Козацько-селянські повстання у 1620 – 1630-х рр.

Гетьман Петро Сагайдачний.

Гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного вважають найвидатнішою фігурою, яку висунуло козацтво до Б.Хмельницького. Він прославився не лише як полководець, але й як державний діяч, захисник української культури. Значною мірою цьому сприяло його навчання протягом кількох років в Острозькій академії.

Сагайдачний виступив в ролі керівника козаччини саме тоді, коли польський уряд, наляканий повстаннями 90-х років XVI ст., намагався його приборкати. Враховуючи співвідношення сил і реально оцінивши ситуацію, гетьман не йшов на відкриту конфронтацію з польською владою, а балансував між інтересами Варшави і Запорозької Січі, опираючись при цьому на силу козацького війська. Гетьман провів військову реформу, перетворивши козацтво з тимчасових “партизанських” формувань на регулярне військо, в якому був запроваджений порядок та міцна дисципліна.

Українське козацтво розгорнуло справжню війну проти турецько-татарської агресії. Гетьман розробив стратегію цієї боротьби, завдаючи випереджувальних ударів по ворогу та перешкоджаючи його нападам на Україну. Запорожці атакували одночасно кілька фортець, але основного удару завдавали якомусь найвпливовішому центру, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп та інші міста. Найвизначнішим був похід 1616 р., коли козаки взяли штурмом фортецю й спалили Кафу – головний ринок работоргівлі у Криму.

У 1618 р.на прохання польського уряду 20 тис. козаків на чолі з Сагайдачним узяли участь у поході на Москву. Запорожці розбили військо князів Пожарського та Волконського, підійшли до царської столиці і розпочали облогу. Місту загрожувала страшна небезпека. Але у вирішальний момент гетьман наказав припинити штурм. Ймовірно, він не бажав зміцнення Речі Посполитої за рахунок московської держави, котра могла бути потенційним союзником у майбутньому.

У 1620 р. Сагайдачний провів дві політичні акції, що були спрямовані проти Польщі. По-перше, з усім Військом Запорозьким вступив до Київського братства, яке виступало проти політики уряду Польщі, відіграючи одночасно роль культурного й наукового центру України. Тим самим, як стверджує О.Апанович, гетьман зробив безпрецедентний крок – “поставив зброю на охорону культури, освіти, тобто гуманізував зброю”. По-друге, гетьман скористався проїздом через Україну єрусалимського патріарха Феофана та добився висвячення ним київського митрополита Іова Борецького, а також декількох єпископів. Таким чином, вперше після Брестської унії 1596 р. було відновлено вищу православну ієрархію в Україні. Уряд Речі Посполитої оцінив обидві ці події як державний злочин і видав універсал про арешт православних ієрархів. Але на захист стало Запорозьке військо.

Хотинська битва (1621 р.).У 1620–1621 рр. козакам довелося воювати разом із польським військом проти Туреччини. Козацька рада ухвалила виступити проти ворога, але обумовила свою згоду рядом вимог: визнання прав козацтва, збільшення реєстру, визнання вищої православної ієрархії та ін. Саме в Хотинській битві найповнішою мірою проявився талант гетьмана П. Сагайдачного як полководця, який на противагу стратегії пасивної оборони розвивав наступальну стратегію концентрованого раптового удару. Під Хотином Сагайдачний започаткував серію нічних рейдів, що завдавали великих втрат турецькій армії (25% від загальних втрат), викликали паніку та розгубленість серед ворогів.

Поряд з атаками і нічними рейдами, гетьман застосував новий тактичний прийом - залповий вогонь з мушкетів із максимально близької відстані. Внаслідок бойових дій ворог втратив близько 80 тис. чоловік і змушений був погодитись на укладання мирного договору. Вирішальна роль у цьому належала козакам (чисельність козацького війська становила 40-50 тис. чол.). Навіть представники польського табору відзначали, що саме козаки врятували Річ Посполиту від загибелі. Але, незважаючи на це, угода між Туреччиною й Польщею була спрямована проти козаків. Замість вдячності польський уряд зобов’язався заборонити їм судноплавство по Дніпру й вихід у Чорне море.

Козаки першими пішли з-під Хотина, незадоволені умовами договору. Сагайдачний, поранений отруйною стрілою, у квітні 1622 р. помер та був захоронений у Києві. Видатний дослідник козацтва Д. І. Яворницький писав, що “Петро Конашевич-Сагайдачний – найвидатніша особа козацтва протягом усього його історичного існування ...”.

Козацько-селянські повстання 1620–1630-х рр.Це був період нового піднесення антифеодального й національно-визвольного руху. Однією з причин було те, що польський уряд у жовтні 1621 р. наказав залишити в реєстрі лише 3000 чол. (під Хотином їх було більше 40 тис.), а всіх інших негайно повернути до своїх панів. До того ж, саме в ці роки закінчився термін “слобод”, коли з метою освоєння земель магнати й шляхта звільняли селян від податків і панщини.

Відбулося кілька великих повстань, в яких провідною силою виступало козацтво. До козаків приєднувалися селяни і міщани. Повстання охоплювали переважно Черкащину, Київщину, частину Поділля й Волині. Очолювали їх досвідчені козацькі ватажки Марко Жмайло (1625 р.), Тарас Федорович ( 1630 р.), Іван Сулима (1635 р.), Павло Бут (1637 р.), Яків Остряниця, Дмитро Гуня (1938 р.) та ін.

Повстанці здобули декілька перемог над польсько-шляхетськи-ми військами. Так, у 1625 р. після великої битви повстанців під про-водом Марка Жмайла біля Курукового озера в урочищі Ведмежі Лози (побл. суч. Кременчука) було підписано з поляками Куру-ківський договір, що передбачав розширення козацького реєстру із трьох до 6000 чол. На їх основі були сформовані Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Переяславський, Черкаський, Чигиринський полки. Ці полки стали основою формування козацько-гетьманської держави за часів Богдана Хмельницького.

У 1630 р. розгорнулося велике повстання під керівництвом Тараса Федоровича (Трясила). Під Переяславом відбулася запекла битва, у якій польське військо зазнало великих втрат. За укладеним Переяславським договором 1630 р. чисельність реєстрових козаків зросла до 8000 чол.

Дії козаків і селян знайшли відображення в народних переказах, легендах, піснях. Вони також оспівані у творах письменників і поетів. Наприклад, Т.Шевченко присвятив повстанцям поему “Тарасова ніч”, в основі якої - легендарний опис однієї із подій повстання 1630 р., коли козаки увірвалися в польський табір і знищили т.зв. “золоту роту” - особисту охорону коронного гетьмана, котра складалася із 150 шляхтичів із найзначніших польських родин.

Наступні повстання не були такими успішними. Польський уряд вдався до жорстоких репресій. Івана Сулиму та його соратників після зруйнування фортеці Кодак у 1635 р. поляки схопили і у Варшаві четвертували. Павло Бут після кровопролитної битви біля с. Кумейки під Черкасами у 1637 р. змушений був відступити; згодом його із іншими керівниками поляки підступно схопили і стратили. Яків Острянин (Остряниця), який очолив народний рух у 1638 р., після запеклих битв під Лубнами і на Черкащині перейшов у межі московських володінь сучасної Слобідської України. Дмитро Гуня, що перебрав провід повстанням, відійшов на Дон, де продовжував боротьбу проти турків і татар.

“Ординація війська запорозького” (1638 р.).У лютому 1638 р. Сейм схвалив “Ординацію”, яка значно урізала права козацтва. Реєстр зменшувався до 6000 чол. Ліквідовувалася виборність старшини. Реєстрове козацтво мав очолювати старший комісар із шляхтичів, призначений сеймом. Осавул і полковники теж призначалися зі шляхти. Жоден козак без дозволу комісара не міг піти на Січ. Міщанам заборонялося не тільки вступати в козаки, але й навіть віддавати заміж за них своїх доньок. Передбачалася відбудова фортеці Кодак. До речі, цю фортецю будував французький інженер Боплан, автор надзвичайно цікавого “Опису України...”, що його рекомендуємо для самостійного опрацювання.

Причини поразки та значення козацько–селянських повстань. Серед основних причин відзначимо наступні: 1) перевага сил магнатів і польської шляхти, котрі мали у своїх руках державний апарат, армію, були краще організовані, ніж повстанці; 2) повстання мали стихійний та локальний характер; жодне з них не поширювалося на всю Україну; 3) учасники повстань були погано озброєні, їх тактика носила, як правило, оборонний характер.

Ці та інші недоліки згодом були враховані Богданом Хмельницьким у національно-визвольній війні, що розпочалася у 1648 р. після десятиліття так званого “золотого спокою” (1638–1647 рр.). Козацько–селянські війни і повстання готували ґрунт для всенародного виступу, впливали на зміну усіх чинників суспільно-політичного і духовного життя в Україні, на формування ідеології, стратегії і тактики національно-визвольної боротьби.

3. Національно-визвольна війна під проводом Б.Хмельницького (1648 – 1657 рр.). Утворення козацько-гетьманської держави

Колоніальна політика, яку проводила Річ Посполита стосовно України викликала загрозу етноциду і спричинила загальнонародний виступ, який переріс у національно-визвольну війну (революцію).ЇЇ причинами були глибокі суперечності у національно-релігійній, соціально-економічній, політичній, ідеологічній сферах тощо.

Майже все населення України, за винятком великих сполонізованих магнатів та шляхтичів, частини вищого православного духівництва, піднялося проти чужоземного гноблення. Це була визвольна, справедлива і загальнонародна війна, яка відповідала інте-ресам різних станів тогочасного українського суспільства. Основними рушійними силамибули козацтво, селянство, міщани, дрібна і середня шляхта, нижче духовенство.

Очолив визвольну війну Богдан Хмельницький (1595-1657 рр.), який мав добру освіту, брав участь у боях проти турків і татар, був учасником козацько-селянських повстань, володів кількома іноземними мовами, зокрема й латиною. Добре був ознайомлений з устроєм, дипломатією, військовою тактикою європейських держав, Туреччини і Криму.

Засвоєння уроків іноземного і козацького воєнного мистецтва дало змогу підняти стратегію й тактику українського війська на значно вищий щабель. Від пасивної оборонної тактики Б.Хмельницький перейшов до активних, наступальних дій, нав’язуючи противнику місце й час битви. Завдяки блискуче налагодженій розвідці завдавав ударів зненацька, досить часто використовував обхід ворога із флангів. Саме гетьману належить видатна роль у створенні козацької артилерії й кінноти.

У початковому періоді національно-визвольної війни, заручившись підтримкою татар, повстанці у 1648 р. здобули блискучі перемоги під Жовтими ВодамитаКорсунем (травень) і під Пилявцями(вересень). Восени 1648 р. козаки здійснили визвольний похід в західноукраїнські землі, де взяли в облогу Львів та дійшли до фортеці Замостя. Однак згодом козацьке військо повернулося у Наддніпрянську Україну, не заливши залог у Галичині та Волині, що вважається однією з помилок Б.Хмельницького. Самого гетьмана у Києві урочисто зустрічали як народного вождя і визволителя від польської неволі.

У 1649 р. визвольна боротьба наростала. Під час Зборівського походу (улітку 1649 р.) лише підступна позиція кримських татар врятувала польську армію на чолі з королем Яном Казимиром від її повного знищення козаками. Дії татар, які були зацікавлені в обопільному знесиленні України й Польщі, примусили Б.Хмельницького погодитися на укладання Зборівської угоди (серпень 1649 р.), за якою козацький реєстр зростав до 40 тис.чол. Територію козацької України складали три воєводства: Брацлавське, Київське і Чернігівське. Шляхта одержала право повернутися до маєтків, селяни й міщани повинні були виконувати довоєнні повинності. Щодо питання про унію, то воно відкладалося до рішення сейму. Зборівська угода не влаштовувала ні українську, ні польську сторони, але відтепер на перше місце у діяльності Б.Хмельницького виходить розробка і реалізація державницької програми.

Польський уряд не міг змиритися із втратою важливих українських територій. На початку 1651 р. поляки розпочали наступ на Поділля. У червні 1651 р. відбулася найбільша у середньовічній історії битва під Берестечком. Вона розпочалася вдало для української армії. Але у вирішальний момент татари втекли з поля бою, оголивши лівий фланг. Значно погіршило ситуацію і те, що Б.Хмельницького, який подався за татарами, щоб переконати хана повернутися на поле битви, “союзники” затримали у себе і відпустили лише через 2 тижні. Козакам вдалося побудувати табір, котрий тримав оборону протягом 10 днів. Після цього під проводом І.Богуна була здійснена унікальна операція по виведенню війська та артилерії з оточення. Невмирущою славою покрили себе кілька сотень повстанців, котрі загинули, але дали змогу вийти українській армії з оточення.

Наслідком поразки під Берестечком стала Білоцерківська угода (вересень 1651 р.), яка обмежила територію української держави лише однимКиївським воєводством. Реєстр зменшувався до 20 тис. чол. Пани одержали право повертатися до своїх маєтків, Б.Хмельницький підпорядковувався владі коронного гетьмана тощо.

Навесні 1652 р. українці здобули переконливий реванш у битві під Батогом(травень 1652 р.). За всю середньовічну історію Польща не зазнавала такого страшного розгрому. Загинула половина всіх гусарів Речі Посполитої. Перемога привела до скасування Білоцерківської угоди й відновлення на українських землях національних органів влади. Жванецька кампанія 1653 р. принципово не змінила загальної ситуації.

Найважливішою подією наступного періоду було підписання українсько–московського договору 1654 року.

Переговори із московським царем Олексієм Михайловичем проводилися майже від самого початку визвольної війни, але особливої актуальності для обох сторін вони набули у 1653 р.

На ту пору становище держави Б.Хмельницького було надзвичайно складним: 1) у 6-річній боротьбі проти Речі Посполитої ресурси українського народу значно виснажилися, натомість католицька Польща завжди могла розраховувати на підтримку Папи Римського і європейських держав; 2) союзники козаків – кримські татари у найвідповідальніші моменти українсько-польської війни, зокрема у битвах під Зборовим-Збаражем (1649 р.), під Берестечком (1651 р.), під Жванцем (1653 р.) та ін., послідовно відходили від союзницьких зобов’язань перед Б.Хмельницьким; 3) з провалом молдавського (дунайського) напрямку зовнішньополітичної діяльності уряду Б.Хмельницького виникла небезпека оформлення ворожої коаліції у складі Польщі, Валахії, Трансільванії й Молдавії.

Ці та інші обставини примусили гетьмана шукати іншого, надійнішого союзника, ніж татари. Такими союзниками могли стати Османська Порта і Московське царство. До речі, за певними даними, Б.Хмельницький не лише мав наміри, але й насправді визнав турецьке підданство, що особливо стурбувало московського царя. Восени 1653 р.Москва визначилася у своїй політиці щодо Речі Посполитої та Війська Запорозького і відправила в Україну посольство на чолі з боярином В.Бутурліним.

Переяславська Рада (8 січня 1654 р.).Місцем переговорів гетьман визначив Переяслав. Тут відбулося декілька козацьких нарад і козацько-московських зустрічей. Радянська історіографія дотримувалася фальшивої інтерпретації переговорів у Переяславі і пізнішої присяги українців перед Бутурліним; на основі повідомлень останнього, усе змальовувалося у найвигідніших для Москви кольорах “безконфліктності”, “добровільності” і “всенародності”.

Насправді, неприємні інциденти переслідували московське посольство від самого початку його подорожі в Україну. А безпосередньо у день Переяславської ради, яка, звичайно, не була і не могла бути “всенародною”, переговори майже зірвалися, бо московська сторона відмовилася присягати від імені царя в Успенській церкві у тому, що він не буде порушувати прав і вольностей України. Пізніше деякі козацькі полковники (наприклад, Іван Богун), певна частина міщан і духовенства (зокрема, київський митрополит Сильвестр Косів) відмовились від присяги на вірність царю. У деяких поселеннях, наприклад, у Чорнобилі, доводилося застосовувати силу.

“Березневі статті” (1654 р.) та їх наслідки.Внаслідок переговорів і підготовки відповідних документів у березні 1654 р. у Моск-вібув укладений українсько-московський договір, що отримав наз-ву “Березневі статті”. Оригіналів цих документів не знайдено. Збереглися тільки їх московські копії та чернетки.

Згідно з “Березневими статтями”, Україна зберігала республіканську форму правління та полково-сотенний устрій; незалежність у проведенні внутрішньої і зовнішньої політики (крім прямих контактів з Туреччиною і Польщею); козацький реєстр встановлювався у 60-тисяч; визначалася плата старшині і козакам і т. п.

Вчені по-різному оцінюють Переяславський договір: унія; васалітет; протекторат; військовий союз; приєднання, возз'єднання тощо. Підписуючи договір,кожна із сторін вкладала в нього свій зміст: українська сторона, визнаючи зверхність Росії, сподівалася на розбудову власної держави; російська - вважала його узаконеною формою залежності України.

Царська влада, виходячи із власного бачення домовленостей, почала ставити свої гарнізони в українських містах та підпорядковувати собі землі, відвойовані у Польщі під час кампаній 1654–1655 рр., а згодом підписала у листопаді 1656 р. без погодження з козаками Віленське перемир'я із Польщею та оголосила війну Швеції.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Козацькі війни наприкінці XVI ст. Брестська (1596 р.) церковна унія та її наслідки	\|	Тема 4. Козацько-гетьманська держава

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.