Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Румунії та Чехословаччини

Територія західноукраїнських земель, де проживало близько7 млн. українців, входила до різних держав: Східна ГаличинаіЗахідна Волинь перебувала під владою Польщі; Північна Буковина і придунайські землі – Румунії; Закарпаття – Чехословаччини.

У складі Польщі українські землі утворювали чотири воєводства: Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське,що становило приблизно 25% території всієї польської держави. Тут проживало приблизно 28% населення Польщі (5,6 млн українців і 2,2 млн поляків за даними перепису 1931 р). Українське населення “східних кресів” називали “русинами”, а саму територію – Східною Малопольщею. Польську мову було проголошено державною. Українські школи закривалися.

Поляки посідали панівне становище в усіх сферах суспільно-політичного, господарського і духовного життя. Для Польщі ці землі стали сировинно-аграрним придатком, т.зв. “Польщею – Б”. Протягом 1920–1938 рр. були надані землі бл. 200 тис. польським “осадникам”, котрі мали сприяти асиміляції українців та проводили на місцях офіційну політику польського уряду.

Польща прагнула відновити свою могутність “від моря до моря”, а це вимагало стабілізації внутрішнього становища. Тому поряд із репресивною політикою, набула поширення ідея державної асиміляції національних меншин. Українці отримали представництво у польському Сеймі й Сенаті.

Серед українських політичних партій та організацій найбільшим і найвпливовішим було ліберально-демократичне Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), засноване у 1925 р. у Львові. У 1935 р. партія проголосила курс на “нормалізацію” польсько-українських відносин. Тодішній лідер УНДО В.Мудрий був обраний одним із п’яти віце-маршалків польського сейму.

Трагічно склалася доля Комуністичної партії Західної України (КПЗУ),лідери якої виступали за об’єднання Західної України із УСРР. Але у 1930-х рр. усі її члени були репресовані як “фашистські агенти” за звинуваченням радянських керівників.

Ідею незалежної соборної України відстоювалинаціоналістичні організації, найвідомішими серед яких булиУкраїнська військова організація (УВО)та Організація українських націоналістів (ОУН).

УВО була заснована у 1920 р. колишніми членами УГА у Празі з метою боротьби за незалежну Україну. Лідером згодом став Є.Коновалець. Члени УВО здійснили низку замахів на польських діячів, у т. ч. на Ю.Пілсудського (С.Федак у 1921 р.).

ОУНрозпочала свою діяльність наприкінці січня 1929 р. на з’їзді у Відні. Протягом 1929–1938 рр. ОУН очолював Є.Конова-лець. Після його загибелі у 1938 р. відбувся розкол на ОУН(М) на чолі з А.Мельником та ОУН(Б), або ОУН(Р) на чолі з С.Бандерою. У 1930-х рр. головним засобом досягнення самостійної України ОУН вважала збройну боротьбу на засадах “революційного” (“інтегрального”) націоналізму. Значною мірою спиралася на студентство і діяла нелегально. Здійснила ряд терористичних замахів на польських та радянських урядовців. Провідним ідеологом ОУН став Д.Донцов, який проголошував націю абсолютною цінністю та проповідував культ самовідданої боротьби за українську державу.

Існувало багато інших партійних, громадських, церковних об’єднань. На Волині відомим було Волинське українське об’єднання (ВУО), одним із керівників якого був Степан Скрипник (згодом – патріарх УАПЦ Мстислав).

У духовній сфері панівне становище займала греко-католицька церква на чолі з митрополитом А.Шептицьким.У Галичині і Закарпатті налічувалося понад 4 млн.віруючих цієї церкви, діяло понад 3 тис. парафій з понад 4 тис. церквами. Існувала широка мережа церковно-громадських об’єднань та видань. Сильним був кооперативний рух.

Головним центром національної культури стало Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ) у Львові. Воно об’єднувало понад 200 науковців (М.Возняк, Ф.Колесса, І.Крип’якевич, Я.Пастернак, К.Студинський, С.Томашівськийта багато ін.). У Львові протягом 1921-1925 рр. діяв таємний(“катакомбний”)Український університетз 3 факультетами (філософський, правничий та медичний) і 15 кафедрами.

У 1930 р. відбулося понад 3 тис. антипольських виступів, з них 160 супроводжувалися сутичками із владою і поліцією. Польський уряд вдався до кампанії “пацифікації”, тобто, умиротворення, придушення українців за допомогою військ та поліції. Тоді було зруйновано й частково спалено близько 800 українських сіл, закатовано сотні людей, понад 1700 чол. заарештовано. Найстрашніша в’язниця – концтабір Береза-Картузька (суч. Білорусь) – була переповнена українцями, насамперед, членами підпілля УВО-ОУН, КПЗУ та ін.

У відповідь активізувала революційну діяльність ОУН, яка здійснила на хвилі “революційного терору” понад 60 замахів та вбивств, сотні актів саботажу і експропріацій державних фондів. Терористичні акції почастішали, коли у 1933 р. Степан Бандера став крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях. Найвідомішими акціями стали вбивство у 1933 р. працівника радянського консульства у Львові Майлова, у 1934 р. – польського міністра внутрішніх справ Б.Пєрацького, на якого поклали відповідальність за проведення політики “пацифікації” та ін.

У складі Румуніїпроживало бл. 800 тис. етнічних українців Північної Буковини та Бессарабії, що становило бл. 5% усього населення держави. У Румунії до 1928 р. діяв воєнний стан, а у 1938 р. була встановлена військова диктатура.

У 1919 та у 1924 рр. у Бессарабії відбулися два великі повстання–Хотинськеі Татарбунарське. У ході придушення “Хотинської директорії” понад 15 тис. селян було розстріляно або замордовано. Над учасниками Татарбунарського повстання було організовано “процес 500”, що привернув увагу світової громадськості.

Найбільших утисків з боку румунської влади зазнавали буковинські українці. Їх не визнавали окремою національністю, а лише “румунами за походженням, що забули рідну мову”. До 1927 р. всі українські школи та церкви були закриті або румунізовані. Була заборонена українська преса, ліквідовано українські кафедри у Чернівецькому університеті.

У 1929–1934 рр. діяла легальна партія “Визволення”, що закликала до боротьби за “радянську червону Буковину” та її приєднання до УСРР. Ця партія була філіалом Комуністичної партії Буковини, яка, у свою чергу, входила з 1926 р. до складу Компартії Румунії. Лідери комуністів – С.Канюк, В.Гаврилюк, Ф.Стасюк та ін.

Національний рух у товариствах “Мазепа”, “Залізняк” та ін. очолювали І.Григорович, О.Зибачинський, Д.Квітковський.Видавали часописи “Самостійна думка” і “Самостійність”. У 1937 р. над націоналістами відбулося два судові політичні процеси.

У складі Чехословаччини до 1939 р. перебувало Закарпаття. У “Підкарпатській Русі” (з 1928 р. – Підкарпатський край) проживало бл. 500 тис. русинів. Територія краю становила 5% усієї Чехословаччини, тут проживало 9% населення, але було розміщено лише 0,07% усіх виробничих потужностей (у 136 разів менше, ніж у Чехії та Моравії). Це був найвідсталіший в усій Європі регіон, що зупинився у своєму розвитку десь на рівні ХVІІІ ст.

Зате у суспільно-політичному та культурному житті становище закарпатців було значно кращим, ніж у Польщі і Румунії. Це визначалося особливостями демократичного режиму Чехословаччини, а також симпатіями її довголітнього (1918–1935 рр.) президента Т.Масарика до українського визвольного руху.

Кількість початкових шкіл у Закарпатті з 1924 по 1938 р. зросла з 525 до 851, а гімназій – з 3 до 11. Можна було вільно обирати мову навчання, без суттєвих перешкод діяли “Просвіта”, “Асоціація українських учителів”, “Пласт” та ін.

У 1930-х рр. налічувалося майже 30 політичних партій. Дуже впливовими були мадярофільська течія“карпаторосів” (“мадярони”) і русофільська, “русинська” (напр., “Общество Духновича” та ін.). КомуністиЗакарпаття входили до складу Компартії Чехословаччини.

Переломним моментом у розвитку національно-визвольного руху українців Закарпаття стала Мюнхенська угода30вересня 1938 р., за якою значна частина території Чехословаччини відійшла до гітлерівської Німеччини. 11 жовтня 1938 р.було затверджено перший уряд Карпатської України у федерації з Чехією та Словаччиною. Головою уряду спочатку став А.Бродій, згодом – Августин Волошин. Однак 2 листопада 1938 р на Віденському арбітражі було ухвалено рішення передати значну частину Закарпаття з містами Ужгород, БереговетаМукачеве Угорщині. Відтепер столиця Карпатської України була перенесена до Хуста.

Протягом декількох місяців (до березня 1939 р.) тривала державотворча діяльність автономного уряду. Зокрема, створювалися загони національної оборони “Карпатська Січ”на чолі з членами ОУНМ.Колодзінським, Р.Шухевичем, З.Коссаком.

У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. розпочалась угорська агресія. 15 березня 1939 р. сейм у Хусті проголосив повну державну самостійність Карпатської України, прийняв Конституцію, де визначались назва держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державна мова (українська), герб, прапор і гімн (“Ще не вмерла Україна”).

Президентом Карпатської України було обрано А.Волошина, який звернувся до Німеччини з проханням прийняти Карпатську Україну під свій протекторат. Німецький уряд дав негативну відповідь і рекомендував не чинити опору угорським військам, а бійцям Карпатської Січі негайно капітулювати.

Після запеклих боїв і значних втрат, угорські війська 16 березня 1939 р. захопили Хуст, а згодом і решту територію Карпатської України. У гірських районах загони “Карпатської Січі” продовжували вести нерівну боротьбу з ворогом ще до кінця травня 1939 р. Президент республіки А.Волошин разом з урядом емігрував за кордон і поселився у Празі. У травні 1945 р. був заарештований радянськими спецслужбами, загинув у московській тюрмі.

За волю і державність у боях полягло близько 5000 закарпатців, кілька сотень галичан і волинян, які прийшли їм на допомогу. Загинули командири Карпатської Січі Михайло Колодзінський та Зенон Коссак.

3. Україна у Другій світовій війні (1939–1945 рр.)

Підписаний 23 серпня 1939 р. пакт Молотова–Ріббентропа з таємним протоколомбув актом свавільного поділу Європи на сфери впливів двох тоталітарних держав і розв’язував руки Гітлеру та Сталіну для втілення в життя їхніх загарбницьких планів.

1 вересня 1939 року нацисти напали на Польщу, що визначило початок ІІ Світової війни. 17 вересня радянські війська перейшли польський кордон, вдаривши у спину полякам, які вели оборонні бої з німцями. До речі, у складі польської армії воювало чимало західних українців.

Після перемоги над Польщею, СРСР та Німеччина підписали 28 вересня 1939 р. Договір про дружбу й кордони. Згідно з домовленістю, кордон пройшов по т. зв. “лінії Керзона”, що була визнана ще у 1919–1920 рр., як східний кордон Польської держави Відповідно Східна Галичинаі Західна Волинь увійшли до складу СРСР. Згодом тут були створені Волинська, Дрогобицька, Львівська, Ровенська, Станіславська і Тернопільська області.

Учервні 1940 р. Червона армія вийшла на узгоджені рубежі вздовж Пруту і Дунаю у Бессарабії та у Північній Буковині. Відповідно у складі УРСР з’явилися Акерманська (Ізмаїльська)іЧернівецька області. Тоді ж було створено Молдавську союзну республіку.

Всього внаслідок приєднання Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення УРСР зросло на 8,1 млн. чол. На середину 1941 р. населення УРСР становило 41657 тис. чол, а територія – 565 тис. кв. км.

На приєднаних землях сталінський режим розпочав здійснювати звичну політику“радянізації”:на місцях було встановлено радянські органи влади, включаючи карально-репресивні; націоналізовано банки і промислові підприємства, експропрійовано понад 2200 фабрик і заводів; розпочато проведення колективізації та індустріалізації; закрито і ліквідовано усі ідеологічно “ворожі” і “шкідливі” організації та установи (партійні, громадські, церковні, культурно-освітні тощо); проведено численні арешти серед інтелігенції; депортовано значну частину населення і т. п.

Так, лише протягом 1940 року радянська влада провела три етапимасових депортаційзахідноукраїнського населення, охопивши майже 800 тис. чол. Ще близько 300 тисяч було депортовано під час четвертого етапу у 1941 р. За іншими даними, із Західної України і Західної Білорусії органами держбезпеки було депортовано приблизно 10% населення – 1173170 чол. (318 тис. сімей).

Головний удар спрямовувався проти еліти краю та створеної нею у попередній період політичної, економічної і культурної інфраструктури. Масових втрат від радянської окупації Західної України і Західної Білорусії у 1939–1941 рр. зазнали також поляки (“катинська трагедія” та ін.). За приблизними порівняльними підрахунками західних дослідників, кількість депортованих, ув’язнених та вбитих радянською владою у 1939–1941 рр. громадян колишньої Речі Посполитої у 3–4 рази перевищувала кількість репресованих у німецькій зоні окупації Польщі.

Щоб забезпечити собі масову підтримку особливо соціальних низів, радянська влада “подбала” про запровадження таких господарських і соціальних нововведень, як передача селянам поміщицької землі, дешеві кредити і позички, звільнення найбідніших господарств від податків і підвищення їх життєвого рівня, безплатні освіта і медицина тощо.

Напад нацистської Німеччини на СРСР.За підписаним 18 грудня 1940 р. планом “Барбаросса”,німці залучили для його виконання 5,5 млн. солдатів, 47260 гармат і важких мінометів, близько 4,3 тисяч танків і 4950 літаків.

22 червня 1941 р.на територію України почали наступ 57 дивізій і 13 корпусів групи армій “Південь”. Їм протистояли 80 радянських дивізій Київського та Одеського військових округів. Радянське військо на західних кордонах кількісно переважало німецьку армію, але було заскочене зненацька і поступалося за багатьма якісними показниками.

За перші три тижні війни німецькі війська просунулися на територію СРСР місцями від 300 до 600 км. Червона армія чинила завзятий, хоч і неорганізований опір. Наприклад, танкова битва в районі Броди - Дубно – Луцьк – Рівне (червень), згодом - оборона Києваі Одеси(липень – вересень 1941 р.) та ін., допомогли частково стабілізувати ситуацію, завдаючи значних втрат німецькій армії. До 26 серпня 1941 р. німці втратили 94 тис. убитими і 440 тис. пораненими.

Людські втрати з радянського боку були значно більшими. Тільки до німецького полону до кінця 1941 р. потрапило 3,8 млн. радянських солдатів та офіцерів. Перед відступом радянські спецслужби знищили у в’язницях Західної та Центральної України десятки тисяч в’язнів.

Через 13 місяців після початку війни, у липні 1942 р. вся територія України, включаючи й Крим, була окупована нацистами. Понад 8 місяців тривала оборона Севастополя, під час якої нацисти втратили майже 300 тис. чол. – більше, ніж у всіх бойових діях у Європі, Африці та Атлантиці від початку ІІ Світової війни і до нападу на СРСР.

Німецький окупаційний режим.Протягом літа─осені 1941 р. захоплена німцями територія України була поділена на такі зони окупації: Буковина і Бессарабія разом з Одесою (“Трансністрія”) відійшли до Румунії; “Дистрикт Галичина” приєднувався до утвореного на польській території Генерального губернаторства; на Правобережжі було створено Рейхскомісаріат “Україна” з центром у місті Рівне. Чернігівська, Сумська, Харківська, Луганська області та Крим входили до прифронтової зони, перебуваючи під владою військових.

Завданням нацистської влади, за словами рейхскомісара України Еріха Коха, було витягнути з України всі багатства, а українці мусили “працювати, працювати і ще раз працювати”. Виходячи з цього, німці запровадили систему рабської експлуатації і народовбивства. Частими були масові розстріли заручників чи в’язнів; вивезення молоді, навіть дітей, до Німеччини на невільницьку працю. Всього за роки війни із України нацисти вивезли 2,4 млн. чол.

Було створено потужний адміністративно-каральний апарат влади, який опирався на державну таємну поліцію (гестапо), озброєні охоронні загони (СС), службу безпеки (СД). Запроваджувалася сувора регламентація всіх сторін життя населення, аж до оголошення в газетах про дозвіл на шлюб, встановлено: жорсткий паспортний режим; 12 годинний робочий день; трудова повинність з 14 до 65 років; грошові і натуральні податки. Окупанти зберегли колгоспи як зручний засіб викачування хліба з країни. В Україні було створено 50 гетто і понад 180 великихконцтаборів, таких, наприклад, як Янівський у Львові, Бабин Яр у Києвіта ін.

Український самостійницький рух.За згоди німецького командуваннябандерівці сформували батальйони "Нахтігаль" і "Роланд" як ядро майбутньої армії, а після захоплення німцями Львова, 30 червня 1941 р. проголосили Акт створення Української держави і сформували уряд на чолі з Ярославом Стецьком. У відповідь нацисти заарештували Я.Стецька та С.Бандеру і відправили їх у Берлін, згодом у концтабір Заксенхаузен. Багато членів ОУН(б) було вбито і замордовано у нацистських катівнях, подібно як чимало з них загинули від рук радянських і польських спецслужб та у братовбивчому протистоянні різних політичних угруповань.

Обидві фракції ОУН – бандерівці і мельниківці – формували і засилали в Україну т. зв. "похідні групи" (їх чисельність становила бл. 2000 чол.). ОУН(м) створила у Києві Українську Національну Радуна чолі з М.Величківським (діяла до грудня 1941 р.) та організувала видання газети “Українське слово” за редакцією Івана Рогача і часопису “Литаври” за редакцією Олени Теліги. Незабаром ці видання були заборонені, а їх редактори ув’язнені і розстріляні нацистами у Бабиному Яру, оскільки німці за жодних обставин не хотіли допустити посилення самостійницького руху. Всього нацисти знищили понад 40 найактивніших членів Національної Ради,зокрема,у 1944 р. ними був закатований Олег Ольжич – Голова Проводу ОУН(м) на українських землях.

У 1941 р. на волинському Поліссі було створено перші українські партизанські підрозділи під проводом Тараса Бульби–Боровця, які отримали назву “Поліська Січ”.

Поступово формуються загони Української Повстанської армії, перший штаб якої знаходився в урочищі Гутвин біля Костополя. Одними з перших командирів УПА були Василь Івахів, Дмитро Клячківський(Клим Савур) та ін. Днем створення УПА вважається 14 жовтня 1942 р.

У 1943 р. відбулася реорганізація загонів УПА під керівництвом ОУН(б) з поділом її на УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Схід і УПА-Південь. Найактивнішу діяльність розгорнули загони УПА-Північ і УПА-Захід. Головнокомандувачем УПА став Роман Шухевич(Тарас Чупринка), а Дмитро Клячківський очолював до своєї загибелі у 1944 р. загони УПА-Північ. УПА нараховувала до 100 тис. вояків. Вони вели партизанську боротьбу проводили військові дії проти всіх ворожих сил, налагодили розвідувальну й агітаційно-пропагандистську роботу і т. п.

Українські повстанці змушені були протистояти як німецькій окупаційній владі, так і більшовицьким і польським збройним формуванням. Зокрема, польська Армія Крайова намагалася контролювати терени Західної України з метою включення їх до складу майбутньої звільненої Польщі. Звідси – численні трагедії і втрати, що їх зазнало українське і польське населення, зокрема на території Холмщини та Волині.

Радянський підпільний і партизанський рух. У червні 1942 р. було створено Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т.Строкачем, який займався координацією дій партизанських загонів, засилав у ворожий тил диверсантів, постачав радянським партизанам зброю та амуніцію. У 60 з’єднаннях і майже 2 тисячах партизанських загонів і груп радянського спрямування налічувалося до 200 тис. бійців.

Червоні партизани здійснили близько 5 тис. великих операцій і безліч дрібних диверсій. За радянською інформацією, вони підірвали майже 5000 залізничних ешелонів, понад 1560 танків і бронемашин, знищили понад 200 літаків, майже 1000 складів, 250 вузлів зв'язку і т. п. Відомими є рейди великих загонів і з’єднань С.Ковпака у Карпати, О.Сабурова – на Житомирщину, О.Федорова – на Волинь. У 1944 р. радянське керівництво сформувало Першу Українську партизанську дивізію, яка під командуванням П.Вершигори здійснила рейд на Сян і Віслу.

Дивізія СС “Галичина”.У 1943 р. українські діячі у Галичині і фракція ОУН(м) створили українську дивізію, яка увійшла до складу німецьких охоронних відділів СС і отримала назву “Галичина”. Дивізія брала участь в боях із Червоною Армією і була розбита у липні 1944 р.під Бродами.

Як відомо, німці дозволяли створювати національні підрозділи лише у підпорядкуванні СС з метою кращого їх контролю. Нацисти не брали на себе жодних політичних зобов’язань, а створені військові одиниці мали назву охоронних. Їх бійці не були членами СС, оскільки в цю структуру представники поневолених народів не приймалися.

Історія цієї дивізії ще раз доводить, що бездержавний народ часто змушений іти на поступки своїм ворогам чи співпрацювати з ними з тактичних міркувань. Але не завжди така співпраця була виправдана і приносила перемоги.

Завершення і підсумки війни.18 грудня 1942 р. у ході Сталінградської битви радянські війська вибили німців із першого населеного пункту Луганської області(с. Півнівка). ПісляКурської битви влітку 1943 р. розпочався форсований наступ на добре укріплену нацистами оборонну лінію на Дніпрі. Ціною надзвичайно великих жертв вдалося увійти до Києва до річниці “Великого Жовтня” – 6 листопада 1943 р. До речі, 20% усіх Героїв Радянського Союзу (багато посмертно) були удостоєні цього звання саме за битву за Дніпро.

Протягом 1943–1944 рр. радянське командування провело декілька великих військових операцій на території України. Однією з найбільших була Корсунь-Шевченківська на початку 1944 р., у результаті якої понад 10 фашистських дивізій потрапили в оточення. Остаточне звільнення від нацистів військами Радянської армії відбулося 28 жовтня 1944 р.(с. Лавочне Львівської області). У наступальних операціях на обширній території від Полісся і до Чорного моря брали участь війська 4-х Українських фронтів. 1-й Український фронт також брав участь у штурмі Берліна, українські бійці першими встановили прапор над Рейхстагом. Нацистська Німеччина капітулювала 8 травня 1945 р. В СРСР День перемоги у “Великій Вітчизняній війні” встановлено 9 травня (з 1965 р. – вихідний).

Друга світова війна закінчилася пізніше – 2 вересня 1945 р. після капітуляції Японії. Натомість у західних областях УРСР і далі продовжувалася збройна боротьба, що її проводили бійці ОУН-УПА проти радянської окупації.

У ході війни Україна втратила понад8 млн. чоловік(загальні втрати понад 14 млн.), що є одним із найбільших показників втрат серед інших народів. УРСР зазнала надзвичайно великих господарських втрат : було знищено 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, 15 тис. промислових підприємств, 29 тис. колгоспів і радгоспів. На Україну припадало 42% усіх матеріальних втрат СРСР.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Утвердження сталінського режиму у Радянській Україні. Трагедія голодомору і розстріляного відродження	\|	Україна у післявоєнний період

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.