвалися, за рішенням Державної надзвичайної протиепізо-отичної комісії при Кабінеті Міністрів України хворі тварини та тварини з підозрою на хворобу враженої ферми, стада, гурту, а в разі необхідності — тварини інших ферм, стад, гуртів, що мали пря­мий або непрямий контакт, який може призвести до передачі збудника інфекції, забиваються (дорізуються), а їхні туші, мало­цінний інвентар, транспортні засоби, інші предмети, які можуть

бути фактором такої передачі, знищуються шляхом спалювання, закопування або іншим способом, що гарантує припинення поши­рення зазначених хвороб.

У разі встановлення карантину може вводитися повна або часткова заборона: провозити або переганяти тварин через каран­тинну зону, ввозити (заводити) в цю зону, вивозити (виводити) з неї тварин; вивозити або виносити (у тому числі для пересилання посилками) з карантинної зони продукцію тваринного і рослинно­го походження, корми; перегруповувати, переводити (перевозити) тварин у межах карантинної зони, а також використовувати спільні пасовища, місця водопою для хворих і здорових тварин без дозво­лу головного державного інспектора ветеринарної медицини райо­ну, міста, області.

Юридичні або фізичні особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проживають на території України) мо­жуть займатися ветеринарною практикою на підставі ліцензії, що видається відповідно до законодавства України.

Охорона прав на сорти рослин.Забезпечується така правова охорона нормами Закону України «Про охорону прав на сорти рос­лин». Згідно зі ст. 1 цього Закону України сорт рослин є окремою групою рослин (клон, лінія, гібрид першого покоління, популя­ція) в рамках нижчого із відомих ботанічних таксонів, яка, неза­лежно від того, чи задовольняє вона цілком умови надання правової охорони, може бути визначена ступенем прояву ознак, що є резуль­татом діяльності даного генотипу або комбінації генотипів; може бути відрізнена від будь-якої іншої групи рослин ступенем прояву принаймні однієї з цих ознак; може розглядатись як єдине ціле з точки зору її придатності для відтворення у незмінному вигляді цілих рослин сорту.

Згідно із Законом України «Про охорону прав на сорти рос­лин» можуть набуватися такі права на сорти: особисте немайнове право авторства на сорт; майнове право власника сорту. Про осо­бисте немайнове право авторства на сорт свідчать Реєстр сортів, Реєстр патентів, свідоцтво про авторство на сорт рослин, патент. Про майнове право власника сорту свідчать Реєстр патентів, па­тент. Різновидами сорту, на які можуть набуватися права, є клон, лінія, гібрид першого покоління, популяція.

Сорт вважається охороноздатним — придатним для набуття права на нього як на об'єкт інтелектуальної власності, якщо за про­явом ознак, породжених певним генотипом чи певною комбінацією генотипів, він є новим, вирізняльним, однорідним і стабільним.

Права на сорт набуваються в Україні шляхом подання до Дер­жавної служби з охорони прав на сорти рослин заявки, експерти­зи заявки та державної реєстрації прав.

Особа, яка створила сорт, визнається автором сорту. Вона на­буває особисте немайнове право авторства від дати державної реє­страції сорту. Право авторства не відчужується, не передається і діє безстроково.

Особа, визнана автором сорту, має право: а) перешкоджати ін­шим особам привласнювати та спотворювати його авторство; б) ви­магати не розголошувати його ім"я як автора сорту і не зазначати його в публікаціях; в) вимагати зазначення свого імені під час ви­користання сорту, якщо це практично можливо.

Майновим правом власника сорту є його виняткове право на ви­користання власного сорту і на дозвіл чи заборону використання сорту іншими особами. Виняткове право власника сорту на дозвіл чи заборону використання сорту полягає у тому, що ніхто без його дозволу не може здійснювати відносно до матеріалу сорту такі дії: а) виробництво або відтворення (з метою розмноження); б) доведен­ня до кондиції з метою розмноження; в) пропонування до продажу; г) продаж або інший комерційний обіг; ґ) вивезення за межі митної території України; д) ввезення на митну територію України тощо.

Привласнення авторства є порушенням особистого немайново-го права авторства на сорт. Вчинення без дозволу особи, яка має майнове право на сорт, будь-яких дій відносно до цього сорту, що потребують дозволу, вважаються порушенням майнового права на сорт. Порушення прав на сорт тягнуть за собою відповідальність згідно із чинним законодавством.

Особа, права якої на сорт порушені, може вимагати: а) припи­нення дій, що порушують або створюють загрозу порушення його права відносно становища, що існувало до порушення права; б) стяг­нення завданих збитків, включаючи неодержані доходи; в) від­шкодування моральної шкоди; г) вжиття інших передбачених за­конодавством заходів, пов'язаних із захистом прав на сорти.

Особа, яка порушила права на сорт, зобов'язана на вимогу осо­би, якій належать ці права, припинити порушення права і відшко­дувати завдані збитки.

Правове регулювання насінництва.Згідно зі ст. 1 Закону Ук­раїни «Про насіння і садивний матеріал» насінництво тарозсад-ництво — галузь рослинництва, що займається розмноженням відповідно насіння і садивного матеріалу, збереженням і поліп­шенням їх сортових, посівних і врожайних якостей (властивос­тей), а також здійснює сортовий і насіннєвий контроль. Насінням є будь-які органи рослин, які використовуються для розмножен­ня. Садивний (посадковий) матеріал — це рослини та їх частини, що придатні для відтворення цілісних рослин.

За законом, насіння поділяється на три категорії: оригіналь­не — насіння первинних ланок насінництва, яке реалізують для подальшого його розмноження і отримання елітного насіння;

елітне — насіння, отримане від послідовного розмноження оригі­нального насіння в елітно-насінницьких й інших господарствах, занесених до Державного реєстру виробників насіння і садивного матеріалу; репродукційне — насіння першої та наступних репро­дукцій. До насіння зазначених категорій прирівнюється відповідний садивний матеріал картоплі, винограду, плодових, горіхоплідних, ягідних, декоративних, лікарських, лісових культур з урахуван­ням особливостей їх розмноження.

Згідно із Законом України до об'єктів насінництва та розсад-ництва належать: сорт рослин (клон, лінія, гібрид, популяція, сортосуміш); насіння та садивний матеріал; насінницькі посіви та насадження. Суб'єктами насінництва і розсадництва визнаються фізичні та юридичні особи, яким надано право займатися вироб­ництвом, реалізацією та використанням насіння та садивного ма­теріалу згідно з чинним законодавством. Система насінництва та розсадництва складається з ланок оригінального, елітного та ре­продукційного насінництва і розсадництва, страхових і державно­го резервного насіннєвих фондів.

Згідно із Законом України створення страхового насіннєвого фонду є обов'язковим для всіх виробників насіння. Страхові на­сіннєві фонди оригінального, елітного і репродукційного насіння створюються відповідними суб'єктами насінництва в обсягах, пе­редбачених спеціально уповноваженим центральним органом ви­конавчої влади з питань аграрної політики.

Для забезпечення насінням районів, що не виробляють влас­ного насіння або мають обмежені можливості його виробництва, надання допомоги в разі знищення або пошкодження насінниць­ких посівів внаслідок стихійного лиха, забезпечення сортовіднов-лення, сортозаміни та реалізації насіння за міжнародними догово­рами створюється державний резервний насіннєвий фонд.

Насіння і садивний матеріал уводять в обіг після їх визнання державними органами управління та контролю в насінництві та розсадництві, що підтверджується відповідними документами встановленої форми. Насіння і садивний матеріал уважаються визнаними, якщо вони: за сортовою чистотою і посівними якостя­ми відповідають вимогам нормативного документа; належать до сорту, який занесено до Реєстру сортів рослин України, або за ре­зультатами державного випробовування сорту визнані перспек­тивними, тобто показали значну перевагу щодо урожайності або за іншими цінними ознаками.

Державний контроль у насінництві та розсадництві здійсню­ють Українська державна насіннєва інспекція, Державна насіннє­ва інспекція Автономної Республіки Крим, обласні, районні, міські, міжрайонні державні насіннєві інспекції, Українська дер­жавна помологічно-ампелографічна інспекція, Українська

державна лісонасіннєва інспекція, державні зональні лісо-насіннєві інспекції, Українська державна квітково-декоративна насіннєва інспекція.

Правове регулювання захисту рослин. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про захист рослин» захист рослин — це комплекс за­ходів, спрямованих на зменшення втрат урожаю та запобігання погіршанню стану рослин сільськогосподарського та іншого при­значення, багаторічних насаджень, дерев, чагарників, рослин­ності закритого ґрунту, продукції рослинного походження через шкідників, хвороби та бур'яни.

Спеціально уповноваженими органами виконавчої влади в галузі захисту рослин є Головне управління державної служби захисту рос­лин (Головна державна інспекція захисту рослин) Мінагрополітики, а також державні станції захисту рослин Автономної Республіки Крим, областей і районів. У населених пунктах, на територіях при­родно-заповідного фонду, в лісопаркових частинах зелених зон, захисних лісових насадженнях у смугах відведення залізниць та ав­томобільних доріг захист рослин здійснюють підрозділи захисту рос­лин підприємств, установ та організацій, які є їх (рослин) власника­ми чи користувачами. Спеціальним органом у справі захисту рослин є також Державна служба з карантину рослин України.

Закон визначає права та обов'язки посадових осіб спеціально уповноважених органів виконавчої влади у сфері захисту рослин. Зокрема, вони мають право: вимагати від підприємств, установ, ор­ганізацій усіх форм власності та громадян, діяльність яких пов'яза­на із захистом рослин, додержання законодавства про захист рослин; відвідувати підприємства, установи, організації усіх форм власності, діяльність яких пов'язана з користуванням землею, лісом, водними об'єктами, вирощуванням рослин сільськогосподарського та іншого призначення, багаторічних і лісових насаджень, дерев, ча­гарників, рослинності закритого ґрунту, а також реалізацією, пере­робкою, зберіганням і використанням рослин та продукції рослин­ного походження з метою перевірки додержання законодавства про захист рослин та відбирати зразки ґрунту, води, насіння, рослин, продукції рослинного походження та інших матеріалів для прове­дення фітосанітарної діагностики; обмежувати, тимчасово заборо­няти або припиняти діяльність підприємств, установ, організацій усіх форм власності та громадян у разі порушення ними вимог тех­нології та нормативно-правових актів з питань захисту рослин, що можуть спричинити загрозу життю і здоров'ю людей та довкіллю; визначати і регулювати обсяги робіт, пов'язаних із захистом рослин, відповідно до фітосанітарного стану; забороняти реалізацію засобів захисту рослин, які не відповідають вимогам щодо їх якості; одер­жувати від міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій усіх форм власності та

громадян необхідну інформацію з питань захисту рослин; давати обов'язкові для виконання розпорядження (приписи) про проведен­ня підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності та громадянами профілактичних і винищувальних заходів щодо за­хисту рослин; накладати адміністративні штрафи на осіб, винних у порушенні законодавства про захист рослин.

Посадові особи спеціально уповноважених органів виконавчої влади у сфері захисту рослин зобов'язані: у межах своєї компе­тенції розробляти та приймати нормативно-правові акти з питань захисту рослин; прогнозувати розвиток і поширення шкідливих організмів; своєчасно інформувати органи виконавчої влади та ор­гани місцевого самоврядування, а також підприємства, установи, організації усіх форм власності та громадян, діяльність яких пов'язана з користуванням землею, лісом, водними об'єктами, вирощуванням, реалізацією, переробкою, зберіганням і викорис­танням рослин та продукції рослинного походження, про фітосані-тарний стан, строки та методи проведення захисних заходів; здійснювати контроль за виконанням загальнодержавних, між­державних, регіональних цільових програм захисту рослин; впро­ваджувати безпечні для здоров'я людини та охорони довкілля інтегровані та інші системи захисту рослин; визначати обставини, меясі території, час уведення особливого режиму захисту рослин та заходи щодо локалізації і лікаідації особливо небезпечних шкідли­вих організмів, а також залучати в установленому законодавством порядку для цих цілей ресурси держави, а також ресурси під­приємств, установ, організацій усіх форм власності та громадян з попереднім відшкодуванням їм понесених ними витрат тощо.

Закон визначав таколе права та обов'язки підприємств, уста-^! неї, організацій та громадян у ефірі захисту рослин. Зекрама, ю-' ни мають право: отримувати в установленому порядку повну та ¹ достовірну інформацію про появу, поширення, розвиток шкідли­вих організмів та їх шкодочинність; брати участь у розробленні й обговоренні проектів цільових програм захисту рослин, вносити пропозиції з цих питань до спеціально уповноважених органів ви­конавчої влади у сфері захисту рослин; на відшкодування збитків, завданих їм внаслідок порушення законодавства про захист рос­лин. Водночас вони зобов'язані: проводити систематичні обсте­ження угідь, посівів, насаджень, продукції рослинного походжен­ня, сховищ тощо і в разі виявлення поширення шкідливих організмів поінформовувати про це спеціально уповноважені ор­гани виконавчої влади у сфері захисту рослин; додержувати тех­нології вирощування рослин сільськогосподарського та іншого призначення; допускати до робіт, пов'язаних із транспортуван­ням, зберіганням, застосуванням засобів захисту рослин, їх тор­гівлею, лише осіб, які пройшли спеціальну підготовку і мають на

те відповідне посвідчення і допуск, що видаються спеціально упов­новаженими органами виконавчої влади у сфері захисту рослин; своєчасно проводити комплекс профілактичних і винищувальних заходів щодо боротьби зі шкідниками, хворобами та бур'янами; виконувати регламенти зберігання, транспортування та застосу­вання засобів захисту рослин; використовувати відповідну техні­ку, обладнання та засоби громадської й особистої безпеки; від­шкодовувати підприємствам, установам, організаціям усіх форм власності та громадянам завдані їм збитки в установленому зако­нодавством порядку тощо.

Відносини щодо захисту рослин від шкідників, збудників хво­роб рослин, які відсутні або обмежено поширені на території Ук­раїни (карантинних організмів), регулюються Законом України «Про карантин рослин». Відповідно до цього закону у разі вияв­лення карантинних організмів карантинний режим запрова­джується: у межах кількох областей Кабінетом Міністрів України за поданням Головного державного інспектора з карантину рос­лин України; на території Автономної Республіки Крим, області, кількох районів, району, населеного пункту чи території окремо­го господарства — відповідно Радою Міністрів Автономної Рес­публіки Крим, місцевою державною адміністрацією за поданням, відповідно, головних державних інспекторів з карантину рослин України, державних інспекторів з карантину рослин.

Карантинний режим запроваджується протягом доби з момен­ту виявлення карантинного організму. Орган, який прийняв рі­шення про запровадження або скасування карантинного режиму, протягом доби повідомляє про це осіб, які перебувають або прожи-Еають у карантинній зоні.

У карантинній зоні здійснюються такі спеціальні карантинні заходи: огляд і обстеження підкарантинних матеріалів та об'єк­тів; здійснення контролю за проведенням локалізації та ліквідації карантинних організмів; заборона вивезення з карантинної зони заражених на карантинні організми підкарантинних матеріалів та об'єктів; знезараження підкарантинних матеріалів та об'єктів; технічна переробка заражених на карантинні організми підкаран­тинних матеріалів тощо.

Запитання для самоконтролю

1. Що таке племінна справа?

2. Хто є об'єктами племінної справи?

3. Хто є суб'єктами племінної справи?

4. Що таке бджільництво?

5. Хто є об'єктами і суб'єктами бджільництва?

6. У чому специфіка рибництва?

7. Як Ви розумієте поняття «ветеринарна медицина»?

8. Яким законом забезпечується охорона прав на сорти рослин?

9. Що таке насінництво? ^
10. Що таке захист рослин?

ТЕМА 17

ДОГОВІРНІ ВІДНОСИНИ У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ

Поняття і види договорів у сільському господарстві. Характе­ристика окремих договорів щодо реалізації сільськогосподарської продукції. Договори про закупівлю зерна. Договори на використан­ня науково-технічної продукції у сільському господарстві.

Поняття і види договорів у сільському господарстві. Загальне поняття договору передбачено ст. 626 ЦК України, згідно з якою договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Договір у сільському господарстві можна визначити як правовід-ношення між двома або більше суб'єктами аграрного господарю­вання, змістом якого є їхні договірні майнові зобов'язання діяти певним чином: передавати і приймати сільськогосподарську про­дукцію, виконувати роботу, надавати послуги.

Класифікація договорів у сільському господарстві ґрунтується на системі договірних зобов'язань, що містяться у ЦК України. Відповідно до цього договірні зобов'язання поділяють на догово­ри: щодо переходу права власності (купівля-продаж, дарування, рента, поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, міна); пов'язані з передачею майна у тимчасове користу­вання; про виконання робіт; про надання послуг; про страхуван­ня; про кредитно-розрахункові відносини; про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

Враховуючи специфіку аграрних відносин, договори у сільсько­му господарстві поділяють на три основні групи. До першої групи належать такі договори: про спільну діяльність з виробництва пев­ної продукції рослинництва та тваринництва; про спільну діяльність з виробництва, дорощування та відкормлювання молод­няку худоби та птиці; на виробництво та переробку кормів для тва­ринництва; з фермерськими господарствами на виробництво про­дукції на землях цих господарств; інші договори про виробництво

сільськогосподарської продукції. До другої групи належать аграр­но-правові договори: про реалізацію сільськогосподарської про­дукції та товарів; про матеріально-технічне забезпечення; про фінансове забезпечення; інші договори про реалізацію продукції та постачання. До третьої групи означених документів відносять дого­вори: про агрохімічне обслуговування сільськогосподарських під­приємств; про виконання меліоративних робіт; про ремонт техніки та її технічне обслуговування; про виконання інших підрядних ро­біт; про надання наукових послуг аграрним підприємствам; догово­ри з банківськими установами та інші договори про надання різно­манітних послуг¹.

Окрему групу складають договори про виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних робіт у сфері сільського господарства тощо.

Характеристика окремих договорів щодо реалізації сільсько­господарської продукції.Закупівлю сільгосппродукції здійсню­ють переважно за договорами контрактації. Згідно з ч. 1 ст. 713 ЦК України за договором контрактації виробник сільськогоспо­дарської продукції зобов'язується виробити визначену ним сільськогосподарську продукцію і передати її у власність за­готівельникові (контрактанту) або визначеному ним одержува­чеві, а заготівельник зобов'язується прийняти цю продукцію й оп­латити її за встановленими цінами відповідно до умов договору.

Згідно зі ст. 272 ГК України за договором контрактації вироб­ник сільськогосподарської продукції (надалі — виробник) зо­бов'язується передати заготівельному (закупівельному) або пере­робному підприємству чи організації (надалі — контрактанту) вироблену ним продукцію у строки, кількості, асортименті, що пе­редбачені договором, а контрактант зобов"язується сприяти вироб­никові у виробництві зазначеної продукції, прийняти й оплатити її.

У договорах контрактації повинні передбачатися: види про­дукції (асортимент), номер державного стандарту або технічних умов, гранично допустимий вміст у продукції шкідливих речовин; кількість продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у ви­робника; ціна за одиницю, загальна сума договору, порядок і умо­ви доставки, строки здавання-приймання продукції; обов'язки контрактанта щодо подання допомоги в організації виробництва сільськогосподарської продукції та її транспортування на прий­мальні пункти і підприємства; взаємна майнова відповідальність сторін у разі невиконання ними умов договору та інші умови.

Особливості виконання договорів контрактації передбачені ст. 273 ГК України. Зокрема, виробник повинен не пізніш як за 15 днів до початку заготівлі продукції повідомити контрактанта

¹ Стативка А. Н. Договорьі в агропромьішленном комплексе Украиньї в условиях рьінка.— Харьков, 1997.— С. 86-97.

про кількість і терміни здавання сільськогосподарської про­дукції, що пропонується до продажу, та погодити календарний графік її здавання. Контрактант зобов'язаний прийняти від ви­робника всю пред'явлену ним продукцію на умовах, передбачених у договорі. Нестандартну продукцію, яка швидко псується, при­датну для використання у свіжому або переробленому вигляді, та стандартну продукцію, яка швидко псується, що здається понад обсяги, передбачені договором, контрактант приймає за цінами і на умовах, що погоджені сторонами. У договорі контрактації мо­жуть передбачатися обсяги сільськогосподарської продукції, приймання якої контрактант здійснює безпосередньо у виробни­ка, та продукції, яка доставляється безпосередньо виробником торговельним підприємствам. Решта продукції приймається контрактантом на визначених договором приймальних пунктах, розташованих у межах адміністративного району за місцезнахо­дженням виробника.

За невиконання або неналежне виконання сторонами своїх зо­бов'язань за договором настає відповідальність відповідно до умов договору або закону. Так, за нездачу сільськогосподарської про­дукції у строки, передбачені договором контрактації, виробник сплачує контрактанту неустойку в розмірі, встановленому догово­ром, якщо інший розмір не передбачений законом. За невиконан­ня зобов'язання щодо приймання сільськогосподарської продукції безпосередньо у виробника, а також у разі відмови від приймання продукції, пред'явленої виробником у строки і в порядку, що по­годжені сторонами, контрактант сплачує виробнику штраф у роз­мірі 5% вартості неприйнятої продукції, враховуючи надбавки і знижки, а також відшкодовує завдані виробникові збитки, а що­до продукції, яка швидко псується, — повну її вартість. У разі, якщо продукцію не було своєчасно підготовлено до здавання-приймання і про це не було попереджено контрактанта, виробник відшкодовує контрактанту завдані цим збитки.

Останнім часом зростає роль біржової торгівлі сільськогоспо­дарською продукцією, під час якої укладаються відповідні біржо­ві договори. Створення системи спеціалізованих аграрних бірж започатковано Указом Президента України від 18 січня 1995 р. № 63/95 «Про заходи щодо реформування аграрних відносин», яким було передбачено організацію та проведення на Українській міжбанківській валютній біржі торгів ф'ючерсними та форвард­ними контрактами під закупівлю сільськогосподарської про­дукції та продуктів її переробки із залученням до цього комерцій­них банків як агентів-брокерів, з подальшим проведенням таких торгів на спеціалізованих товарних біржах.

Ф'ючерсний контракт — це стандартний документ, який засвідчує зобов'язання придбати (продати) товари (цінні папери або

кошти) у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань сторонами кон­тракту.

Форвардний контракт — це стандартний документ, який за­свідчує зобов'язання особи придбати (продати) товари (цінні папе­ри або кошти) у визначений час та на визначених умовах у майбут­ньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення такого форвардного контракту.

В агропромисловому комплексі застосовуються бартерні (товаро­обмінні) операції. Згідно зі ст. 715 ЦК України за договором міни (бартеру) кожна зі сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший. Застосування цих договорів у сільському господарстві дає змогу аграріям діяти за умов великої інфляції. Водночас вони позбавляють товаровиробників обігових коштів. Тому уряд намагається обмежити застосування бартеру.

Договори про закупівлю зерна.Характерна для сільського господарства нестабільність на ринку зерна зумовлює необхід­ність застосування спеціальних механізмів державної підтримки цієї галузі аграрного виробництва. З цією метою було створено ме­ханізм заставних закупівель зерна. Згідно з ч. З ст. 52 Закону Ук­раїни «Про зерно та ринок зерна в Україні» до 31 березня відповід­ного поточного року у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, затверджуються заставні ціни на зерно, тобто на зерно майбутнього врожаю. Заставна ціна зерна (ціна підтримки) — це гарантована державою ціна зерна, яка відшкодовує середньогалу-зеві нормативні витрати та забезпечує мінімальний прибуток, дос­татній для відтворення виробництва.

За ст. 61 цього закону після затвердження заставних цін на зерно врожаю певного року ДАК «Хліб України», який призначено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 червня 2003 р. № 374-р державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна, та уповноважені із забезпечення заставних закупок зерна до 1 липня поточного року повідомляють у засобах масової інфор­мації чи спеціальних виданнях про обсяги закупівель заставного зерна та заставні ціни. Сільськогосподарські товаровиробники, які виявили бажання укласти договір заставних закупок зерна, направляють відповідну заявку Державному агенту із забезпе­чення заставних закупок зерна або уповноваженому із забезпечен­ня заставних закупок зерна. Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення зас­тавних закупок зерна протягом 5 днів після отримання заявки повідомляє сільськогосподарського товаровиробника про її прий­няття або відхилення. У повідомленні про прийняття заявки Дер­жавний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення заставних закупок зерна вказує

також місцезнаходження зернового складу, до якого сільсько­господарський товаровиробник повинен доставити зерно за свій рахунок.

Згідно зі ст. 47 означеного Закону України сільськогосподар­ські товаровиробники, здійснюючи заставні закупки зерна на під­ставі укладених договорів заставних закупок зерна, передають зерно зерновим складам, які приймають його на зберігання згідно з укладеними договорами з Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженим із забезпечення за­ставних закупок зерна, а останні протягом 3 банківських днів пе­рераховують сільськогосподарським товаровиробникам плату за нього в повному обсязі за заставною ціною. Зберігання заставного зерна є строковим. Перебіг строку зберігання заставного зерна у зер­нових складах починається з приймання цього зерна на зберіган­ня після 1 липня поточного року, але не може тривати довше ніж до 1 березня наступного року. Протягом цього строку сільськогос­подарські товаровиробники мають право витребувати заставне зерно у порядку, передбаченому цим законом.

За ст. 56 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Украї­ні», сільськогосподарські товаровиробники мають право розпо­ряджатися заставним зерном лише після повернення отриманих за заставною ціною коштів та відшкодування зерновим складам витрат за зберігання зерна за час його фактичного зберігання. Як­що до закінчення терміну дії договору заставних закупок зерна (сільськогосподарський товаровиробник) не витребував заставне зерно для подальшого продажу, воно переходить у власність дер­жави, а видані складські документи втрачають чинність. Витрати зернових складів за зберігання такого зерна відшкодовуються за рахунок коштів державного бюджету.

Договори на використання науково-технічної продукції у сіль­ському господарстві.Договірні правовідносини щодо використан­ня науково-технічної продукції у сільському господарстві регулю­ються нормами ЦК України, законами України «Про охорону прав на сорти рослин» та іншими.

Окремими предметами договорів на використання науково-технічної продукції у сільському господарстві є сорти рослин і по­роди тварин, які, відповідно до ст. 420 ЦК України, належать до об'єктів права інтелектуальної власності.

Відповідно до ст. 40 Закону України «Про охорону прав на сор­ти рослин» власник сорту має право передати своє майнове право на сорт на підставі договору будь-якій особі, яка стає його право­наступником. Власник сорту може видати будь-якій особі дозвіл (ліцензію) на використання сорту на підставі ліцензійного догово­ру. За ліцензійним договором власник сорту (ліцензіар) передає право на використання сорту іншій особі (ліцензіату), яка бере на

себе зобов'язання вносити ліцензіару обумовлені договором пла­тежі і здійснювати інші дії, передбачені договором про виключну або невиключну ліцензію.

За договором про виключну ліцензію ліцензіар передає право на використання сорту ліцензіату у певному обсязі, на визначеній території і в обумовлений строк, залишаючи за собою право вико­ристовувати сорт в частині, що не передається лщензіату. Ліцензіар не має права надавати ліцензії на використання сорту іншій особі на цій же території у обсязі наданих ліцензіату гфав.

За договором про невиключну ліцензію ліце^зіар передає пра­во на використання сорту ліцензіату, залишаючи за собою право на використання сорту і надання ліцензій іншйіД особам.

Упродовж строку чинності патенту власний сорту має право в установленому порядку подати до Установи для офіційної публі­кації заяву про готовність надати дозвіл будь-я#і.й особі на вико­ристання сорту (відкриту ліцензію). У цьому р#зі збір за підтри­мання чинності виключного права власника сорту зменшується на 50%, починаючи з року, наступного за роком опублікування такої заяви. Якщо жодна особа не заявила власнику сорту про свої наміри щодо використання сорту і не виявила бажання укласти ліцензійний договір, він може подати письмове клопотання про відкликання своєї заяви. У такому разі збір за підтримання чин­ності виключного права власника сорту вноситься у повному розмірі, починаючи з року, наступного за роком опублікування такого клопотання.

Ліцензійний договір і договір про передачу виключного права власника сорту вважаються дійсними, якщо вонгї укладені в пись­мовій формі і підписані сторонами.

Видача ліцензії на використання сорту та передача виключного права власника сорту вважаються дійсними для третіх осіб із дати публікації відомостей про це в офіційному виданаі. яка здійснюєть­ся на підставі занесення відповідних відомостей до Реєстру патентів.

Права на селекційні досягнення у тваринництві можуть бути предметом договору на використання науково-технічної про­дукції у сільському господарстві. Власник патенту має право на підставі договору передати як право на породу тварини, так і пра­ва, що з нього випливають.

4. У чому специфіка біржових договорів?

5. Що таке договір контрактації?

6. Якими законодавчими актами регулюється порядок укла­
дення та виконання договору контрактації?

7. Хто є сторонами договору контрактації?

8. Чим відрізняється договір контрактації від договору
купівлі-продажу?

9. Яким законом регулюється порядок заставних закупівель
сільськогосподарської продукції?

10. У чому полягає механізм заставних закупівель зерна?

11. Що є предметом договорів на використання науково-тех­
нічної продукції у сільському господарстві?

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягають особливості правового регулювання дого­
ворів у сільському господарстві?

2. Які види договорів застосовуються у сільському господарстві?

3. Які види договорів належать до групи договорів ^на реаліза­
цію сільськогосподарської продукції?

У6І

ТЕМА 18 ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ЯКОСТІ ТА БЕЗПЕКИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ПРОДУКЦІЇ

Поняття та загальна характеристика правового забезпе­чення якості та безпеки сільськогосподарської продукції. Держав­не регулювання відносин щодо забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції. Права та обов'язки виробників і продавців (постачальників) щодо забезпечення якості та без­пеки сільськогосподарської продукції.

Поняття та загальна характеристика правового забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції. Якість визна­чається як сукупність властивостей продукції, які зумовлюють її придатність задовольняти потреби відповідно до її призначення¹.

Низька якість продукції — це не лише показник низької ефек­тивності суспільного виробництва, а й загроза (коли йдеться про якість харчових продуктів) здоров'ю людини. Особливі вимоги щодо забезпечення якості та безпеки продукції ставляться до суб'єктів аграрного господарювання, які виробляють основну ма­су харчової продукції та продовольчої сировини.

Згідно зі ст. 1 Закону України від 6 вересня 2005 р. «Про вне­сення змін до Закону України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини» якість харчового продукту — ступінь досконалості властивостей та характерних рис харчового продукту, які здатні задовольнити потреби (вимоги) та побажання тих, хто споживає або використовує цей харчовий продукт. Без­печність харчового продукту визначається як стан харчового про­дукту, що є результатом діяльності виробництва й обігу, яка здійснюється з дотриманням вимог, встановлених санітарними за­ходами і/або технічними регламентами, та забезпечує впевненість у тому, що харчовий "продукт не завдає шкоди здоров'ю людини (споживача), якщо він спожитий за призначенням.

¹ Хозяйственное право: Учеб. / Под ред. В. К. Мамутова.— К., 2002.— С. 590.
138 '• '

Відповідно до ст. З цього Закону України, держава забезпечує безпечність і якість харчових продуктів з метою захисту життя і здо­ров'я населення від шкідливих факторів, які можуть бути присут­німи у харчових продуктах, шляхом:

—встановлення обов'язкових параметрів безпечності для хар­
чових продуктів;

—встановлення мінімальних специфікацій якості харчових
продуктів у технічних регламентах;

—встановлення санітарних заходів і ветеринарно-санітарних
вимог для потужностей (об'єктів) та осіб, які зайняті у про­
цесі виробництва, продажу (постачання), зберігання (експо­
нування) харчових продуктів;

—забезпечення безпечності нових харчових продуктів для спо­
живання людьми до початку їх обігу в Україні;

—встановлення стандартів для харчових продуктів з метою їх
ідентифікації;

—забезпечення наявності у харчових продуктах для спеціаль­
ного дієтичного споживання, функціональних харчових
продуктах і дієтичних добавках заявлених особливих харак­
теристик та їх безпечності для споживання людьми, зокрема
особами, які мають особливі дієтичні потреби;

—інформування та підвищення обізнаності виробників, про­
давців (постачальників) і споживачів стосовно безпечності
харчових продуктів та належної виробничої практики;

—встановлення вимог щодо знань і вмінь відповідального пер­
соналу виробників, продавців (постачальників);

—встановлення вимог щодо стану здоров'я відповідального
персоналу виробників, продавців (постачальників);

—участі в роботі відповідних міжнародних організацій, які
встановлюють санітарні заходи та стандарти харчових про­
дуктів на регіональному і світовому рівнях;

—здійснення державного контролю на потужностях (об'єк­
тах), де виробляються та переробляються продукти, що ста­
новлять значний ризик для здоров'я та життя людей;

—здійснення державного нагляду з метою перевірки виконан­
ня виробниками та продавцями (постачальниками) об'єктів
санітарних заходів вимог цього закону;

—виявлення порушень даного закону та здійснення необхід­
них заходів щодо притягнення до відповідальності осіб, які
не виконують положень Закону України.

За законом, харчові продукти, вироблені в Україні, повинні бу­ти безпечними, придатними для споживання, правильно маркова­ними та відповідати санітарним заходам і технічним регламентам. Для забезпечення безпечності харчових продуктів, вироблених в Україні, забороняється: використання харчових добавок, які не

зареєстровані для використання в Україні; використання аромати­заторів і допоміжних матеріалів для переробки, які не зареєстро­вані для використання в Україні; використання дієтичних добавок, які не зареєстровані для використання в Україні; використання допоміжних засобів і матеріалів для виробництва та обігу, які не дозволені для прямого контакту з харчовими продуктами; вико­ристання допоміжних засобів і матеріалів для виробництва та обі­гу, які за своєю природою та складом можуть передавати забруд­нювальні речовини харчовим продуктам; використання харчових продуктів як інгредієнтів для виробництва, враховуючи сільсько­господарську продукцію, якщо вони містять небезпечні фактори на рівнях, що перевищують обов'язкові параметри безпечності.

З метою забезпечення якості та безпечності сільськогосподар­ської продукції закон встановлює певні вимоги щодо виробництва та обігу харчових продуктів.

Забороняється введення в обіг харчових продуктів спеціально-; го дієтичного використання, функціональних продуктів та діє­тичних добавок, які не пройшли державної санітарно-епідеміоло­гічної експертизи та державної реєстрації. Забороняється забій тварин, які не супроводжуються ветеринарним документом, що засвідчує здоров'я тварин, які направляються на забій, та ветери­нарно-санітарний стан потужності (об'єкта) походження таких тварин. Забороняється здійснювати забій парнокопитних та інших копитних, а також забій свійської птиці та кролів в обсягах, що перевищують 5 голів на день, не на бойні, що має експлуа­таційний дозвіл і зареєстрована ветеринарною службою. Заборо­няється реалізація та обіг необробленого молока та сиру домаш­нього виробництва, а також туш або частин туш парнокопитних та інших копитних подвірного забою на агропродовольчих рин­ках. Цілі туші свійської птиці, кроликів та малих диких тварин, риба, мед, яйця і рослинні продукти можуть продаватись на аг­ропродовольчих ринках за умови їх перевірки на придатність для споживання людиною перед їх продажем. Власник таких туш зо­бов'язаний надати їх для дослідження у державну лабораторію ве­теринарно-санітарної експертизи на агропродовольчому ринку. Ця лабораторія проводить дослідження зазначених харчових про­дуктів щодо їх придатності для споживання людиною згідно з від­повідними правилами.

Забороняється: обіг харчових продуктів на потужностях (об'єктах), що не відповідають вимогам санітарних заходів; про­даж харчових продуктів домашнього виготовлення; обіг необроб-лених харчових продуктів тваринного походження, в тому числі туш тварин, на яких безпосередньо та/або на упаковці відсутня позначка придатності (маркування у формі позначки придатності) за відсутності відповідних ветеринарних документів.

Державне регулювання відносин щодо забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції здійснюють Кабінет Мі­ністрів України, Міністерство охорони здоров'я України, Державна санітарно-епідеміологічна служба України, Державна служба вете­ринарної медицини України, Міністерство аграрної політики Ук­раїни, Державний комітет України з питань технічного регулюван­ня та споживчої політики, їх органи на місцевому рівні.

Названі державні органи в межах належної їм компетенції здійснюють державне нормування показників якості та безпеки харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріа­лів, державну реєстрацію нормативних документів на харчові продукти, продовольчу сировину і супутні матеріали, декларуван­ня відповідності харчових продуктів, продовольчої сировини та супутніх матеріалів, сертифікацію харчових продуктів, продо­вольчої сировини, супутніх матеріалів, запроваджують системи контролю якості та безпеки виробництва цих продуктів, сирови­ни, матеріалів тощо.

Оператори потужностей (об'єктів), що здійснюють в Україні діяльність з виробництва та/або обігу харчових продуктів, під­контрольних санітарній службі, повинні отримати експлуа­таційний дозвіл відповідного головного державного санітарного лікаря, який видається на кожну з таких потужностей (об'єктів), що використовуються для здійснення вищезазначеної діяльності. Потужностям (об'єктам), які потребують експлуатаційного дозво­лу, присвоюється персональний контрольний (реєстраційний) но­мер. Потужності (об'єкти) та їх оператори заносяться до реєстру потужностей (об'єктів), який ведеться в порядку, встановленому Міністерством охорони здоров'я України.

Оператори потужностей (об'єктів), що здійснюють діяльність з виробництва харчових продуктів, підконтрольних ветеринарній службі, та оператори агропродовольчих ринків повинні отримати експлуатаційний дозвіл відповідного головного державного інспектора ветеринарної медицини для кожної з таких потужнос­тей (об'єктів). Потужностям (об'єктам), які потребують експлуа­таційного дозволу, присвоюється персональний контрольний (реєстраційний) номер. Потужності (об'єкти) та їх оператори зано­сяться до реєстру потужностей (об'єктів), який ведеться в поряд­ку, встановленому Міністерством аграрної політики України.

Якщо під час державного контролю або державного нагляду відповідний інспектор виявляє порушення умов експлуатаційно­го дозволу, що становить безпосередню загрозу для здоров'я або життя населення, відповідний інспектор видає припис про призу­пинення функціонування потужності (об'єкта) та/або тимчасову заборону обігу об'єктів санітарних заходів, що пов'язані з такими порушеннями, про що негайно інформує відповідного головного

державного санітарного лікаря або відповідного головного дер­жавного інспектора ветеринарної медицини чи їх заступників, які на підставі цього припису видають постанову про призупинення експлуатаційного дозволу.

Права й обов'язки виробників і продавців (постачальників) щодо забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської про­дукції. Особи, які відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про якість та безпеку харчових продуктів і про­довольчої сировини» займаються виробництвом та обігом харчових продуктів, мають право: одержувати в установленому порядку не­обхідну, доступну та достовірну інформацію від відповідних органів виконавчої влади про результати державного контролю та держав­ного нагляду за виробництвом та обігом їх харчових продуктів; одержувати від постачальників сільськогосподарської продукції, харчових продуктів, харчових добавок, ароматизаторів та ма­теріалів для виробництва (переробки) харчових продуктів декла­рацію виробника; вимагати зберігання конфіденційності будь-якої інформації та нерозголошення конфіденційної інформації, за ви­нятком випадків, передбачених чинним законодавством; оскаржу­вати результати лабораторних досліджень, якщо ці результати відрізняються від результатів, отриманих виробником з викорис­танням таких самих або ідентичних методів аналізу, та проводити арбітражні дослідження в уповноваженій та акредитованій арбіт­ражній лабораторії; оскаржувати будь-які рішення відповідних інспекторів, що стосуються їх господарської діяльності, відповідно до законодавства; звертатися за захистом своїх прав до суду; вима­гати відшкодування збитків, заподіяних внаслідок постачання їм непридатних до споживання, неправильно маркованих або небез­печних об'єктів санітарних заходів, за умови їх використання та зберігання відповідно до інструкцій, наданих їх постачальником; бути звільненим від відшкодування збитків, пов'язаних із непри­датністю до споживання або небезпечністю харчового продукту, завданих внаслідок порушення іншими особами, в тому числі спо­живачами, відповідних санітарних заходів.

Законом встановлено, що особи, які займаються виробницт­вом або введенням в обіг харчових продуктів, повинні: застосову­вати санітарні заходи та належну практику виробництва, міжна­родну систему забезпечення безпеки харчових продуктів НАССР (Нагагсі Апаіузіз апгі Сгііісаі Сопігої Роіпі) та/або інші системи за­безпечення безпечності та якості під час виробництва та обігу хар­чових продуктів; забезпечувати використання у харчових продук­тах дозволених інгредієнтів, які використовуються в дозволених межах, є безпечними та належної якості; забезпечувати наявність достатньої та надійної інформації щодо поживної цінності, скла­ду, належних умов зберігання, застережень та приготування

харчових продуктів; забезпечувати належні умови зберігання та/або експонування харчових продуктів; запобігати продажу не­безпечних, непридатних до споживання та неправильно маркова­них харчових продуктів; компенсувати відповідно до закону шко­ду, заподіяну споживачам внаслідок споживання непридатних до споживання або неправильно маркованих харчових продуктів та споживання харчових продуктів, які були визнані небезпечними, за умови їх зберігання, приготування та/або споживання згідно з інструкціями, наданими виробником та/або продавцем тощо.

Виробник сільськогосподарської продукції, призначеної для споживання людиною, харчових продуктів, харчових добавок, ароматизаторів або допоміжних матеріалів для переробки зобов'я­заний видавати декларацію виробника на такі об'єкти під час введення їх в обіг. Декларація виробника засвідчує відповідність харчових продуктів, харчових добавок, ароматизаторів або допо­міжних матеріалів для переробки вимогам, визначеним у декла­рації за умови, що вимоги, встановлені виробником, виконуються протягом подальших дій.

Декларація виробника видається на визначений період часу для серійного виробництва одного й того самого харчового продук­ту, харчової добавки, ароматизатора, допоміжного засобу для пе­реробки або для партії. Якщо декларація виробника видається на серійне виробництво продукту, включені до неї партії повинні за­значатись у такій декларації виробника. Декларація виробника, що видається на партію, має містити посилання на конкретну пар­тію. Декларація виробника повинна містити таку інформацію: назву та адресу виробника; назву харчового продукту, харчової добавки, ароматизатора, допоміжного матеріалу для переробки та іншу інформацію, необхідну для ідентифікації продукту; поси­лання на санітарні заходи, технічні регламенти або стандарти, відповідність з якими засвідчується, та умови, за яких така відпо­відність буде підтримуватися (умови транспортування, зберігання та інші умови обігу); дату видачі, ім'я, підпис та посаду особи, яка видала декларацію виробника; для продуктів, вироблених в Ук­раїні, контрольний (реєстраційний) номер, наданий виробнику після отримання експлуатаційного дозволу. Виробник, що видає декларацію виробника, повинен мати документальні докази дійсності його декларації. Такими документальними доказами визнаються, зокрема, протоколи вимірювань, досліджень, прове­дених акредитованою лабораторією, документи про впроваджен­ня на виробництві систем НАССР або аналогічних систем забезпе­чення безпечності та якості вироблених товарів, експлуатаційні дозволи і документи про результати державного контролю та дер­жавного нагляду санітарної та/або ветеринарної служби відповідно.

Запитання для самоконтролю

1. Яким законом регулюються відносини щод

Читайте також:

1. II. Вимоги безпеки перед початком роботи
2. II. Вимоги безпеки праці перед початком роботи
3. III. Вимоги безпеки під час виконання роботи
4. III. Вимоги безпеки під час виконання роботи
5. Internet. - це мережа з комутацією пакетів, і її можна порівняти з організацією роботи звичайної пошти.
6. IV. Вимоги безпеки під час роботи на навчально-дослідній ділянці
7. V. Завдання.
8. VII. Прибирання робочих місць учнями (по завершенню роботи) і приміщення майстерні черговими.
9. VІ. Підсумки уроку і повідомлення домашнього завдання.
10. Адаптація персоналу: цілі та завдання. Введення у посаду
11. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
12. Аконність залишення засуджених у слідчому ізоляторі для роботи з господарського обслуговування.

Переглядів: 1278