Функціонування та досвід роботи холдингів за кордоном

Найбільша активність у розвитку холдингових відносин характерна для корпорацій США: уже до кінця 20-х років з 513 найбільших американських корпорацій, акції яких котирувалися на Нью-Йоркській фондовій біржі, 487 характеризувалися наявністю холдингових відносин. До середини 80-х років у США було зареєстровано більш як 6000 холдингів і 35,5 тис. їхніх відділень, що контролювали активи на суми, що перевищували 2200 млрд доларів.

Відповідно до Закону про комунальну холдингову компанію (1935 р.) корпорація, що має 10 % і більше акцій з правом голосу в іншій компанії, підлягає реєстрації як холдингова. Так, основу електроенергетики США складають енергокомпанії-холдинги. У першій половині 80-х років багато хто з них виступили за перегляд вищезгаданого нормативного акту як стримуючого, на їхню думку, необґрунтовані обмеження на діяльність енергокомпанії, що ускладнює інвестування в енергетику, розвиток енергетичного ринку й функціонування на ньому незалежних виробників електроенергії. Як реакція на цю ініціативу з'явилися нові законодавчі акти, у тому числі Закон про регулювання діяльності енергокомпаній (1988р.) і Закон про енергетичну політику (1992р.). Перший сприяв активізації спорудження блоків-станцій і розвитку нетрадиційних джерел енергії, а другий істотно стимулював конкуренцію на ринку електроенергії.

Що стосується знаменитого Закону про банківські холдинги (1956 р.), то відповідно до нього:

а) банківська холдинг-компанія визначається як корпорація, якій належать 25 % голосуючих акцій двох чи більше банків;

б) банківській холдинг-компанії заборонено скуповувати акції банків у сусідніх штатах, якщо закони цих штатів не містять спеціального на те дозволу;

в) для встановлення контролю над банком холдинг-компанія повинна одержати спеціальний дозвіл від Ради керуючих Федеральної резервної системи (ФРС);

г) холдинг-компаніям забороняється придбавати підприємства, що не мають відношення до банківської діяльності.

У 70-ті роки в США вийшов ряд юридичних актів, що доповнюють вищезгаданий акт 1956 р. про банківські холдинги, у результаті чого було усунуто суперечності в регулюванні діяльності холдингів, що володіють двома чи більше банками. У чинному законодавстві про банківські холдинги зафіксовано такі види їхніх фінансових операцій, схвалені ФРС:

а) послуги, пов'язані з видачею позик і заставних;

б) діяльність як довіреної особи;

в) кредитування оренди приватної власності й нерухомості;

г) виконання функцій страхового агента чи брокера;

д) надання бухгалтерських послуг і послуг з обробки даних;

е) придбання акцій місцевих компаній реконструкції і розвитку, що забезпечують житлом і робочими місцями осіб з низькими й середніми доходами;

ж) консультування банків, що не є філіями холдинг-компанії, з питань управління.

Одна з особливостей американської правової системи — відсутність єдиного для всіх штатів законодавства, що регламентує правовий статус корпорацій і холдингів; тому вони зазвичай створюються і діють у тих штатах, де передбачено найбільш пільгові умови в частині оподатковування (із цього погляду особливо популярними є штати Делавер і Нью-Джерсі). Законодавство США відносить холдинги торгово-промислових корпорацій до корпорацій загального типу, а холдинги фінансових підприємств (банків, страхових, інвестиційних і трастових фірм) — до фінансових підприємств. З перших законодавче виділено й спеціально урегульовано роботу лише холдингів електро- та газопостачальних підприємств.

У Німеччині спеціальне законодавство про холдинги відсутнє (якщо не брати до уваги антикартельний закон), однак регулювання процесів їх створення й функціонування регулюється за допомогою законів про акціонерні товариства (1965 р.) і товариства з обмеженою відповідальністю (1892 р.). Найважливіші положення німецької правової бази стосовно холдингів та акціонерних товариств такі:

1. Відповідно до законодавства про акціонерні товариства холдингова компанія як керівне підприємство має право здійснювати управління іншими підприємствами концерну, укладати з ними договори (про володіння, про консолідацію прибутку, про відрахування частини прибутку, про оренду підприємства тощо), а також приєднувати дочірні фірми. Відповідно до договірних відносин керівний холдинг має необмежене право розпоряджатися дочірніми підприємствами концерну й вимагати виконання відповідних розпоряджень.

2. Повноваження в прийнятті рішень на рівні керівного холдингу підкріплюються правом виконавчого директора основного підприємства давати такі (крім інших) вказівки, що не відповідають поточним інтересам дочірніх фірм, але відповідають загальній стратегії холдингу. Відмова від виконання розпоряджень можлива лише тоді, коли з'ясовується, що ці вказівки можуть зашкодити інтересам холдингу в цілому чи інтересам інших підприємств об'єднання.

3. Головне підприємство може використовувати свої повноваження для надсилання вказівок дочірньому підприємству щодо здійснення дій, пов'язаних із залученням капіталу, у тому числі у формі випуску цінних паперів, регулювання розмірів прибутку, що відраховується.

4.Високий рівень повноважень правління головного товариства поєднується з високою відповідальністю: навіть у випадку самостійного прийняття дочірніми фірмами певних управлінських рішень звільнення керівництва від відповідальності за наслідки дій підлеглих структур виключається. Фактично законодавство не перешкоджає розширенню повноважень головного підприємства до такої міри, що функції дочірніх фірм можуть зводитися до внутрішньо цехового управління.

5. Закон про кредитну систему обмежує керівництво фінансово-кредитних установ у прийнятті рішень про пайову участь у капіталі підприємств та їхніх об'єднань відповідно до величини суми «відповідального власного капіталу» (в останню включається розмір статутного капіталу плюс акції, що є власністю підприємства, і резервні фонди). Звичайна «квота» пайової участі кредитних інститутів не повинна перевищувати 10—20 % капіталу промислового акціонерного товариства.

Незалежно від обов'язку повідомляти про надання великих кредитів фінансова організація зобов'язана негайно заявляти федеральному відомству нагляду та Німецькому федеральному банку про прийняття чи про припинення пайової участі в іншому підприємстві, а також про зміни розміру частки участі, якщо часткове володіння перевищує 10 % капіталу фірми.

У Великої Британії (як і у Франції) спеціальне холдингове законодавство також відсутнє. Проте Закон про промисловість (1975 р.) регулює порядок: заснування й реєстрації компаній; перетворення компаній одного виду на компанії іншого виду; проведення емісії цінних паперів; розподілу прибутку. Цей закон регулює також звітність; обов'язки посадових осіб компаній; відносини управління їхніми справами; питання їхнього злиття, поділу й ліквідації; відносини між материнськими й дочірніми товариствами. З метою наближення британського законодавства до законодавства про компанії, що діє в країнах ЄС, слідом за вищезазначеним актом з'явилися відповідні акти 1980 і 1981рр. У 1985р. британський парламент прийняв новий закон про компанії, що консолідує прийняті раніше правові акти.

Нині більшість великих компаній Великої Британії — це багатогалузеві концерни. Контроль за діяльністю численних філій і дочірніх компаній здійснюється через контрольні пакети акцій (приблизно 10 % акцій). Наприклад, власністю членів рад директорів таких компаній, як «Сіеро», «Гінеї», «Теско», «Ледброук» та «Дж. Сейнс-бері» є відповідно 7, 10, 15, 24 і 65 % голосуючих акцій.

Холдингові компанії у Франції відіграють значну роль у процесі злиття банківського капіталу з промисловим, що швидко розвивається. Організаційною формою функціонування фінансового капіталу є фінансові групи, управління якими здійснюється через холдингові компанії. Такі фінансові групи, як «Паріба», «Союз», групи Ротшильдів і Ампен-Шнейдерів, охоплюють практично всю французьку економіку, а більше половини їхніх активів розміщено за межами країни.

У Японії (як і в Південній Кореї) холдингові компанії поки що заборонено. Однак цю заборону найближчим часом, схоже, буде знято. На рівні японських комісій зі справедливої торгівлі й корпоративного законодавства досягнуто розуміння переваг холдингової форми у вирішенні таких проблем, як залучення закордонних інвестицій, підвищення ролі стратегічного менеджменту, оперативність і гнучкість у реагуванні на зміни зовнішнього середовища.

Можна зробити висновок: якщо закордонні компанії пов'язані корпоративними відносинами, останні більшою чи меншою мірою обґрунтовуються й підтримуються правовою базою відповідної країни.

Державні холдингові компанії набули поширення в Західній Європі після Другої світової війни, причому не тільки в країнах, що характеризуються значною часткою державного сектора у виробництві, зокрема в Італії та Австрії, але й у таких країнах, як Швеція і Велика Британія, в економіці яких питома вага державних підприємств є набагато меншою.

Останнім часом державні холдингові компанії відігравали помітну роль і в країнах, що розвиваються (Єгипет, Алжир, Пакистан та ін.). Пік поширення холдингів припав на 70-ті — початок 80-х років XX ст., однак, починаючи з другої половини 80-х років, їхнє значення в економіках закордонних країн постійно зменшувалося насамперед унаслідок приватизації державних підприємств.

У більшості випадків при формуванні державних холдингових компаній ставилася певна мета. В одних країнах вони створювалися для реструктуризації й оздоровлення підприємств. Найбільш яскравими прикладами цього в Європі є Італія (державна холдингова компанія ІКІ) і Швеція. В інших країнах головним завданням державних холдингів було керування державними підприємствами й компаніями змішаної форми власності (австрійський холдинг ОІА). Подібні холдинги створювалися, як правило, після проведення масштабної націоналізації приватних компаній.

Що стосується оцінки результатів діяльності холдингових компаній за кордоном та їхньої ефективності як механізму управління держсектором, то серед економістів немає єдиної думки. Більшість закордонних фахівців схиляються до того, що недоліки холдингових компаній переважають їхні потенційні позитиви. Із цього погляду показовим є приклад Італії. У післявоєнний період тут було створено систему управління державними й змішаними підприємствами, на чолі яких стояло міністерство державного майна, а рівнем нижче розташовувалися державні холдингові компанії (ЇМ, ЕРІМ, ЕОАМ і ін.), що контролювали виробничі компанії або безпосередньо, або через галузеві субхолдинги. У 70-ті роки державний сектор Італії почав занепадати не в останню чергу через те, що державні холдинги й контрольовані державою підприємства перетворилися на об'єкт боротьби між різними політичними партіями, що входили до складу коаліційних урядів, які постійно змінювалися. У результаті в основу економічної політики Італії в 90-ті роки були покладено ідеї приватизації.

У той же час у ряді робіт наводяться свідчення того, що холдингові компанії можуть відігравати позитивну роль у керуванні держсектором. Найбільш ефективні вони тоді, коли перед ними ставляться чітко визначені й обмежені в часі завдання, що є характерним для періодів реструктуризації і приватизації.

Компанії, державний пакет акцій яких передано в холдинг, характеризуються більш високою сукупною продуктивністю факторів порівняно з підприємствами, де використовуються інші механізми участі держави в управлінні. Водночас не можна стверджувати, що результати діяльності підприємств, у списку акціонерів яких є контрольований державою холдинг, перевершують результати діяльності приватних компаній. Можна зробити висновок: якщо з якихось певних причин необхідно зберегти підприємство в державній власності, управління ним через державний холдинг є ефективнішим порівняно з прямим урядовим контролем.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Управління холдинговим об'єднанням	\|	Сутність організаційно-управлінських структур об'єднань підприємств

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.