Кримінальне право

Під впливом соціально-економічного розвитку змінилося поняття злочину. Замість "обіди" під злочином стали розуміти шкоду або злочинство, заподіяне власнику чи громаді. Поняття злочину все більше зміщується в сферу порушення правової норми. Злочин став зватись "виступом", а злочинець — "виступцем". Суб'єктом злочину визнавалась вільна або напіввільна людина, яка досягла 14 років за II Статутом і 16 років за III Статутом. Не завжди притягувались до відповідальності душевнохворі. Необхідна оборона або стан крайньої необхідності визнавались обставинами, які звільняли від покарання. З суб'єктивної сторони розрізняли навмисні й ненавмисні злочини. Злочини ділились також на закінчені і незакінчені, вчинені особисто і при співучасті. Співучасть у Статутах визначалась досить детально.

Норми кримінально-правового характеру передбачали складну систему злочинів, яка поділялась на шість головних видів.

Злочини проти релігії включали богохульство, відступництво, підбурювання до переходу в нехристиянську віру тощо.

До політичних злочинів були віднесені: втеча до ворога, бунт, зносини з противником, здача йому замку.

Державні злочини поділялись на злочини по службі і проти порядку управління. До останніх належали: хабарництво, підробка документів, самочинне карбування монети тощо.

Злочинами проти особи були визнані: вбивство, тілесні пошкодження, образа.

Майнові злочини: крадіжка, незаконне користування чужим майном, пошкодження та знищення чужого майна, підпал, знищення межових знаків з метою оволодіння чужою землею, заподіяння шкоди чужому майну.

Злочини проти моралі та сім'ї: двожонство, викрадення чужої дитини, образа дітьми батьків, Зґвалтування тощо.

Загострення міжстанових відносин відбилось на меті та видах покарання.

Головна мета покарання — залякування. До мети покарання відносилась також ізоляція злочинця, відшкодування збитків, використання злочинців як робочої сили.

Найбільш тяжким покаранням була смертна кара. За І Статутом вона передбачалась у 20 випадках. За II — у 60, за III — у 100. Смертна кара поділялась на кваліфіковану та просту. До кваліфікованих видів відносили: спалення, посадження на палю, закопування живим в землю тощо. Проста смертна кара здійснювалась відрубанням голови або через повішення.

Болісні покарання застосовувались, головним чином, проти селян. Це биття кнутом, палкою тощо.

В Статутах ми бачимо складну систему майнових покарань. Головним з них була вина грошова, що складалась із "накладу", яки й надходив у скарбницю держави, "шкоди" — винагороди за вчинену шкоду потерпілому, "годовщини", яку отримували родичі вбитого. Якщо злочин здійснювався насильницьким шляхом, то розмір покарання збільшувався.

Покарання у вигляді позбавлення прав і честі називалось "виволанням" і застосовувалось тільки до шляхти. Засуджені до такого покарання позбавлялись всіх прав та привілеїв і ви ганялись тимчасово або назавжди за межі держави. Таке покарання супроводжувалось конфіскацією майна та іншими видами додаткових покарань. До менш тяжких покарань належало вигнання з міста.

Застосовувалось і тюремне покарання на термін від шести тижнів до одного року. Розрізнялось надземне і підземне ув'язнення. За власне утримання в тюрмі злочинець сплачував мито. За дрібні злочини суд застосовував догану або зауваження.

Для системи покарань характерною була їхня невизначеність. Як правило, Статути вказували вид покарання, а не його розмір.

За законодавством, ніхто ні за кого не повинен був нести покарання, тільки кожний за себе.

Загальні висновки

Протягом другої половини XIV— першої половини XVI ст. на українських землях, які перебували під владою Великого князівства Литовського і Польщі, відбулися значні політичні та соціальні зміни. Литовсько-Руська держава, утворена литовським, українським та білоруським народами, все більше відчувала на собі політичний, релігійний та соціальний тиск панської Польщі. Набирав сили процес диференціації соціальної структури суспільства, консолідації двох основних верств населення: селянства і шляхетства. Піднесення шляхетства супроводжувалося посиленням кріпацтва, запровадженням кріпосного права.

Панівні верстви Литви та Польщі проводили політику ліквідації самостійності українських земель у складі Великого князівства Литовського. Опір національної української князівсько-шляхетської опозиції був придушений.

У цей час над Україною нависає зовнішня небезпека з боку Османської імперії та Кримського ханства. Ні Польща, ні Литва не були здатні організувати оборону своїх кордонів, захистити як свій, так і український народи. Цю справу взяла на себе нова сила — козацтво.

Незважаючи на несприятливі історичні умови, вікові традиції української державності не перериваються. Але їхній подальший розвиток обмежується місцевим самоврядуванням, зокрема, в громадах та містах, які отримують магдебурзьке право.

Значним був вплив українського права на законодавчу систему спочатку Литовсько-Руської, а пізніше Польсько-Литовської держави. I, II та III Статути за правом вважаються видатними пам'ятками права литовського, руського, українського та білоруського народів. Рівень законодавчої техніки, прогресивні сутність та зміст вивели ці законодавчі акти на передові позиції європейської юридичної думки.

Розділ 5. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ (друга пол. XVI — перша пол. XVII ст.) 5.1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД Після Люблінської унії 1569 року Велике князівство Литовське втратило не лише свої землі, а й державне значення. Рівноправна унія двох самостійних держав не злагодилась. Але найбільших втрат зазнали національне життя та традиції українського народу. Останню надію на своє відродження поховала українська державність: польський адміністративно-територіальний поділ, мова, католицька віра були поширені на всю Україну. Майже відразу ж після Люблінської унії починається інтенсивна роздача земель магнатам та шляхті на Київщині, Брацлавшині, Переяславщині. До кінця XVI ст. більшість українських земель опинилася під владою магнатів Вишневецьких, Замойських, Конєцпольських, Тарновських. Найбільше отримали Вишневецькі: їхні володіння охоплювали майже всю Полтавщину та частину Чернігівщини. Оскільки ці землі були малозаселені, в них для заохочення переселенців встановлювались "пільгові роки" (віл 20 до 40), протягом яких селяни не сплачували податків і не відробляли панщини. Це привело до швидкого заселення цих земель селянами з усіх частин України. Після Люблінської унії литовські політики все ще плекали надію на повернення українських земель, але війна з Московською державою змушувала Литву дотримуватись унії з Польщею. У1576 році королем Польщі було обрано Стефана Баторія. Його рішучість у боротьбі з Москвою, тактовне поводження з Литвою згуртували Річ Посполиту. Після смерті Стефана Баторія Литва знову зробила спробу розірвати відносини з Польщею, але примирилася на кандидатурі Сигізмунда НІ, шведського королевича. Його правління тривало 45 років і було найтяжчим часом для України і навіть для Польщі, оскільки все правління Сигізмунда III було заповнене війнами за шведську та московську корони. В історії України ця війна важлива тим, що вперше в ній виступило як самостійна військова сила українське козацтво. У1598 році зі смертю царя Федора припиняє існування династія Рюриковичів. Почалися затяжні московсько-польські війни, активну участь у яких брали українські сил и. Польща не відмовляється від планів приєднання до Речі Посполитої Московської держави навіть після обрання на Земському Соборі 1613 року царя Михайла — з династії Романових. У1613—1624 роках син Сигізмунда III — королевич Влади слав організував похід на Москву, але зазнав невдачі. Після смерті Сигізмунда 111 Москва намагалася взяти реванш і у 1632 році виступила проти Польщі, але в битві під Смоленськом зазнала поразки. У1634 році між Річчю Посполитою та Московською державою було підписано "вічний мир", за яким Смоленська та Чернігово-Сіверська земля остаточно закріплялися за Польсько-Литовською державою. У польсько-московських війнах значну роль відігравало українське козацтво. У війську Сигізмунда НІ було 30 000 козаків. У битві під Смоленськом у 1632 році польське військо складалося з 9090 поляків і 20 000 українських козаків. На початку XVIІ ст. козаки стають силою, яка починає відігравати суттєву роль в історії Речі Посполитої. Козацькі повстання Соціальне, національне, культурне та релігійне гноблення українського народу з самого початку викликало різкий протест, який вилився в ряд повстань, де рушійною силою було козацтво. З початку формування запорізького козацтва в ньому виділяється дві течії: радикальна, до якої належали незаможні козаки з безземельних селян та міських ремісників, які намагалися через перемогу над польською шляхтою покращити своє правове становище; поміркована, яка складалася із заможного козацтва, шляхетства, міщанства і прагнула через домовленості з польським урядом досягти привілеїв та вольностей. З часом суперечки між двома течіями посилились, що загрожувало самому існуванню козацтва. Але загальне невдоволення українського населення політикою польського уряду на деякий час примирило ці течії, і в ряді повстань козацтво виступало як єдина сила. Перше велике козацько-селянське повстання вибухнуло у 1591 році і тривало до 1593 року. В повстанні, яке очолив Криштоф Косинський, брало участь і міське населення. Спочатку на боці запорожців воювали і реєстрові козаки, але після переговорів з поляками у 1593 році вони пообіцяли вірно служити королю, скинути Косинського з гетьманства, не робити походів на "волость". Поляки розгромили рештки повстанських загонів. Соціальний гніт посилився: було збільшено панщину, натуральні та грошові повинності населення. Ці події підготували грунт для повстання під проводом Северина Наливайка та Григорія Лободи. Повстання, яке розпочалося в Брацлаві, згодом перекинулося майже на все Південне Подніпров'я і навіть Білорусію. Восени 1595 року все українське Правобережжя і Південно-Східна Білорусія опинилися в руках повстанців. На землях, охоплених заворушенням, селяни у міщани звільнялися від влади польської адміністрації і оголошували себе вільними козаками. Боротьба проти шляхетської влади відбувалася під релігійними знаменами, за православ'я. У виступах брало участь як селянство, так і міщанство. У травні 1596 року повстання було жорстоко придушене. Однією з причин поразки була зрада Лободи та частини козацької старшини. Знову не з кращого боку показали себе реєстрові козаки, які схопили Наливайка і видали його полякам. 11 квітня 1597 року Северина було страчено у Варшаві. Польський сейм 1596 року оголошує реєстрових козаків, які брали участь у повстанні, "зрадниками і ворогами" і приймає рішення конфіскувати їхні землі. Після придушення повстання Наливайка в Україні посилюється соціальний, національний та релігійний гніт. Настає кріпосницько-шляхетська реакція. Але масовий рух в Україні проти соціального і національного гноблення зупинити було вже неможливо. Розгортанню визвольного руху сприяв розвиток козаччини, яка стала ідеалом для пригнобленого люду. У 20-х—першій половині 30-х років XVIІ ст. розпочався народний рух на Київщині, який незабаром переріс у велике повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила). У1630 році його було обрано гетьманом нереєстрового козацтва. Федорович звернувся до українського народу з універсалами, в яких закликав вступати до повстанського війська, здобувати козацькі вольності і захищати православну віру. Повстанці ставили за мету визволення України від польсько-шляхетського панування, затвердження особливого правового стану козацтва, збереження української народності. Але і це повстання не було доведене до кінця. Згідно зі статтями Переяславської угоди від 29 травня 1630 року козаки визнавали свою провину, однак не підлягали покаранню за участь в повстанні. Навпаки, реєстр збільшувався до 8 тис. Всі інші повстанці, які не ввійшли в козацький реєстр, мали повернутися до панських маєтків. Компромісна угода викликала невдоволення народних мас. У1630 році стихійні виступи мали місце на Чернігівщині, Полтавщині, Брацлавщині. У лютому 1635 року сейм Речі Посполитої затвердив постанову "Про припинення козацького свавілля", в якій під загрозою суворого покарання була підтверджена заборона втеч на Запоріжжя. Придушуючи народні виступи, польські магнати намагалися ліквідувати і реєстрове військо, яке в критичних ситуаціях часто підтримувало повстанців. Проте король, який не володів абсолютною владою в Речі Посполитій, мав намір використовувати козаків у боротьбі з магнатами. Але давня неприязнь, яка існувала між реєстровцями та іншими козаками, привела до сутички. Козацький загін під проводом Павла Бута у травні 1637 року захопив у Черкасах артилерію реєстрових козаків. У липні 1637 року козацька рада обрала Бута гетьманом Війська Запорізького. Наприкінці липня почалося повстання. Запорізьке військо мало намір закріпитися на Лівобережжі. У вирішальний момент повстання козацький ватажок був по-зрадницькому схоплений і згодом страчений у Варшаві. Польське шляхетське військо організувало каральну експедицію на Лівобережжя. З надзвичайною жорстокістю шляхтичі вбивали і грабували місцеве населення. Проте наслідки залякування виявилися протилежними. На Запоріжжі гетьманом було обрано Якова Острянина. Його універсали з закликом всенародної боротьби з польською шляхтою розповсюджуються майже по всій Україні. Чергове селянсько-козацьке повстання розпочалося у другій половині березня 1638 року. Під Говтвою Острянин розгромив коронне військо, але відсутність тактики та стратегії призвела до поразки його війська під Лубнами. Залишки повстанської армії під керівництвом нового гетьмана Дмитра Гуні продовжували боротьбу. Та ситуація була вже іншою, ніж на початку повстання. Майже весь район народних виступів був заполонений шляхетським військом, а чергова зрада частини козацької старшини привела до затухання повстання. Прагнучи не допустити поновлення масових народних рухів, уряд Речі Посполитої посилив військові гарнізони на території України. Період з 1639 по 1647 рік польські дворянські і буржуазні історики характеризували як "еру повернення миру на Україну", "період золотого спокою" або "десятиріччя гробової тиші". Проте в дійсності ніякого "золотого спокою" не було. Боротьба за соціальне, національне та релігійне визволення не припинилася, змінилися лише її форми. В числі найпоширеніших методів боротьби були скарги і протести, які надсилалися в усі урядові інстанції. Апелюючи до властей, населення намагалося законним шляхом поліпшити своє становище. Слід при цьому підкреслити, що скаржитись мали право тільки селяни, які проживали на королівських землях, селяни ж приватних володінь могли подавати скаргу лише в тому випадку, коли маєток перебував в оренді й орендар не виконував узятих на себе зобов'язань. Особливо шириться така форма народного протесту, як втечі селян з маєтків панів та шляхти. Втікали на Лівобережжя, в Запоріжжя, бо там кріпацтво ще не стало масовим. Десятки тисяч українців переселяються в ці часи на територію Московської держави. Особливо масовим було переселення у 1638— 1639 роках. Своєрідною формою боротьби проти соціального гноблення на західноукраїнських землях було опришківство. Протягом 1639—1647 років загони опришків здійснювали напади на шляхетські маєтки, знищували інвентарі (записи феодальних повинностей). Місцева влада та шляхта жорстоко розправлялися з рухом народних месників. У цей період дві частини України—Буковина та Закарпаття—на кілька століть відриваються від України. Ще в другій половині XIV ст. румуни з Семигороду, шукаючи нових пасовищ для своїх отар, переходили Карпати, осідали на території Буковини та на землях, які пізніше складуть Молдавську державу. Зауважимо, що на всіх цих землях на той час проживали українці. У 1359 році воєвода Богдан І збунтувався проти угорського короля, вигнав його урядовців і заснував нову державу, до складу якої ввійшла і Буковина. За молдавський престол точилася гостра боротьба між румунськими та українськими претендентами і деякий час на престолі були українські князі. Ця боротьба свідчить про те, що в заснуванні Молдавської держави брали участь і українці і що на початку свого існування ця держава не була національно визначена. Кінець кінцем перемога була за румунською династією Мушат, яка і панувала тут до 1552 року. Молдавія мала постійні стосунки з Україною і регулярно підтримувала боротьбу українського народу проти польсько-шляхетського панування. І хоча з 1514 року Молдавія підпадає під зверхність Туреччини, ці стосунки не припинялись. У1634 році воєводою Молдавії стає Василь Лупул, за правління якого посилюється румунізація Буковини. Закарпатська Україна Закарпатська Україна — земля білих хорватів — входила до складу Болгарського царства, а з занепадом його в другій половині X ст. опинилася в складі Київської держави. Під час міжусобиць, які розпочалися після смерті Володимира в 1015 році, Угорщина захопила Закарпаття і до XX ст. ця частина українських земель входила до складу Угорської держави. У1526 році, після поразки під Могачем, Угорщину було поділено між Туреччиною, Австрією та Сем и городом. З того часу Закарпаття стає ареною безперервних воєн. На початку XVIІ ст. Закарпатська Україна втягується в релігійні війни. Особливо довгою була боротьба між католиками та протестантами. Панщина, різного роду побори, рекрутчина — все це лягло важким тягарем на плечі населення Закарпаття. Такою була загальна історична картина подій на українських землях з середини XVI до середини XVII ст.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Шлюбні та сімейні відносини	\|	Панівний стан

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.