Історичні особливості формування політичної культури в Україні, її стан у сучасних умовах

За територіально-національною ознакою виокремлюють національний тип політичної культури. Він відповідає традиціям і особливостям певного етносу в межах його території. Однак навіть у культурі відносно “чистого” й національного типу внутрішні політичні цінності, настанови — неоднорідні. Тому теорія політичної культури широко послуговується поняттям “політична субкультура”.

Політична субкультура — сукупність особливостей політичної культури певної соціальної групи, які відрізняють цю політичну культуру від культури іншої групи людей.

Групові особливості зумовлені відмінностями в соціальному стані людей, освітніми, статевими, віковими, етнічними, релігійними та іншими чинниками, що дає підстави для тверджень про субкультуру жінок, робітників, підприємців, селян, молоді. Приміром, молодіжну субкультуру вирізняють гострота сприймання політичних подій, емоційність, нерідко недостатня зваженість оцінок, тяжіння до нового, а подекуди бунтарство й апатія. Водночас складовою політичної субкультури соціальної групи є найтиповіші риси політичної культури суспільства.

Наявність у суспільстві полярних політичних субкультур, їх велика розбіжність породжують фрагментарну політичну культуру, яка спричиняє нестабільність у суспільстві, неповагу до загальнолюдських, загальнонаціональних цінностей, інтересів та ідеалів, намагання вивищити над ними регіональні, групові, партійні, що стримує прогресивні зрушення в суспільстві.

Щоб зрозумітизміст і тип політичної культури в Україні, використаємо схему аналізу психологічних властивостей соціумів, яка дає змогу розкрити психічні механізми функціонування культурних рис українського народу, способи їх вияву в політичному житті. Згідно з таким підходом, Україні властива інтровертна риса культури, що передовсім виявляється в українському традиціоналізмі як у побуті, так і в політиці. Зокрема, що стосується політики, то український соціум не готовий до швидких і радикальних політичних змін і тому реформи в Україні проходять значно повільніше, ніж в інших посткомуністичних країнах.

Інтровертність виявляється ще й у тому, що українці більше тяжіють до малих (родина, братство, громада), ніж до великих (партії, загальнореспубліканські організації) груп. Це добре ілюструють спалахи державного і партійного регіоналізму, коли керівні чиновники на догоду регіональним інтересам проводять лінію, що виразно контрастує із загальнонаціональною.

Якщо розглядати українську політичну культуру у вимірі раціонально-ірраціональному, то вона здебільшого є ірраціональною, оскільки в українському суспільстві слабо розвинена нормативність поведінки. Українці не звикли суворо дотримуватися моральних і правових норм, а тому твердий порядок у інших народів (зокрема, англосаксів і німців) вони сприймають як черствість або недружелюбність. Ця риса сьогодні спостерігається на всіх рівнях політичного життя.

Соціальні норми на догоду груповим інтересам ігноруються законодавцями, управлінцями високого державного рангу, партійними лідерами і пересічними громадянами. Хоча ідея соціального порядку є пріоритетною у масовій свідомості, проте її реалізація розглядається як виняткова прерогатива державних органів, а не як здатність громадян внутрішньо організуватися і жити згідно з випробуваними світовою цивілізаційною практикою соціальними нормами.

В ірраціональній культурі емоційність домінує над прагматичністю. На цю особливість вказували Д. Чижевський, В. Липинський. Перевага емоційного над прагматичним є однією з важливих відмінностей між українським і західним індивідуалізмом. Західний індивідуалізм має перевагу над українським у сфері соціальної взаємодії на ґрунті спільних інтересів. Український же індивідуалізм характеризується замкнутістю, обмеженим набором альтернативних варіантів для соціальної взаємодії у відстоюванні власних соціально-політичних інтересів.

Ірраціональність української політичної культури виявляється ще у тому, що діяльність політиків оцінюється не за шкалою її практичної результативності, професійної здатності, а за моральними і психологічними критеріями: справедливий — несправедливий, чесний — нечесний, мужній — боязкий. Таке сприйняття образу політика створює сприятливий ґрунт для політичного шахрайства.

Масова свідомість з ірраціональною ознакою схильна до сприйняття й творення різноманітних міфологом на зразок «Україна стане незабаром могутньою демократичною державою, тому що вона володіє природними багатствами, високим технологічним і інтелектуальним потенціалом, має славну історію», «Міжнародний валютний фонд нав'язує руйнівну для української економіки модель реформування для того, щоб ослабити потенційного конкурента для країн Заходу», «всі негаразди в Україні через те, що при владі перебувають антиукраїнські сили».

У політичній культурі України виділяється сенсорна риса на тій підставі, що її носієм є сільське населення, яке звикло прагматичне розв'язувати існуючі проблеми. Однак ця риса була дуже розмита в радянський період. У політиці часто-густо сенсорність виявляється у вигляді скептичного сприйняття нових ідей. Люди з такою рисою більше Довіряють тому політикові, який робить акцент на звичних способах розв'язання соціальних завдань. При цьому не сприймаються надто революційні ідеї та інновації. Так, нинішнє українське село скептично сприймає ідею продажу землі як основного елемента земельної реформи, але вже не довіряє колгоспним формам ведення господарства.

Сенсорна риса культури виявляється також у любові до комфорту, неприйнятті конфліктів, терплячості і вмінні лавірувати, уникаючи драматичних колізій.

Екстернальність у кризових ситуаціях часто призводить до пасивного очікування: «Що Бог дасть», «На все Божа воля» — або до панічної метушні, котра супроводжується «революційною», «патріотичною» балаканиною про створення комітетів підтримки «трудящих», «державності» і «духовності», «російськомовного населення», антиімперських і антикомуністичних фронтів тощо.

Екстернальні суб'єкти політики виявляють нетерпимість до своїх політичних опонентів, не вміють цивілізованими засобами вирішувати конфліктні ситуації. В Україні спостерігається висока напруга між політичними організаціями і релігійними групами. Проте екстернальна риса погамовується сенсорною рисою українського менталітету. Тому в Україні політичні конфлікти не досягають такої гостроти, як наприклад, у Росії чи в державах Закавказзя і Середньої Азії.

У сучасній українській політичній культурі переважає екзекутивна риса, що виражається в архетипах «доброї землі», «великої матері», «матері-природи».Норми поведінки українців формуються під впливом материнських цінностей. У політиці ця риса виявляється як перевага споглядального способу життя над активним. Соціуми з такою рисою апатичні, легко піддаються навіюванню, мають потребу в сильному і вольовому союзникові. Це призводить до того, що вигідні позиції на світовій арені займають наші основні конкуренти.

Отже, українській ментальності загалом і політичній культурі зокрема властиві такі риси, як інтроверсія, ірраціональність, сенсорність, екстернальність і екзекутивність.

Такі риси характерні для народів, які ще не подолали наслідків тривалого історичного поневолення, не сформували модерної ментальності і політичної культури, властивих високорозвинутим націям світу.

На формування названих рис політичної культури в Україні впливали такі чинники:

1) багатовіковий період бездержавності, коли політична діяльність (за винятком певних періодів національного відродження) була відсутня;

2) розчленування України на території та включення їх до країн з різними культурними і політичними системами, що призвело до побутового, психологічного і політичного відчуження між різними частинами народу;

3) денаціоналізація провідних верств (міщанства, військових, промисловців, великих землевласників, адміністраторів, а також інтелігенції);

4) панування комуністичного режиму, що спричинилося до деформації рис індивідуалізму і прагматизму, формування патерналістських і егалітарно-колективістських цінностей.

Проте такі риси, як світоглядна толерантність, традиційний демократизм, високий естетизм, що раніше були причиною невдач у боротьбі за державу, в нинішніх умовах у випадку успішної суспільної модернізації можуть прислужитися на шляху відродження України у цивілізованому світовому контексті.

У кризовий період риси політичної культури можуть набувати певних соціопатій. Р. Мертон показав, що за умов аномії втрачається узгодженість суспільне значущих цілей діяльності людей, з одного боку, і соціальне схвалених засобів реалізації — з іншого. За таких умов одні люди старими засобами намагаються досягти нових цілей, а інші — новими засобами реанімувати старі (скажімо, комуністи, які апелюють до демократичних норм у спробі зняти заборону щодо діяльності КПРС).

До соціопатій можна віднести різні види соціофобії. Характерною ознакою української ситуації є те, що в останні роки політики активно використовують засоби масової інформації для пропаганди страху. Тривалий час населення перебувало в просторі завищених сподівань. Але погіршення життєвих умов призвело до ситуації тривожного очікування, побоювання людей за завтрашній день.

До соціопатій можна віднести феномен «вишколеної» соціальної безпорадності, корені якої криються у комуністичному патерналізмі. Суть цього феномена зводиться до того, що політики здебільшого орієнтуються на ті форми боротьби (мітинги, демонстрації, петиції), які об'єктивно не поліпшують ситуацію, а створюють враження «шумового ефекту». В таких акціях відсутній будь-який конструктивізм, а лише повторюються гасла багаторічної давності. Проте, з одного боку політики, з іншого — галасливі їхні послідовники у взаємній безпорадності намагаються імітувати «бурхливу» політичну діяльність, яка, на їхню думку, має вплинути на поліпшення життя. В ситуації, коли швидко втрачається довіра до всіх політичних інститутів, масова свідомість здебільшого виявляється у соціально-психологічній амбівалентності — суперечливому поєднанні взаємовиключених орієнтацій — демократичних і тоталітарних.

Кризовий період не тільки поглибив і загострив українські ментальні настанови, які трансформувалися у певні соціопатії, а й значною мірою скоригував традиційно слабкі культурні риси. Внаслідок кризи збільшилася кількість прихильників прискорення суспільних реформ.

Сьогодні в Україні складається ситуація, за якої без реформування політичної, правової, економічної і духовно-культурної системи неможливе формування сучасної демократичної політичної культури, з одного боку, а з іншого — без формування політичної культури неможливе швидке реформування соціальних інститутів. Тому політичні сили реформістського спрямування повинні забезпечувати через засоби масової інформації ідеологічну основу реформ і підготовку управлінської еліти, здатної мислити і діяти в умовах конкурентного середовища.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Поняття, типи, види та функції політичної культури	\|	Політична свідомість як форма відображення політичного буття

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.02 сек.