• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Перспективні напрями раціонального природокористування

Я

6.1.2.Економічний розвиток країни - це динамічний процес, який має тенденцію постійного розвитку з метою найбільш повного задово­лення потреб населення. Базою для задоволення цих потреб має бути ефективне використання сировинних природних ресурсів. Будь-яка система виробничої діяльності покликана забезпечити економну екс­плуатацію природних ресурсів та найбільш сприятливий режим їх відтворення при одночасному забезпеченні здоров'я людей. Такий підхід характеризує раціональне природокористування. Таким чином, під раціональним природокористуванням розуміють високоефектив­не господарювання, яке не призводить до різких порушень природ­но-ресурсного потенціалу або змін у навколишньому середовищі, які можуть завдати значної шкоди здоров'ю людей і навіть загрожувати їх існуванню. Теоретично - це гранична кількість природних ресурсів, яка може бути використана людством для задоволення своїх потреб. Природно-ресурсний потенціал визначаються рівнем екологічної рівно­ваги біосфери та її великих складових, які є лімітами для такого існу­вання і розвитку. Перехід за межі можливого використання природ­но-ресурсного потенціалу відповідає стану колапсу.

У біосфері впродовж тривалого часу існує відносна рівновага в еко­системах, що ґрунтується на колообігу речовин та енергії. З появою в біосфері людства і зі значним зростанням його потреб виникла не­обхідність у використанні зростаючої кількості природних ресурсів. Із постійним зростанням використання природно-ресурсного потенці­алу зростають відходи виробництва. Ці відходи поділяють на дві гру­пи: відходи виробництва та відходи споживання.

Відходи виробництва - це залишки сировини, матеріалів, напівфабрикатів, що утворюються під час виробництва і частково або повністю втратили свої початкові споживчі властивості. Відхо­ди споживання - це продукція і вироби, що вже споживалися, або супутні їм вироби, що втратили свої споживчі якості. Виходячи із мож­ливості утилізації, розрізняють утилізовані й неутилізовані відходи. Для перших існує технологія переробки, другі поки що необхідно захоронювати.

З метою зменшення значної кількості відходів, які щорічно накопичуються, особливо в гірничодобувній і переробній галузях народного господарства, та раціонального використання сировинно-ресурсного потенціалу слід впроваджувати у виробництво ресурсозберігаючі технології. До основних напрямів ресурсозбереження зараховують:

· застосування безвідходних та маловідходних сучасних техно­логій з одночасною комплексною переробкою сировини;

· комплексну переробку газо-димових викидів у атмосферу та стічних вод з повторним використанням продуктів газо- і водоочи­щення;

· рекуперацію та утилізацію відходів виробництва;

· застосування замкнутих водооборотних циклів;

· раціональне використання енергоресурсів та енергозбереження.

Зниження їх питомої ваги у витратах на одиницю випускаємої про­дукції:

ü розробка нових ефективних технологічних процесів, V тому числі й мікробіологічних;

ü організація територіально-виробничих комплексів.

З метою зменшення кількості розсіюваних відходів, які забрудню­ють атмосферу, землю і воду, та більш ефективного використання пер­винних природних матеріальних ресурсів розробляються ефективні безвідходні та маловідходні технології. На промислових підприємствах споруджуються складніші і дорожчі очисні споруди для газо-димових викидів і стічних вод. Розробляються технології комплексної ра­ціональної переробки сировини з мінімальним використанням енер­гетичних ресурсів та інших допоміжних матеріалів. Незважаючи на низку прийнятих заходів щодо оздоровлення навколишнього середо­вища, загальний обсяг шкідливих викидів в атмосферу зростає. Це пояснюється прогресуючим зростанням чисельності населення на планеті, а отже і його потреб. Як уже було сказано, найбільш ефек­тивним шляхом вирішення проблеми зменшення кількості розсіюва­них відходів (викидів у атмосферу) є використання безвідходних тех­нологій. Це зумовлено ще й зростанням світових цін на сировину. Таким чином, для забезпечення раціонального природокористуван­ня потрібно використовувати екологічно чисті безвідходні та маловідходні технології.

Європейською економічною комісією дається таке визначення поняття «безвідходна технологія»:

Безвідходна технологія — це практичне застосування знань, методів і коштів для того, щоб забезпечити в межах людських по­треб якнайраціональніше використання природних ресурсів і енергії та захист навколишнього середовища.

Під маловідходною технологією розуміють спосіб виробництва продукції, за якого частина сировини і матеріалів переходить у відходи, однак шкідливий вплив на навколишнє середовище не перевищує допустимих санітарних норм. У широкому розумінні поняття «безвідход­на технологія» охоплює і сферу споживання. Ця технологія передбачає, щоб виготовлені вироби служили довго, легко могли бути відновлені (відремонтовані), а після закінчення терміну служби поверталися в антропогенний ресурсний цикл після відповідної переробки або знешкоджувалися та захоронялись як неутилізовані відходи.

У відповідності з закономірностями розвитку довкілля будь-яка природна система розвивається лише за рахунок використання матеріа­льно-енергетичних та інформаційних можливостей навколишнього середовища. Абсолютно ізольований саморозвиток неможливий – це висновок із законів термодинаміки. Із цього закону випливає наслідок: абсолютно безвідходне виробництво неможливе. Тому поняття «без­відходна технологія» є умовним і наповнюється змістом залежно від розвитку техніки на певному історичному етапі.

Згідно з подальшим напрямом безвідходності технології відходи ви­робництва використовують як вторинні матеріальні ресурси, які після збирання і оброблення знову надходять у виробництво як вторинна матеріальна сировина. Сюди належать:

v залишки сировини і матеріалів, що утворюються у процесі ви­готовлення продукції;

v продукти фізико-хімічної переробки сировини;

v продукти, які отримують у результаті видобування й збага­чення корисних копалин;

v продукти очищення газо-димових викидів і стічних вод;

v вироби й предмети, що вийшли з ужитку або морально застарі­ли;

v відпрацьована та побічна теплота, енергетичний потенціал якої можна використати в інших процесах.

У багатьох галузях виробництва сьогодні вже велика кількість вто­ринних ресурсів переробляється, зокрема, металобрухт, склобій, ма­кулатура, вироби з вовни, текстилю, частково вироби з пластмас, гуми, шкіри тощо. Таким чином, рекуперація відходів - це основа раціонального використання сировини. Враховуючи виснаження резервів пер­винної сировини, все більшого значення набуватиме проблема вико­ристання вторинної сировини. Наприклад, виробництво паперу з макулатури замість деревини потребує енергії на 60 % менше, змен­шує забруднення повітря на 15 % і води на 60 %. Сталь, виготовлена з металобрухту, на 70 % дешевша від добутої з руди. При цьому на кожній тонні сталі економиться 1,5 т руди і 0,2 т коксу, зменшується величезна кількість відходів, що потрапляють у відвали.

Один із істотних напрямів зменшення витрат сировини і енергії, а також розсіюваних відходів виробництва є створення територіально- виробничих комплексів (ТВК) з метою організації комплексної переробки сировини. У ТВК здійснюється кооперування окремих підприємств, коли відходи одного з них є сировиною для іншого. На­приклад, золо-шлакові відходи теплових електростанцій використовуються для виробництва будівельних матеріалів (виробництва ніздрюватих стінових блоків, виробництва шлако-портланд цементу, як наповнювачів для бетону, будівництва шляхів). З доменних шлаків пропонують виробляти шлакоситал - склокристалічний матеріал з хо­рошими фізико-хімічними властивостями. Металургійні заводи «Азов-сталь», Дніпропетровський ім. Петровського та інші перейшли на повне використання шлаків.

Через вичерпність видобувного палива та забруднення довкілля відходами енергетики зростає значення відновних джерел енергії. За прогнозами до 2020 р. ці джерела замінять близько 2,5 млрд. т пали­ва. їх частка у виробництві електроенергії й теплоти становитиме 8 %. Таким чином, дедалі більше використовуватимуть енергію Сонця, вітру, геотермальної води, енергії течій і т.п.

Аналіз антропогенного циклу кругообігу речовин підтверджує, що для безперервного його функціонування потрібно постійно і в зрос­таючій кількості споживати первинні відновні та невідновні ресурси, оскільки постійно зростають потреби суспільства. Раціональне при­родокористування передбачає господарювання таким чином, щоб за­безпечити самовідтворення відновних природних ресурсів, тому їх використання має бути науково обґрунтованим і відповідним чином узгодженим з відповідними службами, які здійснюють моніторинг за їх використанням.

Використання невідновних природних ресурсів має обмежуватися і базуватися на самообмежувальному мінімумі, з одного боку, а з іншого — необхідно бережливо і раціонально використовувати вже видобуті корисні копалини, дбайливо і довгостроково споживати виготовлені з них продукти та предмети вжитку, своєчасно їх відновлювати. Відхо­ди предметів, які повністю вийшли з ужитку, необхідно збирати й переробляти у вигляді вторинних матеріальних ресурсів.

З метою забезпечення оптимального використання природних ресурсів в Україні необхідно здійснювати реструктуризацію економі­ки, спрямувавши її в бік зменшення використання матеріальних і енер­гетичних ресурсів та самозабезпечення. Водночас потрібно викорис­товувати сучасні найбільш ефективні безвідходні і маловідходні тех­нології в усіх галузях народного господарства. У сучасних умовах господарювання все більшого значення набуває екологізація використання природно-ресурсного потенціалу. Екологізація виробничої діяльності і раціональне використання природних ресурсів мають стати пріоритетними напрямками державної політики у здійсненні соціально-економічних реформ, необхідною умовою та підґрунтям формування національної економічної доктрини.

Концепція раціонального природокористування і національної еко­логічної доктрини як підґрунтя розвитку екологічного менеджменту має базу ватисся на таких принципах[2]:

t пріоритетність ідеї сталого розвитку в контексті поєднання економічної і екологічної безпеки країни та її регіонів;

t системність і комплексність у здійсненні стратегії розвитку системи екологічного менеджменту як якісно нової ідеології управ­ління;

t послідовність та цілеспрямованість у процесі розробки зва­женої стратегії розвитку системи екологічного менеджменту і при впровадженні конкретного організаційно-економічного механізму на кожному етапі її становлення;

t наступність у розвитку екологічного менеджменту духовних екологічних цінностей, системи екологічного виховання її освіти, культурної спадщини.

Тільки таким чином Україна зможе інтегруватися в світовий економічний простір, забезпечити гідний рівень економічної та екологічної безпеки та добробуту її населення.

Варто сказати, що за останні роки в нашій державі сформовані достатньо міцні основи екологічного законодавства, здійснені струк­турні реформи у сфері охорони навколишнього середовища та вико­ристання природних ресурсів, закладений концептуальний базис нової екологічної політики та запропоновано конкретні механізми її діяльності.

З огляду на глобалізацію проблем раціонального природокористу­вання необхідно спільними зусиллями всього світового співтовари­ства вирішувати питання подолання світової екологічної кризи, що невпинно зростає. З цією метою потрібно організувати ефективне і постійно діюче міжнародне співтовариство для вирішення всіх еколо­гічних проблем взагалі та раціонального природокористування зок­рема.

При наявності значної кількості екологічних проблем різного рівня складності та вкрай обмежених ресурсів, доступних для їх вирішення. До національних пріоритетів охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів зараховують:

Ø формування збалансованої системи природокористування і адекватної структури перебудови виробничого потенціалу вітчизняної економіки;

Ø екологізацію технологій в промисловості, енергетиці, будів­ництві, сільському господарстві, на транспорті;

Ø забезпечення біологічного та ландшафтного різноманіття, розвиток природно-заповідної справи.

Розробка політики в галузі охорони довкілля та раціонального й ощад­ного природокористування є невід'ємною від запровадження голов­них механізмів її реалізації - екологічних програм, що спрямовані на поліпшення якості повітря, води, на розвиток заповідної справи, на ство­рення єдиної екологічної мережі запровадження і дотримання прин­ципів збалансованого розвитку.[3]

Екологічна політика держави реалізується через цільові національні, державні га регіональні програми. Так, наприклад, у Національній енергетичній програмі України до 2030 р. прийнято стратегію еколо­гізації паливно-енергетичного комплексу (ПЕК). Ця програма базуєть­ся на концепції поетапного здійснення процесу екологізації залежно від пріоритетності заходів та їхньої еколого-економічної ефектив­ності.

У рамках цієї стратегії виділено три основні напрями в процесі екологізації ПЕК України.

Перший - значне зменшення і, по можливості, часткова ліквідація викидів, стоків та інших негативних впливів підприємств ПЕК на при­родне середовище і населення за рахунок економії загального спожи­вання електричної та теплової енергії і істотного зменшення у зв'язку з ним обсягів споживання енергоносіїв (органічного та ядерного па­лива) й використання небезпечних для природного середовища тех­нологій їх видобутку і переробки.

Другий - стратегія екологізації розвитку АПК України передбачає:

ü формування високопродуктивних і екологічно стійких агроландшафтів;

ü гармонійне поєднання механізмів дії економічних законів і за­конів природи в межах території з урахуванням лімітуючих фак­торів інтенсивності антропогенного навантаження на сільськогос­подарські угіддя, біологічні ресурси та ландшафти;

ü впровадження вимог щодо екологічної безпеки в систему сільськогосподарського природокористування;

ü забезпечення екологічно обґрунтованого поводження з пести­цидами та агрохімікатами;

ü формування механізмів економічної, адміністративної та кри­мінальної відповідальності природокористувачів за порушення еко­логічних вимог;

ü розробку природоохоронних заходів на основі вимог міжнарод­ного законодавства та підвищення його ролі в практиці сільськогос­подарського природокористування;

ü створення системи економічних стимулів виробництва еколо­гічно чистої сільськогосподарської продукції на основі технологій біо­логічного землеробства;

ü підтримання сприятливого в екологічному відношенні довкілля, інфраструктури та умов для праці, відпочинку і фізичного розвитку сільського населення;

ü виведення з використання малопродуктивних сільськогосподарських угідь, насамперед у регіонах з високою розораністю землі.

Третій напрямок — екологізація розвитку водогосподарського забезпечення потреб народного господарства. Вона має здійснюватися відповідно до Загальнодержавної програми водного господарства країни, яку Верховна рада прийняла у 2002 р. як Закон України[4]. Метою цієї Програми є:

v еколого-економічна і санітарно-гігієнічна регламентація та державне управління водокористуванням з наданням пріоритету збереженню водних ресурсів, підтриманню сприятливих умов функціонування ландшафтів водозбірних басейнів і екологічного стану водних об'єктів;

v екологічно збалансований за водним фактором розвиток регіонів з урахуванням стану і прогнозних змін водних ресурсів;

v планування і впровадження методів водокористування, охорони вод, відтворення водних ресурсів, що базуються на басейнових принципах управління;

v утвердження пріоритетності економічних важелів у процесі регулювання господарських аспектів водокористування, оптимальне їх поєднання з організаційними і правовими заходами;

v запровадження водозберігаючих та енергозберігаючих технологій у різних галузях економіки;

v включення до загальнонаціональних стратегічних пріоритетів розвитку системи раціонального водокористування для соціальної сфери;

v запровадження комплексного підходу до територіальної організації виробництва, земле- і водокористування залежно від водоресурсного значення того чи іншого басейну;

v впровадження програмно-цільового методу планування, прогнозування та організації водогосподарської діяльності;

v дотримання чинних міжнародних договорів та співробітницт­во з сусідніми державами у питаннях використання її охорони вод­них ресурсів; запобігання шкідливій дії води на прикордонних водних об'єктах;

v широке залучення громадськості до процесів обговорення, планування, контролю використання водних ресурсів.

Україна сьогодні має законодавчо визначені у програмних документах стратегії екологізації розвитку базових галузей і секторів еко­номіки. Проблема полягає в забезпеченні їхньої дієздатності, відпрацюванні механізмів реалізації. Це можна вирішити тільки шляхом ство­рення потужних секторальних (корпоративних) систем екологічного управління за міжнародними стандартами і європейським регламен­том з відповідними ефективними механізмами.

Як відомо, розвиток науково-технічного прогресу в країнах світу відбу­вається нерівномірно. У зв'язку з цим все ширше здійснюватиметься міжнародне кооперування в науково-технічній галузі з метою залучення до сучасного технічного прогресу більш відсталих в технічному відношенні країн. Враховуючи в подальшому вичерпність природних корисних копалин у земних надрах, людське суспільство обов'язково буде освоювати ресурси Світового океану, як це розпочато вже тепер. Роз­робка ефективних технологій раціонального використання первинних природних ресурсів, включаючи Світовий океан, зумовить кооперування наукового потенціалу, що сприятиме спільним розробкам наукових проблем вченими різних країн. Вже сьогодні розпочалось широкомасштабне кооперування вчених у галузі охорони біосфери від антропогенних забруднень у рамках програми «Людина і біосфера».

Для самообмеження використання невідновних та повільно віднов ­них енергоресурсів (вугілля, нафти, газу тощо) потрібно ширше і ефек­тивніше використовувати енергію Сонця та інших нетрадиційний джерел енергії: вітру, термальних джерел, морських припливів і хвиль, попутних газів, водневу енергію, біогаз, депоновану теплоту в глиби­нах земельних надр і Світового океану тощо. Разом з тим потрібно повсюдно використовувати ефективні технології енергозбереження.

У майбутньому все більшого масштабу набуде використання біотехнологій у виробництві продуктів харчування, енергетиці та захист біосфери від антропогенних забруднень. У сучасних умовах все більшого значення набуває освоєння космічного простору з госпо­дарськими цілями: розвідування корисних копалин, прогнозування клімату, моніторинг біосферних процесів, дослідження антропоген­них забруднень біосфери, а також з метою запобігання глобальним можливим воєнним конфліктам, уникнення небажаних наслідків при­родних стихій (пожеж, буревіїв, землетрусів, вулканів, цунамі тощо).

Екологічна політика України буде ефективною, якщо при її формуванні і реалізації послідовно і до кінця буде витриманий критерій реальності. Як показує досвід, між законодавчо-нормативним забезпеченням цієї політики та її практичною реалізацією зберігається ще досить велика дистанція. З урахуванням цього і має будуватися так­тика природоохоронних дій на найближчі роки. Головна її мета - в процесі економічного розвитку не допустити погіршення екологіч­ної ситуації. Таким чином, основними напрямками екологічної політики мають стати:

w екологізація економічних реформ і управління;

w екологізація людської свідомості в процесі розвитку;

w формування ринку екологічних послуг.

Реалізація зазначених пріоритетних напрямків екологічної політи­ки має базуватися на відповідному методологічному підґрунті, що вимагає внесення певних коректив у саму ідеологію управління еко­логічною безпекою, а саме[5]:

l своєму прямому призначенню має відповідати механізм еколо­гічної відповідальності суб'єктів господарювання за стан довкілля, який побудований на принципі «Забруднювач платить». Саме цей принцип проголошений у нас як основний економічний постулат на­ціональної екологічної політики. Нині розвиток суспільства залежить від рівня економічного етану та рівня свідомості і суспіль­ство вимушене платити за свій матеріальний достаток ціною ви­сокого екологічного ризику для здоров'я населення, яке не завжди це усвідомлює;

l першочергової уваги заслуговує питання пошуку дієвих засобів імплементації екологічних благ в систему суспільних цінностей. Еко­логічно безпечне середовище в людській свідомості має посісти чільне місце поряд із традиційними матеріальними та духовними потре­бами. Разом з тим потрібно зробити екологічні блага більш доступ ­ними для широких верств населення;

l у складних економічних умовах результативність екологічно ї політики зростає, якщо до її реалізації будуть задіяні вже створені ринкові інститути та механізми регулювання суспільних процесів. Варто зауважити, що з арсеналу сучасної екологічної політики фак­тично випав недержавний сектор економіки. Тому актуальним є пи­тання запровадження ефективних механізмів стимулювання підприємницьких структур та приватного бізнесу до участі у вирішенні еко­логічних проблем. У цьому напрямку необхідно встановити правила розподілу відповідальності між державними органами і приватизованими підприємствами за вже завдані збитки навколишньому середовищу. Екологічний фактор має знайти своє відображення у вар­тості об'єктів, які приватизуються, з метою здійснення необхідних природоохоронних заходів;

l назріла необхідність створити ефективні механізми встанов­лення суб'єктів відповідальності за екологічні порушення минулих років та розподілу зобов'язань щодо їх ліквідації та відшкодування нанесених збитків;

l важливою формою активізації екологічної політики мають ста ­ти регіональні екологічні програми, спрямовані на вирішення найбільш гострих природоохоронних проблем. Лише усвідомлення того, що стан довкілля й екологія в цілому співвідносяться між собою як при­чина і наслідок, і що саме вони у сукупності - фундамент, на якому ґрунтується та розвивається соціально-економічна система держави, дозволить вирішити проблему мобілізації екологічних чинників в ім'я сталого соціально-економічного розвитку і прогресу.

Нині суспільство має реальну можливість переломити негативні тенденції та здійснювати радикальне поглиблення ринкових реформ, зокрема через урахування екологічного чинника. Це передбачає реа­лізацію політики цілеспрямованого сприяння розвитку ефективних вітчизняних виробництв, становленню національного екокапіталу, активній підтримці створення в Україні сласної конкурентоспроможної екологобезпечної економіки. Її формування вимагає насамперед акти­візації ролі держави у цьому напрямку із залученням усього арсеналу ринкових інструментів при одночасному активному здійсненні інституціональних перетворень, спрямованих на зростання ефективності й конкурентоспроможності вітчизняних підприємств[6]. Необхідним є встановлення ефективної системи контролю за діяльністю природ­них монополій, розробка механізмів адаптації міжнародних вимог щодо оздоровлення навколишнього природного середовища та втілення їх у національних природоохоронних стандартах.

Запитання і завдання для самоконтролю:

1. Основні економічні принципи природокористування.

2. Еколого-економічні засади раціонального природокористування.

3. Вторинні ресурси і ресурсозберігаючі технології.

4. Платежі за забруднення довкілля.

5. У чому полягає комплексна переробка сировини?

6. Вторинні енергоресурси і методи їх використання.

7. У чому полягає раціональне використання природних ресурсів ?

8. Якими є перспективні напрями раціонального природокористу­вання?

Читайте також:

1. E) теорія раціонального вибору.
2. Базові напрями організації захисту інформації ІКСМ.
3. Банківська система України і напрями її розвитку
4. БІОРЕСУРСІВ І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ УКРАЇНИ
5. Вдосконаленим управління природокористуванням.
6. Вектори рівні, якщо вони колінеарні, мають однакові напрями і рівні модулі.
7. Визначте пріоритетні напрями освітньої, наукової і промослової політики України після проголошення її незалежності.
8. Визначте пріоритетні напрями освітньої, наукової і промослової політики України після проголошення її незалежності.
9. Виникнення економічної теорії, її напрями, школи і течії.
10. ГІС екологічного моніторингу Києва та Київської області (ЕкоГІС “Природокористування та екологія довкілля Києва та Київської області” як складова частина ГІС України).
11. Головні напрями розбудови сучасної незалежної України.
12. Головні напрями розбудови сучасної незалежної України.

Переглядів: 2486