• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Джерела банківського права

Аналізуючи законодавчу діяльність та практику впро­вадження прийнятих компетентними органами правових норм, які регулюють банківські відносини, слід зважати на необхідність реалізації принципів, притаманних правовій державі: верховенство Конституції; чітку ієрархію норма­тивно-правових актів, що містять норми банківського пра­ва; співвідношення норм загального та спеціального законо­давства; екстраполяцію міжнародних банківських стандартів на норми права у сфері банківської діяльності в Україні.

Джерела банківського права — це система його зовнішніх форм, що регулюють суспільні відносини у сфері створення та функціонування банківської системи, здійснення банківських операцій, а також організації та здійснення банківського регулю­вання і нагляду центральним банком, органами державної вла­ди, банківськими установами та об'єднаннями в межах їхньої компетенції.

До джерел банківського права належать: Конституція (Основний Закон) України; загальні закони; спеціальні за­кони; нормативні акти НБУ; локальні акти кредитно-фінан­сових установ; міжнародні правові акти, звичаї та стандар­ти; банківські правила та звичаї. Певною мірою (у межах, передбачених Конституцією України та Законом «Про Національний банк України») сюди можна віднести й акти Президента України та уряду, а також низку інших актів, що їх розглядатимемо нижче.

Основоположним джерелом банківського права є Кон­ституція України, яка встановлює основні принципи ор­ганізації банківської справи в Україні, закладає конститу­ційні основи банківського права, у тому числі:

— закріплює основну мету діяльності центрального бан­ку держави — забезпечення стабільності національної гро­шової одиниці (ст. 99);

— визначає загальнодержавне значення та статус актів, що регулюють банківські відносини, — виключно закони України встановлюють засади створення та функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного рин­ків, статус національної валюти, а також іноземних валют на території України (ч. 2 ст. 92);

— визначає особливий статус НБУ як центрального бан­ку держави, встановлюючи особливості формування його керівних органів, надаючи статус конституційного органу Раді НБУ, яка розробляє Основні засади грошово-кредитної політики (пункти 18, 19 ст. 85; пункти 13, 29 ст. 106; ст. 100);

— встановлює виключну та паритетну компетенцію Верховної Ради України та Президента України щодо фор­мування Ради НБУ (п. 19 ст. 85; п. 13 ст. 106);

— закріплює персональну відповідальність Голови НБУ як вищої посадової особи центробанку (п. 18 ст. 85; ч. 2 ст. 99);

— визначає права та обов'язки, а також гарантії їх забез­печення для учасників банківських правовідносин, які не мо­жуть бути обмежені актами в галузі банківської діяльності (зокрема, право власності, право на підприємницьку діяльність, право на інформацію тощо) (статті 34, 41, 42);

— включає НБУ до складу суб'єктів законодавчої ініціа­тиви, підтверджуючи цим роль та місце центрального бан­ку в системі органів державної влади (ст. 93).

Особливого значення набуває віднесення НБУ до суб'єктів законодавчої ініціативи, оскільки це дає можливість цент­робанку самостійно, незалежно від інших гілок влади, спря­мовувати політику держави на досягнення стабільності на­ціональної грошової одиниці.

Саме на конституційному рівні закріплено нині автоном­ний статус НБУ у структурі влади. Вперше на нього було покладено головну функцію — забезпечення стабільності національної валюти, а отже і купівельної спроможності на споживчому ринку. Власне, центробанк відповідає за ста­більність не лише гривні, а й споживчих цін, що є надзвичай­но важливим для підвищення життєвого рівня населення. Слід також наголосити, що саме Конституція визначила го­ловного банкіра країни не як Голову Правління (тобто керів­ника колективного органу), а як Голову банку України, під­кресливши цим його особисту відповідальність за зазначену ділянку роботи.

Важливе місце серед джерел банківського права нале­жить законам, що мають загальне значення для здійснення підприємницької діяльності, встановлення загальних за­сад права власності, визначення правових підстав та поряд­ку здійснення цивільно-правових угод тощо. Застосування норм загальних законів пояснюється тим, що кредитно-фінансові установи (у першу чергу це стосується банківсь­ких установ) розглядаються національним законодавством як суб'єкти підприємницької діяльності і, відповідно, під­падають під стандартні норми в галузі підприємницької діяльності. До таких загальних законів належать Цивільний, Господарський, Кримінальний кодекси України, зако­ни «Про цінні папери та фондову біржу», «Про власність» тощо. Згадані акти закріплюють загальні вимоги до органі­заційно-правових форм, у яких можуть утворюватися кре­дитно-фінансові установи; правові засади використання фі­нансових інструментів, що є об'єктами банківських відносин; загальні правила укладання цивільно-правових договорів та угод (форми, умови, порядок укладання).

Важливе місце серед законодавчих актів посідає Ци­вільний кодекс України, який (на відміну від попереднього) містить понад шістдесят статей, що регулюють окремі опе­рації у сфері банківської діяльності (глави 71 — 74). Йдеться передусім про кредитування, відкриття й ведення рахун­ків, здійснення розрахунків та платіжні інструменти. В знач­ному обсязі закріплені ці норми у відповідних актах НБУ, що врегульовують порядок і режим здійснення відповідних банківських операцій.

У значно звуженому обсязі ці самі норми відображено і в Господарському кодексі України (гл. 35, параграф 1). Поряд із ними Кодекс закріплює правовий статус банків, їх види, поняття банківської системи, повторюючи таким чином норми законів «Про Національний банк України» та «Про банки і банківську діяльність».

Можливість застосування кримінальної відповідальності за здійснення злочинів, пов'язаних з незаконною банківсь­кою діяльністю, закладено у Кримінальному кодексі України. Розділ 7 «Злочини у сфері господарської діяльності» розши­рив склад злочинів, у тому числі у сфері банківської діяль­ності. У ст. 199 КК конкретизуються злочини, пов'язані з виготовленням, зберіганням, придбанням, перевезенням, пе­ресиланням, ввезенням в Україну з метою збуту або збутом підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї. Норми ст. 200 КК розглядають незакон­ні дії з документами на переказ, платіжними картками та ін­шими засобами доступу до банківських рахунків, обладнан­ням для їх виготовлення. Ст. 202 КК передбачає кримінальну відповідальність за незаконне зайняття банківською діяльніс­тю. Окремо виділено злочини, пов'язані з шахрайством із фі­нансовими ресурсами (ст. 222 КК). Змінено підхід законодав­ця до валютних операцій шляхом підвищення уваги держави до операцій, пов'язаних із валютними цінностями. Зокрема, можна назвати статті 207 КК («Ухилення від повернення ви­ручки в іноземній валюті») та 208 («Незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків»). Особлива увага в умовах проведення Україною політики входження до Європейського співтовариства та міжнародних фінансових організацій надається боротьбі з відмиванням грошей, набутих незаконним шляхом. Новацією є введення в КК ст. 209 («Легалізація (відмивання) грошових коштів та ін­шого майна, здобутих злочинним шляхом»).

У міжнародній практиці для регулювання діяльності банківських установ застосовують також норми законів, що прямо не стосуються підприємництва. Наприклад, особли­вості організації та діяльності польових установ Банку Росії, не пов'язаних із банківською діяльністю, визначають феде­ральні законодавчі акти з питань оборони, безпеки та про­ходження військової служби в Російській Федерації (війсь­кове законодавство), а також нормативні акти президента РФ та вищих органів військового управління.

Однак визначальне місце у правовому регулюванні бан­ківської діяльності належить спеціальним законам. Аналіз зарубіжного законодавства свідчить, що у країнах із роз­виненою економікою банківське законодавство налічує близько 10-12 спеціальних законів, які визначають право­вий статус центрального банку, банківської системи загалом та окремих кредитно-фінансових інститутів, зокрема пра­вовий статус комерційних банків. Також на законодавчому рівні врегульовується, як правило, порядок банкрутства кре­дитно-фінансових установ, що пояснюється складністю са­мої процедури банкрутства та необхідністю вирішення про­блеми повернення залучених коштів клієнтів. Як свідчить практика, досить часто саме на законодавчому рівні вирі­шують питання здійснення базових банківських операцій: залучення коштів (депозитів) юридичних та фізичних осіб; розміщення залучених коштів на власний ризик кредитно-фінансової установи (тобто активні операції — кредитуван­ня, лізинг тощо), а також обслуговування рахунків клієнтів (розрахункові операції). Наприклад, у Франції існує законодавство прокомерційні короткострокові цінні папери та чеки, закон від 28 грудня 1966 р. про договірні процентні ставки, закони від 10 січня 1978 р. та від 13 липня 1979 р. про споживчий кредит, закон від 2 січня 1981 р. про передачу боргових зобов'язань.

США відрізняються високорозвинутою системою зако­нодавчих актів про банки і банківську діяльність. Фахівці на­раховують їх понад 300, виділяючи закон про діяльність на­ціональних банків 1864 р., закон про федеральний резерв 1913 р., закон Едджа 1919 р. про зовнішні операції банків, закон Макфеддела 1927 р. про діяльність іноземних банків, закони про фінансову діяльність 1933 і 1935 років, закон про кредитування власників житла 1933 р., закон про злиття банків 1960 і 1968 років, закон про достовірність інформації в кредитуванні 1968 р., закон про рівні кредитні можливості 1974 р., закон про міжнародні операції 1978 р. Основні по­ложення банківських законів включені до Зведення законів (розділ 12 «Банк і банківська діяльність»). Бони стосуються контролю за грошовим обігом, національних банків, систе­ми федерального резерву, оподаткування, зарубіжної бан­ківської діяльності.

Банківське законодавство Німеччини орієнтоване на лібе­ралізацію правового регулювання. Універсальні банки діють м'якше, ніж у США. Серед банківських законів можна виді­лити закон про Німецький федеральний банк (1957), закон про кредитну справу (1976, 1985), закон про Німецький коо­перативний банк (1975), закон про Німецький компенсацій­ний банк. Певною мірою такий шлях є виправданим, бо за­безпечує можливість існування сталих правовідносин у галузі банківської діяльності — на відміну від країн, де ці питання вирішують шляхом нормотворчості центральних банків.

В Україні до спеціальних законів слід віднести закони «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України», «Про фінансові послуги та державне регулю­вання ринків фінансових послуг», «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», «Про електронні документи та електронний документообіг», «Про електронний цифровий підпис», «Про іпотеку», які вступили в дію з 1 січня 2004 р.

Зазначені нормативно-правові акти (і в першу чер­гу Закон «Про банки і банківську діяльність») запровади­ли розширений системний підхід до побудови банківської системи; конкретизували поняття банківської діяльності, банківських операцій та угод і встановили їх правовий ре­жим; визначили поняття універсальної та спеціалізованої банківських установ; встановили загальні вимоги до ство­рення та організаційного забезпечення діяльності кредит­но-фінансових установ; закріпили на рівні закону порядок державної реєстрації та ліцензування банків. На рівні від­повідних законів нині закріплено порядок здійснення бан­ківського регулювання та банківського нагляду з боку цен­трального банку держави, визначено процедури санації, реорганізації, банкрутства та ліквідації кредитно-фінансо­вих установ тощо.

Прийняття рамкового Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» чітко об­межило компетенцію НБУ суто елементами банківської сис­теми, виключивши з поля його діяльності небанківські кре­дитно-фінансові установи.

Закон України «Про банки і банківську діяльність» у ре­дакції від 7 грудня 2000 р. вирішив низку проблем щодо при­ведення банківського законодавства у відповідність до євро­пейських стандартів. Зокрема, вже на законодавчому рівні врегульовано основні засади визначення адекватності капі­талу банку та його співвідношення з порядком формування статутного фонду. Розширено перелік осіб, які підпадають під нагляд центробанку. До суб'єктів банківського регулю­вання і нагляду поряд із банками і їхніми структурними підрозділами тепер відносять й афілійованих та спорід­нених осіб, а також власників істотної частки у статутно­му фонді банку. Фактично запропоновано консолідований підхід до контролю за діяльністю банків, відповідно до яко­го наглядові повноваження НБУ поширюються не лише на банки, а й на осіб, які мають безпосереднє відношення до діяльності банку як акціонери — власники істотної участі, споріднених осіб та осіб, в яких банк має участь, а також до керівників і службовців банку.

Одним із чинників, що наближує Україну до європей­ських стандартів, стало прийняття 5 квітня 2001 р. Закону «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», оскіль­ки ст. 67 Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС визначено, що включення України до загаль­ноприйнятих систем взаємних розрахунків є одним із пріо­ритетів співробітництва між Україною і ЄС у фінансовій та банківській сферах.

Якщо раніше нормативні акти НБУ, Державного казна­чейства України, які регулювали відносини у сфері безготів­кових розрахунків, у тому числі міжбанківських, та у сфері бюджету, не враховували новітні банківські технології, то нині є всі підстави вважати, що поставленої мети досягнуто.

У прийнятому Законі визначено статус документа в елект­ронному вигляді та врегульовано порядок електронного до­кументообігу, що супроводжує переказ коштів. Визначено також порядок проведення розрахунків за допомогою платіжних карток і функціонування систем телекомуніка­ційного зв'язку. На розвиток цих положень у 2003 р. було прийнято закони, які безпосередньо регулюють обіг електронних документів та закріплюють статус електронного підпису.

Окреме місце в системі джерел банківського права посі­дає Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валют­ного регулювання і валютного контролю», прийнятий ще в 1993 р., що має силу закону. Неприйняття і досі відповід­ного закону значно погіршує та ускладнює правове регулю­вання валютних відносин, проведення експортно-імпортних операцій в умовах економічного розвитку, який спостерігав­ся у країні останні кілька років.

Характеризуючи акти Президента України та Кабінету Міністрів України, доцільно акцентувати увагу на кількох суттєвих моментах. По-перше, з 28 червня 1999 р. припини­ли дію перехідні положення Конституції України, відповід­но до яких глава держави мав можливість протягом трьох попередніх років приймати схвалені урядом укази з еконо­мічних питань, не врегульованих законами (з одночасним поданням відповідного законопроекту до парламенту).

Тому ті акти, які нині приймає глава держави, заклада­ють переважно концепцію бачення шляхів розвитку бан­ківської системи країни. Як приклад можна навести Указ Президента України «Про заходи щодо зміцнення банківсь­кої системи України та підвищення її ролі у процесах еко­номічних перетворень» від 14 липня 2000 р. № 891/2000, у якому глава держави визначив шляхи реформування бан­ківського законодавства та завдання центробанку для зміц­нення банківської системи України, підвищення її ролі у процесах економічних перетворень, поліпшення правових та організаційних умов її функціонування.

Водночас згідно з Конституцією України та Законом «Про Національний банк України» (ст. 7) Президент має повно­важення призначати та знімати з посади членів Ради НБУ. Наділений такою компетенцією, глава держави фактично має можливість впливати на грошово-кредитну політику, яку здійснює центробанк держави (згідно із закладеними законом принципами — на незалежних засадах).

Своєю чергою, згідно зі ст. 116 Конституції України уряд забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики тощо, розробляє програми еконо­мічного розвитку України. Відповідно до ст. 117 Конституції уряд у межах своєї компетенції видає постанови і розпоряд­ження, які є обов'язковими до виконання. Однак відповідно до ст. 52 Закону України «Про Національний банк України» центральний банк підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України.

Згідно зі ст. 53 зазначеного Закону не допускається втру­чання органів законодавчої та виконавчої влади або їхніх посадових осіб у виконання функцій і повноважень Ради Національного банку чи Правління Національного банку, інакше як у межах, визначених цим Законом. Отже, мож­на зробити висновок, що в разі прийняття урядом акта, який суперечитиме виконанню центробанком своїх завдань у сфері забезпечення стабільності національної валюти, ос­танній має право не виконувати розпорядження уряду. Такі повноваження центробанку є однією з істотних ознак його незалежності.

Як джерело банківського права слід розглядати і рішен­ня Конституційного Суду України. Хоча він і не розглядає справи про конституційність правових актів НБУ (ст. 150 Конституції України, ст. 13 Закону «Про Конституційний Суд України»), однак його рішення та висновки, якщо вони стосуватимуться загальних засад банківської діяльності, є обов'язковими для виконання.

Розглядаючи джерела банківського права, обов'язково слід зупинитися на нормативних актах центрального бан­ку. Відповідно до ст. 56 Закону України «Про Національний банк України» НБУ видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими для органів державної влади й органів місцевого самоврядуван­ня, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб. Нормотворчі повноваження центрального банку об'єктивно зумовлені та відображені в законі, оскільки дозволяють надавати його рішенням значення загальнообов'язкових правил поведінки шляхом закріплення їх у підзаконних нормативно-правових актах, що прийняті відповідно до законодавства України.

Нормативно-правові акти НБУ видаються у формі пос­танов Правління НБУ, інструкцій, положень, правил і не можуть суперечити законам та іншим законодавчим актам України, а також не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно із законом пом'якшують або скасовують відповідальність. Однією з гарантій дотримання законності є вимога обов'язкової державної реєстрації актів НБУ в Міністерстві юстиції України. Зумовлено це передусім тим, що будь-які нормативні акти центробанку стосуються інте­ресів громадян. Водночас законодавець залишає за собою можливість оскарження актів НБУ в порядку, встановлено­му чинним законодавством.

Окреме місце в системі джерел банківського права посі­дають міжнародні правові акти та звичаї. Не останню роль у визначенні місця зазначених актів відіграє потреба у стан­дартизації та уніфікації актів у сфері банківської діяльності. Особливе значення міжнародних актів серед правових джерел передбачено у першу чергу нормами Конституції України (ст. 9), відповідно до яких чинні міжнародні догово­ри (згоду на обов'язковість яких дала Верховна Рада України) є частиною національного законодавства України.

У сфері банківської діяльності визначають три групи між­народних актів:

— правила здійснення окремих видів банківських опера­цій (Уніфіковані правила щодо інкасо, Уніфіковані прави­ла й звичаї для документарних акредитивів, про електронне переведення коштів). їхня дія поширюється на всіх учасни­ків автоматично, без спеціальних посилань. Якщо сторони не хочуть їх застосовувати, це має бути відповідно відобра­жено в договорі;

— дво- або багатосторонні конвенції, що діють на терито­рії країн, які їх підписали (Женевська конвенція про переказний і простий вексель, Конвенція про чеки);

— міжнародні банківські стандарти, які розробляє Між­народна організація зі стандартизації (150), до якої на пра­вах комітет-членів входять аналогічні національні організа­ції. Стандарти становлять собою сукупність технічних вимог До оформлення банківських документів, додержання яких має правове значення, оскільки їх використовують у міжнародній банківській практиці (щодо підписів офіційних осіб, уповноважених підписувати банківські документи, переказ коштів за банківськими чеками).

Серед міжнародних договорів слід виділити Угоду про Міжнародний валютний фонд 1945 р.; Угоду про Міжнародний банк реконструкції та розвитку 1945 р.; Угоду про Міжнародну фінансову корпорацію 1956 р.; Женевські вексельні конвенції 1930 р.; Конвенцію ООН про незалежні гарантії та резервні акредитиви 1995 р. тощо.

До міжнародних джерел банківського права належать також стандарти, розроблені Базельським комітетом з банківського нагляду та регулювання. Вони забезпечують об'єктивну оцінку внутрішньої системи з боку наглядових та офіційних органів і дозволяють порівняти її зі встанов­леним критерієм. Стандарти надають наглядовим органам корисний інструмент для обговорення дій з політиками. Докладна оцінка впровадження Ключових принципів бан­ківського нагляду дозволяє визначити головні недоліки фі­нансового нагляду, напрям і часовий графік для вдосконален­ня банківського нагляду. А все разом сприяє спілкуванню з міжнародними фінансовими установами та глобальни­ми ринками й залученню іноземних інвесторів до націо­нальної банківської системи та економіки країни загалом.

Значну кількість актів українського законодавства було уніфіковано відповідно до документів Базельського комі­тету, у першу чергу відповідно до Базельських основних принципів ефективного банківського нагляду — публіка­ція № 30 від 1997 р. Можна також назвати Базельську угоду про зближення систем банківського регулювання у частині зміни капіталу та стандартів, що поширюються на капітал, публікація № 4 від 1988 р.; Принципи управління ризиками при електронних банківських послугах, публікація № 82 від 2001 р.; Принципи управління кредитними ризиками, пуб­лікація № 75 від 2000 р.; Принципи управління ризиками процентних ставок, публікація № 29 від 1997 р.; Мінімальні стандарти нагляду за міжнародними банківськими групами та їхніми трансграничними установами, публікація № 10 від 1992 р- 3 1982 р. Базельський комітет видав понад 80 публіка­цій у сфері банківської діяльності.

Слід згадати і розробку міжнародних домовленостей, які прямо стосуються певних міжнародних банківських опера­цій, зокрема оттавську конвенцію від 28 травня 1988 р. про міжнародний лізинг та міжнародний факторинг, підготов­лену Інститутом уніфікації приватного права (ІЛМГОКОІТ). Чимало норм Оттавської конвенції УНІДРУА про міжна­родний факторинг стали нормами внутрішнього законо­давства про факторинг.

Прийняття останніми роками спеціальних банківських законів стало помітним кроком уперед у здійсненні проце­су адаптації та уніфікації українського законодавства до єв­ропейського. Причому йдеться не лише про реформування, а фактично про створення нового законодавства України на нових для неї принципах, із новими стандартами. Це залу­чення й великого масиву правових норм ЄС, що мають пря­му дію у країнах — членах союзу, і конвенцій Ради Європи, котрі після приєднання до них України мають стати части­ною її національного законодавства.

Як зазначає професор А. О. Селіванов, основна відмін­ність між законодавством ЄС і національним законодавс­твом держав — членів ЄС полягає в тому, що, як правило, на рівні ЄС немає законів, а є лише директиви, які стосуються конкретних юридичних сфер і мають бути виконані за допомогою національного законодавства. При цьому біль­шість директив щодо банківської діяльності було прийнято на підставі п. 2 ст. 57 Договору про Європейську економіч­ну співдружність, що передбачає свободу започаткування та здійснення незалежної професійної діяльності. При цьому директиви гармонізують конкретні питання законодавства шляхом встановлення мінімальних стандартів, які перебува­ють посередині між нормами держави-члена з найвищим рівнем регулювання і держави-члена з найнижчим рівнем регулювання.

Окреме місце посідають міжнародні банківські звичаї. За загальним правилом їх застосування відбувається, якщо здійснюється операція із нерезидентом. У працях, присвя­чених праву Європейського союзу, науковці зазначають, що не менш важливим джерелом міжнародного права є між­народні правові звичаї. Саме у звичаях може бути закріпле­но неписані, як самі собою зрозумілі, правила організації та здійснення міжнародних економічних відносин. Вони зазви­чай не мають формального закріплення в жодному договорі або угоді. Такі норми виникають і розвиваються у процесі тривалої практики міжнародних відносин.

Міжнародні банківські звичаї виконують кілька функцій. По-перше, вони є додатковим джерелом права і застосову­ються, якщо немає норм, що регулюють відповідні суспіль­ні відносини, як у будь-яких правових актах, так і за умови зобов'язання між сторонами (тобто є засобом поповнення норм). По-друге, міжнародний банківський звичай є засо­бом тлумачення умов певного зобов'язання.

Своєю чергою міжнародні уніфіковані правила є зве­денням міжнародних звичаїв. У міжнародному праві сис­тематизацією міжнародних звичаїв займається, зокрема, Міжнародна торговельна палата (МТП).

Для банківської діяльності найважливішими серед них є:

• Уніфіковані правила щодо інкасо (публікація МТП 1995 р. № 522);

• Уніфіковані правила для міжбанківського рамбурсування щодо документарних акредитивів (публікація МТП 1995 р. № 525);

• Форс-мажорні обставини (публікація МТП 1985 р. № 421 (Е));

• Уніфіковані правила та звичаї для документарних ак­редитивів (публікація МТП 1993 р. № 500), а також ці ж Правила для електронного використання разом з новою практикою (публікація МТП 2001 р. № 500/2 і № 5000/3);

• Уніфіковані правила щодо договірних гарантій (публі­кація МТП 1978 р. № 325);

• Уніфіковані правила для гарантій на першу вимогу (публікація МТП 1992 р. № 458);

• Уніфіковані правила проведення телетрансміссійного обміну торговими даними (публікація МТП 1992 р. № 452);

• Міжнародна практика резервних зобов'язань (публіка­ція МТП 1998 р. № 590) тощо.

Під міжнародними банківськими стандартами розуміють також аудиторські та бухгалтерські стандарти, що їх розроб­ляють міжнародні аудиторські та бухгалтерські організації. Особливого значення набувають міжнародні стандарти фі­нансової звітності (МСФО), що їх розробляє Комітет з між­народних стандартів фінансової звітності (КМСФО). Можна згадати такі стандарти, як МСФО № 30 «Розкриття інфор­мації у фінансовій звітності банків та аналогічних фінансо­вих інститутів», МСФО № 39 «Фінансові інструменти: при­значення та оцінка» тощо.

Стандарти, що їх розробляє Міжнародна організація зі стандартизації (МСО), стосуються переважно автоматизова­них та електронних систем, що використовуються в банківсь­кій діяльності, а також документів, що в них застосовуються. Наприклад, ІСО-77810 «Ідентифікаційні картки: фізичні характеристики», ІСО-7812 «Ідентифікаційні картки: система нумерації та процедура реєстрації ідентифікаторів емітен­тів». Водночас міжнародні уніфіковані правила, на відміну від звичаїв, мають писаний характер, можуть застосовува­тися як обов'язкові правила в передбачених законодавством випадках. Крім того, враховуючи писаний характер таких правил, сторони можуть домовлятися про їх застосування шляхом посилання на ці правила в договорі, внаслідок чого вони будуть обов'язковими для сторін.

Донаступної групи джерел банківського права належать локальні акти банківських установ — акти, дію яких обмеже­но однією або кількома організаціями. Відповідно до чинно­го законодавства, передусім Закону «Про банки і банківську діяльність» і Господарського кодексу України, банки ство­рюються у формі акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю, а також у формі кооператив­них банків. Вони є статутними установами, що мають здійс­нювати власну діяльність на підставі затверджених і зареєс­трованих у встановленому законодавством порядку статутів. Такі статути є локальними актами для банківських установ, які нормативно визначають мету та предмет діяльності кон­кретного банку, від яких відхилятися без зміни статуту забо­ронено. Фактично статут визначає межі спеціальної право­здатності банківської установи як юридичної особи.

До локальних актів належать і банківські ліцензії, і акти, що встановлюють правила обслуговування клієнтів (по­ложення про кредитування, правила відкриття та ведення рахунків). Наступну групу локальних актів становлять по­ложення про окремі служби всередині самої банківської установи: про юридичну службу, про відділ кредитування (або кредитний комітет), про ревізійну комісію, відділ внутрішнього аудиту тощо. До локальних слід також віднести нормативні акти, які визначають правовий статус філій та представництв банківських установ, межі їхньої компетенції та питання взаємовідносин між самим банком та відокрем­леним підрозділом.

До джерел банківського права належать також акти со­юзів і асоціацій кредитних організацій.

У банківській діяльності певне місце посідають банківські правила та звичаї. Вони не закріплюються на рівні правового акта і пов'язані з турботою банку про забезпечення інтере­сів його клієнтів. Банківська практика економічно розвине­них країн закріплює банківські правила і звичаї в умовних актах, які називають стандартами банківської діяльності, що передбачають мінімальний обсяг і якість послуг, яким має відповідати діяльність усіх банків. Такі стандарти притаман­ні законодавству Канади, Великобританії, Японії, Франції. Вони стосуються переважно визначення строків надання послуг, розгляду скарг клієнтів, виплати відсотків, обміну валюти, видачі гарантій тощо.

Читайте також:

1. IV. Обов'язки і права керівника та заступника керівника подорожі
2. А джерелами фінансування державні капітальні вкладення поділяються на централізовані та децентралізовані.
3. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
4. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
5. Аграрна реформа 1861 р. Скасування кріпостного права в надніпрянській Україны.
6. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
7. Адміністративне право як галузь права
8. Адміністративно-правовий захист права інтелектуальної власності
9. Аксіологія права у структурі філософсько-правового знання. Соціальна цінність права.
10. Акти застосування норм права в механізмі правового регулювання.
11. Активність особистості та її джерела, спрямованість особистості
12. Альтернативні джерела формування підприємницького капіталу

Переглядів: 5146